"Кризові явища в єврозоні та їх вплив на політичні трансформації в ЄС". Аналітична записка

Поділитися:
Анотація

 

В аналітичній записці проаналізовано сучасні тенденції політичного розвитку Європейського Союзу під впливом економічної кризи. Зокрема, розглянуто взаємозв’язок між кризовими явищами в єврозоні та неповним інституційним оформленням даного економічного союзу. Визначено поточні тенденції в інституційній та політичній трансформації ЄС. Зроблено висновки та надано відповідні рекомендації.


КРИЗОВІ ЯВИЩА В ЄВРОЗОНІ ТА ЇХ ВПЛИВ НА ПОЛІТИЧНІ ТРАНСФОРМАЦІЇ В ЄС

 

Європейський інтеграційний проект сьогодні перебуває у важливій фазі свого розвитку. Цілком ймовірно, що сучасна т.зв. «європейська криза» стане стимулом для подальшого поглиблення політичної та економічної інтеграції.

 

Теперішню європейську кризу пов’язують переважно з економічною сферою. Зокрема, виокремлюють певний комплекс криз, які наразі переживає єврозона:

  • фіскальна криза сконцентрована в Греції, однак помітна також і в Південній Європі та Ірландії;
  • криза конкурентноздатності проявляється у великому та тривалому дефіциті торгівельного балансу, який спостерігається на периферії єврозони та у навіть більшому дисбалансі поточних витрат всередині єврозони загалом;
  • банківська криза, що вперше проявилася в Ірландії, однак наразі розповсюджується по всій єврозоні через зростання занепокоєння щодо суверенних платоспроможностей.

 

Водночас, більшість експертів сходиться на тому, що європейська криза виходить далеко за межі економіки і має також політичний та, певним чином, символічний характер. Економічний та монетарний союз, створений у 90-х рр., запровадження євро та заснування Європейського Центрального Банку (ЄЦБ) стали елементами великого та амбіційного проекту, який залишався, водночас, незавершеним, адже не був створений фіскальний союз. Країни єврозони на той період були політично не готові для запровадження наднаціональних інституцій з економічного управління. Не було також передбачено жодної значимої координації у сфері структурних економічних політик.

 

Інституційна незавершеність спільного економічного простору заклала диспропорції в економічний розвиток держав єврозони. В результаті запровадження євро в єврозоні зібралися разом економіки різного типу. Переважна більшість європейських країн залишалася в рамках традиційної соціал-демократичної економічної моделі з високими соціальними витратами та негнучким ринком праці, що зумовлювало високу вартість робочої сили та знижувало конкурентноздатність їхніх економік. Негативні демографічні тенденції та масове перенесення промислових виробництв в азіатські країни погіршувало економічну ситуацію в Європі. За цих умов, із створенням єврозони уряди європейських країн отримали доступ до величезних кредитних ресурсів, не маючи власних зобов’язань щодо проведення структурних реформ в економіці та соціальній сфері (зокрема, мова йде про трудове законодавство, грошово-кредитну політику, податкову політику та політику державних витрат). В той же час, інструменти впливу Європейської Комісії на бюджетну політику держав-членів ЄС були досить обмежені. Таким чином, виникли додаткові умови для проявлення кризи конкурентноздатності в єврозоні.

 

Довідково: успішність німецької економіки на фоні економічних складнощів в інших країнах єврозони пояснюється[1] вищою конкурентоспроможністю Німеччини, що була досягнута шляхом реформ на ринку праці ще в 1990-ті роки. Ці реформи були спрямовані на зниження вартості виробництва без девальвації німецької марки[2]. Специфічна податкова політика Німеччини, що зумовлювала високі податки на витрати та низькі на прибутки від заощаджень сприяла здешевленню кредитних грошей, що в свою чергу підвищувало прибутковість бізнесу. Водночас невисокий внутрішній попит стимулював німецький бізнес до експансії на зовнішні ринки.

 

Криза конкурентноздатності європейських країн та доступ до дешевих кредитних ресурсів в рамках єврозони призвели до утворення дисбалансу фінансових рахунків країн єврозони (див. Додаток 1) та накопичення великих публічних та приватних боргів[3]  в перші роки обігу євро та під час глобальної фінансової кризи у 2008 році. З початком Великої Рецесії економічні скорочення та втрата невірно оцінених фінансових вливань у периферію продемонстрували недостатність рівня економічної інтеграції в єврозоні та викликали негативну реакцію ринків, яку ми спостерігаємо і сьогодні.

 

Довідково: за даними європейського бюро статистики Eurostat в цілому в жовтні‑грудні 2011 р. економіка 27 країн ЄС скоротилась на 0,3 % після підйому на 0,3 % в липні-вересні.

 

Економіка семи країн ЄС ввійшла в рецесію за результатами четвертого кварталу 2011 року, а ще 7 стоять на порозі рецесії (див. Додаток 2).

 

3 березня 2012 р. міжнародне рейтингове агентство Moody’s Investors Service скоригувало суверенні боргові рейтинги країн ЄС з урахуванням чутливості цих країн до фінансових та макроекономічних ризиків, які несе за собою криза в єврозоні, а також з урахуванням того, як ці ризики поглиблюють власні проблеми цих країн.

 

Кредитний рейтинг Греції був знижений до «С» − найнижчого показника у своїй класифікації. Рейтинги Італії, Іспанії та Мальти знижені до «А3». Рейтинги −Словенії і Словакії знижені до «А2». В цілому, прогнози негативні. Рейтинги Австрії, Франції і Великобританії підтверджені на рівні «ААА», тобто, прогнози погіршені до негативних.

 

Серед інших проблем єврозони найбільш яскравим та загрозливим явищем для європейської економіки є боргова криза Греції[4]. Вона демонструє не лише наявність вад в системі функціонування єврозони, але й те, як невдале економічне врядування окремої держави може впливати на економічний розвиток єврозони загалом. Сьогодні саме навколо цієї проблеми точаться основні дебати в ЄС і приймаються рішення, що матимуть вплив на подальший економічний та політичний розвиток Європейського Союзу.

 

Фактично на порядку денному країн єврозони стоять два завдання:

1. вирішення проблеми боргових зобов’язань всередині єврозони;

2. усунення недоліків функціонування єврозони з метою недопущення в майбутньому подібних криз.

 

Щодо першої проблеми, то існує два погляди на її вирішення. Один з них говорить про необхідність відмови від монетарного союзу, що дозволить застосувати для виходу з кризи класичний метод девальвації національної валюти[5]. Противники такого підходу стверджують, що дефолт Греції та її вихід з єврозони матиме катастрофічні наслідки для Європи як в економічному, так і в політичному та гуманітарному аспектах. Попередні розрахунки економічних втрат від можливого виходу Греції з єврозони визначаються у критично велику для європейців суму - понад один трильйон євро[6]. Водночас, політико-психологічні наслідки такої події можуть стати руйнівним для європейського проекту в цілому, оскільки фактично означатимуть відмову від більшості досягнень 60-ти років політичної та економічної інтеграції.

 

На даний момент дефолт Греції та її вихід з єврозони сприймається в ЄС як неприйнятний і тому пошук рішення ведеться через реструктуризацію грецьких боргів та реалізацію Афінами відповідних реформ. Так, 21 лютого 2012 р. в результаті зустрічі міністрів фінансів країн єврозони було погоджено програму фінансової допомоги Греції. Головними домовленостями є наступні:

  • списується більше 53 % суми боргу (майже 100 млрд євро) Греції перед приватними кредиторами;
  • до 2020 р. рівень зовнішнього боргу Греції має бути зниженим зі 160 % ВВП до 120,5 %;
  • в рамках програми фінансової допомоги Греція отримає від ЄС кредит у розмірі близько 130 млрд євро, якщо буде виконувати програму, розраховану до 2014 р.;
  • в 2012 р. бюджетні витрати Афін додатково скорочуються на 325 млн євро. Планується, що економія має бути досягнута за рахунок скорочення бюджетів оборонного відомства, міністерства охорони здоров’я та місцевих органів влади;
  • протягом двох місяців в національне законодавство Греції буде включене положення згідно якого обслуговування зовнішнього боргу стане пріоритетним завданням уряду. В майбутньому ця норма також має бути внесена у Конституцію країни;
  • обидві коаліційні партії зобов’язалися виконувати кредитну програму і після чергових парламентських вибрів (квітень 2012 р.);
  • Греція має лібералізувати свій ринок праці та приймає план скорочення держвидатків, що передбачає скорочення на 15 тис. робочих місць в державному секторі та зниження мінімальної зарплати з 751 до 600 євро;
  • фінансова політика Греції буде знаходитись під постійним моніторингом спеціальної робочої групи, що складатиметься з експертів Єврокомісії та держав єврозони.

 

Додаткову допомогу Греція може отримати і за межами ЄС. Зокрема, обговорюється можливість надання фінансової допомоги Греції з боку МФВ. Сьогодні грецький уряд разом з рештою єврозони та МФВ веде переговори з приватними кредиторами та членами G20 щодо надання більших фінансових ресурсів у розпорядження МВФ. Про свою підтримку Греції у цьому процесі заявляли США.

 

Водночас вжиті заходи щодо недопущення дефолту Греції не вирішують економічні проблеми в Європі загалом. Європейська криза продовжується і в 2012 році проблеми можуть виникнути у інших європейських країн (зокрема Італії та Іспанії, відповідно до терміну повернення кредитів). Цілком ймовірно, що європейські країни вдадуться до певних антикризових заходів, таких як:

  • збільшення Європейського стабілізаційного механізму та/або надання йому банківських прав;
  • виділення кредиту з боку МВФ для започаткування програм підтримки слабких країн єврозони;
  • активізації ЄЦБ у сфері кредитування та купівлі державних облігацій відповідних країн.

 

Поряд із потребою вирішення поточних економічних проблем країн єврозони для ЄС актуальним залишається питання усунення недоліків функціонування єврозони з метою недопущення в майбутньому подібних криз. Дії європейських політиків є свідченням того, що під впливом економічної кризи держави ЄС зробили вибір на користь посилення інституційної складової економічної інтеграції.

 

З жовтня 2008 р. почали проводитися регулярні зустрічі єврогрупи (міністрів фінансів країн-членів єврозони) під час яких обговорюється політика врядування в єврозоні.

 

У 2009 р. було ухвалене рішення про створення нової наднаціональної архітектури нагляду та контролю за фінансовими ринками, основу яких мали складати Європейська рада аналізу системних ризиків (European Systemic Risk Board (ESRB)) та Європейська система фінансових контролерів (European System of Financial Supervisors (ESFS))[7]. Головним завданням цих інституцій є нагляд за діяльністю банків, фінансових і страхових компаній, пенсійних фондів. Рішення цих інституцій мають рекомендаційний характер.

 

У 2010 р. приймається рішення про створення двох тимчасових структур: Європейського фінансового стабілізаційного механізму (ЄФСМ) для ЄС-27 та Європейського фонду фінансової стабільності (ЄФФС) для зони євро. В липні 2011 р. досягнуто домовленості щодо об’єднання цих двох структур в одну інституцію – Європейський стабілізаційний механізм (ЄСМ), що має запрацювати у 2013 р. Функції ЄСМ полягатимуть у наданні підтримки країнам єврозони в разі необхідності забезпечити фінансову стабільність. ЄСМ матиме широкий інструментарій підтримки, зокрема: надання кредитів своїм членам, забезпечення превентивної фінансової підтримки, купівля бондів країн-членів на первинних та вторинних ринках та забезпечення кредитної лінії для рекапіталізації фінансових інституцій. Рішення прийматимуться одноголосно, у випадках невідкладності прийняття рішень – за підтримки не менш 85 % членів. Максимальний об’єм кредитної лінії ЄСМ регулярно переглядатиметься, поточний сукупний об’єм ЄСМ та ЄФФС складає 500 млрд євро.

 

Найбільш важливий крок у сфері поглиблення економічної інтеграції ЄС було здійснено 2 березня 2012 р. − 25 з 27[8] держав-членів ЄС підписали «Договір про стабільність, координацію і управління в економічному і валютному союзі»[9] і таким чином створили фіскальний союз. Метою цього договору, відомого ще під назвою Бюджетний/Фіскальний Пакт, є забезпечення фінансової дисципліни та подолання боргової кризи в регіоні. Головним положенням є зобов’язання держав-підписантів прийняти на національному (бажано - конституційному) рівні правил щодо обмеження їхнього структурного дефіциту до 0,5 % ВВП. Європейський Суд відповідно до звернення може винести рішення щодо відповідності національного законодавства країн взятим на себе зобов’язанням і у випадку виявлення порушення – накласти максимальний штраф у розмірі 0,1 % ВВП. Більш дієвим інструментом примусу держави дотримуватись взятих на себе зобов’язань вважається положення про те, що держави-порушники будуть позбавлені можливості отримувати допомогу від Європейського стабілізаційного механізму.

 

Даний інструмент вже був задіяний – 13 березня 2012 р. міністри фінансів країн ЄС прийняли рішення призупинити в 2013 р. виплату Угорщині 495 млн євро якщо вона не відновить в 2012 р. бюджетну рівновагу, контрольний термін для досягнення якої закінчився у 2011 р. Рада з економічних та фінансових відносин (Екофін) вимагає від Угорщини досягти показника бюджетного дефіциту на рівні 2,5 % ВВП в 2012 р., а також рекомендує утримати його значно нижче 3 % у 2013 р. Якщо Угорщина здійснить необхідні бюджетні корекції до 22 червня 2012 р., виплати з ЄСМ можуть бути «розморожені» ще до набуття санкцією чинності.

 

Окрім Угорщини, попередження про можливість застосування санкцій отримала Іспанія, контрольний термін для якої визначено у 2013 р. Під процедурою контролю бюджетного дефіциту на даний час знаходяться 23 країни ЄС з 27 і 13 країн єврозони з 17.

 

Таким чином, можна спостерігати за запровадженням окремих елементів економічного врядування в Євросоюзі через створення інструментів впливу на економічну політику держав-члени ЄС та єврозони. Головним та єдиним дієвим таким інструментом сьогодні є обумовлення відповідної економічної політики наданням фінансової допомоги. Відповідно, держави, які найбільше будуть піддаватися дії цього інструменту – це держави-члени ЄС із низьким рівнем конкурентоспроможності та найбільшим рівнем торгівельного дисбалансу (найбільшим негативним сальдо зовнішньої торгівлі).

 

Сьогоднішні події у сфері розвитку економічного врядування в ЄС дають підстави стверджувати, що відбувається поглиблена економічна інтеграція «знизу» - через прийняття загальнообов’язкових норм економічної політики в усіх державах єврозони та ЄС. Цілком ймовірно, що згодом прийнята система загальнообов’язкових норм економічної політики буде забезпечена наднаціональними інституціями економічного врядування в ЄС. Вартою на увагу є позиція Німеччини, яку озвучив міністр іноземних справ ФРН Гвідо Вестервеллє під час зустрічі міністрів іноземних справ ЄС в Копенгагені 8‑9 березня 2012 р. «Ми повинні відкрити нову главу в європейській політиці. Ми потребуємо більш ефективних структур, що приймають рішення. На мою думку, ми повинні відновити дебати щодо Європейської Конституції. В нас є хороший договір, але нам потрібна конституція. В світі з’являються нові центри сили..»[10]. Німеччина отримала підтримку 8-ми держав-членів ЄС – Бельгія, Данія, Іспанія, Італія, Нідерланди, Польща, Португалія та Франція погодилися взяти участь у відповідній дискусії в Берліні.

 

ВИСНОВКИ

Трансформаційні процеси в ЄС є проявом глобального економічного та інформаційного розвитку. Кризові явища в єврозоні були значним чином зумовлені особливостями її економічної та інституційної організації, зокрема, наявністю умов для вільного руху капіталу та відсутністю координованості політики в інших секторах економіки.

 

Дотепер заходи у сфері економічного врядування в ЄС були практично безрезультативними через свій рекомендаційний характер та відсутність юридичного зобов’язання держав-членів ЄС дотримуватися їх. Кризові явища в єврозоні та ЄС загалом створили сприятливі політичні умови для здійснення глибинних інституційних перетворень в сфері європейської інтеграції. Зокрема, залежність держав ЄС від фінансової допомоги з ЄСМ схиляє їх до виконання умов Фіскального пакту.

На даний момент більшість політичних лідерів ЄС вважає поглиблення інтеграції головною запорукою забезпечення майбутнього економічного зростання Євросоюзу та попередження виникнення кризових явищ в майбутньому. В цьому контексті започаткування єдиної фіскальної політики є суттєвим прогресом на шляху економічної інтеграції в ЄС.

 

Кризові явища в ЄС сприяли посиленню впливу країн, що виявилися найбільш конкурентноздатними в поточній економічній ситуації. Найбільшим впливом наразі користується Німеччина, яка в свою чергу ставить за мету подальше просування ЄС на шляху економічної та політичної інтеграції.

 

Необхідність пошуку додаткових ресурсів для економічного зростання стимулює ЄС продовжувати інтеграційний проект в тому числі і в географічному розширенні, саме тому Європейський Союз зацікавлений у розширенні власної присутності в Україні.

 

РЕКОМЕНДАЦІЇ

Європейська інтеграція України має залишатися пріоритетом зовнішньо- та внутрішньополітичних зусиль держави оскільки вона є інструментом модернізації та засобом подолання технологічної та економічної відсталості країни. У внутрішньополітичній сфері назріла потреба для здійснення послідовних кроків. Необхідно виявити політичну волю та забезпечити державне сприяння виконанню поточних домовленостей з ЄС, зокрема у сфері виконання Плану дій щодо лібералізації Європейським Союзом візового режиму для України.

 

Євроінтеграційна політика України сьогодні є предметом підвищеної уваги з боку суспільства та досить часто страждає від інформаційного викривлення. Враховуючи продовження технічної роботи над Угодою про асоціацію та ЗВТ між Україною та ЄС (УА) та з метою уникнення політизації цього процесу, необхідно забезпечити належний експертний інформаційний супровід темі парафування, підписання та ратифікації УА. Всім центральним органам державної влади потрібно докласти максимальних зусиль для створення належного інституційного забезпечення імплементації положень УА.

 

Трансформаційні процеси в Європейському Союзі відкривають сьогодні нові можливості для зовнішньої політики України. Трансформація ЄС актуалізує, по-перше, зміщення центрів прийняття рішень в ЄС; по-друге, оновлення форматів взаємодії між ЄС з одного боку та світовими потугами з іншого. Зокрема, додаткової уваги з боку України вимагає розвиток відносин між ЄС і Росією.

 

Для того щоб вповні скористатися новими можливостями Україна потребує оновлення стратегії у відносинах з ЄС та з окремими державами-членами ЄС. Враховуючи неоднозначність прогнозів щодо майбутнього розвитку ЄС, Україні доречно застосовувати принцип короткострокового стратегічного планування зовнішньої політики на європейському напрямку.

 

Україні доцільно також врахувати важливість двосторонніх відносин з державами-членами ЄС. Пріоритетним тут має стати пошук шляхів налагодження та зміцнення двостороннього діалогу з Німеччиною, стан якого на сьогоднішній день можна охарактеризувати як незадовільний. Німеччина зацікавлена в українському ринку, який має для неї значний потенціал і може стати вагомим чинником економічної інтеграції України з ЄС. Німеччина очікує від України чіткого бачення, а головне конкретних цілеспрямованих дій на шляху модернізації держави та економічної інтеграції з ЄС.

 

Враховуючи досвід держав «периферії ЄС» Україна має бути готова до того, що зняття протекціоністських бар’єрів між нею та ЄС матиме для країни позитивний ефект лише у випадку достатньої конкурентоспроможності національної економіки. В цьому контексті корисним для України може бути досвід європейських країн з підвищення конкурентноздатності в умовах економічної інтеграції через реформування соціально-економічної сфери.

 

Відділ зовнішньої політики

(О. Снігир)

 

Додаток 1

 

Додаток 2