"Пріоритети модернізації інфраструктури життєдіяльності сільських територій". Аналітична записка

Поділитися:

Анотація

 

В аналітичній записці розглядаються основні проблеми життєдіяльності на сільських територіях України. Пропонуються основні напрямки та шляхи модернізації окремих галузей інфраструктурного забезпечення сільських жителів.

 

ПРІОРИТЕТИ МОДЕРНІЗАЦІЇ ІНФРАСТРУКТУРИ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ

 

Комплекс економічних, правових, політичних і соціальних заходів, спрямованих на відродження села, які на даному етапі здійснюються державою, вимагає поліпшення організації життєзабезпечення сільського населення.

 

Сучасна поселенська мережа у сільській місцевості України налічує 28441 населений пункт. За даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р. найбільшою є група сіл з чисельністю населення до 500 осіб (63,1 % загальної кількості), у 35 % з яких проживає менше 100 осіб. Середня кількість мешканців сіл становить 560,6 особи. Регіональні відмінності у розселенні сільського населення зумовлені природними та соціально-економічними умовами. На Поліссі, з його мозаїчною ландшафтною структурою, а також у північно-східних та східних високоурбанізованих областях сільські поселення найдрібніші. Найбільші за чисельністю жителів села розташовані в Прикарпатті та Закарпатті.[1]

 

Станом на 1 січня 2014 р. найбільше сіл розташовано у Львівській області (1850), найменше у Чернівецькій (398). Водночас, з часу проголошення незалежності в Україні зникло 407 сільських населених пунктів (за даними Державної служби статистики). За інформацією управління у зв’язках з місцевими органами влади і органами місцевого самоврядування Апарату Верховної Ради України таких населених пунктів більше – 641: найбільше на території Київської (94), Полтавської (55) та Житомирської областей (45).[2]

 

Середній розмір домашніх господарств по Україні становить 2,58 особи і варіює від 2,67-3,45 особи у семи західних регіонах (окрім Хмельницької області) до 2,31-2,44 особи в Чернігівській, Кіровоградській, Черкаській, Полтавській, Харківській, Луганській, Донецькій та Дніпропетровській областях.[3]

 

Експертами до факторів, які впливають на розвиток соціальної інфраструктури села на регіональному рівні, зараховуються: стан сільськогосподарського виробництва, демографічний стан та розвиток поселенської мережі.[4]

 

Останніми роками визначились основні проблеми розвитку сільських територій у зазначених сферах:

 

1. Несприятлива соціально-економічна та демографічна ситуація:

- В сільськогосподарському виробництві по всіх основних галузях спостерігається слабка тенденція до зростання обсягів при зростанні урожайності культур (див. табл. 1, рис. 1);

 

Таблиця 1

Основні показники розвитку сільського господарства

 

Індекс виробництва, %

У тому числі, індекс виробництва продукції

Урожайність з 1 га, ц

Поголів’я, млн

рослинни-цтва, %

тваринництва, %

Зернові культури

Соняшник

Корови

Свині

2013

113,7

118,1

104,8

39,9

21,7

2,5

7,9

2012

95,5

103,9

91,9

31,2

16,5

2,6

7,5

2011

119,9

130,4

101,3

37,0

18,4

2,6

7,5

2010

98,5

95,9

103,4

26,9

15,0

2,7

8,0

2009

98,2

95,3

104,2

29,8

15,2

2,7

7,6

2008

117,1

128,6

98,7

34,6

15,3

2,9

6,5

2007

93,5

90,9

98,0

21,8

12,2

3,1

7,0

2006

102,5

101,8

103,6

21,4

13,6

3,3

8,1

2005

100,1

97,5

105,1

26,0

12,8

3,6

7,1

2004

119,7

135,4

102,0

28,3

8,9

3,9

6,5

2003

89,0

85,4

93,5

18,2

11,2

4,3

7,3

2002

101,2

98,0

105,3

27,3

12,0

4,7

9,2

2001

110,2

112,6

107,0

27,1

9,4

4,9

8,3

 

 

 analitЗбільшити 

 

Рис. 1. Динаміка індексу сільськогосподарського виробництва, %

 

- З року в рік скорочується (у 2013 р. – 4241,6 тис., у 2012 р. – 4301,8 тис., у 2011 р. – 4359,0 тис., у 2010 р. – 4540,4 тис.) кількість особистих селянських господарств, хоча ними вирощується переважна частина загального обсягу виробництва картоплі та утримується понад половину всього поголів’я ВРХ та свиней. Незважаючи на використання застарілих методів господарювання спостерігається тенденція до нарощення механізації праці: кількість господарств, що мають у приватній власності сільськогосподарську техніку, щороку зростає приблизно на 20 тис. (з 234,1 тис. у 2010 р. до 303,5 тис. у 2013 р.) Водночас, відбувається скорочення кількості господарств, які утримують худобу, на 70 тис. (у 2010 р. – 3267,2 тис., у 2013 – 3044,7 тис.);

- В межах загального скорочення кількості населення в Україні відбувається певне зменшення частки мешканців сільських територій: станом на 1 січня 1990 р. – 32,7 % всього населення проживало у сільській місцевості, 1994 – 32,1 %; до 2002 р. частка селян зростала і сягнула 32,8 %, але в подальшому постійно знижувалася до 31,0 % станом на 1 січня 2014 р. (14089,6 тис. осіб);

- Проблемними залишаються питання трудової зайнятості: у 2013 р. кількість безробітних серед сільського населення працездатного віку становила 502,0 тис. осіб (у 2012 р. – 507,9 тис., у 2011 р.– 521,5 тис.);

- Недостатньою є якість соціальних послуг: за підсумками 2011 р. кожне друге сільське домогосподарство потерпало від незабезпеченості населеного пункту послугами швидкої медичної допомоги (серед міських таких 5,6 %) та відсутності в ньому закладів, які надають побутові послуги (5 % у містах); кожне четверте – від відсутності поблизу житла медичної установи (7,3 % у містах); 22,5 % – відсутності регулярного щоденного транспортного сполучення з іншим населеним пунктом із більш розвиненою інфраструктурою (2,5 % серед міських домогосподарств); 14,4 % – відсутності поблизу житла об’єктів роздрібної торгівлі (в містах – 3,0 %);

- Жителі сільської місцевості працевлаштовані здебільшого в секторі АПК, оплата праці в якому стабільно залишається однією з найнижчих з-поміж галузей економіки: у 2013 р. середньомісячна заробітна плата штатного працівника в сільському господарстві становила 2270 грн. Менше заробляли тільки у поштовій та кур’єрській діяльності (1915 грн.) і організації харчування (2249 грн.);

- Неефективним є реформування системи охорони здоров’я (Закони України № 3612 від 07.07.2011 р. «Про порядок проведення реформування системи охорони здоров’я у Вінницькій, Дніпропетровській, Донецькій областях та місті Києві» та № 3611 від 07.07.2011 «Про внесення змін до Основ законодавства України про охорону здоров’я щодо удосконалення надання медичної допомоги») у 2010-2013 рр.: відсутність джерел фінансування та зрозумілого для населення та медичних працівників плану реформи призвели до погіршення доступу переважно сільського населення до медичних послуг, зниження їх якості, падіння довіри до систем охорони здоров’я – за даними вітчизняних правозахисних громадських організацій, у 2013 р. погіршення доступу до кваліфікованої вторинної медичної допомоги для жителів сільської місцевості було найбільшим порушенням права пацієнтів на доступ до медичної допомоги та одним з найпоширеніших порушень прав людини в Україні взагалі[5].

 

2. Неякісні соціально-побутові умови життя сільських мешканців. У 2012 р. представники лише 39,0 % домогосподарств були задоволеними своїми житловими умовами, майже стільки ж (38,2 %) – не дуже задоволеними. Водогоном було обладнано 35,6 % сільських помешкань, що в 2,5 разу менше, ніж у містах (наприклад, у 2005 р. така різниця була чотирикратною на користь міста). Не втрачає своєї гостроти актуальність для сільської місцевості питання наявності централізованого газопостачання: якщо у містах газ централізовано подається до 84,9 % житла, то в сільській місцевості цей показник становить 55,6 %. Ванну або душ у містах мають 86,5 % домогосподарств, що майже втричі більше, ніж у сільській місцевості (29,8 %).

 

Низький рівень облаштування житла зручностями в сільській місцевості, безумовно, можна пояснити елементарним небажанням сільських мешканців витрачати кошти, час та зусилля на те, чому в умовах села можна знайти альтернативу. Водночас, не варто ігнорувати й об’єктивні перешкоди: відсутність централізованих мереж, спеціальних служб, техніки та спеціалістів тощо. Обладнання житла зручностями, як і забезпеченість житлом, безпосередньо залежить від розміру населеного пункту: зі зменшенням розміру населеного пункту знижується і рівень благоустрою сільського житлового фонду. Такі розбіжності пояснюються тим, що надання комунальних послуг сільському населенню належить до сфери діяльності сільських підприємств та сільських рад або спеціально створених організацій, послуги яких є занадто дорогими для селян.

 

3. Неефективна політика у сфері охорони здоров’я. Внаслідок комерціалізації соціальної сфери доступність послуг з охорони здоров’я для переважної більшості населення різко погіршилась: протягом 2011 р. майже в усіх домогосподарствах хто-небудь із членів потребував медичної допомоги (97,5 % домогосподарств), проте отримати її не зміг майже кожен п’ятий (22,6 % випадків). Причому, немає істотних відмінностей між містом і селом: отримати лікування в стаціонарі не змогли 10,1 % членів міських домогосподарств та 9,6 % членів сільських, провести медичне обстеження – 10,4 % та 9,6 %, придбати медичне приладдя – 2,8 % та 2,7 % відповідно.[6]

 

Мережа лікувальних закладів в більшості регіонів зберігає тенденцію до скорочення, але в сільській місцевості наслідки цього процесу особливо помітні. Наслідком втручання ринкових відносин у сільську медицину стало поступове збільшення кількості платних послуг, що надаються населенню, без покращення їх якості. Негативна ситуація в сільській місцевості також пов’язана з тим, що, незважаючи на загальне збільшення кількості лікарських амбулаторно-поліклінічних закладів у 2012 р. до 8,3 тис, в основному вони розміщені у містах чи районних центрах і віддалені села отримують медичну допомогу несвоєчасно або взагалі позбавлені неї.

 

Через відсутність належного забезпечення медичним обладнанням, виробами та інвентарем медичного призначення, які необхідні для надання первинної медичної допомоги, пацієнти направляються для отримання медичної допомоги, що відноситься до компетенції первинного рівня, у заклади вторинного рівня.

 

Залишається невирішеною проблема кадрового забезпечення медичних закладів первинної ланки: укомплектованість штатних посад на станціях первинної допомоги становить 76,6 %. Проявляється тісний зв’язок між обсягами надання медичної допомоги та віддаленістю закладів від споживачів їхніх послуг: розташування медичного закладу на відстані 5 км від населеного пункту знижує частоту звернень пацієнта на 40 %, а на відстані понад 10 км – утричі [7]. Чимало сіл в Україні розташовані не менше, аніж за 25 км від медичних закладів.

 

Запровадження інституту сімейного лікаря замість існуючої системи амбулаторної первинної допомоги порушило звичну систему взаємодії «лікар-хворий». Крім того, застаріле обладнання та парк автомобілів, неврахування існуючої інфраструктури та транспортних комунікацій в умовах реалізації реформи порушило функціонування системи швидкої та невідкладної медичної допомоги у сільській місцевості. Наслідком закриття лікарень у сільській місцевості стала можливість існування в одному приміщенні двох або більше лікувальних закладів.

 

За даними опитувань негативний довготерміновий вплив захворювань на повсякденну працездатність частіше відчуває сільське населення, порівняно з міським.[8] Крім того, частка сільських домогосподарств, в яких хто-небудь з членів не зміг відвідати лікаря через відсутність потрібного спеціаліста, у 2011 р. становила 18,3 % та перевищувала відповідний показник по міських на 12,4 в.п. Серед сільських родин 7,8 % не змогли з цієї ж причини провести медичні обстеження, а 1,9 % – отримати лікування в стаціонарі; в містах 2 % та 0,4 % відповідно.

 

До основних причин, через які сільські жителі зазнають обмеження у доступі до медичних послуг, належать: недостатній рівень доходів; висока вартість товарів та послуг лікувального призначення; незабезпеченість українських сіл медичними закладами як такими; неукомплектованість персоналом (відсутня система стимулювання та мотивації молодих спеціалістів до працевлаштуванні в сільській місцевості); неякісне транспортне сполучення з населеними пунктами, в яких можна отримати кваліфіковану допомогу.

 

4. Недостатнє охоплення та низька якість освітніх послуг.

Проблеми сільської освіти залишаються тривалий час незмінними: недостатнє фінансування, неналежна організація харчування, відсутність кваліфікованих кадрів, застаріла матеріально-технічна база. Внаслідок цього близько половини сільських населених пунктів не мають шкіл. Мережа сільських загальноосвітніх денних шкіл охоплює близько 1,4 млн учнів та включає приблизно 13,3 тис. навчальних закладів, з яких школи І ступеня (початкові школи) становлять 12 %, І-ІІ ступеня – 37 % і І-ІІІ ступеня – 51 %. Загальна забезпеченість сільських поселень школами становить близько 46,5%. Понад 200 тис. дітей проживають за межами пішохідної (на відстані понад 3 км) доступності і потребують підвезення.

 

Проблемною зоною залишається дошкільна освіта на селі: незважаючи на більшу кількість (порівняно з містом) відповідних закладів, їх відвідує менша кількість дітей: доступ до якісних навчальних послуг ускладнений проблемами добробуту сільських мешканців, географічною віддаленістю чи фізичною недоступністю відповідних об’єктів, їх неналежного стану.

 

Кількість ДНЗ у сільській місцевості зменшилася з 12,6 тис. у 1990 р. до 9,8 тис у 2013 р. проте, починаючи з 2010 р. спостерігається тенденція до зростання на 0,2-0,3 тис. щороку. Аналогічною є тенденція до збільшення чисельності дітей у ДНЗ в сільській місцевості. У 2013 р. у сільських ДНЗ навчалося 326 тис. дітей, частка охоплення дітей такими закладами освіти на селі становила 42 %, у 2012 – 313 тис. та, відповідно, 37 %, у 2011 р. – 291 тис. та 35 %.

 

У порівнянні з попереднім роком у 2013 р. найбільший дефіцит місць у дошкільних закладах спостерігається в Івано-Франківській (тільки кожна п’ята дитина має можливість перебувати в ДНЗ) та Львівській (кожна четверта) областях; лише у Дніпропетровській, Закарпатській, Київській, Миколаївській, Сумській, Херсонській та Черкаській областях ДНЗ охоплено понад половину (але менше 60 %) дітей. Протягом останніх чотирьох років за цим параметром регіони розвивалися нерівномірно: від 3 в.п. у Хмельницькій та Івано-Франківській областях до 18 в.п. у Рівненській.[9]

 

За останні 20 років кількість учнів, які навчаються в селі, зменшилась майже на 0,8 млн. Загальне зменшення кількості дітей знижує середню наповнюваність класів та шкіл, призводить до збільшення кількості загальноосвітніх навчальних закладів з малою чисельністю учнів, що, своєю чергою, спричинює скорочення педагогічного навантаження вчителів та ускладнює можливості місцевої влади стосовно утримання таких навчальних закладів належним чином. Так, кожна четверта сільська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів має наповнюваність менше 100 учнів.[10] При цьому повільно й непослідовно вирішується питання організації безпечного, регулярного і безоплатного перевезення учнів, дітей у сільській місцевості до місця навчання і додому, з метою чого було запроваджено державну програму «Шкільний автобус». Проте 14208 школярів не охоплені нею внаслідок постійного недофінансування, високої частки несправних та застарілих машин, нерозвиненості дорожньо-транспортної мережі, відсутності доріг із твердим покриттям. [11]

 

Загалом внаслідок політики оптимізації мережі загальноосвітніх закладів та неефективної реалізації супутніх програм та заходів створюються перешкоди для доступу дітей до якісної освіти, виникають приводи для напруженості та соціальних конфліктів, що підтверджується численними зверненнями батьків, учнів, сільських територіальних громад, педагогічних колективів щодо випадків закриття в селах загальноосвітніх навчальних закладів у Миколаївській, Тернопільській, Волинській та інших областях.

 

Слід наголосити, що охорона здоров’я чи освіта традиційно є сферами, майже цілком залежними від державного регулювання, але культура, організація дозвілля та відпочинку, дорожня інфраструктура чи транспортне сполучення можуть стати тими галузями, де приватний капітал є ефективнішим. Експерти вважають, що на теперішньому етапі розвитку держава потребує зміни організаційно-правових форм господарювання в галузях соціальної інфраструктури села.[12]

 

5. Низький рівень реалізації потреб мешканців сільських територій у культурному дозвіллі та відпочинку.

За даними Інституту демографії НАНУ, витрати домогосподарств на культурну сферу значно варіюють залежно від розміру населеного пункту: у 2011 р. у великих містах домогосподарства витрачали на культуру та дозвілля 1,63 % загальних сукупних витрат, тоді як у малих містах – 0,96 % і лише 0,33 % – у селах.

 

У 2011 р. в українських селах працювало понад 30 тис. культурно-мистецьких закладів (близько 16 тис. клубів, понад 14 тис. бібліотек, 287 шкіл естетичного виховання та 70 музеїв). Протягом 1990-2011 рр. їхня кількість зменшилася на 4,6 тис. Немає особливих підстав вважати, що тенденція змінилася і протягом останніх трьох років. Значна частина будівель закладів культури та дозвілля перебуває в зруйнованому і напівзруйнованому стані чи змінила призначення. Крім того, низька заробітна плата, заборгованість з її виплати та відсутність системи мотивації зумовлюють кадрову проблему культурної сфери села.

 

Значною мірою на диспропорційність між сільськими територіями та містами щодо потенційного культурного дозвілля їх мешканців, доступу до освітніх чи медичних послуг впливає недостатній рівень дорожньо-транспортної інфраструктури. Понад 100 сільських населених пунктів досі не мають доріг з твердим покриттям; понад тисячу – не охоплені регулярним автобусним сполученням Найбільша кількість населених пунктів, які не мають під’їздів з твердим покриттям, розташована у Чернігівській (38), Одеській (21), Харківській (16) та Сумській (13 населених пунктів) областях. Автобуси, що працюють на сільських маршрутах, практично повністю вичерпали свій ресурс і потребують заміни.[13]

 

Правова основа реагування держави на проблеми села визначається в багатьох нормативно-правових актах. Наприклад, відповідно до Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», прийнятого ще в УРСР, але з останніми змінами від 10 червня 2012 р., економічний та соціальний розвиток села в Україні забезпечується шляхом здійснення державою організаційно-економічних і правових заходів, з-поміж яких зазначається і формування та розвиток належної соціальної інфраструктури. Ст. 8 Закону взагалі гарантує перевагу села в соціально-культурному та побутовому забезпеченні порівняно з містом (у спорудженні житла, об’єктів освіти, культури і спорту, охорони здоров’я, побуту, торгівлі, газифікації, водо- і електропостачання, телефонізації, зв’язку, комунальних об’єктів, в послугах радіо і телебачення) та рівні умови у постачанні промислових та продовольчих товарів та в медичному, культурному, спортивному, комунально-побутовому, транспортному і торговельному обслуговуванні. Залишаючись значною мірою декларативними, положення Закону не передбачають реальних дієвих механізмів забезпечення зазначеної переваги та дотримання зазначеної рівності в соціальних умовах між селом та містом.

 

У 2007 р. було затверджено Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року (Постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158), основною метою якої проголошується «забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності». За рік до завершення терміну дії Програми можна констатувати її неефективність та недостатню реалізацію в частині виконання значної кількості завдань.[14]

 

Крім того, окремі умови господарювання на сільських територіях регулюються Законами України «Про державну підтримку сільського господарства України», «Про особисте селянське господарство», «Про фермерське господарство», «Про колективне сільськогосподарське підприємство». Таким чином, однією з головних причин неефективної політики стосовно розвитку сільських територій залишаються ототожнення державою українського села здебільшого із агропромисловим комплексом та зумовлене ним недостатнє регулювання життєдіяльності інших сфер.

 

Неналежна увага до проблем інфраструктури життєдіяльності сільських територій зумовлює актуалізацію загроз національній ідентичності, культурі і духовності, колискою яких і є село.

 

В умовах трансформаційних змін, яких зазнає село, пріоритетного значення набувають проблеми розробки механізму ефективної діяльності об’єктів соціальної інфраструктури. Започаткована політика реформування адміністративного устрою держави на основі децентралізації влади одночасно вимагає від керівництва регіонів більш прискіпливої уваги до проблем села та значно відповідальнішої політики стосовно їх вирішення. Основним концептуальним напрямком формування соціальної інфраструктури для забезпечення комфортного життєвого середовища сільських жителів на загальнодержавному рівні слід визнати децентралізацію управлінських функцій держави на користь місцевого самоврядування, забезпечення реального самоврядування на рівні територіальних громад із наданням йому права шукати й мобілізовувати ресурси для розвитку.

 

З метою вирішення нагальних проблем розвитку сільської інфраструктури, модернізації структури життєдіяльності сільських територій доцільно вжити низку заходів шляхом внесення змін до Державної програми розвитку села на період до 2015 р.[15] та на основі цих змін – розробки нової Державної програми на період до 2020 р.

 

1. У напрямку покращення соціально-економічної та демографічної ситуації на селі:

- започаткування змін в організаційно-правових формах господарювання в галузях соціальної інфраструктури села на основі виваженої політики співпраці між владою та бізнесом на засадах державно-приватного партнерства;

- поширення механізму державно-приватного партнерства на різні сфери сільськогосподарського виробництва;

- сприяння з боку місцевої влади та органів місцевого самоврядування реалізації інвестиційних проектів з будівництва інфраструктурних об’єктів на засадах співфінансування з державного і місцевих бюджетів, залучення міжнародної технічної допомоги та грантів для модернізації закладів охорони здоров’я, освіти, культури в сільській місцевості;

- заохочення молодих працівників до повернення у села після отримання вищої освіти шляхом надання їм пільгового житла, забезпечення робочими місцями.

 

2. У напрямку покращення соціально-побутових умов на селі:

- забезпечення обладнання сільських будинків засобами зв'язку, електро-, тепло- та централізованого водопостачання і водовідведення;

- сприяння газифікації сіл;

- поширення системи вуличного освітлення;

- забезпечення розвитку дорожнього господарства, вивчення потреби у транспортних засобах та віднайдення шляхів їх задоволення, здійснення заходів з підвищення безпеки руху;

- поширення дії мережі Інтернет у сільській місцевості.

 

3. У напрямку підвищення якості послуг охорони здоров’я для мешканців сільської місцевості:

- повернення і відновлення діяльності мережі ФАПів у сільську місцевість;

- забезпечення діючих медичних установ сучасною діагностичною апаратурою; медичним інструментом та медикаментами;

- забезпечення молодих спеціалістів-лікарів та молодшого медичного персоналу пільговим житлом та коштами на первинне облаштування на місцевості.

 

4. У напрямку покращення послуг системи освіти на селі:

- оптимізація мережі освітніх закладів у сільській місцевості із врахуванням стану інфраструктури життєзабезпечення, передусім, доріг та громадського транспорту;

- забезпечення навчальних установ новітніми технічними засобами навчання, учбовою літературою та навчально-практичним приладдя;

- поширення дії програми «Шкілький автобус» на всі села і віддалені поселення;

- забезпечення вчителів та випускників педагогічних вузів, які приїжджають на роботу у сільську місцевість, пільговим житлом та коштами на первинне облаштування на місцевості.

 

5. У напрямку розвитку системи культурного дозвілля, відпочинку для мешканців сільських територій:

- розробка середньострокових програм розвитку туризму на регіональному рівні, що сприятиме підвищенню інвестиційної привабливості сільських територій, створенню нових робочих місць, сприятиме зменшенню поведінкових бар’єрів між жителями міських та сільських населених пунктів;

- забезпечення бібліотек книжковими виданнями, пресою, виданнями на електронних носіях;

- забезпечення клубів обладнанням для проведення музичних вечорів та дискотек;

- сприяння створенню аматорських гуртів та популяризація їх виступів.

 

Відділ регіонального розвитку

(І.В. Валюшко, О.В. Шевченко)

№ 16, Серія «Регіональний розвиток»



[1] Національний атлас України [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://wdc.org.ua/atlas/5010000.html

[2] Кто услышит украинское село [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://hubs.com.ua/discussions/kto-uslyishit-ukrainskoe-selo.html; [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://tyzhden.ua/Infographics/77899

[3] Соціально-демографічні характеристики домогосподарств України у 2012 році (за даними вибіркового обстеження умов життя домогосподарств України) / Статистичний збірник. – К. 2012. – С. 7.

[4] Збарський В.К. Соціальна інфраструктура села як фактор відтворення робочої сили [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://elibrary.nubip.edu.ua/7962/1/10zvk.pdf

[5] Права людини в Україні 2013. Узагальнена доповідь правозахисних організацій, «Право на охорону здоров’я» [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://helsinki.org.ua/index.php?id=1398052000

[6] Людський розвиток в Україні: трансформація рівня життя та регіональні диспропорції (колективна монографія) / відпов. за випуск Л. М. Черенько, О. В. Макарова, за ред. Е.М.Лібанової. – У 2-х томах. – К.: Ін-т демографії та соціальних досліджень ім. М.В.Птухи НАН України, 2012. – 436 с.

[7] Першочергові заходи державної політики щодо вирішення соціально-економічних проблем сільського населення [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1279/

[8] Рівень життя населення України / НАН України. Ін-т демографії та соц. дослідж., Держ. ком. статистики України; За ред. Л. М. Черенько. — К.: ТОВ «Видавництво «Консультант», 2006. – 428 с

[9] Статистичний бюлетень «Дошкільна освіта України у 2013 році» [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://ukrstat.org/uk/druk/publicat/kat_u/2014/bl/04/bl_bosh_13.zip

[10] [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://www.unian.ua/society/833786-rada-vidmovilasya-vstanoviti-morator…

[11] Першочергові заходи державної політики щодо вирішення соціально-економічних проблем сільського населення [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1279/

[12] Розвиток соціальної інфраструктури [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://agroua.net/economics/documents/category-3/doc-5/

[13] Щодо проблем розвитку соціальної інфраструктури сільських населених пунктів [Електронний ресурс].– Режим доступу : http://www.niss.gov.ua/articles/1132/

[14] Про результати аудиту виконання заходів державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року. – Рахункова палата, 2013.

[15] Про затвердження Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року. Постанова Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 р. № 1158 [Електронний ресурс].-Доступно з: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/1158-2007-%D0%BF