"Щодо економічних ринків, пов'язаних з існуванням неторгових бар'єрів у відносинах між Україною та Європейським Союзом". Аналітична записка

Поділитися:

Анотація

 

Після лібералізації митного режиму в торгівлі з країнами Європейського Союзу у ролі головного обмеження у розвитку українського експорту на ринок ЄС залишаються нетарифні обмеження і в першу чергу – вимоги відповідності української продукції європейським стандартам та технічним регламентам. Дане обмеження повинне бути нівельовано в ході імплементації в Україні європейської системи технічних стандартів. Втім, цей процес вимагає не тільки певного часу (як це передбачено Угодою про асоціацію з ЄС), але і значних коштів, які за аналоговими оцінками можуть сягати мінімально 3 млрд євро (при тому, що загальний обсяг витрат, включаючи інвестиції на забезпечення відповідності української продукції європейським стандартам захисту навколишнього середовища може досягати навіть 30-40 млрд євро).

 

У зв’язку з цим органам державної влади необхідно здійснити певні кроки, спрямовані на підтримку (в тому числі, фінансову) імплементаційного процесу, до яких, серед іншого, слід віднести, розробку Державної програми імплементації технічних стандартів та регламентів ЄС та її фінансування, а також залучення для фінансування процесу імплементації технічних стандартів та регламентів ЄС цільових кредитів та грантів з боку Європейського Союзу та міжнародних організацій.

 

ЩОДО ЕКОНОМІЧНИХ РИЗИКІВ, ПОВ’ЯЗАНИХ З ІСНУВАННЯМ НЕТОРГОВИХ БАР’ЄРІВ У ВІДНОСИНАХ МІЖ УКРАЇНОЮ ТА ЄВРОПЕЙСЬКИМ СОЮЗОМ

 

Актуальність розгляду питання ризиків, які пов’язані з існуванням неторгових бар’єрів обумовлена як стримуючим ефектом для розвитку українського виробництва та зовнішньої торгівлі, так і можливістю зниження рівня суспільної безпеки внаслідок нерегламентованого обігу товарів (якщо додаткові ризики не будуть нівельовані новою системою технічного регулювання, яка відповідатиме умовам євроінтеграції України). За оцінками експертів ЮНКТАД витрати на подолання нетарифних бар’єрів при входженні на нові ринки оцінюються при розрахунку OTRI (Overall Trade Restrictiveness Index – уніфікована для усіх товарів адвалорна ставка ввізного мита, еквівалентна існуючій системі тарифних та нетарифних обмежень) для промислових товарів у 5 %, а для сільськогосподарських – у 15 %.

 

Угода про асоціацію та зону вільної торгівлі між Україною та ЄС надає українським виробникам нові можливості стосовно збільшення та диверсифікації експорту своєї продукції, втім це не відбуватиметься автоматично, а вимагатиме здійснення певних реформ. За експертними розрахунками, існуючи нетарифні обмеження між ЄС та Україною еквівалентні митним тарифам у розмірі 11,8 % - для продукції аграрного сектору та 3,2 % - для промислової продукції. Тобто, фактично саме нетарифні бар’єри на сьогодні виступають у ролі головного обмеження у розвитку українського експорту до країн ЄС.

 

Аналогічні проблеми виникають у відносинах з іншими країнами‑сусідами та партнерами ЄС (включаючи США, Канаду та Японію), у зв’язку з чим сторони ведуть відповідні переговори та здійснюють кроки щодо їх вирішення. Найбільш важливими з них є переговори щодо Трансатлантичної зони вільної торгівлі (TAFTA – Transatlantic Free Trade Area) та Трансатлантичного торгівельно-інвестиційного партнерства (Transatlantic Trade and Investment Partnership - TTIP). Переговори ведуться з жорстким дотриманням конфіденційності і плануються бути завершеними до кінця 2015 року. Серед іншого очікується гармонізація технічних стандартів та регламентів, що матиме велике значення не тільки для ринків США та ЄС, але і багатьох інших країн (які потенційно можуть бути залучені до нового економічного об’єднання прямо або посередньо)[1].

 

Що стосується Росії та інших країн Митного Союзу, то слід звернути увагу на те, що Угода щодо Євразійського економічного союзу також охоплює питання технічного регулювання, стандартів, акредитації та оцінку відповідності.

 

Якщо Митний Союз РБК використовуватиме розходження в технічних вимогах порівняно з вимогами ЄС для того, щоб створити нові неторгові бар’єри в торгівлі з Україною, то це найбільше може вразити виробництво в Україні таких товарів, як залізничні локомотиви (скорочення експорту до країн МС на 24 %), чорні метали (19 %), нафта та нафтопродукти (19 %), вироби машинобудування (16 %), вироби з чорних металів (12 %) тощо.

 

Різні дослідження вказують, що основними перешкодами до реалізації додаткових можливостей розширення експорту, які надає Угода про асоціацію з ЄС вважаються саме нетарифні бар’єри – нестача кредитів та інвестицій (38,5 %) та нездатність адаптувати продукцію до стандартів ЄС (27,5 %). В останньому випадку йдеться, головним чином, про стандарти безпеки продукції (особливо, для продукції харчової промисловості).

 

Основними бар’єрами на шляху розвитку двосторонніх торговельних відносин з боку України виступають:

  1. Непрозора та неефективна система повернення експортерам заборгованості по ПДВ : Гострота цієї проблеми «знята», але компанії, які не приєдналися до системи автоматичного повернення ПДВ все ще відчувають її. Крім того, залишаються проблеми з раніше накопиченою заборгованістю по поверненню податку. Очікується, що вирішенню цієї проблеми сприятиме перехід з 1 січня 2015 р. на електронний формат адміністрування ПДВ (затверджений Постановою КМУ від 16.10.2014 р. № 569).
  2. Тривалі і громіздкі процедури митного оформлення («очищення»), оскільки застарілі методи управління, не засновані на аналізі ризику, часто супроводжуються вимогами додаткових документів (в тому числі тих, які містять комерційну таємницю).
  3. Обмеження на державні закупівлі зарубіжних операторів: бар’єр стосується участі вітчизняних та іноземних учасників на нерівних підставах у тендерних процедурах.
  4. Митна вартість: українська система визначення митної вартості приведена у відповідність до стандартів СОТ. Тим не менш, все ще існують деякі випадки, коли місцеві митні органи застосовують митні методи оцінки не відповідно до Митного кодексу.
  5. Забезпечення дотримання прав інтелектуальної власності: відсутність політичної волі щодо забезпечення дотримання існуючих законів та правил в області ПІВ в ефективний спосіб, зокрема, щодо стандартів використання товарних знаків.

Торгівельна лібералізація (включаючи зменшення митних тарифів та скасування нетарифних бар’єрів шляхом імплементації в Україні технічних стандартів ЄС) сприятиме зростанню як українського експорту до ЄС (у розрахунку до 2030 року - на 5,0 млрд євро – в промисловості та 1,7 млрд євро в аграрному секторі), так і українського імпорту з країн ЄС (відповідно, на 13,7 та 1,0 млрд євро). А це означає, що в перспективі від самої лише лібералізації торговельних відносин основний виграш отримають українські сільськогосподарські виробники. В цілому ж додаткові експортні можливості протягом наступних п’ятнадцяти років розподіляться між Україною та ЄС в пропорції  3:7 (тобто, потенційно це загрожує подальшим зростанням дефіциту торговельного балансу з країнами ЄС (у 2-3 рази).

 

Слід зазначити, що основна розбіжність в принципах стандартизації полягає в тому, що в Україні питання стандартизації, до останнього часу, залишалися прерогативою держави, а встановлені державними органами стандарти носять обов’язковий характер. В той час як в країнах ЄС (як і в багатьох інших промислово розвинутих країнах світу у розробленні стандартів (які загалом мають добровільний характер) приймають участь всі зацікавлені сторони, а держава визначає обов’язковими лише засадничі параметри безпечності продукції. Стандарти ж виробляють недержавні установи, які мають статус міжнародних неприбуткових організацій.

 

При цьому необхідно враховувати, що в ЄС існують вимоги до технічної документації на конкретні види продукції: вона повинна містити описи і креслення, протоколи випробувань і оцінку ризиків, тобто те, що дозволяє контролюючим органам у разі потреби оцінити аспекти безпечності продукції, але, зверніть увагу, не її якості. Ця документація повинна перебувати на території ЄС в уповноваженого представника закордонного виробника або в офіційного імпортера продукції до ЄС.

 

Останнім часом в Україні почали здійснюватися кроки, спрямовані на наближення національної системи стандартизації до правил та принципів, на основі яких побудована система стандартизації в ЄС. Зокрема, відповідно до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2014 р. № 1163‑р (виданого на виконання абзацу другого пункту 6 розділу VI «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про стандартизацію») визначено, що з січня 2015 р. функції національного органу стандартизації виконує державне підприємство «Український науково-дослідний і навчальний центр проблем стандартизації, сертифікації та якості» (ДП «УкрНДНЦ). Це підприємство належить до сфери управління Міністерства економічного розвитку і торгівлі України і є провідною науковою установою у сфері стандартизації з 1991 року (підприємство реорганізовувалось і змінювало назву), володіє необхідною науково‑технічною базою і практичним досвідом у цій сфері. Сьогодні це підприємство поміж іншого здійснює експертизу проектів національних стандартів, видання та розповсюдження національних стандартів і є розробником основоположних стандартів національної системи стандартизації.

 

В той же час звертає на себе увагу певна невідповідність стандартам ЄС в підході до «приватизації» процесу сертифікації (стандартизації), оскільки в Європейському Союзу надання цих функцій приватним установам передбачає не тільки їхню прозорість та високу репутацію, але й відсутність конфлікту інтересів (тобто незаангажованість цих установ у виробництво або продаж продукції, яка підлягає стандартизації згідно до встановлених ними норм), а також широке представництво серед засновників такої організації усіх основних зацікавлених акторів. Тобто, такі функції повинні передаватися скоріше спеціалізованим установам з відкритим доступом до складу засновників-акціонерів або союзам (асоціаціям) виробників відповідної продукції.

 

На сьогодні фонд національних стандартів налічує 27,5 тис. документів, в тому числі 7436 національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими стандартами. У 2014 році прийнято 30 національних стандартів, з них 27 національних стандартів, гармонізованих з міжнародними та європейськими стандартами.

 

Одночасно в Україні прийнято 46 технічних регламентів, з яких 43 розроблені на основі актів європейського законодавства. На сьогодні впроваджено в дію 32 технічних регламенти. Із 27 актів європейського законодавства, визначених Додатком ІІІ проекту Угоди про асоціацію між Україною та ЄС, в Україні прийнято 25 технічних регламентів, із яких введено в дію 22. Залишилось імплементувати 2 акти європейського законодавства: щодо вибухових речовин цивільного призначення та про пакування та відходи пакування.

 

У відповідності до умов Угоди про асоціацію з ЄС передбачений механізм поступового впровадження нових правил і стандартів протягом періоду від двох до п’яти років залежності від виду продукції. Наприклад, протягом двох років Україна повинна підготуватися до застосування європейських норм при виробництві продукції машинобудування або засобів індивідуального захисту (усього дев’ять видів продукції за два роки), а для систем управління залізницею або будівельних виробів передбачені терміни у п’ять років. Протягом зазначених періодів Україна повинна: 1) прийняти технічні регламенти, що впроваджують у законодавство України директиви та регламенти ЄС на відповідні види продукції; 2) прийняти в якості національних стандартів, які існують в ЄС на виконання цих директив та регламентів; 3) підготувати інфраструктуру випробувальних лабораторій та органів сертифікації для діяльності відповідно до європейських вимог.

 

Також передбачається, що паралельно буде здійснено перегляд та заміна на європейські стандарти міждержавних стандартів («ГОСТ»), розроблених до 1992 р., які є доказовою базою відповідності продукції вимогам технічних регламентів.

 

Проведений аналіз засвідчує, що суттєвою відміною порядку імплементації технічних регламентів в Україні від аналогічного процесу в Словаччині та інших країнах-нових членах ЄС є відсутність будь-яких запевнень (гарантій) майбутнього членства країни в Європейському Союзі або, хоча б, встановлення певних попередніх умов для такого членства. Зрозуміло, що такий підхід помітно зменшує мотивацію української сторони у виконанні умов Угоди про асоціацію, особливо в тих випадках, коли це пов’язано зі значними фінансовими витратами, а також з проведенням внутрішнього політичного діалогу, або консолідації інститутів економічного співробітництва[2]. Необхідно, однак, усвідомлювати, що така ситуація не є ані випадковою, ані недоліком в роботі українських політиків та фахівців, які приймали участь в підготовці Угоди. Це лише продовження (або підтвердження) принципу «відсутності зобов’язань щодо членства», характерного і для усієї політики східноєвропейського партнерства ЄС[3]. Певною мірою така невизначеність (або «недомовленість») вже спричинила негативний вплив на євроінтеграційний процес.

 

Втім, і досі не має обґрунтованих розрахунків реальних фінансових витрат на перехід української економіки на нові європейські стандарти.

 

В той же час, аналіз, проведений фахівцями[4], засвідчує, що на державу, зокрема, лягатимуть витрати, пов’язані з формуванням адміністративної структури та дозвільної системи; створення системи авторизації та процедури ліцензування.

До цієї групи витрат також слід віднести фінансування:

- створення програми імплементації, включаючи інвестиції в нову інфраструктуру або модернізацію існуючої;

- підготовки планів та програм з метою забезпечення дотримання вимог щодо якості;

- створення та підтримку мережі станцій моніторингу дотримання стандартів якості навколишнього середовища і пов’язаного з ними технічного забезпечення;

- підготовки та публікації кодексів належної практики (codes of good practice);

- створення системи збору та обліку даних (наприклад, стосовно викидів парникових газів);

- забезпечення необхідним лабораторним обладнанням.

 

Крім того, необхідно передбачити витрати на утримання ветеринарних та інших інспекцій, підготовку кадрів, збір даних тощо.

 

Не важко помітити, що більшість цих витрат носить скритий характер, тобто фактично вони повинні бути виконані існуючими органами державної влади в рамках їхніх функціональних обов’язків, втім обов’язковість такої роботи повинна враховуватися при прийнятті рішень щодо загального фінансування цих установ, оскільки вимоги щодо скорочення штатної чисельності їхніх працівників можуть унеможливити виконання зобов’язань держави щодо імплементації умов Угоди про асоціацію.

 

Окремо вирізняються прямі витрати (перш за усе, інвестиції в нову інфраструктуру), які мають на увазі дійсно додаткові витрати, альтернативним джерелом яких для державного бюджету можуть стати прямі іноземні інвестиції або фінансова (кредитна або грантова) допомога з боку ЄС та міжнародних фінансових організацій.

 

Втім, такі витрати стосуються, взагалі-то, питання переходу на нові технології, яке вирішується в межах стратегії розвитку кожного конкретного підприємства (з визначенням відповідних джерел фінансування). Однак, покладання цих витрат на суб’єктів господарської діяльності буде ускладнено тим, що останні також потребуватимуть кошти для фінансування своєї частки додаткових витрат на дотримання екологічних стандартів та модернізацію (наприклад, будівництво удосконалених очисних споруд промислових стічних вод); тестування (наприклад, платежі за лабораторні аналізи, витрати на отримання дозволів тощо) або оплату більш високих закупівельних цін на більш якісну сировину. Ще більш високими будуть витрати в галузях або на підприємствах, продукти або технології виробництва яких, будуть заборонені або підпадатимуть під жорсткий контроль.

 

Дослідження, проведені ще у 2006 році, засвідчили, що в середньому підприємства для забезпечення переходу на нові міжнародні стандарти витрачають суми, еквівалентні 14 % собівартості продукції. Крім того, тестування такої продукції вимагає додаткових витрат в обсязі ще 4 % собівартості[5]. Виходячи з цього рівня витрат, можна очікувати, що технічний перехід на європейські стандарти вимагатиме додаткового фінансування в сумі 3 млрд євро, виходячи з того, що собівартість річного випуску продукції в галузях, в які припадатимуть основні витрати у зв’язку з запровадженням нових стандартів (сільському господарстві, харчовій промисловості, машинобудуванні та виробництві транспортного обладнання) складає приблизно 280 млрд грн. або 19 млрд євро (за середнім курсом 15,1 грн за євро).

 

У випадку дотримання узгодженого (у Додатку ІІІ до розділу IV Угоди про асоціацію) графіку імплементації технічних стандартів, основні витрати у розмірі 2,4 млрд євро припадуть на 2016 р. через зобов’язання запровадити в Україні горизонтальне (рамкове) законодавство стосовно загальної безпеки продукції протягом року з дати набрання чинності Угоди про асоціацію.

 

Витрати в 2017 р. складуть 0,3 млрд євро значною мірою через те, що 12 з 27 вимог по імплементації вертикального (галузевого) законодавства повинно бути виконано протягом 2 років з дати набрання чинності Угоди про асоціацію. Витрати у 2018-2020 роках складатимуть 0,1 млрд євро на рік.

 

Якщо звернутися до закордонного досвіду, то витрати на імплементацію законодавчих вимог ЄС в галузі лише захисту навколишнього середовища в десяти нових країнах-членах Союзу оцінюються в сумі від 50 до 80 млрд євро, в тому числі інвестиції безпосередньо за рахунок самих країн складали 2-3 відсотки ВВП[6]. По аналогії, витрати української сторони можна оцінювати в розмірі близько 30-40 млрд євро. Звісно, що ці витрати будуть здійснюватимуться протягом кількох років. Крім того, уточнення розміру витрат вимагає детальної інвентаризації необхідних технологічних модифікацій, з тим щоб уникнути спекуляцій стосовно неіснуючих вимог на кшталт «зміни ширини залізничної колії», про яку активно «попереджали» противники євроінтеграції в ході дебатів ще до підписання Угоди.

 

Також бажано не тільки передбачити необхідність відповідних фінансових витрат, але й встановити дієвий контроль за їхнім здійсненням з тим, щоб уникнути у майбутньому ситуації, аналогічній тій, яка виникла з виконанням зобов’язань щодо продажу на ринку м’ясної та молочної продукції домашнього виробництва тільки у відповідності до європейських норм.

 

Беручи до уваги, сучасний стан української економіки, зокрема, нестачу фінансових ресурсів та низькі кредитні рейтинги країни підприємствам буде важко залучити  необхідні кошти (в тому числі, у формі прямих іноземних інвестицій) для фінансування переходу на нові технічні стандарти. На жаль, Угода про асоціацію не передбачає спеціальної програми фінансової допомоги для вирішення цієї проблеми. У зв’язку з цим виникає термінова потреба у створені системи фінансової підтримки переходу на нові європейські стандарти.

 

Особливу роль в реформування системи технічного регулювання в Україні необхідно відвести визнанню (ратифікації) Угоди про оцінку відповідності та прийнятності промислової продукції (Agreement on Conformity Assessment and Acceptance of industrial products - АСАА). Реалізація цього завдання є необхідною умовою забезпечення повномасштабного виходу вітчизняних виробників промислової продукції на ринок Європи, а в перспективі на ринки інших країн світу.

 

Угода ACAA означає, що в секторах, які охоплені ACAA, торгівля між Україною та ЄС буде відбуватись на тих самих умовах, що й у рамках ЄС.

 

Висновки

Проведений аналіз дозволяє зробити висновок , що нетарифні та інші регуляторні бар’єри ‐ обтяжливі митні процедури і практика, дискримінаційні податкові правила, технічні вимоги, санітарний та фітосанітарний контроль, захист прав інтелектуальної власності, перешкоди для торгівлі послугами та прямих іноземних інвестицій, обмежувальна практика у державних закупівлях, субсидії та ін., - потенційно можуть суттєво ускладнити розвиток торговельних відносин між Україною та країнами Європейського Союзу.

 

У зв’язку з цим, імплементація Угоди про асоціацію та зону вільної торгівлі з ЄС виступає у якості засобу вирішення проблеми активізації зовнішньої торгівлі з ЄС.

 

В ході імплементації Угоди про асоціацію з ЄС в частині технічних правил і стандартів, Україні доведеться серйозно реформувати свою систему технічного регулювання.

Імплементація Угоди наражається на певні ризики, серед яких необхідно відзначити наступні:

    • Відсутність ефективного механізму координації на найвищому рівні, принаймні на рівні віце-прем’єра, і пов’язаний з цим брак політичної уваги до важливих деталей;

      • Запровадження в Україні замість законодавства ідентичного законодавству ЄС (шляхом дослівного перекладу) законодавства наближеного до законодавства ЄС, що дозволить внести в нього положення в інтересах окремих осіб;

        • Консервативність мислення державних службовців, особливо юристів;

          • Низький рівень розуміння конкретних актів законодавства ЄС та закріплених у них підходів і практик, прагнення відтворювати існуючі практики при прийнятті документів ЄС в якості національних;

            • Відсутність належної кадрової політики;

              • Низький рівень мотивації та гнучкості державних службовців, відповідальних за впровадження законодавства ЄС в Україні;

                • Відсутність ефективної системи моніторингу (відстеження) змін у законодавстві ЄС;

                  • Низький рівень володіння мовами країн ЄС та низька якість професійного перекладу актів законодавства ЄС;

                    • Незадовільна (неефективна) якість управління коштами державного бюджету, у т.ч. переданими в рамках програм бюджетної підтримки ЄС;

                      • Орієнтація на корупційні практики та ігнорування закріплених у законодавстві вимог.

                        Окрему загрозу становить ризик використання з боку Росії (та інших країн МС) заходів нетарифного регулювання, спрямованих проти української продукції в порядку «покарання» за євроінтеграційні дії з боку України. Такі репресалії, вже мали місце протягом 2013-2014 рр. і не виключаються у майбутньому.

                         

                        Натомість, підприємства, які орієнтуватимуться на експорт своєї продукції до країн Митного Союзу і надалі матимуть можливість виготовлення на експорт продукції, що не відповідає встановленим в Україні вимогам, за умови дотримання вимог до процесу її виготовлення, зберігання та транспортування на території України (як це передбачено статтею 15 Господарського кодексу України). Однак, при цьому слід мати на увазі, що в країнах МС також відбувається перехід до нової системи, а тому при експорті продукції до країн МС треба дотримуватися всіх встановлених правил щодо відповідності експортованої продукції всім вимогам МС та його держав‑членів, проходження усіх відповідних процедур, супроводження продукції усіма відповідними документами, включаючи сертифікати та декларації, при митному оформленні та в подальшому на ринках країн МС – що найближчим часом значно ускладнить процедуру експорту української продукції до країн МС незалежно від процесу переходу України на євро стандарти технічного регулювання.

                         

                        Для того, щоб ця Угода змогла відіграти свою позитивну роль, як зазначають експерти[7], потрібно забезпечити відповідне фінансування з Державного бюджету розроблення нових законів, змін до чинних, розроблення технічних регламентів і пов’язаних з ними стандартів. Для цього може використовуватися фінансування за рахунок прибутку організацій галузі та інших підприємств, установ і організацій, а також міжнародних фінансових організацій та програм технічної допомоги для виконання програм розвитку еталонної бази, стандартизації, захисту прав споживачів. Скоріш за усе, потрібна також технічна та фінансова допомога від ЄС для реалізації відповідного плану заходів щодо адаптації законодавчої та нормативної бази.

                         

                        Звертає на себе увагу те, що реформою своєї системи технічного регулювання Україна запровадить правила, знайомі більшості іноземних інвесторів, що, безумовно, сприятиме підвищенню інвестиційної привабливості країни.

                         

                        Вочевидь, що головним завданням наближення українського законодавства до законодавства ЄС є власне забезпечення належного фінансування такого процесу. При цьому, найбільш суттєвими можуть стати витрати, пов’язані із здійсненням охорони навколишнього середовища. Зрозуміло, що саме держава, в такому випадку, буде нести найбільші витрати, оскільки Україна вимагає значних змін (в тому числі, інституціональних та законодавчих) для забезпечення ефективної екологічної політики. Тим не менш, компанії та домогосподарства (приватні особи) також будуть змушені дотримуватися більш суворих екологічних правил, а, отже, нести додаткові витрати (або розпочнуть активне лобіювання надання ним певних пільг, що може повністю «вихолостити» нову екологічну політику і поставити під загрозу імплементацію відповідних розділів Угоди про асоціацію.

                         

                        Обов’язковим елементом системи імплементації європейських технічних стандартів повинен стати постійний моніторинг не тільки за дотриманням графіку розробки та впровадження стандартів, але і забезпечення належного фінансування.

                         

                        Пропозиції

                        1. Кабінету Міністрів України необхідно поставити перед Верховною Радою України питання щодо позачергового розгляду проекту Закону України «Про технічні регламенти та оцінку відповідності» (реєстр. № 4954 від 29.05.2014 р.) та забезпечити імплементацію останніх двох актів європейського законодавства (щодо вибухових речовин цивільного призначення і пакування та відходів пакування).
                        2. Міністерству економічного розвитку і торгівлі України спільно з Міністерством фінансів України розробити та представити на розгляд Кабінету Міністрів України середньострокову (5-річну) Державну програму імплементації технічних стандартів та регламентів ЄС, яка б включала розрахунки фінансових витрат та джерела фінансування, включаючи перехідні захищені статті витрат з державного бюджету.
                        3. Міністерству закордонних справ України опрацювати з Міністерством економічного розвитку і торгівлі України питання щодо необхідності та можливості залучення для фінансування процесу імплементації технічних стандартів та регламентів ЄС цільових кредитів та грантів з боку Європейського Союзу та міжнародних організацій.
                        4. Міністерству закордонних справ України опрацювати спільно з відповідними об’єднаннями українських підприємців (спілками, союзами, ТПП) питання щодо звернення до окремих великих виробників продукції, яка підпадає під домовленості щодо порядку використання географічного зазначення продукції (GI – geographical indication), а також до національних та міжнародних об’єднань таких виробників стосовно надання українським виробникам інвестиційної та маркетингової допомоги з метою сприяння безперешкодному переходу на вироблення відповідних продуктів під новим найменуванням.
                        5. Міністерству економічного розвитку і торгівлі України забезпечити уникнення конфлікту інтересів при наданні конкретним суб’єктам підприємницької діяльності права сертифікації товарів в окремих галузях економіки (зокрема, в паливно-енергетичній, хімічній, автомобільній тощо).
                        6. Кабінету Міністрів України передбачити у якості завдання для відповідних органів та делегацій у випадку проведення подальших переговорів та ділових контактів з Євразійською економічною комісією проводити лінію щодо уніфікації технічних стандартів ЄАС в напрямку їхньої адаптації до стандартів Європейського Союзу.
                        7. Міністерству закордонних справ України провести неформальні переговори з партнерами з США та ЄС стосовно ходу переговорів щодо створення Трансатлантичної зони вільної торгівлі (ТАЗВТ), зокрема маючи на увазі своєчасне з’ясування питання щодо необхідності корегування строків та обсягів імплементації Україною технічних стандартів ЄС у випадку можливої зміни та уніфікації відповідних стандартів у відповідності до умов угоди про створення ТАЗВТ.

                        Відділ економічної безпеки

                        (О. М. Шаров, І. В. Ус)

                        № 1, Серія «Міжнародні відносини»

                         



                        [1] M. Goerg, D. Piatkiewicz. Why the Developing World Has a Problem with TTIP// The German Marshall Fund of the United States, 18 December 2014 – URL: http://blog.gmfus.org/2014/12/18/why-the-developing-world-has-a-problem…

                        [2] A. Dimitrova & R. Dragneva, “Constraining external governance: interdependence with Russia and the CIS as limits to EU’s rule transfer in Ukraine”, Journal of European Public Policy, vol. 16, no. 6, 2009, p. 856 – URL: http://is.cuni.cz/studium/predmety/index.php?do=download&did=30502&kod=…

                        [3] Minarik M. Approximation to EU Technical Standards with and without the Promise of Membership:the Cases of Slovakia and Ukraine // EU Diplomacy Papers 2/2013, pp.12-13 – URL: http://aei.pitt.edu/42923/1/edp_2_2013_minarik.pdf

                        [4] Зокрема, див.: Costs and Benefits of FTA between Ukraine and the European Union// Institute for Economic Research and Policy Consulting, Kyiv 2010б с. 70 – URL: http://www.ier.com.ua/files/Books/ Ocinka_vytrat/ocinka_vitrat_eng.pdf

                        [5] Non-tariff barriers in Ukrainian export to the EU// CASE Report, No.68/2006б рр..40,41 – Warsaw 2006 – URL: http://www.case-research.eu/upload/publikacja_plik/13388202_rc68.pdf

                        [6] Kremlis G. and Dusik J. The challenge of the implementation of the environmental acquis communautaire in the new Member States// http://www.inece.org/conference/7/vol1/Kremlis_Dusik.pdf

                        [7] Біла книга «Політика адаптації вітчизняного законодавства в галузі норм і стандартів до європейських вимог» // Центр сприяння інституційному розвитку державної служби при Головному управлінні державної служби України, 2006, c. 41 - http://icps.com.ua/pub/files/45/16/White%2009%20%20Technical%20Regulati…