"Взаємодія України та центральноєвропейських держав у контексті підписання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці проаналізовано позицію центральноєвропейських держав, зокрема Вишеградської групи, щодо підписання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом (весна – осінь 2013 р.). Окреслено фактори, які визначають сприятливе ставлення сусідніх країн щодо європейської інтеграції України та налагодження додаткових форматів взаємодії з нею, та виклики, які можуть ускладнити процес ратифікації угоди у цьому регіоні.

 

ВЗАЄМОДІЯ УКРАЇНИ ТА ЦЕНТРАЛЬНОЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ У КОНТЕКСТІ ПІДПИСАННЯ УГОДИ ПРО АСОЦІАЦІЮ З ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ

 

Досягнутий в Україні політичний консенсус щодо потреби реалізації умов, сформульованих у грудневих 2012 р. висновках Ради ЄС[1], а також усвідомлення європейськими партнерами геополітичної важливості Києва збільшують шанси на підписання на Саміті Східного партнерства у Вільнюсі «Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом і його державами членами, з іншої сторони» (УА)[2]. У заявах міністрів закордонних справ Північно-Балтійської вісімки (3 вересня)[3], очільників зовнішньополітичних служб усіх держав-членів ЄС (6-7 вересня)[4] наголошено на потребі укладення УА як такої, що відповідає обопільним інтересам України та Європейського Союзу. Зокрема, помітною є зміна аргументації представників скандинавських країн, які упродовж останніх двох років займали найбільш жорстку позицію щодо стану функціонування демократичних інститутів в Україні. Основні політичні сили Німеччини, позиція якої є вирішальною у прийнятті стратегічних рішень в ЄС, розглядаючи можливість підписання УА, вже не пов’язують її лише з фактом звільнення Ю. Тимошенко, а вказують на геостратегічні та економічні переваги, які отримають обидві сторони[5].

 

Подібні заяви 11 вересня були оприлюднені Президентом Європейського парламенту М. Шульцем[6], Президентом Європейської комісії Ж.-М. Баррозу[7]. Водночас, М. Шульц наголосив, що «підписання Угоди про асоціацію залежатиме багато в чому від здатності української влади виконати висунуті Європейським Союзом критерії». Окрім того, більшість європейський експертів і політиків визнають, що невдача Саміту у Вільнюсі означатиме потребу радикального переосмислення Східної політики ЄС як такої, що не сформувала привабливі стимули для інтеграції пострадянських країн, а для України – втрату нагоди укласти УА у середньостроковій перспективі, враховуючи, завершення головування Литви та близькі вибори до Європейського парламенту у 2014 р.

 

У випадку досягнення позитивного результату, частина положень УА, що стосуються торгівлі і секторального співробітництва і є об’єктом комунітарної компетенції, можуть застосовуватись тимчасово до набуття чинності Угодою в повному обсязі. Оскільки ці норми потребують схвалення лише Радою ЄС і Європейським Парламентом, то можуть набути чинності вже на початку 2014 р., і це є важливим часовим терміном, враховуючи вибори до останнього із згаданих органів. Можливим є варіант, коли до переліку положень, які будуть тимчасово застосовуватися, включать і деякі політичні розділи.

 

Повний текст УА, окрім ратифікації у Верховній Раді України, повинен пройти внутрішньодержавні процедури ратифікації у 28 країнах-членах Європейського Союзу (Стаття 486 УА), і за багатьма прогнозами цей процес може тривати декілька років[8]. Враховуючи, що ратифікація буде відбуватися у національних парламентах, а, отже, залежатиме від внутрішньополітичної ситуації у країнах-членах, а також стану відносин з Україною, необхідно брати до уваги можливості, які необхідно буде використати для пришвидшення процесу ратифікації та ефективного здійснення реформ, передбачених УА, та виклики, які можуть негативно вплинути на процес розгляду угоди в окремих країнах.

 

Під час Саміту країн Центральної і Східної Європи, який відбувся 12‑13 червня 2013 р., було підтверджено, що підписання УА є пріоритетом їх європейської політики у другому півріччі цього року, зокрема у контексті головування Литви у Раді ЄС[9]. Сусідні країни вважають потрібним надати Києву «кредит довіри» щодо укладання УА, дотримуючись переконання, що лише за допомогою взаємних правових зобов’язань можна буде просувати демократичні цінності і сприяти модернізації України в цілому. Представники Литви упродовж останніх декількох місяців у комунікації з рештою європейських країн наголошували на потребі наявності реалістичних очікувань щодо обсягу реформ, які будуть реалізовані в Україні та в інших країнах Східного партнерства до запланованого саміту. У подальшому, як наголошує Вільнюс, необхідно дотримуватися принципу «більше за більше», що стимулюватиме європеїзацію та модернізацію пострадянських держав.

 

Водночас важливу роль у спонуканні північноєвропейських держав (Швеції, Фінляндії, Данії, Норвегії, Ісландії) укласти УА з Україною відіграє Естонія: міністр закордонних справ У. Пает упродовж вересня ц.р. здійснив перемовини з очільниками зовнішньополітичних служб цього регіону з питань Східного партнерства.

 

При цьому, центральноєвропейські держави, зокрема об’єднані у рамках «Вишеградської групи» (В-4) (Польща, Угорщина, Чеська і Словацька Республіки), є ініціаторами реформування Програми «Східне партнерство» як такої, що продемонструвала свою неефективність. На початку вересня 2013 р. у Комітеті закордонних справ Європейського Парламенту почав обговорюватися проект, розроблений депутатом від Польщі Я. Саріушом-Вольським, який пропонує децентралізувати управління програмою і передати більше функцій органам місцевого самоврядування східноєвропейських країн та неурядовим організаціям[10]. При тім, буде складно досягти консолідованої, публічно оприлюдненої позиції В-4 напередодні Вільнюського саміту, враховуючи урядову кризу у Чеській Республіці. Так, 24 серпня Угорщина, яка головує у «четвірці» перенесла неформальну зустріч її глав урядів, враховуючи проблеми Праги. Тому члени В-4 будуть використовувати можливості, насамперед, двосторонніх форматів дипломатії, представництво у європейських інститутах для лобіювання підписання УА усіма державами-членами ЄС.

 

Найбільш активні зусилля докладає Польща, яка претендує на роль лідера у відносинах між «новими сусідами» та ЄС, переслідуючи економічні інтереси у колишніх республіках Радянського Союзу, а також прагнучи підвищити свою політичну вагу всередині Євросоюзу. Окрім зміцнення торгівельних зв’язків між двома країнами, упродовж останніх двох років були досягнуті попередні домовленості щодо створення Євразійського нафтового транспортного коридору[11]. Глава делегації Європарламенту у зв'язках з Україною, представник Польщі, П. Коваль у вересні ц.р. навіть вказав на потребу підписання УА до листопадового саміту[12].

 

Основні перешкоди, які можуть виникнути у відносинах України з Польщею у майбутньому і, гіпотетично, ускладнити процес ратифікації УА та активність польської дипломатії, є пов’язаними з питаннями «історичної пам’яті». Штучна, але результативна політизація питань щодо пошуку винуватців Волинської трагедії 1943 р., післявоєнної операції «Вісла» у польському та українському суспільствах, Сеймі Польщі та Верховній Раді України є свідченням існування латентного історико-культурного конфлікту, який може бути актуалізованим перед виборами в обох державах[13]. Водночас виконавча влада Польщі, зокрема міністр закордонних справ Р. Сікорський, негативно сприйняли влітку 2013 р. радикальні настрої польських правих як таких, що руйнують європейські перспективи України[14].

 

Щодо відносин України та Угорщини, то упродовж останніх років на них негативно впливали лише етнополітичні конфлікти, пов’язані, в першу чергу, з автономістськими вимогами представників угорської меншини, що проживають на території Закарпатської області, питанням надання громадянства Угорщини, випадками осквернення українських та угорських національних символів та пам’ятників. Не менш дискусійним у двосторонніх стосунках є питання подвійного громадянства[15], враховуючи принцип «єдиного громадянства», зафіксованим в українському праві і, водночас, відсутність норми про недопустимість випадків множинного громадянства[16]. Зауважимо, що, відповідно до даних Міністерства юстиції Угорщини станом на березень цього року цим правом скористалося близько 9 тис. співвітчизників[17].

 

Водночас 22 березня 2013 р. у Варшаві під час тристоронньої зустрічі президентів України, Польщі та Угорщини Я. Адер заявив, що його країна, поряд із Польщею, належить до числа безумовних прибічників європейської інтеграції України. А у травні 2013 р. міністр закордонних справ Угорщини Я. Мартоні заявив про бажання його країни підписати УА, зауваживши, що, в іншому випадку, Україна розвиватиметься за негативним сценарієм і ця ізоляція матиме негативні наслідки для всього ЄС, зокрема для центральноєвропейських держав[18]. Тим більше, що угорські експерти наголошують на неможливості для України і надалі продовжувати політику багатовекторності. У вересні ц.р. офіс прем’єр-міністра В. Орбана заявив, що його країна виконуватиме роль лобіста підписання УА під час двосторонніх зустрічей та регіональних форумах[19].

 

Водночас, беручи до уваги наближення парламентських виборів в Угорщині в 2014 р., етнополітичні питання буде порушуватися угорськими політичними силами ще у більш активних формах. Це, за їх розрахунками, може підвищити рівень електоральних симпатій громадян, тим більше, якщо власниками паспортів Угорщини, що проживають за кордоном, буде надано право голосу. Окрім того, враховуючи зміни законодавства України, що регулює питання використання мови, Будапешт просить прискорити реалізацію його норм, а саме надати угорській мові статус регіональної в окремих районах Закарпаття[20]

 

Чеська Республіка була єдиною країною з В-4, яка упродовж 2011 – першої половини 2013 рр. мала дипломатичні проблеми з Україною, а також активно наполягала на потребі вирішення питання Ю. Тимошенко. Чеська Республіка наголошувала на важливості дотримання демократичних стандартів як передумови поглиблення відносин між країнами «Східного партнерства» і ЄС. Така політика позиціонується зовнішньополітичним відомством як складова іміджу Чехії як країни, що активно захищає права людини у міжнародному масштабі[21].

 

Тому у контексті очікування на підписання на Вільнюському саміті УА, велике значення має підтримка цього кроку, висловлена Президентом М. Земаном на зустрічі керівників В-4 у польському м. Вісла на початку липня ц.р. При цьому, чеський Президент заявив про намір відвідати Київ у жовтні, що, на його думку, може «хоча б якось допомогти залученню України до євроінтеграції». Підготовка до цього візиту вже була розпочата під час зустрічі 10 вересня у Празі міністра закордонних справ України Л. Кожари та М. Земана[22].

 

Водночас політична нестабільність у Чеській Республіці, відсутність спільного кордону з Україною, великих економічних проектів означає, що Прага не відіграватиме важливу роль у пришвидшенні процесу ратифікації УА; водночас, не створюватиме додаткові перешкоди для України.

 

У відносинах між Україною та Словацькою Республікою, починаючи з 2009 р., основну роль відіграє налагодження співробітництва в енергетичній галузі та у сфері транзиту енергоносіїв, особливо з огляду на значний ступінь енергозалежності Братислави. Україна є транзитним партнером Словаччини у постачанні на її територію і далі до інших європейських країн нафти і газу з Російської Федерації, тому ця країна є зацікавлена у забезпеченні надійної експлуатації існуючих трубопровідних систем. При тім, у червні 2013 р. якраз на ділянці українсько-словацького кордону виникла конфліктна ситуація з реверсними поставками європейського газу до України, яка в т.ч. пояснюється небажанням Братислави псувати відносини з «Газпромом». До перспективних завдань у цій сфері належить створення умов для збільшення поставок української електроенергії в цю центральноєвропейську країну та реалізація проекту Євро-Азійського нафтотранспортного коридору, що дозволить Україні та Словаччині більш ефективно використати свої нафтотранспортні потужності. На 24 вересня ц.р. є запланованим засідання Європейської Комісії, під час якого обговорюватиметься питання відкриття реверсних поставок з Словаччини[23].

 

Наразі розвиток українсько-словацьких відносин відбувається у контексті налаштованості Словаччини активно підтримувати інтеграційні та модернізаційні наміри свого найбільшого сусіда – України, – та позиціонування Києва як важливого елементу загальноєвропейської стабільності. Окрім того, Братислава заявила про готовність вести інтенсивний діалог, окрім української влади, також з представниками громадянського суспільства[24]. У травні 2013 р. заступник міністра закордонних справ Словаччини П. Буріан підтвердив підтримку підписання УА у Вільнюсі, в якій, на його переконання, є зацікавленими усі країни ЄС та Східного партнерства, та готовність надати його країну допомогу у здійсненні реформ, які потрібно буде реалізувати після підписання угоди[25].

 

Підтримці Словаччиною УА сприяє зростання зацікавленості Братислави у створенні зони вільної торгівлі між Україною та ЄС, функціонування якої забезпечить збільшення обсягів зовнішньої торгівлі товарами та послугами (у першу чергу, у сфері транспорту і логістики).

 

Висновки і рекомендації:

Україна повинна скористатися сприятливою політичною атмосферою, яка склалася у середовищі більшості європейських держав щодо укладення УА і очікувано має привести до результативності Саміту Східного партнерства у Вільнюсі. Безумовна підтримка, яку з весни 2013 р. демонструють країни Прибалтики, Вишеградської четвірки потрібно сприймати, з одного боку, як можливість скористатися у майбутньому потенціалом їх дипломатії для пришвидшення ратифікації УА у Європейському Парламенті та національними парламентами, з іншого – як шанс отримати допомогу сусідніх держав у реалізації положень цього документу.

 

Окрім суто геополітичних міркувань, якими керуються центральноєвропейські держави у просуванні УА, потрібно брати до уваги інші фактори, які можуть стати додатковим стимулом для поглиблення співробітництва між Україною та центральноєвропейськими державами. Зокрема, економізація відносин з країнами Вишеграду повинна належать до головних тем у двосторонніх і багатосторонніх відносинах, враховуючи проекти В-4 щодо подальшої субрегіональної економічної інтеграції у Центральній Європі, що були вперше публічно озвучені у травні 2013 р. представниками Угорщини, яка з 1 липня перебрала головування у групі. В умовах формування зони вільної торгівлі та секторальної інтеграції з ЄС Україна зможе брати участь і у центральноєвропейському проекті як рівноправний партнер.

 

У цьому контексті Департамент економічного співробітництва МЗС має здійснювати аналіз потреб українських імпортерів у центральноєвропейських ринках збуту та вітчизняної економіки в зарубіжних інвестиціях, сприяти разом з іншими управлінськими структурами, бізнес-асоціаціями організації спеціалізованих круглих столів чи презентацій сегментів української економіки, окремих бізнес-проектів. Взаємодія з країнами Вишеградської групи в економічній площині може також відбуватися у форматі асоційованого членства у Групі економічної промоції В-4 на зовнішніх ринках. Також  Україна повинна скористатися новою риторикою групи, яка має намір «брендувати» Вишеградську четвірку як регіон, який є осередком специфічних центральноєвропейських цінностей і духу, в яких поєднуються традиції, креативність та суспільна та міжетнічна солідарність, і підвищити свою важливість для В-4 як необхідного елементу регіональної економіки.

 

Доцільною виглядає можливість участі у Дорожній карті формування регіонального газового ринку В-4, яка була схвалена 16 червня 2013 р. прем’єр-міністрами цільових країн, і, відповідно до якої «четвірка» домовлялася про розвиток спільної фізичної інфраструктури, спільний розгляд пропозицій від бізнес-консорціумів щодо будівництва нових мереж чи каналів надходження сировини, що вимагає створення Форуму з питань інтеграції газових ринків.

 

Водночас, у відносинах між Україною та центральноєвропейськими державами існує декілька латентних конфліктів етнополітичного та гуманітарного характеру, які можуть бути штучно актуалізовані у короткостроковій перспективі для того, щоб негативно вплинути на процес ратифікації УА у національних парламентах цих країн, а, точніше, на сприйняття цього процесу у суспільствах центральноєвропейських держав. У цьому випадку дипломатії цих країн буде складно відігравати роль лобіста українських інтересів у середовищі інших європейських столиць. Для попередження можливих загроз є доцільним здійснення спільних науково-дослідницьких проектів щодо оцінки неоднозначних історичних подій, підтримку проведення семінарів, конференцій, форумів, інших акцій міжетнічного примирення, що зменшить можливості для маніпулювання історією та будівництва електоральних кампаній на такій проблематиці. Водночас доцільним є прийняття закону про національно-культурну автономію, яка має задовольнити помірковані вимоги етнічних меншин, які проживають у прикордонних регіонах, позбавити актуальності аргументи щодо відсутності можливостей в Україні задовольняти культурні і громадсько-політичні потреб етнічних спільнот.

 

Регіональний філіал в м. Ужгороді

 (М.О. Лендьел)