Держава та експортер: гра «WIN-WIN»

Стаття О. Шарова в аналітичному щомісячному журналі "Бізнес"

«Якщо кордон не перетинають товари,

 його неодмінно перетнуть війська»

                            Фредерік Бастіа, 

  французький економіст, ХІХ ст.

 

 

   Колись «батько усіх народів», пишаючись військовим потенціалом Радянського Союзу з сарказмом запитував: «А скільки у папи римського танкових дивізій?» Втім, Папа Римський й досі впливає на світову політику, чого не скажеш про Радянський Союз. Аналогічна ситуація і з економікою. Починаючи, щонайменше від Франції часів Кольбера та промислової революції в Британії, яка стала «майстернею світу», заповнивши його своїми товарами могутність держави визначається не стільки наявністю нищівної зброї, скільки економічним потенціалом. А саме – її експортним потенціалом, тобто можливістю диктувати свої умови на глобальному ринку. Саме експортним можливостям завдячують своєму місцю у світі і «азійські дракони», і сама Піднебесна… Але такий потенціал не з’являється сам собою і перед тим, як він почне працювати на могутність держави, необхідно щоб держава попрацювала заради його створення.

 

   В одвічній суперечці лібералів (скоріше – лібертаріанців) та патерналістів стосовно ролі держави в розвитку економіки, потрібно мати на увазі, що в реальному житті крім «невидимої руки» ринку , існує «видима рука» державного управління. Рука, яка може спрямувати розвиток економіки в потрібному напрямку, а може просто «сплутати усі карти» в грі, яка потенційно повинна привести до виграшу обох сторін. Тобто, йдеться не про необхідність державної економічної політики, а про її ефективність та продуманість. Взагалі, в цьому випадку діє те, що я називаю «законом міцної кави»: чим більш концентрований цей напій, тим він міцніше – чим більш економізована державна політика, тим вона сильніше. Адже наявність економічних інтересів - як правило довгострокових та розгалужених -  робить політику більш прогнозованою, розважливою та відкритою. Така політика, звісно, повинна включати і заходи стосовно створення та підтримки могутнього експортоорієнтованого сектору економіки: починаючи від легкодоступної та повної інформації щодо організації торгівлі з зовнішніми партнерами, цінових тенденцій на світовому ринку, технічних та інших вимог – завершуючи пільговим порядком кредитування експортерів, механізмом включення вітчизняних виробників в глобальні ланцюжки доданої вартості, розгалуженою системою торговельних представництв та місій за кордоном тощо.

 

   Говорячи про державну підтримку експорту, слід чітко розуміти наявність двох стратегій: підтримки можливості експорту продукції вітчизняних виробників і підтримку експортоорієнтованого виробництва. Пробле6ма полягає в тому, що підтримка експорту товарів (тобто фінансово-кредитне забезпечення, створення пільгових митних умов, розбудова логістичної інфраструктури тощо) має сенс тільки за умови наявності самого товару, на який існує (або може бути створений) попит на світовому ринку. Якщо таких товарів недостатньо, то перш за усе необхідно прикласти зусилля для їхнього створення.

 

   У зв’язку з цим, необхідно сказати хоча б декілька слів стосовно так званого імпортозаміщення та закликів до неопротекціонізму (які лунаю не тільки в Україні). Це, в принципі, не нормальна, але очікувана реакція на виклики глобалізації, коли зникають колишні непереборні кордони на шляху не тільки людей, ідей та інформації, але також товарів, послуг та капіталу. Ті, у кого не має цікавих ідей та товарів мимоволі намагаються захиститися від конкурентів. Свого часу британський прем’єр Тоні Блеєр сказав з цього приводу: «Я чув, як кажуть, що ми повинні зупинитися і обговорити глобалізацію. Можна також обговорювати, чи повинна осінь наступати після літа. Але це не обговорюють в Китаї та Індії. Вони просто користуються своїми можливостями таким чином, що змінює і їхнє, і наше життя. Так, в обох цих країнах мільйони людей все ще живуть у бідності. Але вони на марші. А подивіться на В'єтнам або Таїланд. Потім чекайте південноамериканців, а згодом, з нашою допомогою, африканців». По суті, це повтор приказки з відомої англійської казки про Алісу в Країні Чудес: «Для того щоб залишатися на місці – потрібно бігти. Для того, щоб рухатися вперед – потрібно бігти ще швидше».

 

   Імпортозаміщення – тобто спроба замінити імпортні товари товарами власного виробництва взагалі-то працює лише за умови, що інші країни обмежують експорт до даної країни: інакше говорячи, в умовах економічних санкцій – коли іншого виходу просто не має. Як говорять росіяни: «Не до жиру – быть бы живу». Коли ж країна сама себе обмежує, то виходить як в Радянському Союзі – «Знак якості» є, а справжньої якості – не має. Або як говорив Михаїл Жванецький: «Кто другой обуви не видел, тому и наша – «Во»! Таке імпортозаміщення не вдалося не тільки в СОСР, але і в жодній іншій країні світу. А що вдалося – так це експортна орієнтація. Різниця полягає в меті: імпортозаміщення здійснюється для того, щоб мати вітчизняну продукцію (хоч і нижчої якості), а експортоорієнтація – для того, щоб стати лідером на світовому ринку. А це, серед іншого, передбачає не спроби робити все своє (незалежно від витрат), а раціональний вибір стратегічного напрямку, на якому потім будуть зосереджені зусилля і приватного бізнесу, і державної підтримки. Так як вийшли на світовий ринок спочатку японські, потім – південно-корейські, а тепер – і китайські легкові автомобілі, комп’ютери, смартфони…

 

   Важливу роль у підтримці вітчизняного бізнесу відіграє економічна дипломатія. В цьому контексті можна згадати принципи, покладені в основу американського підходу до співпраці з національним бізнесом, відомі як «Іглбергерівський «Біль о правах» і прийняті  у 1989 році за ініціативи тодішнього заступника державного секретаря США Л. Іглбергера (Lawrence Sidney Eagleburger). Сутність цієї ініціативи полягала у визнанні першочерговим національним інтересом США підтримку економіки країни. З метою збільшення ролі Державного департаменту в просуванні інтересів американських компаній за кордоном та нівелювання конкурентних переваг, що отримують компанії інших країн від власних урядів, Л. Іглбергер запропонував визнати за американськими господарюючими суб‘єктами права на:

• врахування їх позиції в ході формування зовнішньої політики;
• надання сприяння у встановленні рівних і недискримінаційних умов у міжнародній торгівлі;
• отримання кваліфікованої допомоги від фахівців в усіх закордонних дипломатичних установах;
• отримання професійних порад і аналізу умов місцевого політичного і ділового середовища;
• отримання сприяння у встановленні контактів із ключовими державними і приватними центрами прийняття рішень;
• отримання рівної для всіх зацікавлених американських фірм підтримки під час участі в міжнародних торгах;
• отримання допомоги в розв‘язанні інвестиційних і ділових спорів, а в разі експропріації – допомоги в отриманні швидкої і повної компенсації.

 

   Цей «біль» став свого роду еталоном не тільки для уряду Сполучених Штатів. Здавалося б ця тема і в Україні постійно знаходиться в центрі уваги і керівництва держави , і дипломатів, і журналістів… Що стосується керівництва, то для того, щоб в цьому впевнитися, достатньо звернутися до щорічних Послань Президента або виступів президентів на традиційних нарадах послів України, які проводить Міністерство закордонних справ. Вже кілька років при Міністерстві закордонних справ працює «Рада експортерів», учасники якої постійно повідомляють про свої проблеми та побажання. Звісно, що само Міністерство реагує на це відповідним чином, орієнтуючи своїх дипломатів за кордоном на усіляку підтримку українських експортерів.

 

   Наскільки це все відповідає дійсності роки три-чотири тому вирішили перевірити журналісти «Європейської правди», які надіслали до 26 українських посольств в країнах ЄС запит про допомогу від вигаданої фірми (з цілком обґрунтованими питаннями стосовно експорту велосипедних компонентів). Нажаль, ефект виявився не дуже добрим: так - 50 на 50. Самі журналісти зробили висновок, що все залежить від конкретних виконавців. Тобто, МЗС, дійсно, ставить відповідні завдання та надає необхідні вказівки, але вже як вони виконуються…  Втім, насправді «за кадром» залишилося багато важливих питань. Перш за усе, як відомо, «коня можна підвести до води, але не можна примусити його пити». Інакше кажучи, якщо у підприємця не має справжньої мотивації та бажання, то й досягти успіху неможливо.  Це, здавалося б, дуже проста думка, нажаль деколи дуже важко усвідомлюється нашими підприємцями, особливо на рівні середнього та малого бізнесу. У зв’язку з цим, мені згадується один з прикладів з особистого досвіду. Пам'ятаю, одна мала донецька компанія звернулася в наше посольство в Португалії з проханням знайти таке ж мале португальське підприємство (без назви і місця розташування), яка (як було показано в одному з сюжетів «ЄвроНьюз») мала технологією виробництва туристичних ковдр з матеріалу пластикових пляшок. Дипломати почали шукати «голку в стозі сіна»: спочатку сам сюжет (адже бізнесмени не пам’ятали навіть дати його виходу в ефір). Оскільки в сюжеті було згадано лише прізвище португальського бізнесмену, то довелося провести невеличку лінгвістичну експертизу його короткого виступу, щоби на основі акценту визначити регіон його проживання, а вже потім через інтернет шукати компанію, в якій керівник (як виявилося – співвласник) носить досить це (до речі, досить поширене) прізвище. Так що встановлення контакту з компанією та передача їй пропозиції про співпрацю виглядало вже дуже простою справою. Втім, все завершилося… Власно, вони нічим не завершилося: зустрівшись з якимось організаційними складнощами українські бізнесмени відмовилися від первісної ідеї. (Даремно й казати, що посольство вони про це не повідомили, оскільки, звісно ж, навіть не подякували за проведену роботу. Про наслідки ми дізналися, зв’язавшись повторно з португальськими підприємцями). Скоріш за усе, наші «бізнесмени» розраховували на те, що посольство не тільки встановить контакти, але ще й проведе переговори, підпише угоду, а бажано – й перерахує їм  належний прибуток. Такий, досить поширений підхід,до речі, зовсім ігнорується журналістами-дослідниками, яким (як і у згаданому вище випадку), здається, що дипломату на таку роботу достатньо «півгодини». Насправді, деколи й менше, а деколи – справа розтягується на дні та тижні. Але проблема навіть не в часі.

 

   В згаданому випадку ми (так саме як і колеги, яких «дотепні» журналісти примусили працювати у якості маркетологів «копійчаного» велобізнесу) нагадали мені спроби маоїстського Китаю часів політики «Великого стрибка» (1950-ти роки) вийти у світові лідери металургії шляхом побудови хоча б маленької плавильні, але в кожному місті та селі. Завершилося це, звісно, не великим стрибком, а великим конфузом. А ось коли в Китаї потурбувалися про залучення іноземних інвестицій для будування металургійних комбінатів з сучасними технологіями – стрибок дійсно відбувся. Звісно, малий та середній бізнес потребує державної підтримки – але серйозної, з залученням сучасної технології та спеціалізованих державних інституцій. Хочу знову таки повернутися до мого «португальського епізоду»: а у читачів не виникло питання, звідки в маленькому португальському селищі опинилися технології переробки сміттєвого пластику на водо непроникливу та теплозберігаючу тканину. Пояснюю: з лабораторії Коїмбрського університету, дослідження якого були профінансовані державою, а потім виставлені на тендер… Ні за гроші (яких у малого бізнесу, звісно ж, не було), а просто під зобов’язання впровадити цю технологію у виробництва, продати інноваційні товари (в тому числі, на експорт), отримати собі прибуток, з якого вже сплатити державі звичайні податки. До речі, саме завдяки таким новаціям Португалія стала лідером у впровадженні нанотехнологій у легкій промисловості…

 

   А залучати висококласних фахівців МЗС потрібно на запит не окремих маленьких фірмочок, а відповідних асоціацій – які і масштаби експорту забезпечать, і зможуть найняти на роботу маркетологів, здатних професійно спілкуватися з тими партнерами, яких їм знайдуть дипломати (для чого, насправді, достатньо скласти грамотну «оферту» та розмістити її на веб-сторінці відповідного посольства або їх ділового партнера (яких достатньо у кожного з наших посольств). Серйозними «клієнтами» економічних дипломатів повинні бути і великі підприємства (бажано, майбутні українські ТНК), які не тільки можуть сказати «Що добре для «Південмашу», то добре і для України»*, але розуміти, що насправді відомий вислів про «Дженерал Моторс» та США говорив про те, що інтереси великого бізнесу повинні співпадати з інтересами держави, і навпаки. Їхня співпраця – це гра не з «нулевим результатом» (коли виграш однієї сторони дорівнює програшу іншої), а спільна справа, яка дозволяє виграти усім. Звісно, це передбачає попереднє узгодження цілей, а не спробу «підняти» свій бізнес за рахунок платників податків.

 

   Що ж стосується справжньої стратегії підтримки вітчизняних експортерів, то для цього необхідно забезпечити системний підхід, який, серед іншого, включав би в себе:

• чітке визначення та офіційну презентацію принципів відбору підприємств, яким надається дипломатична підтримка (участь у реалізації державних програм, приналежність до пріоритетних галузей або напрямів економічного розвитку країни, прозорість діяльності та звітності тощо);
• централізоване визначення форм і рівнів дипломатичної підтримки зовнішньоекономічної діяльності українських підприємств (починаючи від надання інформації про стан економіки та основні підприємства і завершуючи, в окремих випадках, здійсненням маркетингових досліджень та веденням переговорів);
• розроблення і затвердження стандартних форм носіїв інформації, які можуть використовуватися в процесі надання дипломатичної підтримки (вимоги до мови викладення матеріалів, показників фінансово-економічної діяльності, детальності підготовки бізнес-планів, наявності ілюстративного матеріалу та зразків продукції, інформації про власників і керівників компаній та інше);
• забезпечення реального використання інформації, яка надходить із дипломатичних установ за кордоном, що передбачає наявність в МЗС відповідної структури (аналітичного підрозділу, науково-дослідного інституту, Ситуаційного центру тощо).