"Оптимізація інституційних структур української науки у процесі інтеграції в світовий інтелектуальний простір"

Анотація

Висвітлено значення та специфіку міжнародного наукового співробітництва в контексті глобалізації, схарактеризовано ключові чинники наукової співпраці на сучасному етапі. Проаналізовано причини недостатньої представленості доробку українських науковців у провідних міжнародних базах даних наукової інформації та заходи, спрямовані на подолання цієї проблеми. Подано пропозиції щодо вирішення проблеми представленості здобутків українських вчених у світовому інтелектуальному контексті.

 

ОПТИМІЗАЦІЯ ІНСТИТУЦІЙНИХ СТРУКТУР УКРАЇНСЬКОЇ НАУКИ У ПРОЦЕСІ ІНТЕГРАЦІЇ У СВІТОВИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ ПРОСТІР

Зростання значення науки і наукового співробітництва

Стратегічний пріоритет розбудови інформаційного суспільства і суспільства знань зумовлений нагальними потребами розвитку України. У сучасному глобалізованому світі ще більш наочною стала закономірність, яка проявлялася і в попередні десятиліття: ступінь розвитку економіки і суспільства в цілому є напряму пов’язаним зі становищем науки і науково-технічної діяльності в країні. Для України особливо важливим є те, що наукові дослідження, нові знання і технологічні нововведення, що створюються на їхній базі, можуть служити джерелом економічного зростання в умовах браку чи відсутності додаткових вкладень праці і капіталу, а однакові за обсягом інвестиції дають набагато більший ефект в умовах сприятливого інноваційного та наукового середовища. Одна з визначальних особливостей економіки ХХІ століття полягає в тому, що джерелом зростання продуктивності праці у світі дедалі більше стають інновації у широкому сенсі – як оптимізація виробничих процесів, так і безпосередня інтеграція у виробництво нових технологій, виробів, видів послуг. Зростання ж продуктивності праці є рівнозначним зростанню кількості людей, зайнятих у виробництві товарів і послуг, та збільшенню капіталовкладень.

 

З іншого боку, у самому науковому процесі та у безпосередньо пов’язаних з ним освітній і інноваційній сферах дедалі більше зростає значення міжнародного співробітництва у найрізноманітніших його формах – від масштабних і тривалих наукових програм за участі десятків національних урядів і наукових установ, до участі окремих науковців у конкретних короткотермінових проектах, що реалізуються в інших країнах. Крім іманентної логіки наукового процесу, зростання значення міжнародної співпраці зумовлюється також і збільшенням витрат на наукові дослідження у світі (незважаючи на економічну кризу)[1] та, у зв’язку з цим, ширшим залученням дослідників і дослідницьких колективів з-за кордону. Готовність до активної участі у міжнародних дослідницьких проектах стає для науковця так само необхідною, як і високий рівень суто фахової підготовки та володіння загальнонауковими прийомами і методами здійснення досліджень.

 

Ключові особливості сучасного наукового співробітництва

Зміни, що відбуваються у царині міжнародної наукової співпраці протягом останнього десятиліття, мають такі суттєві риси:

• науковий світ стає ще більше взаємопов’язаним: сьогодні понад 35 % статей, що публікуються у міжнародних фахових виданнях, є колективними роботами, автори яких працюють у різних країнах (1996 року цей відсоток становив 25 %);
• мобільність і здатність швидко реагувати на нові наукові проблеми і нові можливості для досліджень, що можуть з’являтися, у тому числі, в інших країнах стають дедалі необхіднішими для науковців;
• незважаючи на зростання активності великих міжнародних організацій і партнерств у посиленні міжнародного наукового співробітництва, головними суб’єктами міжнародного наукового співробітництва залишаються окремі вчені і наукові колективи, що прагнуть максимально використовувати нові можливості для отримання нових знань і створення нових технологій;
• один з важливих для самої міжнародної наукової інфраструктури результатів посилення співробітництва полягає у розвитку наукових мереж, як формалізованих, так і неформальних. Основою цих мереж є індивідуальні науковці і дослідницькі колективи, здатні, спираючись на новітні інформаційно-комунікаційні технології, ефективно працювати на глобальному рівні;
• міжнародне наукове співробітництво приносить його учасникам суттєву користь як у плані посилення позицій науковців відповідних країн на міжнародному рівні і виходу на нові ринки, так і у сенсі розширення спектру наукових досліджень.

 

Міжнародна наукова співпраця як ресурс модернізації і розвитку

З огляду на зазначене, посилення участі українських науковців у міжнародному співробітництві, активніша інтеграція України у європейський і світовий інтелектуальний простір є суттєвим ресурсом для розвитку вітчизняної науки, освітньої та інноваційної сфер, а відтак для всього українського суспільства. Такий підхід здобув визнання і на найвищому державному рівні. У Щорічному Посланні Президента України до Верховної Ради 2011 року, зокрема, йдеться: «Перспективним шляхом збереження і нарощування наукового потенціалу є пріоритетний розвиток різноманітних форм міжнародного співробітництва, участь у двосторонній, багатосторонній, і зокрема загальноєвропейській, кооперації наукових досліджень та інженерно-технічних розробок. Ефективне вирішення цього завдання зробить українську науку потужним локомотивом позитивних змін в економіці, передусім, у розвитку вітчизняної високотехнологічної промисловості, поліпшенні інвестиційного клімату, а також у сприянні прогресивним структурним перетворенням»[2].

 

Для підвищення ступеня інтегрованості української науки у європейський і світовий інтелектуальний простір необхідно звернути увагу на низку проблем, вирішення яких потребує, у тому числі, і заходів структурно-інституційного характеру.

Україна у дзеркалі наукометричних показників.

 

Однією з найбільш відмітних ознак наявності проблем в інтеграції української науки у світовий інтелектуальний простір є низький індекс цитування праць вітчизняних науковців, а також і низькі інтегральні індекси розвитку української науки в цілому. Протягом кількох останніх років за показниками цитування провідної міжнародної бази даних наукової інформації SCOPUS Україна стабільно посідає місця у четвертому десятку країн світу. Станом на 11.07.2011 року, за даними бази SCOPUS, Україна посідала 38-ме місце[3], між Ірландією і Угорщиною (близько півроку тому, у грудні 2010 року, Україна посідала 33-тє місце). При цьому варто відзначити, що і ці не надто високі місця у міжнародному рейтингу забезпечуються порівняно великою кількістю і високою якістю наукових праць у доволі нечисленних традиційно сильних в Україні напрямах. Зокрема, йдеться про молекулярну біологію, генетику, матеріалознавство, певні розділи хімії і фізики. Водночас у багатьох галузях, наприклад, гуманітарних наук визнаних на міжнародному рівні публікацій в Україні створюються буквально лічені одиниці.

 

Безперечно, низькі показники цитування автоматично не означають низької якості роботи українських науковців. Існують потужні чинники загальноекономічного і інфраструктурного характеру, що впливають на індекси цитування (передусім, рівень фінансування наукових установ та наявність потужних фахових видань і наукових видавництв). Разом з тим низькі показники цитування недвозначно свідчать, як мінімум, про недостатню обізнаність закордонних колег з доробком вітчизняних вчених, що якраз і вказує на далеко не достатню інтегрованість української науки у міжнародний дослідницький, освітній та інноваційний процеси. Наукометрія і реферовані бібліографічні бази даних не є рівнозначними самому процесу міжнародного наукового співробітництва, проте вони є надійним індикатором стану такого співробітництва, місця країни на науковій мапі світу і ступеня інтегрованості країни у світовий науковий, інноваційний і освітній простір.

 

Однією з вагомих причин того, що українських фахівців мало цитують, а відповідно, і мало знають за кордоном, є недостатній рівень володіння іноземними мовами, передусім, англійською, та низький рівень обізнаності з міжнародними фаховими виданнями, які можуть публікувати роботи наших вчених, а також з міжнародними проектами, у яких вони можуть брати участь. Таке становище склалося не в останню чергу через те, що індивідуальні науковці і наукові колективи часто не мають адекватних мотивів для того, щоб докладати реальних зусиль для інформування зарубіжних колег про результати своєї дослідницької діяльності. У багатьох випадках вимоги до результатів досліджень (поточні публікації, дисертаційні роботи, проектна документація і т.ін.) щодо зарубіжного досвіту з відповідної теми мають формальний характер. З іншого боку, реальне урахування актуальних результатів зарубіжних колег у власних роботах досі надто часто не вважається по-справжньому важливим компонентом дослідження, а тому не посідає належного місця серед пріоритетів при здійсненні досліджень і документуванні їх результатів.  

 

Заходи, спрямовані на подолання проблеми

Протягом останніх двох років профільними органами державної влади та Національною академією наук України було вжито низку заходів, спрямованих на поліпшення представленості української науки у провідних міжнародних базах даних наукової інформації. 2009 року Міністерством освіти і науки України та Національною академією наук України було досягнуто стратегічних домовленостей з упорядником бази даних SCOPUS, компанією Elsevier щодо збільшення кількості представлених у базі українських наукових видань. На основі вивчення досвіду функціонування міжнародних реферованих бібліографічних баз даних розпочалася робота з впровадження наукометричних методик у вітчизняний науковий процес.

 

2009 року Президією НАН України було ухвалено рішення щодо налагодження на базі Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського постійного моніторингу наукового потенціалу на основі показників бази даних SCOPUS[4].

 

Наприкінці 2009 року міжнародні публікації і показники цитування увійшли до переліку вимог до робіт, що представляються на здобуття Державних премій України в галузі науки і техніки та на здобуття щорічних премій Президента України для молодих вчених[5].

 

У грудні 2009 року рішенням колегії Міністерства освіти і науки України показник «Кількість публікацій у наукометричній міжнародній базі даних SCOPUS» був ухвалений як один з показників оцінки результативності наукової та науково-технічної діяльності вищих навчальних закладів[6].

 

«Положення про дослідницький університет», затверджене Постановою Кабінету Міністрів України № 163 від 17 лютого 2010 року, зокрема, регламентує мінімальну кількість наукових робіт (150), яку співробітники університету мають щорічно публікувати у виданнях, що індексуються базами даних Web of Science та (або) Scopus, для надання (підтвердження) статусу дослідницького університету[7].

 

Пропозиції

Разом із реалізацією зазначених вище заходів потрібною є подальша робота для суттєвих зрушень у поступі щодо показників цитування праць українських науковців. Проблема потребує комплексного вирішення, що виходить за межі хоча і необхідних, але не достатніх кроків, пов’язаних з присутністю у міжнародних наукометричних базах.

 

Доцільною є, зокрема, інституційна оптимізація, головною складовою якої має стати покладення завдання з координації зусиль, спрямованих на активізацію міжнародної співпраці українських науковців, на єдиний орган, яким може стати Державне агентство з питань науки, інновацій та інформатизації України. Для забезпечення ефективності цих зусиль також необхідно передбачити цільове фінансування ключових заходів. При цьому варто наголосити, що в інституційному аспекті найважливішим є не так створення чи ліквідація якихось органів, як чітке визначення, розмежування і підпорядкування повноважень виконавців та визначення відповідальних за всю роботу і кожну її ділянку.

 

Відповідні заходи мають здійснюватися у постійній тісній взаємодії профільних органів державної влади та наукових і науково-освітніх установ, передусім – Державного агентства з питань науки, інновацій та інформатизації України, Національної академії наук України, галузевих академій наук України, Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України.

 

Серед заходів необхідно передбачити:

• Державному агентству з питань науки, інновацій та інформатизації України, Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України за участі Національної академії наук України, галузевих академій наук посилити діяльність із забезпечення доступності результатів роботи українських науковців для міжнародної наукової спільноти, – зокрема, активізувати процес створення нових фахових видань та публікацію у них повнотекстових праць українською і англійською мовами, а також забезпечення вільного доступу до анотацій таких праць в Інтернеті, а до повнотекстових матеріалів – у вільному доступі та/або через провідні міжнародні бази даних наукової інформації;
• Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, Державному агентству з питань науки, інновацій та інформатизації України, науковим та науково-освітнім установам розробити та впровадити заходи, спрямовані на посилення обізнаності науковців з актуальними результатами роботи зарубіжних колег, для чого, зокрема, розробити відповідні вимоги до публікації результатів наукових досліджень у фахових виданнях, а також вимоги до дисертаційних робіт; впровадити заходи заохочення науковців, що публікують свої роботи іноземними мовами, у тому числі – у вітчизняних фахових виданнях;
• Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України, Державному агентству з питань науки, інновацій та інформатизації України розробити пропозиції щодо змін до програм вивчення іноземної мови в аспірантурі для забезпечення володіння іноземними мовами українських науковців на рівні, достатньому для самостійного пошуку і ознайомлення з фаховою інформацією, підготовки публікацій та комунікації із зарубіжними колегами і науковими установами;
• Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України за участі Національної академії наук України і громадських організацій запропонувати дієві механізми розширення автономії українських вищих навчальних закладів та наукових установ у частині спрощення визнання вищої освіти та наукових ступенів (нострифікації відповідних дипломів), отриманих за межами України.

 

Відділ гуманітарної політики

(А. Іщенко, І. Богачевська)