Анотація
В аналітичній записці розглядаються механізми попередження міжконфесійних конфліктів. Увага переважно акцентується на європейській практиці (представницького і національного рівнів) стосовно забезпечення злагоди і порозуміння у взаєминах між церквами та деномінаціями. Наголошується на вітчизняній специфіці суспільно-релігійних та державно-церковних відносин. Визначені пропозиції щодо поглиблення та вдосконалення міжконфесійного діалогу в українському суспільстві.
ВИКОРИСТАННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ДОСВІДУ ДЛЯ РОЗВ'ЯЗАННЯ МІЖКОНФЕСІЙНИХ ПРОБЛЕМ В УКРАЇНІ
Актуальність проблеми для України
Проблема міжконфесійного порозуміння залишається актуальною для сучасної Української Держави. Незважаючи на те, що апогей напруги на релігійному грунті, характерний для 90-х років ХХ століття, минув, все-таки певні негаразди, суперечки і навіть конфлікти у взаєминах між віросповідними спільнотами продовжують зберігатися, значною мірою будучи обумовлені політичною кон’юнктурою.
Під впливом дії саме політичного чинника традиційна конфесійна карта країни сьогодні фактично конституюється у форматі двополюсності, один з яких представлений УПЦ МП, а інший – спектром укорінених в українському культурному ландшафті церков і деномінацій (УПЦ КП, УАПЦ, УГКЦ, РКЦ, баптистами, п’ятидесятниками тощо). Завдяки прихильності (вираженій чи латентній) центральної, а у багатьох регіонах і місцевої влади УПЦ МП поводиться досить зверхньо, демонструє упереджене ставлення до своїх опонентів, вдається до провокативних заяв, а інколи й до силових акцій. Зокрема, УПЦ МП дистанціювалася від участі у спільній жалобній церемонії і панахиді за жертвами Голодомору, поновила риторику попередніх років щодо обвинувачень греко-католиків у прозелітизмі на “споконвічно православних територіях”, перервала діалог з УАПЦ на Луганщині, загальмувала діяльність робочих груп по підготовці діалогу з УПЦ КП, виявилась причетною до рейдерських захоплень храмів Київського патріархату у Донецькій, Вінницькій, Київській областях тощо.
Інша особливість нинішнього релігійно-церковного життя України – інтенсивний розвиток неорелігій. Темпи приросту останніх відчутно випереджають аналогічні процеси у середовищі традиційних конфесій. Православні юрисдикції, римсько-католицька церква, окремі протестантські деномінації вбачають у феноменові неокультів серйозну загрозу психічному і моральному здоров’ю суспільства. Навіть така доволі лояльна до інакомислення церква, як УГКЦ, останнім часом висловлює стурбованість масовим поширенням новітніх релігійних толків. В ході нещодавньої розмови з головою Тернопільської обласної ради О. Кайдою патріарх Святослав (Шевчук) наголосив на потребі захисту українців від впливу сект, які, за його переконанням, займаються “одурманенням” нації. Така ригорична заява свідчить про неприйняття неорелігій з боку традиційних для України церковних інституцій, а відповідно – про існування потенційного джерела протистояння.
Таким чином, ключові тенденції релігіотворення в Україні не гарантують безпроблемного співіснування віросповідань. Очевидним є проведення зваженої політики, спрямованої на гармонізацію міжконфесійних взаємин шляхом поєднання зусиль самих суб’єктів релігійно-церковного простору, держави та громадянського суспільства. У цьому контексті цілком корисним може видатися відповідний європейський досвід.
Ключові аспекти політики сприяння міжконфесійному порозумінню у Європі
У Європі, як на рівні представницькому, так і національному, апробуються різні підходи щодо попередження міжконфесійних негараздів.
По-перше, це просування міжкультурного і (як його складової) міжрелігійного діалогу. Особливою активністю на даному напрямкові відзначається Рада Європи. У відповідності з рішеннями, ухваленими в травні 2005 року на Варшавському самміті Організації, міжкультурний (міжрелігійний) діалог визначено одним із пріоритетів її діяльності на найближчі роки. З тих пір РЄ здійснила багатопланову роботу. Вона долучилася до проведення міжнародного семінару “Діалог, терпимість та освіта: спільні дії Ради Європи і релігійних організацій” (Казань, лютий 2006 р.), міжнародної конференції “Діалог культур та міжрелігійне співробітництво” (Нижній Новгород, вересень 2006 р.), Європейської конференції “Релігійний вимір міжкультурного діалогу” (Сан-Марино, квітень 2007 р.), міжнародної парламентської конференції “Міжкультурний та міжрелігійний діалог” (Санкт-Петербург, червень 2007 р.). У лютому 2011 року Парламентська Асамблея Ради Європи у Парижі зорганізувала слухання щодо релігійного аспекту міжкультурного діалогу. Окрім того, ПАРЄ прийняла ряд документів, в яких артикулювала увагу на питаннях, пов’язаних з міжкультурною і міжрелігійною комунікацією: Рекомендація 1804 (2007) “Держава, релігія, світське суспільство та права людини”, Рекомендація 1805 (2007) “Святотатство, релігійні образи та ворожі висловлювання на адресу осіб у зв’язку з їхньою релігією”, Рекомендація 1962 (2011) “Релігійний аспект міжкультурного діалогу”. Нарешті Рада Європи підготувала й у травні 2008 року ухвалила остаточний варіант “Білої книги Ради Європи з міжкультурного діалогу” – своєрідну стратегію дій у визначеній сфері.
Мета перерахованих ініціатив – продемонструвати, що Європа – полікультурне, полірелігійне, поліетнічне співтовариство, в якому діалог є найефективнішим кроком до взаємоповаги, взаєморозуміння, терпимості та злагоди, гарантом реалізації людиною своїх прав і свобод, надійною запорукою утвердження демократії.
В Україні, на жаль, законодавча і виконавча влада не надто переймаються проблемою толерації міжконфесійних відносин. Скажімо, такий важливий інструмент розгляду суспільно нагальних проблем, як парламентські слухання, в частині, що стосується питань свободи совісті та свободи релігії чи не востаннє використовувався влітку 2005 року. Правда, у жовтні 2010 року Верховна Рада України зорганізувала проведення Парламентських слухань на тему “Стратегія гуманітарної політики сучасної України”, в контексті яких аналізувалася релігійна ситуація в країні та суспільно-громадська роль конфесій. Однак рекомендації за результатами зібрання так і не були ухвалені. З огляду на нестабільну ситуацію у релігійно-церковному житті країни, народний депутат В. Яворівський висловився за проведення у квітні 2011 року Парламентських слухань на тему “Державно-церковний діалог як важливий чинник міжконфесійної злагоди в Україні”. Проте його ініціатива не віднайшла підтримки у законодавців.
По-друге, з темою міжконфесійного діалогу органічно пов’язана ідея релігійної просвіти. У європейській гуманітарній політиці утвердилося переконання, що необізнаність громадян з різними віросповідними культурами продукує нетерпимість, упереджене ставлення, сприяє консервації у суспільній свідомості негативних стереотипів стосовно релігії. Відтак, Рада Європи постійно рекомендує урядам національних держав приділяти належну увагу включенню у навчальні програми курсів, покликаних надати максимально вичерпну інформацію, принаймні, про найвідоміші у світі релігійні течії.
Зусилля поважної європейської інституції приносять певний результат. Сьогодні навіть лаїчна Франція вимушена переосмислювати історично сформоване негативістське відношення до викладання релігії, наслідки якого виявилися невтішними для майбутнього покоління. Наприкінці 80-х – початку 90-х років минулого століття наукова й освітянська спільнота країни засвідчили свою стурбованість масовим релігійним невіглаством серед школярів і студентів, спонукавши тим самим масштабні публічні дискусії з приводу взаємодії школи і релігії. В результаті дебатів у шкільних курсах з історії та літератури з 1996 року почали значно більше приділяти уваги релігійним фактам, а в 2001 році було вирішено розробити поглиблену програму з релігієзнавства для світських навчальних закладів.
У Великобританії освітянська реформа 1988 року визначила обов’язковий атрибут шкільного курсу – він має бути гнучким і всеохоплюючим, в тому числі й у частині щодо конфесійної освіти і виховання. Незважаючи на домінуючий вплив в країні християнства у його різних варіаціях, державний статус Англіканської церкви, навчальні програми побудовані так, що розкривають вчення і практики й нехристиянських віросповідань, представлених у британському суспільстві –ісламу, індуїзму, буддизму, сикхізму та юдаїзму. Інакше кажучи, основна увага на уроках релігії приділяється тому, щоб дати учням можливість зрозуміти поліконфесійність оточуючого середовища, шляхом критичного осмислення сформувати власний світогляд. Є підстави стверджувати, що релігійне навчання у Сполученому Королівстві, зазнаючи внутрішньої секуляризації, за останні роки розвивається з ухилом у релігієзнавчу площину.
Натомість, в українських реаліях спостерігається “наповнення” навчальних програм загальноосвітніх шкіл вузькоспеціалізованими дисциплінами духовно-морального профілю (“Християнська етика”, “Етика: духовні засади”, “Основи православної культури”, “Основи мусульманської культури Криму” тощо), частина з яких вирізняються вираженим регіональним і конфесійним контекстом. Інша небажана тенденція – це “згортання” присутності релігієзнавства у вищій школі. В деяких вузах спеціальність “релігієзнавство” ліквідовується, а нормативний курс з відповідної дисципліни замінюється варіативним, що в перспективі не виключає його заміщення іншими предметами. Навряд чи такий підхід є конструктивним у поліконфесійному суспільстві.
По-третє, Брюссель та Страсбург, враховуючи морально-етичну значимість віросповідань, неабиякий внесок церков і деномінацій у справу символічного об’єднання європейської спільноти, намагаються створювати сприятливі умови для суспільно-релігійного та міжконфесійного дискурсу. На сьогодні політичні інституції Європи активно співпрацюють з релігійними об’єднаннями континенту. При Раді Європи та Європейському Союзі функціонують представництва Константинопольського, Московського патріархатів, Елладської православної церкви, Ватикану, Римсько-католицької Комісії єпископських конференцій, різних протестантських деномінацій. На початку 2010 року при ЄС утворено Комітет представників православних церков, що своїм основним завданням вважає просування засадничих цінностей і принципів, на яких грунтується європейська культура і завдяки яким вона розвивалася. Свого часу на сесіях Парламентської Асамблеї Ради Європи виступали Вселенський патріарх Варфоломій І, покійний предстоятель РПЦ патріарх Алексій ІІ. Європейські політики очікують також на візит до Страсбургу Папи Римського Бенедикта XVI.
В Українській Державі ситуація принципово інша. Постійного представника у Верховній Раді України має лише УПЦ МП, доступ конфесій до будівлі україського Парламенту є явищем рідкісним й до того ж ситуативним. Так, у травні 2007 року представники релігійних організацій потрапили до Верховної Ради України у зв’язку з візитом голови ПАРЄ Рене Ван дер Ліндена, а у квітні 2011 року в приміщенні законодавчого органу відбулася зустріч депутатів групи “Право вибору” з членами Всеукраїнської Ради церков і релігійних організацій щодо перспектив подальшого розвитку діалогу між конфесіями та Парламентом (у складі 13-х осіб, котрі представляють партію ХДС).
По-четверте, у багатьох європейських країнах існує доволі прискіплива увага до феномену нерелігійних рухів з боку держави, яка відповідальна за попередження можливих конфліктних ситуацій. Однак, перш ніж вдаватися до критичних висловлювань на адресу тих чи інших новітніх релігій, їхня діяльність піддається всебічному дослідженню. У Німеччині, зокрема, подібною роботою займається Федеральне міністерство у справах сім’ї, літніх людей, жінок та молоді (інформування населення про неокульти належить до конституційних обов’язків та прав Федерального уряду й не порушує принципу світоглядного нейтралітету). Воно оприлюднює інформаційні матеріали, призначені для громадськості. Окрім того, в усіх федеральних землях пропонуються інформаційні послуги стосовно функціонування і специфіки нових релігійних громад. Участь державних установ у просвітницько-роз’яснювальній роботі розглядається як внесок у забезпечення реалізації громадянами свого права на свободу совісті шляхом надання максимально достовірної інформації (у даному випадкові щодо новітньої релігійності).
У Франції саме явище існування неорелігій та питання ухвалення окремих законодавчих актів стосовно регламентації їхньої діяльності перебуває у полі зору Уряду та Національних зборів. Більше того, нині у Французькій республіці для захисту населення від шкідливого впливу окремих нових релігійних течій створено Комісію при прем’єр-міністрові, робочу групу при МВС, мережу громадських організацій. У перспективі фундація підпорядкованого безпосередньо очільнику уряду Міжміністерського координаційного органу задля вивчення і моніторингу усіх аспектів функціонування віросповідань.
В Україні неокульти залишаються переважно об’єктом наукового інтересу. Інформація про них несистематизована та наявна хіба що у вузькоспеціалізованих джерелах. Ніякої просвітньої, а тим паче профілактичної роботи з громадськість не здійснюється. Все це сприяє утвердженню та поширенню негативних стереотипів щодо неорелігій. Навіть українські законодавці досить часто чи не найдієвішим засобом попередження функціонування нових релігійних рухів вважають ухвалення «спеціальних антисектантських» нормативно-правових актів. Тобто вибирають той шлях, що суперечить зобов’язанням, котрі взяла на себе Україна як член Ради Європи.
По-п’яте, Європа демонструє непоодинокі приклади міжконфесійної комунікації у двосторонньому форматі. Так, впродовж останніх п’ятидесяти років триває католицько-православний діалог. У вересні 2010 року у Відні відбулося ХІІ пленарне засідання Змішаної міжнародної комісії з питань діалогу між Римсько-Католицькою Церквою та Православними Церквами, на якому обговорювалася проблема примату Папи у І-му тисячолітті. В березні 2010 року у Брюсселі працювала католицько-мусульманська Комісія міжрелігійного діалогу. Сторони наголосили на особливому місці Діви Марії у християнстві та ісламі, обговорили стан релігійних організацій у низці європейських країн. На теренах повоєнної Німеччини активно проводяться теологічні зустрічі і дискусії, включаючи як національний, так і общинний рівні. Саме вони відіграли ключову роль у примиренні найбільших церков країни – Католицької і Лютеранської. Франція знана феноменом Тезе – нечисельною спільнотою з католиків і протестантів, котрі мирно проживають у невеликому селищі не один десяток років.
Особливість української ситуації полягає в тому, що найбільші конфесії країни об’єднані в рамках Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Ця представницька інституція зарекомендувала свою ефективність в якості інструмента реалізації державно-конфесійного діалогу. Проте у міжцерковних відносинах її дієвість менш виражена, оскільки члени ВРЦРО досить ревно сприймають будь-які спроби колективного обговорення проблем, властивих їхнім структурам. А двосторонній формат міжконфесійної комунікації в Україні поки що не працює належним чином.
Рекомендації для України
Викладене вище свідчить, що європейський досвід толерації міжконфесійних відносин достатньо різноманітний. Він включає як ініціативи політичних інституцій (інформаційно-просвітницькі, правові, організаційні), так і зусилля самих суб’єктів віросповідного простору щодо пошуку шляхів примирення та порозуміння. Окремі елементи цього досвіду можуть бути успішно (з урахуванням національної специфіки) апробовані в Україні.
Зокрема, задля попередження напруги у міжконфесійних взаєминах і розвитку співпраці на релігійній ниві вважаємо слушним наступне:
1. Ініціювання Комітетом Верховної Ради України з питань культури і духовності проведення щонайменше двічі на рік парламентських слухань з питань свободи совісті та свободи віросповідання.
2. На виконання відповідних положень Послання Президента України до Верховної Ради України Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України запровадити викладання у нормативному порядку з вересня 2011 року в загальноосвітніх середніх школах предмету “Порівняльна історія релігій” (обсягом не менше 54 годин), а у вищих навчальних закладах дисципліни “Релігієзнавство” (обсягом не менше 72 годин).
3. Розгляд керівниками депутатських фракцій можливості надання парламентської трибуни ієрархам традиційних для України релігійних організацій з метою звернення до громадськості стосовно актуальних гуманітарних, соціальних проблем та тих цінностей, на які орієнтується у своєму розвиткові Українська Держава.
4. Ретельне вивчення Міністерством культури України специфіки віровчення і діяльності новітніх релігійних утворень, щопіврічне здійснення моніторингу у середовищі неокультів та інформування про його результати населення, створивши для цієї мети Науково-експертну раду.
5. Заохочення та сприяння з боку Української Держави (Кабінет Міністрів України, державні адміністрації всіх рівнів), органів місцевого самоврядування щодо створення різних міжконфесійних комісій, робочих груп, центрів, орієнтованих у своїй діяльності на розв’язання конфліктних ситуацій у релігійно-церковному просторі країни та соціальне служіння.
Відділ гуманітарної політики
(Здіорук С.І., Токман В.В.)