Незважаючи на те, що з 1998 року (перші парламентські вибори за пропорційною системою) політичні партії є, в теорії, головним суб’єктом політичної відповідальності, джерелом кадрів і виразником інтересів народу, і ця їхня роль в процесі конституційних змін і змін виборчого законодавства лише посилювалася, сама партійна система увесь цей час невпинно деградувала. Про це свідчить а) рівень недовіри до політичних партій, відображений у даних соціологічних опитувань*; б) нестабільність партійної системи, в якій постійно змінюються лідери, відбуваються злиття і розколи, політичні «самогубства» і недружні «поглинання»; в) хистка, непрозора й недемократична структура самих партій, які будуються, головним чином, навколо публічної постаті лідера та/або джерела фінансування.
Поясненням цієї інституційної деградації політичних партій в Україні є особливості загальнополітичного процесу та економічного розвитку країни. Попередній період політичної історії України може бути охарактеризований як олігархічний консенсус, зруйнований на певному етапі свого розвитку спробою монополізації з боку оточення В. Януковича. «Старі» партії обслуговували цей консенсус у тому сенсі, що вони а) не допускали до важелів політико-адміністративного контролю «чужих» неінкорпорованих в кланові середовища елементів; б) виконували роль балансу в розв’язанні періодичних конфліктів, що спалахували між групами інтересів, а також були інструментом розмежування (квотування) сфер інтересів; в) виступали в якості каналізатора соціальної напруги як побічного результату олігархічного панування.