"Потенціальні загрози регіонального сепаратизму в Україні". Аналітична записка

Анотація

 

Гострий політичний конфлікт навколо європейського геополітичного вибору України і трагічні події у центрі Києва кінця 2013 – початку 2014 років надзвичайно актуалізували потребу визначення сепаратистського потенціалу суспільства, чинників та механізмів його формування, загроз національній безпеці держави. У записці проаналізовано політичні, соціальні та геополітичні чинники формування сепаратистських настроїв у суспільстві та їхні можливі наслідки для цілісності України.

 

ПОТЕНЦІАЛЬНІ ЗАГРОЗИ РЕГІОНАЛЬНОГО СЕПАРАТИЗМУ В УКРАЇНІ

 

Сепаратизм – явище, потенційно присутнє в будь-якому державному утворенні. Сепаратизм активізується в певних умовах, під впливом різних груп факторів, пов’язаних із політичною та соціокультурною трансформацією суспільства, істотним ослабленням або посиленням центральної влади. В цілому сепаратизм як прагнення деяких регіонів держави до відокремлення, набуття більшої політичної самостійності, суверенітету є почасти проявом захисної реакції на процеси, які не влаштовують ту чи іншу частину суспільства в переломні моменти його розвитку.

 

За деякими підрахунками, у світі на сьогодні існує понад 50 основних вогнищ сепаратизму, що займають територію в 12,7 мільйона квадратних кілометрів з населенням у 220 мільйонів чоловік. Враховуючи те, що сепаратистські рухи активізуються тоді, коли загальне соціально-економічне становище в країні різко змінюється на гірше і (або) коли настає політична нестабільність, жодна з країн не гарантована від загрози сепаратизму, включаючи високорозвинені й багаті.

 

Потенціал сепаратизму залежить передусім від потужності регіональної спільноти, у середовищі якої поширюються чи можуть поширюватися сепаратистські настрої. Йдеться як про її чисельність, так і про привабливість відповідної ідентичності; наявність спільних інтересів, відмінних від інтересів решти населення країни; існування помітних мовних, культурних, конфесійних особливостей, обумовлених історією регіону. Досить часто формуванню такої спільноти сприяє існування тих чи інших географічних бар’єрів, що ускладнюють комунікації всередині держави (водні перешкоди, гори тощо), як приклад – півострів Крим в Україні.

 

Нарешті важливим чинником активізації сепаратистських практик є наявність зовнішніх союзників сепаратистів та їх відносна сила порівняно з державою, де існує сепаратистський рух. Зовнішні союзники здатні стати джерелом ресурсів, надавати політичну та інформаційну підтримку, здійснювати дипломатичний, економічний чи навіть військовий тиск на користь сепаратистів. Саме по собі існування регіональних спільнот із вираженою ідентичністю не становить загрози територіальній цілісності держави. Реальною така загроза стає, коли ідею відокремлення починає підтримувати регіональна еліта, принаймні її суттєва частина. Крім цих основних факторів у кожній країні існують свої специфічні, характерні тільки для даного суспільства чинники активізації сепаратистських рухів. Для України вони такі:

•  Історичний чинник – тривале перебування окремих частин нинішньої державної території України у складі інших держав, де сформувалася особлива регіональна ідентичність. Лише напередодні Другої світової війни і за її результатами Україні у складі СРСР були повернуті землі загальною площею понад 150 тисяч квадратних кілометрів, тобто чверть нинішньої державної території України.
• Релігійний чинник – ідеться не стільки про глобальне розмежування конфесій по лінії існування домінуючих в Україні двох віросповідань, а відтак і церков – православної і греко-католицької, – скільки про їх прихильність до тієї чи іншої сторони у проявах регіонального сепаратизму, тобто локальне поєднання в окремих регіонах етнічного і релігійного чинників, що значно підсилює регіоналістські практики.
• Етнічний чинник – більш зросійщена південно-східна частина країни і більш українська північно-західна.
• Економічний чинник – існування значного розриву в рівнях соціального та економічного розвитку між окремими регіонами, який стимулює незадоволеність багатших територій несправедливим, з їхньої точки зору, розподілом національного доходу держави. У випадку України це більш промисловий і залежний від постачання сировини з Росії лівобережний регіон з переважанням важкої промисловості, машинобудування та енергетики, військового виробництва та більш аграрний правобережний регіон.
• Незавершеність процесу становлення статусу та компетенції центральних органів державної влади (парламент, президентські структури, Кабінет Міністрів). Як наслідок – стихійна, спонтанна регіоналізація функцій державного управління та прийняття рішень у соціально-економічній сфері.
• Низький рівень внутрішнього кооперування виробництва окремих територій в межах України на тлі переважно односторонньої зовнішньої спрямованості господарських зв’язків, особливо Сходу та Півдня України на Росію.
• Більш урбанізована південно-східна частина країни з більшою чисельністю населення в порівнянні з північно-західною. У південно-східній частині розташовані досить великі індустріальні центри, такі як Дніпропетровськ, Донецьк, Харків, Одеса, яких немає у північно-західній.
• Різновекторність ціннісних та геополітичних орієнтацій населення. Якщо Південний Схід та Південь України спрямований більше до Росії, то Захід та Північний Захід ближчий до Польщі, Угорщини, Словаччини.
• Мовна своєрідність регіонів. У західних, північних і центральних регіонах України переважає українська мова, східних та в Криму – російська.

Аналіз сепаратистських практик в Україні за роки незалежності дає підстави стверджувати, що вони не є наслідком діяльності потужних регіональних рухів чи організацій, які спираються на суттєву підтримку населення. Натомість їх можна охарактеризувати як інформаційні операції, що мають на меті продемонструвати слабкість Української Держави, або як засіб тиску на позицію центральної влади з боку частини регіонального політичного істеблішменту. Інструментами реалізації відповідних операцій стають нечисленні групи активістів, а також окремі фракції у регіональних та місцевих представницьких органах. Ідеї дезінтеграції України актуалізуються і прориваються у публічний дискурс під час революційно транзитивних періодів, як це трапилося в Україні у 1991 і 2004 роках та в кінці 2013–початку 2014 року.

 

Найбільш відомими в новітній історії України проявами регіонального сепаратизму була популярна на початку 90-х років серед частини донецьких суспільно-політичних діячів ідея відродження «Донецько-Криворізької республіки», що незначний час існувала 1918 року. Автори ідеї апелювали до таких чинників, як: а) переважна російськомовність населення областей, що мали ввійти до «Донецько-Криворізької республіки»; б) значний рівень урбанізації цієї території України; в) високий економічний потенціал; г) підвищена етнічна строкатість регіону. «Донецько-Криворізька республіка у разі її утворення могла б ментально тяжіти до Росії».

 

На початку української незалежності заявив про себе й закарпатський «русинський» сепаратизм. На відміну від донецько-криворізького, цей вид сепаратизму базувався на двох позиціях: по-перше, на спробі довести мовно-культурну та історичну окремішність «підкарпатських русинів» від українців; по-друге, на географічному розташуванні (саме район, довкола якого мало початися будівництво «Підкарпатської Русі», є географічним центром Європи). Брак потужної сировинної бази та великої промисловості, на думку лідерів русинських сепаратистів, повинен був компенсуватися туристичною галуззю та ймовірним зацікавленням регіоном із боку іноземних держав (Закарпаття ще напередодні Другої світової війни розглядалося як ідеальне місце для розміщення військових баз).

 

Але більш загрозливим та небезпечним на сьогодні є кримсько-російський сепаратизм, що культивується навіть на рівні Верховної Ради АРК та виконавчої влади Криму.

 

Необхідно наголосити, що ризики для територіальної цілісності України, викликані ціннісно-ідентичнісними суперечностями, значною мірою пом’якшуються наявністю регіонів із «перехідними» характеристиками. Важливість центральних регіонів України для носіїв конкуруючих ідентичностей значно знижує вірогідність сценарію «добровільного розлучення» Сходу та Заходу України за прикладом Чехії і Словаччини у 1993 році.

 

Суттєво запобігає посиленню проявів сепаратизму наявність значних розколів у середовищі регіональних еліт. Потужні угруповання, сформовані в окремому регіоні, зацікавленні у поширенні свого впливу на національний рівень. Слабші угруповання просто не володіють ресурсами, достатніми для того, щоб їхні дії могли створити реальну загрозу територіальній цілісності держави. Окрім того, протидіють в українському суспільстві сепаратистським рухам і такі фактори, як особливість менталітету українців, котра полягає у їхній підвищеній терпимості та не агресивності.

 

Висновки

• Сепаратистські процеси є негативними для Української Держави в цілому: порушується механізм функціонування політичної системи, падає легітимність центральної влади, загальнодержавна політика переживає кризу.  Сепаратизм, створюючи загрозу державному суверенітету, підриває територіальну цілісність, порушує принципи геополітичної безпеки держави, знижує її міжнародний престиж тощо.

• В Україні на сьогодні склалася модель своєрідної регіональної двокультурності та двовекторності в ідеології державності, а відтак спрямованості економічного розвитку, котра підпорядковує собі всі соціальні маркування та ідентичності політиків, що обумовлює неуникність механізму змагання регіональних еліт. Проблема в тому, щоб це була змагальна процедура в рамках національної безпеки за дотримання певної політичної культури, а не серія дестабілізацій під сепаратистськими прапорами.

• Незавершеність процесів становлення української нації на основі спільної громадянської ідентичності, наслідком яких є поширені відчуття нестабільності, можливості раптових політичних трансформацій, недооцінки потенціалу Української Держави, сприяють тому, що усталені у громадській думці суб’єктивні оцінки ризиків територіальній цілісності держави значно завищуються. Таке становище уможливлює здійснення інформаційних операцій, які суттєво перебільшують масштаб сепаратистських проявів чи навіть імітують їх. Тому лише адміністративно-правове реагування на такі операції (без забезпечення належної інформаційної їм протидії) зменшує їх ефективність.

• Очевидно, що Євромайдан викликав кристалізацію ціннісного та територіального сепаратизму різних регіонів України, котрі стимулюватимуться державними та громадськими організаціями порубіжних країн. Наприклад, Росія хоче мати геополітичний тил із економічно слабких і політично поступливих країн. Етнічний сепаратизм, таким чином, матиме меншу потугу, ніж він мав до цього. Натомість ціннісний та територіальний сепаратизм може виконувати технологічну функцію демонтажу України як цілісної унітарної держави.

• Безпосереднім приводом для формування протестних Євромайданів була непродумана і слабко аргументована урядова політика «човникової дипломатії» між Росією та Заходом, представлення євроінтеграції спочатку як чергового «світлого майбутнього», а потім як суцільних «економічних загроз». Хоча головною причиною виникнення Євромайданів є соціально-економічна нерівність, колосальний розрив у статках між багатими і бідними, небажання громадян, особливо молоді, жити в корумпованій олігархічній державі.

• Враховуючи потужний потенціал впливу (як політико-економічний, так і суто військовий), найбільшим потенційним ризиком для національної безпеки є можливість масштабної підтримки сепаратистських проявів в Україні з боку Російської Федерації. Адже політико-ідеологічна підготовка такої діяльності ведеться постійно. Наприклад, у своїй книзі «Основи геополітики» відомий українофоб О. Дугін пропонує розділити Україну на три-чотири частини. В свою чергу російський політик В. Жириновський неодноразово заявляв, що необхідно переважну частину України приєднати до Росії, а Галичину або віддати Польщі, або перетворити на буферну зону між Росією та Європою під виразним російським контролем. Обговорюється й осетино-абхазький сценарій розколу України. На жаль, такі ідеї в Росії не поодинокі.

• Традиційно дискурси про сепаратизм загострюються напередодні парламентських або президентських виборів. Тому є підстави розглядати сепаратистські рухи в контексті виборчих технологій і розробок політтехнологів, в тому числі і в перспективі наступних президентських виборів.

• Потенціал етнічного сепаратизму спрямовано головно на національні меншини України, які проживають безпосередньо біля кордону. Головну загрозу цілісності України становить зараз територіальний сепаратизм, найбільш артикульований у Криму.

• Особливості функціонування соціалістичної економіки і свідомі зусилля зі створення «нової історичної спільноти» – «радянського народу» призвели до формування на території Криму російськомовної спільноти, яка мовно та ментально тяжіє до Росії. Як показує світова практика, штучні «нові регіональні ідентичності» є суто політичними чи геополітичними проектами сусідніх держав, яким необхідно протидіяти. Запорукою протидії формуванню на півострові сепаратистських рухів та настроїв є зміцнення державних органів влади та проведення політики реальних реформ зі збереженням полікультного розмаїття суспільного життя.

Рекомендації

• Необхідно розпочати процес деолігархізації суспільства, що матиме одним зі своїх позитивних наслідків обмеження головного джерела корупції в державі та зменшення напруги протестних настроїв у суспільстві. Проблема деолігархізації суспільства може мати два варіанти свого вирішення: а) сучасний французький – законодавче обмеження надприбутків вищої бюрократії та найбільш заможних громадян; б) сучасний венесуельський – прихід до влади лівацьких урядів на фоні наростаючого громадянського невдоволення з «простими» пролетарськими рішеннями проблеми – ув’язненням найбільш заможних громадян із конфіскацією всього їх майна (зараз у Венесуелі перебувають в ув’язненні 100 найбільш заможних громадян).
• Законодавче врегулювання конфлікту інтересів між загальноукраїнською і регіональними владами. Водночас влада і суспільство мусять висловити оцінку (відповідно правову та моральну) діям тих, хто використовує проекти регіональної дезінтеграції (нещодавні заклики «Українського вибору» до федералізації України, а особливо ухвали Верховної Ради АРК про вихід зі складу України та приєднання до Росії) як стратегію політичних війн для досягнення кланових політичних і економічних інтересів.

• Механізми і засоби боротьби із сепаратизмом відомі: забезпечення прав та інтересів регіонів; гармонійне поєднання вертикальних зв’язків (Київ – регіони) з горизонтальними (зв’язки між регіонами); взаємопроникнення культур і традицій, притаманних тим чи іншим регіонам; поширення регіональної інформації горизонтальними каналами; перегляд бюджетної політики на користь територіальних громад; забезпечення пропорційного представництва регіональних еліт на центральному рівні та ротація еліт.

• Формування в суспільстві об’єктивного уявлення про проблеми та досягнення геополітичних центрів зовнішньої політики щодо України – Європейського Союзу та Росії. Задіяння для цього потенціалу ЗМІ та зовнішньої реклами. Аргументована критика як «жахачок» на кшталт рекламних продуктів «Українського вибору» про суцільні проблеми західних країн, так і об’єктивне висвітлення ризиків та викликів для українського суспільства внаслідок приєднання до Євразійського економічного союзу.

• Не допускати прийняття Верховною Радою України законів, що розколюють суспільство, на зразок скандальних законів, що були прийняті 16 січня 2014 року. Внести зміни до законів України, котрі стали суттєвим чинником дестабілізації українського суспільства.

• Розпочати процес реального реформування суспільства. Відомо, що вирішення назрілих суспільних проблем можливе двома шляхами – шляхом громадянського протистояння та революції або шляхом урядових реформ. Як варіант у розвиток безпосереднього діалогу влади і громадянського суспільства необхідне ініціювання та проведення загальнонаціональних з’їздів чи конференцій (товаровиробників, аграріїв, промисловців та підприємців, роботодавців, лікарів, учителів тощо) з метою вироблення конкретних рекомендацій реформування галузі або сфери суспільного життя відповідно до євростандартів.

• На часі давно вже проведення адміністративно-територіальної реформи з утворенням крупних самоврядних територіально-економічних одиниць (наприклад, земельно-окружний устрій), ліквідувавши обласний (радянсько-партійний) поділ України. Водночас така реформа має бути узгоджена з максимально можливим наданням прав демократичного самоврядування місцевим громадам районного й нижче рівня.

• Нагальною залишається потреба загальнонаціонального діалогу задля зміцнення соборності Української Держави, подолання тенденції жорсткої конкуренції ідентичностей громадян. Слабкість національної ідентичності призводить до зростання привабливості для представників етнічних груп, що компактно проживають у прикордонних регіонах України, ідентифікувати себе з народами сусідніх держав, а для багатьох суміжних держав – до спокуси розробки сценаріїв «захисту» «свої співвітчизників» на території України.

• Давати жорстку правову оцінку сепаратистським рухам та закликам, особливо якщо вони звучать із вуст державних службовців або посадових осіб. Діалог влади й опозиції повинен мати своєю непохитною засадою взаємну відповідальність за територіальну цілісність і суверенітет держави.

Відділ гуманітарної політики

 (М. Т. Степико)