"Щодо основних напрямків реформування трансфертної політики держави". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці запропоновані основні напрями реформування політики соціальних трансфертів виходячи з того що, основним завданням трансфертної політики держави є допомога найменш забезпеченим і незахищеним категоріям громадян, зниження рівня бідності і нерівності в розподілі доходів. Запропоновані заходи щодо реструктуризації соціальних зобов’язань та упорядкування соціальних видатків, зміни принципів призначення видів соціальної допомоги, оптимізації соціальних зобов’язань держави, підвищення ефективності адміністрування соціальними трансфертами тощо.

 

ЩОДО ОСНОВНИХ НАПРЯМКІВ РЕФОРМУВАННЯ ТРАНСФЕРТНОЇ ПОЛІТИКИ ДЕРЖАВИ

 

Соціальні трансферти є потужним інструментом перерозподілу доходів та способом реалізації перерозподільчої політики держави. Трансфертні платежі впливають на те, як сумарний дохід суспільства розподіляється поміж його членами. Внутрішня структура соціальних трансфертів різниться в залежності від особливостей моделі соціальної політики та містить в собі три узагальнених елемента: соціальне страхування; соціальну допомогу; дитячу допомогу[1].

 

В Україні завдання розбудови сталої системи соціальних трансфертів залишається не вирішеним. На макроекономічному рівні не напрацьовані чіткі пріоритети, не враховується складність вирішення двоєдиного завдання: підвищення фінансової стабільності соціальної сфери та необхідності забезпечення доступу нужденних до важливих соціальних благ. Система соціальної підтримки, що наразі склалася, основу якої складають загальні соціальні трансферти, субсидії на товари та послуги, а також категоріальні пільги, принципово не здатна вирішити завдання перерозподілу ресурсів на користь тих, хто найбільш цього потребує. Особливої гостроти ця проблема набула в умовах недофінансування соціальних програм.

 

Дослідники довели, що, не зважаючи на те, що на початковому етапі переходу до ринкової економіки трансферти виконували функцію перерозподілу, в подальшому їх прогресивний вплив значно послабшав. Механічне збільшення частки соціальних трансфертів в структурі доходів не має пропорційної залежності зі ступенем нерівності у суспільстві. Недосконала політика надання соціальних трансфертів призвела до того, що соціальні виплати не зменшують, а навпаки, збільшують нерівність у розподілі доходів.[2]

 

Попри те, що Національним Планом Дій на 2011 рік щодо впровадження Програми економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» затвердженим Указом Президента України від 27 квітня 2011 року № 504/2011 передбачено низку заходів щодо реформування соціальної підтримки, і в тому числі посилення її адресності, запропоновані заходи є недостатніми для докорінного реформування існуючої системи соціальних трансфертів.

 

Особливості структури соціальних трансфертів в Україні полягають в домінуванні натуральних трансфертів (пільг) (соціальні трансферти в натурі у загальній структурі доходів становлять близько 13 %) та у відносно невеликій частці соціального страхування (вона складає менше за 50 % у загальному об’ємі соціальних трансфертів, тоді як у США – 70 %, Німеччині – 80 %).

 

Серед причин низької ефективності та низької дієвості соціальних трансфертів слід назвати наступні:

1. Велика чисельність основних категорій, які мають право на соціальний захист. Найбільшою за обсягом видатків є категорія пенсіонерів (2005 року обсяг фінансування за статтею «Соціальний захист пенсіонерів» складав 72 % усіх видатків на соціальний захист та соціальне забезпечення). Зростання частки людей пенсійного віку в загальній структурі населення України призвело до того, що протягом 2008-2010 років сформувалась стала тенденція до збільшення фактичних видатків державного бюджету на пільги та субсидії населенню для оплати житлово-комунальних послуг: у 2008 р. – 3,7 млрд грн, 2009 р. – 4,5 млрд грн, 2010 р. – 5,9 млрд грн.

 

2. Неефективність державного фінансування сфери соціального захисту та соціального забезпечення, в тому числі:

 

2.1. Необґрунтоване планування видатків. Так, наприклад, Мінпраці необґрунтовано планувало видатки за бюджетними програмами на соціальний захист ветеранів війни. В умовах браку державних коштів, на виконання законодавчо встановлених ветеранам війни гарантій, міністерство спрямувало 60 млн грн на реалізацію інших бюджетних програм. Невикористаними залишились 13,6 млн грн, що свідчить про неефективне управління коштами[3].

 

2.2. Невиконання державою соціальних зобов’язань та недофінансування системи соціального захисту. Недофінансування соціальних програм призводить до посилення регресивності соціальних трансфертів, що послаблює орієнтацію на нужденних громадян. Так, Законом України про Державний бюджет на 2011 рік закладено 50 % дефіцит субвенцій місцевим бюджетам на відшкодування видатків на надання пільг, гарантованих державою, зокрема, на компенсацію за пільговий проїзд окремих категорій громадян.

 

2.3. При прийнятті законів про державний бюджет України систематично зупиняється дія інших законів щодо надання пільг і гарантій, які є складовою конституційного права громадян на соціальний захист і достатній рівень життя.

 

3. Розбалансування системи управління, зокрема:

 

3.1. «Ручний режим» управління соціальними видатками з боку Міністерства фінансів України, надмірна централізація управління бюджетними коштами (частка трансфертів з держбюджету в доходах місцевих органів влади – 49,1 %), що призводить до ліквідації низки закладів соціального спрямування, які фінансуються з місцевих бюджетів. Централізований підхід до визначення потреб населення в соціальних послугах виключає можливість їх надання у повному обсязі відповідно до реальних потреб на місцях[4].

 

4. Недоліки у методиці визначення сукупного доходу сім’ї для надання соціальної допомоги. Допомога малозабезпеченим є малоефективною незалежно від вибору межі бідності, причиною чому є наступні фактори:

 

4.1. Регресивний характер програм боротьби з бідністю: низька частка покриття (помилки виключення) та висока частка виключення[5]. Згідно досліджень Інституту економічних досліджень та політичних консультацій 2008 року виключення бідних від участі в програмі соціального захисту становить від 87 % (для нижчої межі бідності) до 96 % (для межі бідності 60 % медіани)[6]. Поясненням високої частки виключення є високі витрати на учать в програмі. Так, наприклад, одинока мати не має часу на очікування в чергах, збирання необхідних документів для доведення права на отримання допомоги. Проте 75 % домогосподарств, що отримують соціальну допомогу, не є бідними.

 

4.2. Несправедливий перерозподіл державних соціальних трансфертів на користь нужденних домогосподарств, зокрема:  

- більша частина трансфертів припадає на заможні домогосподарства: лише близько 40 % усієї державної підтримки надходить до найбідніших 20 % населення, що вважається низьким показником;

- значна частина трансфертів припадає на членів домогосподарств, що не мають легального права на них, оскільки значна частина трансфертів прив’язана до благ, що сумісно споживаються всередині домогосподарства (наприклад, ст. 4 Закону України «Про міліцію»[7], ст. 22 Закону України «Про пожежну безпеку»[8] передбачає 50 % знижку на оплату житлової площі для членів сімей відповідних категорій працівників);

- породжується нерівність між носіями одних і тих самих прав на соціальні трансферти в залежності від доступності благ, що дотуються, наприклад, за місцем постійного проживання; за станом здоров’я тощо (ст. 55, 57 Закону України «Про освіту», ст. 77 Закону України «Про основи законодавства про основи здоров’я», ст. 5 Закону України «Про фермерське господарство», ст. 9,11,12 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві»; ст. 29 Основ законодавства України про культуру; ст. 18 Закону України «Про підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів»);

- значна частина соціальних трансфертів залишається у постачальників благ, що дотуються (ефект «відра, що протікає», тобто відбувається втрата трансферту по мірі його просування до кінцевого споживача);

- низький рівень більшості видів допомоги та пенсій особливо стосується виплат, що розраховуються на основі мінімальної оплати праці. Із всієї кількості громадян, які офіційно мають доходи нижче за прожитковий мінімум, лише 56,8 % отримують хоча б один вид соціальної допомоги.

 

5. Застаріла та недосконала система пільг[9]

 

5.1. Категоріальність при наданні пільг. Протягом 2008-2010 рр. кількість категорій пільговиків продовжує зростати: якщо у 2008 році передбачалось надання пільг за рахунок субвенцій з державного бюджету 25 категоріям (7,4 млн осіб), у 2009 р. – 28 (7,2 млн) , то у 2010 р. – 32 категоріям (7,2 млн осіб). Проте пільгами скористались лише у 2008-2009 роках 80-81 % (5,9 млн громадян), у 2010 р. – 77 % пільговиків (5,5 млн осіб).

 

5.2. Відсутність принципу перевірки рівня доходів при наданні пільг. Так, якщо показники адресності надання соціальної допомоги є загалом прийнятними, а в разі допомоги малозабезпеченим сім’ям – добрими; рівень адресності надання пільг є вельми низьким: лише 13 % коштів, виділених на пільги, надходять до найбідніших 20 % населення (таблиця 1).

 

Таблиця 1

Порівняльний аналіз пільг окремим категоріям громадян

і розміру виплачених їм пенсій у 2009 році

 

 

5.3. Відсутність єдиної методики обчислення фактичної вартості окремих видів пільг, єдиної методики обліку наданих пільг, єдиної статистичної звітності щодо фактичних витрат на пільги та стану їх фінансування. Це ускладнює перевірку вірогідності розрахунку витрат за наданими пільгами і призводить до численних фінансових порушень. Про це, зокрема, йшлося у Стратегії заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню (2002 р.).

 

5.4. Відсутність норм споживання або завищені норми споживання при наданні пільг. Так, не існує нормування кількості пільгових поїздок, що сприяє надмірному споживанню транспортних послуг пільговиками. Норми витрачання природного газу на опалення житла розраховувалися для вже застарілих, неекономних опалювальних пристроїв, які сьогодні не використовуються населенням. Оскільки пільги не обмежені об’єктивними нормами споживання, це призводить до того, що пільговик, який споживає більше (більша площа квартири, наявність господарських приміщень тощо), дотується державою у більшому розмірі.

 

6. Недосконалість законодавчого забезпечення

 

6.1. Відсутність визначення поняття «пільги» в законодавстві. На сьогодні в Україні, не існує єдиного підходу до розуміння змісту, правової природи державних пільг в Україні. Разом з тим, система їх неоднорідна. Чинне законодавство України не дає визначення поняття пільги, попри те, що в ньому сам термін «пільги» вживається доволі часто (див., наприклад, ст. 20 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»; ст. 12 Закону України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту»; ст. 6 Закону України «Про статус гірських населених пунктів в Україні» тощо). Відповідно до цих законів, пільга - це надання будь-кому переваг, часткове звільнення від виконання встановлених правил, обов’язків або полегшення умов їх виконання. А державна пільга - це передбачене законодавством повне або часткове звільнення певних категорій громадян від виконання обов’язку або надання додаткових прав[10].

 

6.2. Невиконання запланованих урядових заходів щодо підготовки нормативно-правових актів з питання упорядкування системи надання пільг. Попередні стратегії, концепції, які стосувалися упорядкування системи надання пільг, врахування адресних підходів так і не були втілені в життя, зокрема: Стратегія заміни системи пільг на адресну грошову допомогу населенню (Постанова Кабінету Міністрів України від 02.03.2002 року № 253) та Стратегія упорядкування системи надання пільг окремим категоріям громадян до 2012 року[11]. В тому числі:

- не виконані заплановані заходи щодо трансформації системи соціальних пільг на адресні допомоги;

- не виконані затверджені Кабінетом Міністрів України заходи[12] щодо подальшого звуження кола одержувачів виплат і зведення соціальної допомоги до єдиної адресної виплати, трансформації системи пільг[13];

- не вдосконалено Методику обчислення сукупного доходу сім’ї для всіх видів соціальної допомоги, згідно з якими у сукупному доході не враховуватимуться суми сплачених податків і внесків до фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування[14].

 

6.3. Закріплення в національному законодавстві великої кількості соціальних пільг, які є нематеріальними послугами, породженими дефіцитом у минулому, що за умови ринкових змін в Україні стали просто деклараціями. До таких пільг, наприклад, можна віднести: першочерговий відпуск місцевих будівельних матеріалів на будівництва чи капітальний ремонт; першочергове право на вступ до житлово-будівельних кооперативів; позачергове обов’язкове забезпечення місцями у дошкільних закладах освіти незалежно від відомчої підпорядкованості; першочергове обслуговування в аптеках тощо. Такі пільги лише загромаджують законодавство та не мають практичного значення, тому саме в цій частині національне законодавство потребує удосконалення.

 

6.4. Позиція Конституційного Суду України щодо пільг. Робилися численні спроби призупинити виплату пільг чи певних компенсацій, передбачивши положення про зупинення дії норм в Законах про Державний бюджет на різні роки. Проте в результаті звернень до Конституційного Суду України такі норми визнавалися неконституційними. Загалом Конституційним Судом України було прийнято 9 рішень що стосувались пільг та привілеїв[15]. Конституційний Суд України займає наступну позицію щодо суті пільг - пільги, компенсації, гарантії слугують певною соціальною допомогою, підтримкою, додатком до основних джерел існування і спрямовані на реалізацію конституційного права кожного громадянина на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло[16] (ст. 48 Конституції України). Конституційний Суд України наголошує, що утверджуючи і забезпечуючи права і свободи громадян, держава окремими законами України встановила певні соціальні пільги, компенсації і гарантії, що є складовою конституційного права на соціальний захист і юридичними засобами здійснення цього права, а тому відповідно до частини другої статті 6, частини другої статті 19, частини першої статті 68 Конституції України вони є загальнообов’язковими, однаковою мірою мають додержуватися органами державної влади, місцевого самоврядування, їх посадовими особами; невиконання державою своїх соціальних зобов’язань щодо окремих осіб ставить громадян у нерівні умови, підриває принцип довіри особи до держави, що закономірно призводить до порушення принципів соціальної, правової держави.

 

Конституційний Суд України зазначає, що багато «пільг», встановлених Законами України «Про міліцію», «Про прокуратуру» тощо, є не пільгами, а гарантіями та іншими засобами забезпечення професійної діяльності окремих категорій громадян, ефективного функціонування відповідних органів (Рішення Конституційного Суду України від 20 березня 2002 року, справа № 1-15/2002 № 5-рп/2002 щодо пільг, компенсацій і гарантій).

 

6.5. Обмеженість бідних верств населення у доступі до правових інструментів, які б дозволили їм захищати свої інтереси та права свідомо та самостійно[17]. За останніх 15 років КС розглянув понад 200 справ за конституційними зверненнями громадян України. Проте за конституційними зверненнями громадян було прийнято лише близько 20 рішень, тобто лише кожне десяте конституційне звернення громадянина України отримувало відповідне офіційне тлумачення. В 1999, 2002, 2006 та 2008 роках не було прийнято взагалі жодного рішення в справах за конституційними зверненнями громадян. За результатами розгляду конституційних звернень у переважній більшості приймались відмови у відкритті проваджень або провадження взагалі припинялись[18].

 

7. Складність адміністрування та відсутність ефективної системи контролю за повнотою і вірогідністю даних

 

7.1. Недостатньо розвинені механізми боротьби з отриманням соціальної допомоги шляхом шахрайства. Найпоширеніші способи зловживань при отриманні соціальної допомоги - отримання допомоги неофіційно зайнятими зареєстрованими безробітними/непрацюючими працездатними особами, які мають доходи «у конвертах», маніпуляції з реєстрацією членів сім’ї та неофіційне здавання приміщення в оренду при отриманні субсидії, проживання одиноких матерів з батьками своїх дітей. Через брак можливостей довести порушення, а також через відсутність законодавчих підстав для відмови у підозрілих не комісійних випадках звернень по допомогу, на такі випадки отримання допомоги фактично неможливо вплинути.

 

7.2. Низька ефективність діяльності державного соціального інспектора з огляду на відсутність дієвих механізмів відбору підозрілих справ для обстеження/перевірки, великі обсяги перевірок/обстежень за комісійними/непідозрілими справами, ускладнений процес зустрічних перевірок (паперовий обмін даними з більшістю установ), брак доказової бази тощо. Існування впродовж тривалого періоду кількох методів визначення сукупних доходів реципієнтів призвело до появи адміністративних проблем нарахування і призначення їм трансфертів та наростання соціальної напруженості у суспільстві.

 

7.3. Невідповідність задекларованих доходів реальному матеріальному становищу сім'ї. Великий обсяг «тіньової» зайнятості (і відповідно – «тіньового» доходу) є причиною високого ступеня невідповідності реальним доходів, які зазначені у довідках, які надають в органи соціального захисту особи, що претендують на отримання допомоги.

 

7.4. Великий обсяг призначення допомоги «як винятку» комісіями та низька ефективність їхньої діяльності. Часто роль комісії у призначенні допомоги за типовими та нескладними випадками звернення по допомогу є формальною, при цьому комісії радше призначають допомогу, аніж відмовляють у ній, навіть у підозрілих випадках з огляду на брак доказів.

 

7.5. Складні процедури звернення по допомогу,  в тому числі:

- тривалість часу розгляду заявок на отримання соціальної допомоги, перевірки документів та визначення права заявника на допомогу;

- часті зміни розмірів самої допомоги і критеріїв надання допомоги;

- використання різних критеріїв оцінки майнового стану, для визначення права сім’ї на різні види допомоги.

 

Отже, завдання розбудови сталої системи соціальних трансфертів залишається невирішеним. Виходячи з того що реформування ринку соціальних трансфертів є складним для реалізації завданням, таке реформування доцільно здійснювати в декілька етапів. На першому етапі, у короткостроковій перспективі,  доцільні наступні кроки:

 

1. Оптимізувати соціальні зобов’язання держави та її фінансові можливості на нормативному рівні, унеможливлюючи фактичне зниження життєвого рівня громадян,  в тому числі:

 

1.1. Визначити поняття «пільга» в законодавстві. Потрібно розрізнити пільги, що надаються громадянам за життєвих обставин, які зумовлюють необхідність особливої уваги до людини, тобто є частиною державної системи соціального забезпечення, та пільги, які пов'язані зі службовим статусом особи чи видом її трудової діяльності.

 

1.2. З метою введення адресного надання пільги в залежності від доходу родини/особи та впорядкування кола осіб, на яких поширюється пільга:

- вилучити з усіх законів положення про пільги[19] за професійною ознакою, які не містять механізмів реалізації, визначення джерел фінансування;

- скасувати пільги за професійною ознакою як такі, що не відповідають принципам ринкової економіки, зокрема скасувати пільги отримувачам, до яких належать: народні депутати, та члени їх сімей, кандидати у Президенти України, депутати місцевих рад, державні службовці, судді, працівники прокуратури, військовослужбовці, працівники міліції, працівники податкової міліції, особовий склад пожежної охорони, співробітники служби безпеки, журналісти, спеціалісти із захисту рослин, ветерани військової служби, ветерани органів внутрішніх справ (загальна кількість - 2,5 млн. осіб).

 

Для цього:

- скасувати ст. 4, Закону України «Про міліцію» від 20 грудня 1990 року № 565-ХІІ;

- скасувати частину 6 ст. 22 Закону України «Про пожежну безпеку» від 17 грудня 1993 року № 3745-ХІІ;

- скасувати абзац 3 ст. 18 Закону України «Про підтримку засобів масової інформації  та соціальний захист журналістів» від 23 вересня 1997 року № 540/97-ВР;

- скасувати частину 2 та частину 5 ст. 49, ст. 50 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 року № 1789-ХІІ;

- скасувати п. 12 статті 20, п. 2 ст. 23 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р № 2790-ХІІ;

- скасувати п. 8 частини 8, абзац 2, частини 9 ст. 44 Закону України «Про статус суддів» від 15 грудня 1992 року № 2862-ХІІ;

- скасувати п. 6, п. 10 ст. 6 Закону України «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів органів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» від 24 березня 1998 р. № 203/98-ВР;

- внести зміни до п. 13 ст. 20 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р. № 2790-ХІІ, вилучити «… а після виходу на пенсію, він забезпечується транспортом для поїздки в лікарню, поліклініку при ліміті використання автомобіля не більше 10 годин на місяць за рахунок бюджетних коштів»;

- внести зміни в п. 7 ст. 33 Закону України «Про статус народного депутата України» від 17 листопада 1992 р № 2790-ХІІ вилучити «…та путівками для санаторно-курортного лікування»;

- внести зміни до ст. 26 Закону України «Про державну податкову службу в Україні» від 4 грудня 1990 р. № 509-ХІІ, вилучити «..членів їх сімей»;

- внести зміни в п. 15 ст. 25 Закону України  «Про службу безпеки України» від 25 березня 1992 р. № 2229-ХП – додати формулювання «під час виконання службових обов’язків».

 

1.3. Розробити пропозиції щодо внесення змін до законів з питань надання пільг найменш захищеним верствам населення та особам, які мають особливі заслуги перед Батьківщиною, виходячи з єдиних принципів і критеріїв за встановленими законодавством нормами та нормативами споживання[20].

 

2. Підвищити ефективність адміністрування соціальних трансфертів

 

2.1. Скоротити кількість довідок, необхідних для отримання соціальної допомоги. Доцільно розвивати систему оформлення надання усіх видів допомоги «в одному вікні». Це дає можливість скоротити час для збирання документів для отримувачів допомоги, уніфікує процедуру призначення допомоги, створює більш зручні та сприятливі умови для клієнтів і працівників відповідної служби. З метою уникнення зловживання спрощеною процедурою має бути розроблено методику аудиту отримувачів на предмет обґрунтованості отримання пільги.

 

2.2. Запровадити додаткові вимоги до одержувачів соціальної допомоги, особливо тих, які звертаються по допомогу через комісії, щоб гарантувати охоплення допомогою лише відповідних осіб. Наприклад, вимога брати участь у громадських/соціально значущих роботах для незайнятих працездатних осіб може усунути з програми зайнятих заявників, які декларують себе безробітними.

 

На другому етапі:

Реформування бюджетних соціальних зобов’язань держави передбачає визначення більш чітких критеріїв включення в проекти бюджету статей, пов’язаних із фінансуванням конкретних соціальних програм, в тому числі:

 

3. Реструктуризувати соціальні зобов’язання та упорядкувати соціальні видатки, зокрема:

 

3.1. Раціоналізувати соціальні зобов’язання держави. В законі про Державний бюджет України мають бути збалансовані соціальні зобов’язання, визначені чинними нормативно-правовими актами, та доходи держави. Відповідно, мають бути встановлені нормативи витрат (реально профінансовані соціальні стандарти).

 

3.2. З метою систематизації соціального законодавства, вирішення проблеми ефективного використання бюджетних коштів, обмеження соціальних зобов’язань з боку держави та припинення практики маніпулювання правовими та фінансовими інструментами (такими як припинення дії деяких законів через прийняття Закону про Державний бюджет), розробити та прийняти Соціальний кодекс, який містив би усі соціальні гарантії та стандарти. У кодифікованому нормативно-правовому акті мають бути вирішені питання щодо:

- системи соціального законодавства;

- ієрархії та дії соціальних законів у часі, просторі, та за колом осіб.

 

4. Змінити принципи призначення видів соціальної допомоги, в тому числі забезпечити внутрішню цілісність, зрозумілість і прозорість процедур оцінювання матеріального стану, чітко визначити термінологію, що використовується в процедурах оцінювання матеріального стану, та мінімізувати суб’єктивність у прийнятті соціальними інспекторами рішень щодо заявників. Для цього:

 

4.1. Відмовитись від призначення допомоги відповідно до належності до тієї чи іншої соціальної групи та перейти до адресного призначення соціальної допомоги. В цьому випадку, окрім скорочення загальних витрат держави за соціальними зобов’язаннями, будуть створені передумови для підвищення конкретних видів соціальних трансфертів для найбільш нужденних. Як критерій адресності пропонується використовувати рівень доходів домогосподарства[21].

 

Підвищити рівень адресності надання державної підтримки можна шляхом вжиття комплексу заходів, які включають:

- Зміну ролі окремих видів допомоги через перерозподіл коштів програм із нижчим рівнем адресності на користь програм з вищим рівнем адресності. Наприклад, збільшити обсяги видатків на фінансування допомоги малозабезпеченим сім’ям можна за рахунок зменшення видатків на надання субсидій чи пільг.

- Впровадження диференційованого підходу до надання державою гарантій соціального захисту, які забезпечують сталий рівень життя сім’ї, шляхом створення: - для працездатних – належних умов і робочих місць для економічного забезпечення добробуту сім’ї; - для непрацездатних (в т.ч. тимчасово) – забезпечення соціально гарантованого рівня життя.

 

4.2. Уніфікувати/гармонізувати всі види соціальної допомоги, застосувати єдиний підхід до оцінювання матеріального стану домогосподарства при призначенні всіх видів соціальної допомоги, в тому числі:

- Вдосконалити Методику визначення нужденності та Методику обчислення сукупного доходу сім’ї для всіх видів соціальної допомоги з метою більш ретельного врахування чинників так званого «економічного потенціалу сім’ї», до якого відносять трудові можливості членів домогосподарства самостійно забезпечувати свої потреби.

- Запропонувати єдині критерії оцінки майнового стану сім’ї при визначенні її права на призначення всіх видів соціальної допомоги. Критеріями для надання допомоги мають бути:

- середній розмір доходу на члена сім’ї, нижчий за встановлену межу;

- відсутність нерухомості, накопичень, земельної ділянки або майна, що може бути джерелом додаткового доходу;

- наявність в сім’ї соціально вразливих категорій громадян, наприклад, дітей-інвалідів, дітей-сиріт, що перебувають під піклуванням, самотніх матерів, вагітних жінок тощо.

 

4.3. Врахувати результати експерименту, що проводиться у рамках проекту «Удосконалення системи соціальної допомоги в Україні» та відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2011 року № 448 «Про проведення експерименту з впровадження методів непрямої оцінки доходів громадян для призначення соціальної допомоги» в Україні, з метою запровадження непрямої оцінки доходів заявників, які звертаються за призначенням соціальної допомоги, що надається з урахуванням доходу[22]. Запропонований метод непрямої оцінки дасть змогу: посилити спрямованість соціальної допомоги на нужденні верстви населення; зменшити кількість необґрунтованих перевірок; підвищити якість роботи органів соціального захисту населення; ефективно використовувати кошти державного бюджету на соціальну підтримку населення.

 

4.4. Законодавчо обмежити права заможних осіб на допомогу. Розглянути доцільність встановлення граничного рівня доходу як критерію права на соціальну допомогу, що дозволить за відносно короткий період часу підвищити рівень адресності. Аналіз показує, що встановлення такої межі на рівні 1,5 прожиткового мінімуму на одну особу дозволяє підвищити адресність програми за рахунок виключення частини отримувачів субсидій з 6-10 децилів.

 

4.5. Розглянути можливість заміни діючих зобов’язань з виплат чисельних соціальних видів допомоги на єдину допомогу з малозабезпеченості[23]. (За винятком допомоги при народженні дитини, інвалідам з дитинства й дітям-інвалідам та з урахуванням доходів одержувачів допомоги).

 

Відділ соціальної політики

(О. Пищуліна)