"Завдання органів державної влади у справі утвердження принципів толерантності та боротьби з проявами расизму і ксенофобії в українському суспільстві". Аналітична записка

Анотація

 

Проаналізовано ситуацію, щодо впровадження в українське суспільство норм міжетнічної терпимості та роль державних органів у цьому процесі. Розглянуто міжнародний досвід і механізми реалізації відповідних програм. Сформульовано пропозиції стосовно вдосконалення державної етнонаціональної політики у зазначеній сфері.

ЗАВДАННЯ ОРГАНІВ ДЕРЖАВНОЇ ВЛАДИ У СПРАВІ УТВЕРДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ ТОЛЕРАНТНОСТІ ТА БОРОТЬБИ З ПРОЯВАМИ РАСИЗМУ І КСЕНОФОБІЇ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ 

 

Важливість формування толерантної поведінки громадян щодо представників інших національностей, так само як і до представників різних конфесій, соціальних груп, мешканців окремих регіонів країни, постійно актуалізується у сучасному світі. Масові міграційні процеси, глобалізація економічного та соціального життя, формування мультикультурних суспільств – ці та інші фактори сучасності накладають відбиток на міжнаціональні стосунки і в Україні, загострюючи питання боротьби з проявами ксенофобії, расизму, войовничого націоналізму. Важливим стимулом до поглибленого впровадження ідеології толерантності є визначення незмінності та пріоритетності європейського вектору України [Див. заяву Президента України на засіданні світових економічних лідерів у Давосі 24 січня 2013 р.].

Фахові дослідження доводять, що вкорінення ідеології терпимості до «іншого» сприяє гармонізації міжнаціональних відносин, укріпленню загальнонаціональної громадянської свідомості, розвитку культури національних меншин, забезпеченню правопорядку, політичної стабільності і державної безпеки, зростанню міжнародного авторитету країни.

 

Дані вітчизняних соціологічних опитувань свідчать про відносну стабільність рівня міжетнічної напруги серед населення України. 1990-ті роки були позначені зростанням рівня ксенофобії в українському суспільстві. Але з початком 2000-х років зниження рівня толерантності уповільнилося. А з 2008 року лонгітюдними соцопитуваннями фіксується поступове підвищення показників терпимості українців до представників інших етнічних груп. За даними КМІС у 2012 році показник індексу міжетнічної дистанційованості в Україні становив 4,5 бала за 7-бальною шкалою (де 7 балів є найгіршим показником). Для порівняння зазначимо, що у 2006 році цей коефіцієнт становив максимальні за роки незалежності 5,3 бали. [Дані соціологічного опитування Київського міжнародного інституту соціології (КМІС) «Регіональна толерантність, ксенофобія і права людини в 2012 році» // Дзеркало тижня. – 13 лютого 2013].

Навіть кризові явища 2008-2009 рр. і наступна рецесія не вплинули на зниження рівня толерантності українського соціуму. Але зазначений вище індекс вважається досить проблемним стосовно демократичних країн. Тому, незважаючи на наявну стабільність показників рівня ксенофобії і відсутність масштабних міжетнічних протиріч, Україна за окремими критеріями залишається у переліку країн із одним з найнижчих рівнів толерантності населення. Так, на останньому Всесвітньому економічному форумі були оприлюднені результати досліджень Інституту економіки і миру за період 2011-2012 рр. Згідно рейтингу «індексу миролюбства» Україна посіла 127-ме місце із 140 країн за рівнем гостинності до іноземців [http://www.u-e-p.eu/news/2013/march/ukrana-rosya-opinilisya-u-hvost.html]. Численні проблеми, які мають системний характер і стосуються проявів расизму, дискримінації, ксенофобії у різних сферах громадського життя українців зібрані у Доповіді Європейської комісії проти расизму та нетерпимості (ЄКРН) по Україні (лютий, 2012 р.) [Доповідь ЄКРН по Україні (четвертий цикл моніторингу). – Прийнята 8 грудня 2011. – 52 с.].

 

Натомість, самі українці досить високо оцінюють стан міжнаціональних відносин у нашій країні. За результатами опитування здійсненого 14-25 вересня 2012 року компанією Research & Branding Group 44 % респондентів вважають міжетнічні відносини в Україні толерантними, проти 14 %, які оцінюють їх як напружені та конфліктні. 60 % опитаних вважають неможливими на сьогоднішній день серйозні конфлікти на національному ґрунті, тоді як протилежної точки зору дотримується 28 %. Так само достатньо позитивну оцінку отримала і державна етнонаціональна політика: позитивні оцінки надали 25 %, а нейтральні – 48 % респондентів (проти 13 % негативних). [http://dt.ua/SOCIETY/ukrayintsi_perekonani_v_svoyiy_tolerantnosti.html]

 

Причини значної відмінності показників рівня терпимості серед українців криються у різному якісному наповненні цього поняття. Українському суспільству властива переважно пасивна толерантність у формі ізоляціонізму, яка може характеризуватися байдужістю (етноіндиферентністю) до «іншого». Це знаходить підтвердження у результатах опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова у квітні 2011 року «У яких випадках Ви могли б взяти участь у законних акціях протесту (мітингах, демонстраціях, пікетуваннях)?»; 42,5 % українців готові були взяти участь у законних акціях протесту у разі значного підвищення цін на найнеобхідніше, 34,2 % – у разі невиплати зарплат, 26,9 % - проти масового скорочення робочих місць, 21,6 % – проти свавілля місцевої влади і лише 4,8 % – проти дискримінації за расовою чи етнічною ознакою [http://www.razumkov.org.ua/ukr/poll.php?poll_id=584]. Це означає, що в українському суспільстві все ще не сформовано ставлення до толерантності як однієї з умов розвитку демократії.

 

Моніторинг вітчизняних засобів масової інформації, звітів профільних державних установ і громадських організацій свідчить, що в Україні щороку фіксуються факти расистських, антисемітських і ксенофобських публікацій, публічних заяв та висловлювань з боку політиків, діячів культури, журналістів. Регулярно трапляються випадки фізичного насильства по відношенню до представників етнічних меншин або іноземців (особливо це стосується мігрантів з країн Африки та Азії).

 

Довідково. Приклади резонансних подій останнього часу:

-  публікація у «Новій тернопільській газеті» образливої статті про студентів із африканських та арабських країн (січень, 2012);

-  гострі висловлювання члена політради партії «Свобода» Ю. Сиротюка про вибір співачки Гайтани як представниці України на конкурс «Євробачення» (лютий, 2012);

- оприлюднення на сторінці у соціальній мережі образливих слів депутата від партії «Свобода» І. Мірошниченка на адресу американської актриси українського походження Міли Куніс (листопад, 2012) і подальше обговорення правомірності публічного вживання слова «жид»;

- бійки між місцевою молоддю і іноземними студентами (Луганськ, травень, 2012; Одеса, листопад 2012; Київ, травень, 2013);

- міжнаціональні конфлікти у Криму (смт. Молодіжне, АРК, грудень, 2012);

- неетичні висловлювання в українських ЗМІ щодо ромів і дискримінаційні дії по відношенню до представників цього етносу з боку працівників міліції (http://vidgolos.com/139820-na-vinnichchini-cigani-vbili-oxoroncya-zarad… - На Вінниччині цигани вбили охоронця заради металобрухту (лютий, 2013); http://kievnews.glavcom.ua/news/11657.html - Киев оккупировали цыгане, травень, 2013)

- періодичні випадки вандалізму стосовно єврейських і кримськотатарських культових споруд, меморіалів та кладовищ (Сімферополь, серпень, 2012; Білогорськ, АРК, вересень, 2012; с. Джурин, Шаргородський район Вінницької області, квітень, 2013).

 

Оцінка випадків міжетнічних конфліктів в Україні говорить про те, що більшість таких подій виникає на міжособистісному рівні або з хуліганських мотивів. Спонтанність дій ускладнює їх передбачення. З іншого боку, такий мікрорівень дозволяє загасити конфлікт вже на локальній фазі. Проте новини про подібні інциденти тиражуються вітчизняними ЗМІ і ретранслюються правозахисними організаціями за кордоном. Також епізоди з нетолерантними висловлюваннями та діями активно використовуються політичними опонентами, особливо під час передвиборчих кампаній. Тому, незважаючи на обмежену кількість випадків дискримінації і насильства за національною ознакою, такі факти наносять відчутну шкоду міжнародному іміджу України як правової і демократичної держави.

 

Зазначені тенденції та факти свідчать про необхідність впровадження органами державної влади спеціальних заходів у сфері міжнаціональних відносин. У цьому контексті корисним буде опрацювання досвіду організації та реалізації національних і регіональних програм вкорінення ідеології толерантності у суспільному середовищі за кордоном. Особливо це стосується пострадянських країн, населення яких мало схожий з громадянами України досвід міжетнічного співіснування. При цьому слід враховувати як позитивні здобутки, так і прорахунки діяльності органів державної влади цих країн.

 

Зарубіжні практики

Так, у Російській Федерації, починаючи з 2001 року було затверджено та здійснено ряд федеральних і регіональних цільових програм спрямованих на гармонізацію міжетнічних стосунків, формування у громадян толерантної свідомості, запобігання проявам ксенофобії та екстремізму: «Формування установок толерантної свідомості і профілактика екстремізму в російському суспільстві на 2001-2005 роки», «Програма гармонізації міжетнічних і міжкультурних стосунків, профілактики проявів ксенофобії, укріплення толерантності в Санкт-Петербурзі на 2006–2010 роки» та деякі інші. Ці програми фінансувалася за рахунок федерального бюджету, бюджетів суб’єктів РФ і за рахунок позабюджетних джерел.

 

Довідково. Федеральна цільова програма «Формування установок толерантної свідомості і профілактика екстремізму в російському суспільстві на 2001-2005 роки» була затверджена Урядом Російської Федерації 28 січня 2001 року. Метою програми визначено формування і впровадження у соціальну практику норм толерантної свідомості і толерантної поведінки. Засобами досягнення поставленої мети визначалися: розробка системи навчальних програм, опрацювання методологічної бази у галузі профілактики екстремізму, реалізація заходів із підвищення ефективності міжетнічного діалогу.

 

У 2002 р. постановою мерії Москви була затверджена середньострокова міська цільова програма «Москва на шляху до культури миру: формування установок толерантної свідомості, профілактика екстремізму, виховання культури миру (2002‑2004 рр.)», а у 2005 р. була затверджена чергова програма «Москва багатонаціональна: формування громадянської солідарності, культури миру і злагоди (2005-2007 рр.)».

 

У 2006 р. мерією Санкт-Петербурга було прийнято постанову «Про Програму гармонізації міжетнічних і міжкультурних стосунків, профілактики проявів ксенофобії, укріплення толерантності в Санкт-Петербурзі на 2006-2010 роки». У 2010 р. була прийнята нова програма «Толерантність 2.0.» розрахована на період 2011-2015 рр.

 

У рамках цих програм було активно задіяно систему освіти: у школах проводилися уроки толерантності за участю представників національних об’єднань, було створено навчально-методичний комплекс «Етнокалендар» та розроблено новітні освітні технології, для учнів були організовані спеціалізовані екскурсії до музеїв міста. Було розроблено методичні рекомендації з питань організації навчання дітей-інофонів. Серед масових заходів слід згадати про цикл відкритих лекцій за участю відомих діячів культури, спортивні заходи, фестивалі російської культури.

 

Ці програми носили переважно просвітницький характер і були спрямовані головним чином на учнівську молодь. Проте окрема увага приділялася і відповідним заходам серед педагогів, працівників ЗМІ, державних службовців. Проводилась профілактична робота зі співробітниками правоохоронних органів. Для трудових мігрантів, дітей-інофонів та їх батьків були організовані курси російської мови. У засобах масової інформації також проводились кампанії соціальної реклами, розповсюджувалися брошури і плакати відповідного змісту.

 

Така активна діяльність отримала схвальні відгуки з боку міжнародних організацій. Наприклад, у 2009 році ЮНЕСКО нагородила Санкт-Петербург дипломом за досягнення у сфері міжнаціональних стосунків.

 

У 2012 році Президентом РФ було підписано укази «Про забезпечення міжнаціональної злагоди» (від 7 травня 2012 р.) і «Про Стратегію державної національної політики Російської Федерації на період до 2025 року» (від 19 грудня 2012 р.) та утворено Раду з міжнаціональних взаємин.

 

У Грузії функціонує окремий державний орган – Національна рада толерантності і громадянської інтеграції. У цій країні, за фінансової підтримки закордонних організацій було впроваджено державні програми: «Програма національної інтеграції в Грузії» на період 2006-2010 років і «Посилення національної інтеграції в Грузії» на період 2012-2015 років. Метою проектів було визначено сприяння толерантності та національній інтеграції етнічних громад Грузії.

 

Довідково. У 2005 році в Грузії було створено Національну раду толерантності і громадянської інтеграції під головуванням міністра з питань інтеграції. Завданням новоствореного державного органу була розробка концепції і координації здійснення плану дій Національної концепції толерантності і громадянської інтеграції.

 

Програма національної інтеграції в Грузії (2006-2010 рр.) фінансувалася Агенцією США з міжнародного розвитку (USAID) і здійснювалася за підтримки уряду Грузії (державним міністром з питань інтеграції) та іншими партнерами. Продовженням програми став наступний проект «Посилення національної інтеграції в Грузії» (2012‑2015 рр.) вартістю $ 3,75 млн який здійснюється Асоціацією ООН в Грузії (UNAG) при фінансовій підтримці USAID. За допомогою програм здійснюється підтримка Центру толерантності при апараті Народного захисника (аналог омбудсмена). Також передбачено виділення грантів відповідним неурядовим організаціям для комунікації між етнічними групами, формування молодіжних клубів, проведення семінарів, тренінгів, організація літніх таборів, здійснення інших освітніх та культурних проектів.

 

Подібні програми національної інтеграції і розвитку громадянського суспільства у якості офіційного напряму державної етнополітики впроваджуються в Естонії, Латвії, Молдові та деяких інших країнах. Обов’язковою складовою таких програм є заходи, спрямовані на формування толерантного ставлення громадян щодо етнічних меншин та мігрантів.

 

Аналіз результативності зазначених заходів свідчить, що, за виключенням окремих розтиражованих медіа-акцій, ці програми не отримали резонансу серед населення відповідних країн або регіонів. Перегляд сайтів новин, відгуків і коментарів у мережі Інтернет вказує на те, що увага дописувачів зосереджується, головним чином, на витратності і малій ефективності цих заходів. Адже за даними соціологічних досліджень за останні роки рівень ксенофобії у Москві та Санкт-Петербурзі суттєво зріс. Однак на міжнародному рівні, навпаки, запровадження програм такого спрямування здобуває схвальні оцінки з боку громадських національних і міжнародних організацій, у засобах масової інформації.

 

В Україні інтеграційні комплексні програми забезпечення міжнаціональної злагоди не впроваджувалися. Винятком є затверджений Кабінетом Міністрів України «План заходів щодо формування громадянської культури та підвищення рівня толерантності у суспільстві» (від 25 квітня 2012 р. № 236-р), який був продубльований обласними, міськими, районними держадміністраціями та відповідними управліннями освіти. Проте у останні роки вітчизняна державна політика щодо формування толерантного суспільства помітно активізувалася. Серед головних подій слід згадати прийняття Верховною Радою України Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні» (від 06 вересня 2012 р. № 5207-VI); Указ Президента України «Про Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року» (від 8 квітня 2013 р. № 201/2013). Спеціальною темою засідання Громадської гуманітарної ради при Президентові України від 3 липня 2012 року стало обговорення завдання «Задоволення в Україні прав осіб, які належать до національних меншин, завдань подальшої гармонізації міжетнічних відносин». 2 жовтня 2012 року в Україні відбувся Міжнародний саміт з проблем захисту прав національних меншин «Досвід України для світу». У виступі на відкритті цього представницького форуму Президент України акцентував увагу на тому, що в Україні продовжується робота над «Стратегією державної етнонаціональної політики», «Стратегією боротьби з дискримінацією в Україні», новою редакцією закону «Про національні меншини», а також триває вдосконалення вітчизняного міграційного законодавства та його узгодження з європейськими та міжнародними стандартами.

 

Певним каталізатором роботи по вкоріненню толерантної поведінки стало проведення в Україні чемпіонату Європи з футболу. Наприклад, у лютому 2012 року Генеральна прокуратура України, напередодні «Євро‑2012» надіслала до обласних підрозділів спеціальне розпорядження з вимогою активізувати боротьбу з проявами расової нетерпимості та ксенофобії. Заходи з цього питання здійснювалися МВС, іншими силовими структурами.

 

Зрушення відбуваються і у вітчизняному інформаційному просторі. В останні роки на телевізійних каналах з’являється більше зразків соціальної реклами, спрямованої на пропаганду терпимості до представників різних рас і народів. Хоча потенціал вітчизняних ЗМІ все ще залишається малоосвоєним у цьому напрямі. Проблемною ланкою виглядає Інтернет-простір, можливості відкритості якого активно використовують праворадикальні і відверто расистські рухи для агресивної або замаскованої пропаганди етнічної нетерпимості і ксенофобської ідеології.

 

Зростає кількість звернень, вітань, промов вищих посадових осіб, приурочених до певних подій або свят, у яких згадується необхідність толерантного ставлення до представників національних меншин, расової, релігійної, мовної терпимості. В якості зразка такої комеморативної практики[*] можна навести звернення Президента України з нагоди Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту від 27 січня 2013 року, у якому згадується небезпека поширення ксенофобії, упередженого ставлення до представників інших народів та культур, необхідність боротьби з проявами нетерпимості на етнічному ґрунті і вкорінення в Україні атмосфери толерантності, порозуміння та злагоди. [http://www.president.gov.ua/news/26691.html].

 

Досить ефективною є практика швидкого реагування з боку керівників держави на випадки міжетнічних конфліктів та висловлювання власної позиції. Одним з, на жаль, небагатьох зразків оперативної реакції вищих посадових осіб на факти нетерпимості стала публікація 11 квітня 2012 року на офіційному сайті Президента України заяви про напад на студента київської єшиви (єврейського релігійного навчального закладу) А. Гончарова з вимогою до правоохоронців затримати та притягнути до відповідальності зловмисників [http://www.president.gov.ua/news/23745.html].

Залишається нерозвиненою і комунікаційна складова формування толерантного суспільства в Україні. Обмеженість прямого діалогу влади з представниками етнічних громад суттєво посилює декларативність і нежиттєздатність відповідних державних заходів та програм.

 

Аналіз ситуації свідчить про те, що Україна відстає від розвинених демократичних і навіть деяких посткомуністичних країн у справі формування толерантного суспільства. Такий стан шкодить як укріпленню внутрішньої стабільності країни, так і її євроінтеграційним планам.

 

Перед українським суспільством стоять важливі завдання: утвердження принципів, норм і моральних цінностей толерантності; більш ефективна протидія та запобігання проявам ксенофобії та расизму.

 

У зв’язку з викладеним вище пропонується до впровадження ряд заходів:

 

1) Законодавчі і адміністративні заходи.

- За дорученням Президента України розробити та впроваджувати середньострокову державну програму формування принципів толерантності в українському суспільстві та профілактики проявів ксенофобії. Складовими цієї комплексної і гнучкої програми повинні стати освітній, науковий, адміністративний, інформаційно-популяризаційний напрями.

- Удосконалити правову базу забезпечення вітчизняної етнополітики. Доповнити карне законодавство України окремими статтями або удосконалити наявні (стаття 161 Кримінального Кодексу України), якими регулюється питання протидії ксенофобії, расової та етнічної дискримінації і передбачається окреме покарання за розпалювання міжетнічної ворожнечі, привселюдні висловлювання такого змісту, образливі дії стосовно представників національних меншин, дискримінацію на національному та расовому ґрунті, осквернення їхніх кладовищ, культових споруд і пам’яток. В органах внутрішніх справ визначити підрозділи, які будуть відповідати за розслідування справ, пов’язаних з правопорушеннями у сфері міжетнічних стосунків, не дозволяючи кваліфікувати останні як звичайне хуліганство.

- Відновити роботу Міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії, міжетнічній та расовій нетерпимості або, з огляду на відсутність консультативно-дорадчих органів з питань етнонаціональної політики при вищих органах влади, створити при Президентові України орган, відповідальний загалом за розвиток і гармонізацію міжнаціональних відносин, протидію проявам етнічної дискримінації.

 

2) Комеморативні практики.

У відповідних промовах і зверненнях вищих посадових осіб регулярно використовувати риторику етнічної (а також конфесійної, мовної, соціальної тощо) толерантності. Це стосується таких вітчизняних свят: День Соборності України, День Конституції України, День Незалежності України, День Автономної Республіки Крим та пам’ятних дат: День пам’яті жертв депортації кримськотатарського народу, День пам’яті жертв Бабиного яру. Так само у комеморативній практиці доцільно використовувати тематичні міжнародні свята: День рідної мови (21 лютого), День боротьби за ліквідацію расової дискримінації (21 березня), День культурного різноманіття в ім’я діалогу та розвитку (21 травня), День миру (21 вересня), День ООН (24 жовтня), День толерантності (терпимості) (16 листопада), День прав людини (10 грудня).

 

3) Освіта.

- Включати у загальні програми шкільних гуманітарних дисциплін відповідні поняття, зразки ціннісних установок, принципів та навичок толерантної поведінки. Вкорінення навичок міжнаціональної терпимості за допомогою освітніх і виховних шкільних програм вимагає оновлення формату цього важливого напряму діяльності, введення нових, більш привабливих та доступних для сприйняття молоддю, форм роботи з урахуванням специфіки психології дитячої і молодіжної аудиторії.

- Удосконалювати педагогічні, правові знання, впроваджувати курси основ етнокультури і етнопсихології серед викладачів середніх та вищих навчальних закладів.

 

4) Інформаційна діяльність.

- Ширше використовувати потенціал державних і комерційних засобів масової інформації та Інтернет-мережі для пропаганди толерантності. Практикувати виступи керівників державних і місцевих органів влади у ЗМІ із питань, пов’язаних із реалізацією державної національної політики.

- Оперативно реагувати на випадки ксенофобії, міжетнічних конфліктів, вандалізму; представникам органів влади оприлюднювати державну та власну позицію щодо таких подій, інформувати громадськість про заходи з їх ліквідації. Викривати випадки спекуляції на міжнаціональних відносинах, коли міжпартійні, економічні або майнові конфлікти висвітлюються у ЗМІ як етнічні.

- Створювати креативну соціальну рекламу пропаганди та культивування толерантних взаємовідносин. Ті нечисленні зразки вітчизняної рекламної продукції, які транслювалися на українських телевізійних каналах, не завжди демонструють творчий підхід, здатність зацікавити глядачів і особливо молодіжну аудиторію.

 

5) Співпраця з громадськими організаціями.

- Активізувати і удосконалити співпрацю державних та місцевих органів влади з інститутами громадянського суспільства і, зокрема, з організаціями національних меншин. Диверсифікувати напрямки такої співпраці: обов’язкове проведення консультацій з різних аспектів місцевого життя, матеріальна допомога, преференції щодо оренди приміщень національними товариствами, підтримка в організації етнічних фестивалів, днів національної культури, виділення ефірного часу на місцевих радіо- і телеканалах, площ у періодичних виданнях для новин про життя етнічних меншин та інше.

- Використовувати співробітництво з громадськими організаціями етнічного спрямування для руйнування існуючих етностереотипів стосовно певних національних меншин (ромів, євреїв, «кавказців» та інших) та запобігання формуванню стереотипів щодо нових мігрантів.

- Впроваджувати практику співпраці правоохоронних органів з громадськими організаціями, зокрема – національних меншин, у справі дотримання прав людини, боротьби з будь-якими проявами дискримінації. Це дозволить наблизити правоохоронні органи до населення, підвищити професійний рівень і правову культуру співробітників органів внутрішніх справ. З іншого боку, така співпраця дозволить відповідним громадським організаціям розширити сферу своєї діяльності і безпосередньо надавати допомогу особам, чиї права могли бути порушені.

- Розробити проект «Центру (Будинку) національностей України», який може об’єднувати у собі представництва організацій етнічних меншин, зал для проведення культурно-мистецьких свят та наукових заходів, етнографічний музей та інше.

 

6) Міжнародне співробітництво.

- Продовжити співробітництво з профільними європейськими та світовими організаціями: Комісією ООН з прав людини, Комітетом ООН з ліквідації расової дискримінації, Європейською комісією проти расизму та нетерпимості, Міжнародною організацією з міграції, Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців, ЮНЕСКО, «Міжнародною амністією» (Amnesty International), Міжнародною групою з прав меншин та іншими неурядовими організаціями.

- Проводити стратегію послідовного формування позитивного іміджу України у справі гармонізації міжетнічних відносин, боротьби з проявами расизму та ксенофобії.

Відділ політичних стратегій

 (І.М. Симоненко)