"Забезпечення сталого розвитку міст як складова соціально-економічної модернізації регіонів України". Аналітична записка

Поділитися:

Анотація

 

В аналітичній записці окреслено основні екологічні проблеми міст, визначено базові передумови розробки та впровадження цілісної системи заходів щодо забезпечення сталого розвитку міст як складової соціально-економічної модернізації регіонів України. Обґрунтовано рекомендації для органів державної влади та місцевого самоврядування, спрямовані на удосконалення інституційного середовища забезпечення сталого розвитку міст, у т.ч.: щодо залучення представників громадянського суспільства до співпраці з муніципалітетами з питань екологізації та сталого регіонального розвитку; задіяння механізмів державно-приватного партнерства та залучення грантів міжнародних фінансових організацій з метою впровадження екологічних проектів у містах, на місцевому, регіональному рівні та ін. Визначено першочергові організаційно-інституційні та управлінські заходи, зорієнтовані на підвищення ефективності використання потенціалу розвитку урбанізованих територій (міст та приміських територій) з огляду на дотримання принципів сталого регіонального розвитку.


ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ МІСТ ЯК СКЛАДОВА СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНОЇ МОДЕРНІЗАЦІЇ РЕГІОНІВ УКРАЇНИ

 

Соціально-економічну модернізацію регіонів України неможливо здійснити без впровадження заходів, зорієнтованих на забезпечення сталого розвитку міст. Адже понад 60 %[1] населення України проживає у містах. Слід також враховувати, що населенню міст, як правило, притаманний вищий рівень громадянської активності, тому умови та якість життя міського населення можуть розглядатися як один з потужних чинників впливу на рівень соціальної напруженості та довіри до держави та її політики.

 

Забезпечення сталого розвитку міст – один з базових принципів регіональної політики країн ЄС. Водночас, за показниками сталого розвитку, Україна значно відстає від європейських країн. Спостерігається значна територіальна диференціація сталого розвитку регіонів і в межах України (див. Додаток 1). Формування належного життєзабезпечення людини на території українських міст потребує створення відповідних умов (для проживання та відпочинку, гарантування безпечного перебування людини на території міст, створення «зелених зон» тощо). Проте, у сфері забезпечення сталого розвитку міст існує багато труднощів, пов’язаних з нагромадженням хронічних соціальних, економічних та екологічних проблем, які суттєво впливають на якість та безпеку життя людей у містах України.

 

Міста України потерпають від низки хронічних соціально-економічних та екологічних проблем:

1. Спостерігається досить велика концентрація населення та виробництва у великих містах (мегаполісах) на тлі уповільненого розвитку більшості середніх та малих міст з малорозвиненим промисловим сектором, неконкурентним ринком послуг. Відтак для великих міст зростають загрози екологічного характеру, а для малих та середніх міст притаманною є слабкість економічної складової сталого розвитку.

 

2. Неналежним є стан житлово-комунального господарства міст (насамперед – малих міст), недостатніми є обсяги капітальних вкладень у розвиток житлового будівництва, введення в експлуатацію нових (та після капітального ремонту) житлових приміщень. Домінування природних монополій у галузі ЖКГ призвело до того, що комунальні підприємства, здебільшого, неспроможні надавати споживачам якісні послуги у сфері ЖКГ, не можуть вчасно реагувати на виклики ринку, кризові та цінові «шоки», утримувати основні фонди підприємств житлово-комунального господарства у належному робочому стані, проводити політику енергозбереження тощо.

 

Довідково: Станом на 01.01.2013 р. до категорії ветхих віднесено 46,9 тис. будинків, що розташовані у містах України (0,5 % від загальної кількості житлових будинків країни), загальною площею 3,9 млн кв. м, в яких мешкає 95,5 тис. осіб. До категорії аварійних віднесено 13,2 тис. будинків (0,1 % житлових будинків країни), загальною площею 1,2 млн кв. м, в яких мешкає 23,1 тис. осіб[2]. Ці показники були ідентичними і в 2011 р.[3].

 

Дієвим інструментом вирішення проблем житлово-комунального господарства (у т.ч. з огляду на модернізацію об’єктів ЖКГ – системи водопостачання, водовідведення, будівництва тепломереж тощо) є використання механізму державно-приватного партнерства. Водночас, механізм ДПП досить слабко розвинений в Україні.

 

Довідково: Кількість об’єктів державної та комунальної власності, що експлуатуються на засадах державно-приватного партнерства (на основі укладання угод щодо спільної діяльності, концесії, оренди) у 2013 р. становила 44.

 

При цьому у містах 9 областей України та у м. Києві впродовж 2012-2013 рр. об’єктів державної та комунальної власності, що могли б експлуатуватися на засадах державно-приватного партнерства, не було взагалі[4].

 

3. Хронічними залишаються проблеми міст, пов’язані із налагодженням ефективного функціонування системи водопостачання і водовідведення (каналізаційних мереж), загрозливою є санітарно-гігієнічна ситуація, особливо у великих містах України. Подача води за графіками та її тривала відсутність у водопровідних мережах, що характерні для низки міст України (особливо – для малих міст), сприяють бактеріальному забрудненню питної води. Ситуацію у санітарній сфері значно погіршують випадки відключення об’єктів водопостачання від систем енергопостачання. На 1 січня 2014 р. 6 міст у 8 областях України[5] не мали централізованих систем водовідведення. У населених пунктах, у яких відсутнє централізоване водовідведення, для скидання стічних вод населення продовжує користуватися септиками або вигрібними ямами, використання яких погіршує екологічний стан джерел водопостачання, призводить до їх забруднення патогенними бактеріями та вірусами, а також сприяє збільшенню територій підтоплення населених пунктів.

 

Довідково: За підсумками 2013 р. в Україні в аварійному та ветхому стані перебували 38,2 % водопровідних мереж. Найбільша питома вага ветхих та аварійних водопровідних мереж (від загальної їх протяжності) сконцентрована у Луганській – 61,0 %, Донецькій – 48,5 %, Львівській – 44,0 %, Дніпропетровській – 42,1 % областях, АР Крим – 54,0 % та у м. Севастополі – 55,1 %.

 

Із загальної протяжності каналізаційних мереж (за підсумками 2013 р.) у аварійному та ветхому стані знаходилися 18 719,3 км, або 36,4 % від загальної їх протяжності. Найбільша питома вага ветхих та аварійних каналізаційних мереж – у Харківській – 57,3 %, Донецькій – 45,7 %, Луганській – 53,7 % областях, АР Крим – 53,4 % та м. Севастополі – 52,7 %.

У 261 населеному пункті України населення отримує питну воду з місцевих джерел; якість такої води має відхилення від нормативних вимог за фізико-хімічними показниками (загальна жорсткість, вміст хлоридів, сухого залишку, сульфатів, фтору, заліза, нітратів, аміаку, марганцю)[6].

 

4. Спостерігається низький рівень благоустрою міст, незадовільною залишається ситуація зі збиранням та утилізацією (знешкодженням) твердих побутових відходів (ТПВ). Одним із викликів щодо забезпечення сталого розвитку міст є нагальна проблема забезпечити екологічну безпеку життєдіяльності населення. Особливо гостро постає питання поводження з твердими побутовими відходами (ТПВ), обсяги яких попри зусилля органів місцевої влади та природоохоронних організацій невпинно зростають. Лише за 2012 р. в Україні утворилось близько 59 млн м3 ТПВ, що дорівнює понад 13 млн т побутових відходів, які захороненні на 6,7 тис. сміттєзвалищах і полігонах загальною площею понад 10,4 тис. га. Землі, на яких розташовано сміттєзвалища, не лише забруднюють землю й повітря, а також є розсадником для гризунів, «годівницями» для диких птахів, які можуть швидко розносити хвороби по місту та за його межі. Поряд з цим, стоки таких сміттєзвалищ забруднюють підземні води, що створює додаткові загрози забруднення питної води у містах (насамперед – у бюветах та у колодязях, розташованих, насамперед, у секторі приватних житлових будинків у межах міста та на околиці міст).

 

За даними Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України, серед звалищ і полігонів ТПВ понад 32 % потребують паспортизації, 5 % – перевантажені обсягами ТПВ понад офіційно встановлені нормативи їх складування та зберігання, а 13 % – не відповідають нормам експлуатації за параметрами екологічної безпеки. За гострої потреби у будівництві нових 670 полігонів зі зберігання ТПВ у населених пунктах України щорічно виявляється майже 33 тис. несанкціонованих (стихійних) звалищ, що займають площу понад 1 тис. га[7].

 

Внаслідок неналежного поводження з ТПВ звалища та полігони продукують велику кількість небезпечних та токсичних речовин, які утворюються в результаті хаотичного протікання різноманітних хімічних, ферментативних і біохімічних реакцій (розпаду, гниття, бродіння тощо). Надходячи у навколишнє природне середовище, ці речовини стають джерелом шкідливих викидів у атмосферу, забруднюють водні та земельні ресурси, призводять до порушення екологічного балансу, сприяють загостренню санітарно-епідеміологічної ситуації за місцем їх розташування.

 

Довідково: Порушення екологічного балансу завдає й опосередкованого впливу на розвиток господарського комплексу регіону. Так, впродовж декількох останніх років у літній період українські засоби масової інформації попереджали, що в акваторії Азовського моря (узбережжя м. Маріуполя) у воді було виявлено збудників холери та дизентерії. Серед причин називали аварійні пориви та несанкціоновані стоки міської каналізації, стоки промислових підприємств, стоки тваринницьких ферм у води Азовського моря тощо. Така ситуація вкрай негативно позначалась на курортному сезоні регіонів Приазов’я, що обумовило зменшення кількості відпочиваючих та недоотриманням доходів у сфері рекреаційно-туристичних послуг.

 

Поряд з екологічними, санітарно-гігієнічними проблемами та економічними втратами (у т.ч. йдеться про потенційні втрати родючості земель, що перебувають під звалищами та полігонами ТПВ; втрати, пов’язані з необхідністю проведення санітарно-епідеміологічних заходів та очищення води (повітря) тощо), в умовах обмеження ресурсного забезпечення, актуальними для регіонів та міст України стають питання вторинного використання ресурсного потенціалу ТПВ, насамперед як вторинної сировини та джерел для виробництва енергії. Відповідно, надзвичайної ваги набувають питання, пов’язані із утворенням, поводженням, акумулюванням, утилізацією та вторинною переробкою ТПВ.

 

Ключові проблеми міст, пов’язаних зі збором та утилізацією ТПВ, полягають у наступному: часткове охоплення населення укладеними договорами щодо вивезення ТПВ (сміття), особливо у приватному секторі; наявність стихійних, несанкціонованих сміттєзвалищ; неналежна робота підрядних фірм та організацій щодо вивезення ТПВ; потреба у невідкладній санації сміттєзвалищ і пов’язані з цим екологічні проблеми; низький рівень задоволення населення якістю послуг зі збору та утилізації ТПВ.

 

Довідково: У 2013 р. Асоціація міст України в рамках проекту «Формування політики, ґрунтованої на фактах, в сфері місцевого самоврядування в Україні» провела дослідження стосовно ефективності поводження з ТПВ у дев’яти містах Західного регіону України (Бережани, Борщів, Монастириська, Підгайці, Шумськ (Тернопільська обл.), Долина, Калуш, Коломия, Косів (Івано-Франківська обл.) та у дев’яти містах Південного регіону України (Баштанка, Нова Одеса, Первомайськ, Снігурівка (Миколаївська обл.), Білгород-Дністровський, Біляївка, Іллічівськ, Татарбунари, Южне (Одеська обл.). Респонденти у зазначених містах доволі песимістично охарактеризували екологічну ситуацію як у власному місті (середня оцінка становить 2,4 балу за 5-бальною шкалою), так і в Україні в цілому (середня оцінка – 2,8 балу). Причому представники Південних регіонів України оцінили зазначені показники на 0,5 балу вище, ніж мешканці Заходу України. Водночас якість питної води у Західних регіонах України була оцінена на 3 бали, а у Південних регіонах – лише на 2,3. Кожний із запропонованих у дослідженні (опитуванні) аспектів поводження із ТПВ (роздільний збір сміття, збір відпрацьованих енергозберігаючих лампочок, батарейок, акумуляторів, телевізорів, комп’ютерів, боротьба зі стихійними сміттєзвалищами) респонденти вважають досить проблемним[8].

 

5. Спостерігається неузгодженість загальнодержавних, регіональних та місцевих концепцій, стратегій та програм, зорієнтованих на сталий розвиток міст (територій). В Україні чинними є десятки програм та стратегій загальнодержавного, регіонального та місцевого значення, що прямо чи опосередковано стосуються сталого розвитку територій. В результаті перманентної нестачі коштів, або «заморожування» реалізації державних цільових програм, їхня результативність є дуже низькою. Як наслідок, цілі, визначені у державних цільових програмах, здебільшого не досягаються. Отже, існує нагальна потреба у визначенні конкретних ключових проблем щодо досягнення сталого розвитку міст (територій) із розробкою конкретних заходів та визначенням відповідного ресурсного забезпечення для їх вирішення. Все це потребує перегляду («ревізії»), а також внесення відповідних корективів до діючих цільових державних програм (у т.ч. координації, синхронізації їх цілей) задля досягнення цілей сталого розвитку міст (сталого регіонального розвитку).

 

6. Незавершеність правового унормування принципів субсидіарності (незавершеність в Україні реформи місцевого самоврядування та територіальної організації влади) не дає можливості органам місцевого самоврядування сформувати необхідні фінансові ресурси для розвитку територій, у т.ч. і для проведення заходів, пов’язаних з екологізацією місцевого розвитку. Чинні механізми заохочення органів місцевого самоврядування щодо стимулювання місцевого економічного розвитку на практиці є дуже слабкими. Бюджети розвитку, як правило, не залежать від темпів економічного зростання та ефективності роботи підприємств, що розташовані на певній території.

 

7. Недостатньою мірою використовується потенціал державно-приватного партнерства для сприяння процесу екологізації виробництва та створення соціально відповідального «зеленого» бізнесу. В Україні існують лише окремі заходи щодо залучення приватних підприємств до облаштування території міст, в яких вони функціонують (будівництво дитячих майданчиків, створення зон відпочинку для мешканців тощо). Як свідчить світова практика, така діяльність має позитивні ефекти для бізнесу (потужний рекламний ефект), місцевих органів влади (економія бюджетних ресурсів) та жителів міст (покращення екології життєвого простору).

 

Довідково: Важливою для фінансової підтримки розвитку «зеленого» бізнесу є співпраця державних структур з міжнародними фінансовими інституціями. Так, існує тісна співпраця між українськими муніципалітетами та інвестиційним фондом Північна екологічна фінансова корпорація (НЕФКО) у реалізації фінансових механізмів державно-приватного партнерства. Результатом цього співробітництва є проекти у сфері промислового виробництва, орієнтовані на економію ресурсів (сировини), що дозволяє знизити забруднення повітря, ґрунту і води у містах. Позитивний природоохоронний ефект отримують безпосередньо через інвестування у промислове виробництво, а також опосередковано – через фінансову підтримку від НЕФКО тих компаній, які виробляють природоохоронне обладнання і засоби екологічного захисту (наприклад, хімічні засоби для очищення стічних вод, ізоляційні матеріали, пиловловлювачі тощо).

 

8. Хронічною проблемою для міст України залишається функціонування промислових підприємств, «промислових зон», що розташовані у межах міст. Практика розміщення промислових підприємств у межах міст іде корінням ще з радянських часів. Між тим, на території підприємств (а отже – і на території українських міст) спостерігається наявність так званих «промислових» зон та стрімке накопичення великих обсягів небезпечних відходів промислового виробництва.

 

Довідково: Наприклад, у 2012 р. у межах м. Вінниця на території ВО «Хімпром» (безпосередньо на березі р. Тяжилівка) зберігалося понад 400 тис. т відходів хімічного виробництва (фосфогіпсу та фосфатних шламів)[9].

 

Практично у всіх регіонах України на території підприємств-виробників та на території складів (часто – на території міст) пестициди, заборонені для використання, зберігаються без належного дотримання заходів екологічної безпеки. Так, на території Вінницької області (станом на 1 січня 2011 р.) було накопичено 1750 т пестицидів[10]; на території Дніпропетровської області (станом на 16 січня 2011 р.) – 411,5 т[11]; на території Кіровоградської області (станом на 1 січня 2011 р.) – 955,746 т[12]; на території  Черкаської області (станом на 1 січня 2012 р.) – 622 т[13].

 

Найбільшими темпами накопичення відходів I-III класів небезпеки (тобто особливо небезпечних) протягом останніх років відбувалось на території таких промислово розвинутих регіонів як Полтавська (у 2011 р. порівняно з 2008 р. кількість накопичених відходів зросла на 16327,2 тис. т); Сумська (на 95,2 тис. т); Запорізька (на 67,4 тис. т); Харківська (на 29,8 тис. т) та Херсонська області (на 14 тис. т). У м. Києві (у 2011 р. порівняно з 2008 р.) накопичення відходів I-III класів небезпеки (тобто особливо небезпечних) збільшилось на 11 тис. т. Незважаючи на вжиті заходи, залишається високою кількість відходів I-III класів небезпеки у Донецькій та Дніпропетровській областях[14].

 

Зазначимо, що на заваді оперативному моніторингу екологічної ситуації в регіонах стоїть відсутність оперативних статистичних (аналітичних) даних щодо поточної оцінки екологічного стану розвитку регіонів, екологічної ситуації у містах України.

 

9. Спостерігається слабка диверсифікація економіки міста (особливо це стосується малих міст), нестача вільних робочих місць, відсутність новостворених робочих місць. Слабко розвинена сфера послуг. Застарілою є соціальна інфраструктура міст України тощо. Все це, як правило, ускладнює ситуацію на ринку праці, спричинює трудову міграцію з прилеглих територій до великих міст, з малих міст до обласних центрів та до м. Києва. Для переважної кількості міст України сьогодні притаманні загальні хронічні демографічні та соціально-економічні проблеми: старіння населення; нерегульована трудова міграція; нелегальна зайнятість (особливо у сфері будівництва та у сфері послуг); відсутність достатньої кількості дошкільних закладів (у т.ч. дитячих садочків) тощо. Поряд з цим, в Україні спостерігається чітка взаємозалежність між розміром міста та питомою вагою населення, зайнятого у всіх сферах економічної діяльності міста, між розміром міста та потенціалом розвитку ринку праці, потребою у новій робочій силі. Лідерами щодо залучення трудових ресурсів з регіонів до економіки міст в Україні традиційно залишаються м. Київ та обласні центри.

 

10. Незадовільним залишається стан дорожнього господарства міст України. Значне зростання інтенсивності руху транспорту, особливо великовагових навантажень, призводить до руйнування покриття проїзної частини вулично-дорожньої мережі та елементів конструкцій мостових споруд у містах.

 

Довідково: Із загальної кількості мостів та шляхопроводів міст України 517 споруд (4,6 %) має обмежену несучу спроможність або знаходиться в аварійному стані. Найгірший показник за кількістю мостів та шляхопроводів, що мають обмежену несучу спроможність або знаходиться в аварійному стані (станом на 1.01.2014 р.) було зафіксовано у м. Севастополь – 33 %, Донецькій та Львівській областях (по 18 % відповідно)[15].

 

За даними Державної служби автомобільних доріг України, понад 90 % українських доріг потребують ремонту, а для задоволення потреб української економіки у найближчі роки потрібно збудувати понад 4,5 тис. км нових доріг (орієнтовна вартість таких робіт – близько 31,5 млрд дол. США, що суттєво перевищує можливості Державного бюджету України)[16].

 

11. В Україні відсутня практика чіткого планування розвитку міст та прилеглих до них територій (зокрема, у генеральних планах міст), що створює інституційні перешкоди для здійснення інтегрованого сталого розвитку урбанізованих територій. Значна кількість міст України не мають чітко визначених (затверджених) меж їхніх територій. Внаслідок цього новозбудовані житлові масиви великих міст досить часто опиняються не у міській, а у районній адміністративній приналежності (що обумовлює конфліктні ситуації, спричиняє труднощі із залученням інвесторів). При плануванні розвитку міст, як правило, не враховується ресурсний (у т.ч. земельний) потенціал прилеглих територій; у генеральних планах розвитку міст, зазвичай, немає чіткого стратегічного бачення перспектив використання земельних ресурсів та ресурсного потенціалу прилеглих до міст територій. Міста цілеспрямовано не використовують ресурсний потенціал прилеглих приміських поселень (у т.ч. сільських територій навколо міст) у межах інтегрованого підходу до сталого розвитку урбанізованих територій. Отже, розвиток міст та урбанізованих територій в Україні, здебільшого, відбувається стихійно.

 

Обмеженість доступу громадськості до генеральних планів міст, наявність у них невідповідностей потребам громад призводять до здійснення забудови з порушенням базових положень генеральних планів, а також із порушенням будівельних, санітарно-гігієнічних, екологічних, протипожежних норм. Найбільш поширеними наслідками цієї проблеми є вирубування парків, забудова внутрішньодворової території, блокування протипожежних виїздів, знищення зливних водостоків, швидка руйнація старих житлових будинків (у т.ч. тих, що мають історичну цінність) під впливом робіт із будівництва нових сучасних житлових об’єктів (як правило – багатоповерхівок), пошкодження пам’яток історії та архітектури, спотворення традиційних ландшафтів тощо.

 

Довідково: Згідно дослідження, проведеного Східноукраїнським центром громадських ініціатив, у абсолютній більшості міських населених пунктів України генеральні плани є недоступними для громадськості. Доступ до генеральних планів обмежено насамперед грифом «Для службового користування», меншою мірою – грифом «таємно». Зафіксовані численні випадки, коли органи місцевого самоврядування не надають доступу до генеральних планів без пояснення причин, або, посилаючись на підстави, які відсутні в українському законодавстві[17].

 

Генеральні плани багатьох міст є застарілими і потребують коригування. Оновлення генеральних планів міст визначить потреби в територіях для забудови та іншого використання; у зміні меж населеного пункту, черговість і пріоритетність забудови та іншого використання територій; визначить межі функціональних зон, пріоритетні та припустимі види використання і забудови територій.

 

12. Недостатнє залучення інституцій громадянського суспільства до співпраці з муніципалітетами. Реалізація ініціатив щодо створення у структурі міських рад муніципальних відділів підтримки громадських ініціатив буде спонукати представників органів місцевого самоврядування до співпраці з членами місцевих громад, надавати їм консультації щодо створення організацій громад, реалізації проектів, втілення ініціатив у сфері сталого розвитку. В Україні вже розроблено та випробувано низку інструментів щодо залучення громадськості до прийняття управлінських рішень, зорієнтованих на підтримку сталого розвитку на місцевому рівні. Зокрема, існує досвід створення дорадчих громадських органів – відділу управління місцевого розвитку (у м. Житомирі), громадської ради зі сталого розвитку (у м. Рубіжне Луганської області), комітету зі сталого розвитку (у м. Рівному). Такий досвід необхідно поширювати на всю іншу країну. Підвищенню ефективності співпраці між громадами та органами місцевого самоврядування сприятиме налагодження каналів комунікації, зокрема через Інтернет-ресурси (офіційні веб-сторінки, спільноти у соціальних мережах тощо).

 

Довідково: Дієвим інструментом вирішення завдань системного моніторингу проблем міської інфраструктури, розробки заходів щодо облаштування та ревіталізації території населених пунктів є функціонування сайтів «Карта проблем міста», де на інтерактивній карті мешканці міста позначають проблемні місця і пропозиції, ідеї щодо їх усунення. Такий проект успішно розвивається у Львові. Аналогічні проекти запроваджуються у Києві, Ужгороді, Харкові, Радивилові[18].

 

Більшість із вищенаведених проблем щодо забезпечення сталого розвитку міст тісно пов’язані між собою. Це обумовлює необхідність застосування інтегрованого підходу до соціально-економічної модернізації регіонів та міст України на засадах сталого розвитку. Курс на євроінтеграцію, визнаний Україною як пріоритетний, передбачає імплементацію європейських стандартів якості життя, кращих практик країн ЄС щодо досягнення сталого розвитку міст та регіонів.

 

Інтегрований сталий міський розвиток є пріоритетним напрямом європейської регіональної політики впродовж останніх кількох десятиліть, що підкріплено відповідними програмами заходів та фінансуванням (на цілі сталого розвитку за період 2007-2013 рр. було виділено 21,1 млрд євро[19]). З 2014 року сталий міський розвиток є однією з ключових цілей стратегії регіонального розвитку «Європа 2020: стратегія розумного, стійкого і всеосяжного зростання».

 

Основні напрями регіональної політики ЄС щодо забезпечення сталого розвитку міст:

- ревіталізація забруднених земельних ділянок у містах та модернізація промислових об’єктів;

- інтегрована регенерація міських та сільських територій (відновлення і перебудова окремих територій з метою залучення інвестицій та стимулювання місцевої економіки);

-  розвиток екологічно чистого міського транспорту;

- розвиток житлового будівництва.

 

В умовах активізації євроінтеграційних процесів впровадження політики сталого міського розвитку має стати невід’ємною складовою державної регіональної політики.

 

В Україні поступово відбуваються зміни у сфері інституційно-правового та інституційно-організаційного забезпечення цілісної системи заходів, зорієнтованих на досягнення сталого розвитку міст, у т.ч. йдеться про наступне:

  1. Сформовано законодавчу та регуляторну базу для ефективного місцевого розвитку, забезпечення належного управління сталим розвитком на місцевому рівні (Концепція сталого розвитку населених пунктів схвалена Постановою № 1359-ХІV Верховної Ради України 24 грудня 1999 р.; також існує низка місцевих концепцій та стратегій сталого розвитку міст обласного та районного значення).
  2. Накопичено позитивний досвід щодо реалізації проектів з впровадження сталого розвитку (Проект ПРООН «Муніципальна програма врядування та сталого розвитку», 2005-2012 рр.; «Сталий міський розвиток», 2010-2012 рр.; Проект ЄС «Сталий розвиток житлового господарства в Україні: сприяння місцевому розвитку і посилення ролі громадських організацій», 2014-2016 рр. тощо).
  3. Достатньо розвинений адміністративний потенціал публічної влади на місцевому рівні (потенціал місцевого самоврядування), що дозволяє ефективно делегувати повноваження органам місцевої влади, які зможуть забезпечити надання населенню якісних соціальних послуг, гарантуватимуть дотримання принципів сталого розвитку територій, міст.
  4. Розвивається мережа організацій громадянського суспільства, що сприяє активному залученню громадськості до прийняття рішень і розробки політики сталого розвитку на місцевому рівні.

Орієнтири удосконалення державної регіональної політики в Україні щодо забезпечення сталого розвитку міст полягають у наступному:

  1. Узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих концепцій, стратегій та програм, зорієнтованих на сталий розвиток міст (територій) з урахуванням стратегічних цілей та орієнтирів політики сталого міського розвитку в країнах ЄС, стратегічних цілей та орієнтирів європейської політики сталого регіонального розвитку, а також із урахуванням перспектив міждержавної, міжрегіональної співпраці України та ЄС у цій сфері.
  2. Посилення інституційної та фінансово-економічної спроможності міст у вирішенні місцевих соціально-економічних, екологічних проблем на засадах сталого розвитку.
  3. Розробка та модернізація генеральних планів розвитку територій (міст) з урахуванням принципів сталого розвитку.
  4. Розробка заходів щодо масштабного залучення інституцій громадянського суспільства до співпраці з муніципалітетами у сфері сталого розвитку міст.
  5. Розвиток державно-приватного партнерства для сприяння процесу екологізації виробництва та створення соціально відповідального, «зеленого» бізнесу, спільного (держава – бізнес-структури) облаштування території міст.

У контексті окреслених орієнтирів реалізацію державної регіональної політики України з урахуванням досягнення стратегічної цілі – забезпечення сталого розвитку міст – необхідно доповнити низкою заходів, а саме:

 

1. В процесі узгодження загальнодержавних, регіональних та місцевих концепцій, стратегій та програм сталого розвитку міст Мінрегіонбуду доцільно:

- ініціювати створення робочих груп (із залученням представників органів місцевого самоврядування міст);

- проводити регулярні консультації з асоціаціями органів місцевого самоврядування з питань розробки та впровадження спільних планів щодо розв’язання нагальних соціально-економічних та екологічних проблем розвитку міст на засадах сталого розвитку;

- розпочати роботу, пов’язану із координацією ресурсів та синхронізацією цілей, зорієнтованих на реалізацію стратегії сталого розвитку різних рівнів (загальнодержавних, регіональних та місцевих).

 

2. В процесі модернізації генеральних планів розвитку міст органам місцевого самоврядування доцільно:

- забезпечити доступ громадськості до генеральних планів шляхом розміщення їх цифрових версій на сайтах органів місцевого самоврядування (або на сайтах регіональних органів державної влади у разі відсутності у органу місцевого самоврядування власного веб-сайту);

- оновити генеральні плани населених пунктів відповідно до положень Закону України «Про регулювання містобудівної діяльності» у формах, зручних для масового ознайомлення громадян і поширення (популяризації) такої інформації. Враховуючи техногенне навантаження, ініціювати співпрацю з місцевими бізнес-структурами (підприємствами) щодо винесення за межі міст промислових підприємств, будівництва за межами міста бізнес-центрів, технопарків та промислових зон.

 

3. Задля посилення інституційної та фінансово-економічної спроможності міст у вирішенні місцевих соціально-економічних, екологічних проблем на засадах сталого розвитку доцільно:

- активізувати розвиток міжмуніципального співробітництва як інструмент вирішення екологічних проблем, аналогічних для кількох міст, що забезпечить обмін досвідом та дозволить об’єднати обмежені ресурси (насамперед – фінансові ресурси), збільшити шанси на отримання грантового фінансування від міжнародних фінансових інституцій на проекти, зорієнтовані на підтримку сталого розвитку міст;

- запроваджувати організаційну (та консультаційну) підтримку становлення інститутів самоорганізації населення (будинкових, вуличних, квартальних комітетів, комітетів мікрорайонів, ОСББ) для самостійного вирішення проблем місцевого значення представниками місцевих громад, що передбачає наявність у органу самоорганізації населення певних повноважень, якими їх наділяє орган публічної влади;

- застосовувати інноваційні методи управління навчанням посадових осіб місцевого самоврядування з питань сталого розвитку, а саме: дистанційне навчання, вебінари, заняття в on-line режимі, коучинг тощо (що сприятиме заощадженню коштів та часу на таке навчання);

- активізувати та удосконалювати механізм випуску муніципальних облігацій як одного з джерел фінансування проектів зі сталого розвитку міст (у т.ч. через спрощення процедури здійснення місцевих запозичень).

 

4. Для налагодження ефективної комунікації між владою та громадами, інституціями громадянського суспільства щодо системного моніторингу проблем міської інфраструктури, розробки заходів з облаштування та ревіталізації території населених пунктів доцільно:

- створити веб-сторінки з інтерактивними картами проблем міст, що надасть можливість мешканцям оперативно повідомляти про повсякденні проблеми міст (несанкціоновані сміттєзвалища, неналежний стан дорожнього покриття тощо) і скеровувати звернення у відповідні служби;

- на веб-сторінках міських рад створити окремий розділ, що містить інформацію про інструменти вирішення проблемних питань екологізації та розвитку міста (наприклад, конкурси на надання грантового фінансування проектів з облаштування міської те