Анотація
Розглянуто головні соціальні проблеми найманих працівників як основної категорії трудового населення України та їхнє місце в системі чинників громадської активності українського суспільства. Визначено можливості та першочергові заходи державного сприяння найманим працівникам у справі захисту й реалізації ними своїх прав та інтересів.
ГРОМАДСЬКА АКТИВНІСТЬ НАЙМАНИХ ПРАЦІВНИКІВ В УКРАЇНІ В КОНТЕКСТІ РЕАЛІЗАЦІЇ ЇХНІХ ПРАВ ТА ІНТЕРЕСІВ
Наймані працівники є однією з найбільш значущих та активних груп українського суспільства. Виразною тенденцією останнього часу в загальній структурі громадської активності населення України стало наростання їх боротьби за свої права.
Так, згідно даних Центру дослідження суспільства (далі – ЦДС), у 2013 р. було зафіксовано 389 протестів на захист прав найманих працівників (зокрема, 40 страйків), що складало 8 % всіх протестів за минулий рік. За абсолютною кількістю протестів цей показник став рекордним за всі чотири роки спостережень: у 2012 р. було зафіксовано 255 таких протестів (7 % від усіх протестів за рік), у 2011 р. – 231 (10 %), а у 2010 р. – 184 (8 %). Тобто, упродовж останніх років питання прав найманих працівників порушувалося майже на кожній десятій акції протесту. Причому зростання кількості протестів проти порушення прав найманих робітників сталося за рахунок збільшення локальних виступів трудових колективів довкола місцевих проблем.
Як і в попередні роки, найактуальнішими питаннями для найманих працівників в Україні залишалися питання виплати зарплатні (45 % робітничих протестів), умов праці (30 %), закриття підприємств (19 %). Відповідно, основними вимогами протестувальників були покращення умов праці, надання законних пільг, припинення незаконних звільнень та тінізації зарплат тощо. Ці дані свідчать про відсутність покращення у економічному становищі найманих працівників та імовірне його погіршення в майбутньому.
Окрім суто економічних збитків, робітничі протести, що часто є реакцією на грубе порушення трудових і навіть людських прав найманих працівників, пов’язані із ризиками радикалізації та, за певних обставин, політизації соціального невдоволення, застосування неконвенційних форм протестної активності тощо. Слід зазначити, що політизація робітничих протестів у 2013 р. також сягнула своїх пікових за весь час їхнього регулярного дослідження значень. Так, за даними щорічного моніторингу ЦДС, у 2013 р. 11 % таких протестів супроводжувалося виступами проти уряду, місцевої влади та їхніх представників (проти 4 % у 2012 р. та 9 % у 2011 р.), 11 % – обстоюванням загальногромадянських прав (проти 5 % та 7 % відповідно), 8 % – висуненням вимог ідеологічного характеру (проти 2 % та 7 % відповідно) [1].
На цьому тлі показовою є відносна пасивність основного репрезентанта інтересів найманих працівників – профспілок: у 2013 р. профспілкові організації долучилися лише до 22 % робітничих протестів, натомість у 56 % випадків найманим працівникам доводилося відстоювати свої права самотужки [2].
Відтак, в Україні дедалі збільшується число трудових колективів, які взагалі не мають і не формують профспілкових організацій. З-поміж іншого, це є свідченням розчарування працівників у можливостях профспілкових структур, нездатності більшості профспілкових лідерів переорієнтувати профорганізації на роботу в нових соціально-економічних умовах та визначити захист прав найманих працівників як пріоритетний напрям своєї діяльності [3].
На місцях фіксуються непоодинокі випадки пасивності деяких галузевих профспілок за наявності численних порушень прав найманих працівників, в т.ч. і щодо своєчасності виплати заробітної плати. Тиск з боку адміністрації підприємств, корисливі й інші особисті мотиви нерідко змушують профспілкових лідерів утримуватися від відкритого конфлікту з роботодавцями на захист законних вимог трудових колективів. Іноді профкоми навіть перешкоджають вступові працівників підприємств у колективні трудові спори. Тому трудові колективи часто не обирають голів профкомів своїми представниками у відносинах із адміністрацією та роботодавцями [4].
Єдиною профспілкою, яка за роки незалежності не лише не скоротила профспілкового членства, а й навіть дещо збільшила його, є профспілка працівників освіти і науки України. Але це відбулося насамперед за рахунок розширення мережі навчальних закладів та зростання в них чисельності студентів [5].
Свідченням організаційної слабкості профспілкового руху в Україні та його фактичної ізольованості від життєдіяльності громадянського суспільства стала й пасивність профспілок під час протестних акцій наприкінці 2013 – на початку 2014 рр. Так, за результатами експертного опитування, проведеного Фондом «Демократичні ініціативи імені Ілька Кучеріва» з 5 по 14 лютого 2014 р., з-поміж виявлених Майданом основних недоліків громадянського суспільства було названо, зокрема, фактичну відсутність у його складі такого важливого компонента, як профспілки [6].
Обмеженість впливу формально головного захисника прав українських найманих працівників – профспілкового руху – закономірно ставить на порядок денний питання налагодження взаємодії держави із різноманітними формами робітничої самоорганізації, надання державного сприяння здійсненню ними своїх правозахисних та інших соціальних функцій.
Світова практика забезпечення життєвих і професійних потреб працюючого населення включає різноманітні механізми. Зокрема, основним інструментом врегулювання колективних трудових відносин, захисту й реалізації законних прав та інтересів найманих працівників є колективні переговори та договори. Колективні договори регламентують соціально-трудові відносини на локальному рівні, на рівні конкретних підприємств та організацій – тобто там, де кількість конфліктів між роботодавцями та працівниками і, відповідно, виступів останніх за свої права є найбільшою. Згідно з ч. 7 ст. 65 Господарського кодексу України, на всіх підприємствах, які використовують найману працю, між власником або уповноваженим ним органом і трудовим колективом або уповноваженим ним органом повинен укладатися колективний договір, яким регулюються виробничі, трудові та соціальні відносини трудового колективу з адміністрацією підприємства [7].
Доцільність укладення колективного договору обумовлюється тим, що лише досить повний і змістовний колективний договір може забезпечити стабільні відносини між працівниками та роботодавцями, чітко визначити права й обов’язки сторін, стати надійною правовою основою для створення належних умов праці, передусім через врегулювання такого конфліктогенного питання, як питання оплати праці. Так, відповідно до ч. 1 ст. 15 Закону України «Про оплату праці», шляхом переговорів і на умовах, визначених колективним договором, повинні встановлюватися: форми і системи оплати праці, норми праці, розцінки, тарифні сітки, схеми посадових окладів, умови запровадження та розміри надбавок, доплат, премій, винагород та інших заохочувальних, компенсаційних і гарантійних виплат з дотриманням норм і гарантій, передбачених законодавством, генеральною, галузевими (міжгалузевими) і територіальними угодами [8].
Однак, ситуацію із укладенням колективних договорів в Україні не можна вважати задовільною. Так, за станом на 2013 р. в Україні налічувалося близько мільйона юридичних осіб, які наймають понад 10 працівників, а укладених колективних договорів – близько ста тисяч. Тобто, такими договорами фактично охоплено лише приблизно 10 % підприємств, що не відповідає вимогам Міжнародної організації праці щодо права на ведення колективних переговорів [9].
Однією з причин такого становища слід вважати певну неясність у питанні визначення сторін колективного договору. Зокрема, згідно ч. 1 ст. 12 Кодексу законів про працю України, колективний договір укладається між власником або уповноваженим ним органом (особою), з однієї сторони, і первинною профспілковою організацією, які діють відповідно до своїх статутів, а у разі їх відсутності – представниками, вільно обраними на загальних зборах найманих працівників або уповноважених ними органів, з другої сторони [10]. Зі змісту даної норми випливає, що профспілковим організаціям надається певна перевага у представництві інтересів трудового колективу при укладенні колективного договору. Це, як було показано вище, не відповідає тенденціям сьогодення, коли профспілки втратили монополію на представництво та захист інтересів людей найманої праці. Відтак, більш коректним слід вважати положення ч. 1 ст. 3 Закону України «Про колективні договори і угоди», в якій зазначено, що колективний договір укладається між роботодавцем з однієї сторони і одним або кількома профспілковими органами, а у разі відсутності таких органів – представниками працівників, обраними і уповноваженими трудовим колективом з іншої сторони [11].
Найбільш демократичним і таким, що відповідає сучасним реаліям, видається формулювання, яке міститься в проекті Трудового кодексу України № 1108 (ч. 2 ст. 341): «Право на ведення колективних переговорів з укладення колективних договорів і угод мають представники працівників, роботодавці чи їх представники» [12]. Водночас, у тексті останнього з поданих на парламентський розгляд проектів Трудового кодексу (№ 2902 від 22.04.2013 р., ч. 2 ст. 341) надання вільно обраним представникам (представнику) працівників права на ведення колективних переговорів з укладення колективного договору чітко обумовлюється відсутністю на локальному рівні профспілкової організації [13].
Недостатній рівень договірної врегульованості колективних трудових відносин, невирішеність питання позапрофспілкового представництва інтересів найманих працівників (навіть за наявності колективного договору) та загальна кризова ситуація у соціально-економічній сфері сприяють зростанню значення та збільшенню питомої ваги протестних форм робітничої активності, насамперед страйкового руху.
Страйк є однією з найбільш радикальних форм боротьби найманих працівників за свої права. В Україні право на страйк закріплено в Конституції (ст. 44), а його практична реалізація регламентується Законом України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» від 1998 р. (далі – Закон) та Положенням про порядок проведення страйку як крайнього засобу вирішення колективного трудового спору (конфлікту) та примирних процедур під час страйку від 2008 р. (далі – Положення), затвердженим Національною службою посередництва і примирення України (далі – НСПП).
Серед недоліків чинного Закону експерти зауважують, зокрема: тривалі строки вирішення колективних трудових спорів та конфліктів; невизначеність умов, за яких припинення працівниками роботи створює загрозу життю і здоров’ю людей, довкіллю або перешкоджає запобіганню стихійному лихові, аваріям, катастрофам тощо; відсутність права працівників на проведення національного і попереджувальних страйків тощо.
До того ж, можливість реалізації права на страйк як інструмент захисту інших законних прав та інтересів працівників, суттєво обмежена необхідністю додержання низки умов. Зокрема, в організаційному плані страйк на виробничому рівні може бути розпочато з ініціативи конференції за участю половини від загальної кількості працівників лише після реєстрації колективного трудового спору. Працівники відокремлених структурних підрозділів не мають права розпочинати страйк (для прийняття рішення потрібна згода половини працівників від загальної кількості підприємства). Для порівняння слід відзначити, що, приміром, у Польщі страйк оголошується половиною від зборів трудового колективу, на якому присутні не менше половини працівників – тобто, фактично рішення про страйк може бути прийнято четвертою частиною працівників [14].
Ще одну обмежувальну норму містить ст. 19 Закону, відповідно до якої працівники мають попередити органи влади за три дні, якщо страйк супроводжується мітингами й демонстраціями за межами території підприємства [15], що, фактично, передбачає необхідність отримання бюрократичного дозволу на мирний протест. Своєю чергою, Положення вимагає від страйкарів у триденний строк попередити власника про протестні акції на території підприємства. Роботодавець фактично наділений можливістю втручатись у проведення страйку, маючи право «при наявності визначених чинним законодавством підстав заборонити перебування страйкуючих на території підприємства, установи, організації або проведення акцій протесту під час страйку» (п. 5.2 Положення). Крім того, Положення вимагає від організаторів страйку бути відповідальними за вільний допуск на підприємство працівників, які не беруть участь у страйку, а також власними силами забезпечувати дотримання законності та громадського порядку всіма страйкарями (п. 4.8) [16].
У цьому зв’язку заслуговують на увагу деякі попередні спроби лібералізації страйкового законодавства. Так, у 2004 р. на розгляд Верховної Ради України народним депутатом О. Стояном було подано проект нової редакції Закону. Новизна полягала, зокрема, в тому, що підставою колективного трудового спору могла виступати навіть «відмова роботодавця, організації роботодавців (їх об’єднання), органу виконавчої влади, місцевого самоврядування врахувати пропозицію представницького органу працівників або профспілки при прийнятті актів, які містять норми, щодо трудових та соціально-економічних прав та інтересів працівників» (ст. 2). Теоретично, документ відкривав можливість для страйків проти соціально-економічної політики у широкому сенсі. Разом з тим, таке формулювання не дозволяє влаштувати страйк проти прийняття акту парламентом. При цьому залишалась і можливість забороняти страйки як «політичні» (ст. 26) [17].
В Україні діють також численні законодавчі обмеження права на страйк в окремих галузях (встановлені, зокрема, Законом України «Про транспорт», Законом України «Про електроенергетику», Законом України «Про теплопостачання», Законом України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», Гірничим законом України та ін.). Невдалим прецедентом «точкової» ревізії галузевих обмежень був законопроект № 7046 від 26.08.2010 р. за авторством народного депутата В. Хари, який мав на меті значно знизити кількість несанкціонованих страйків. Цим документом пропонувалося виключити ст. 18 із Закону України «Про транспорт» і тим самим зняти заборону на страйки на підприємствах транспорту, які здійснюють перевезення пасажирів [18]. Головне науково-експертне управління Верховної Ради України, Всеукраїнська асоціація автомобільних перевізників та Асоціація міжнародних автомобільних перевізників України не заперечували проти документу. Проте, у прикінцевому висновку Уряду зазначалося, що таке розширення прав «може призвести до дестабілізації діяльності підприємств транспортної, а також інших галузей економіки та завдати шкоди соціальним і економічним інтересам держави». В підсумку профільний комітет запропонував Верховній Раді України відхилити проект, який потім так і не було винесено на голосування [19].
На тлі зазначеного вище самоусунення частини профспілкових структур від щоденного захисту соціально-трудових прав перед роботодавцями антидемократичний характер страйкового законодавства все частіше стає причиною деструктивної позиції працівників, ігнорування ними можливостей примирних процедур на користь стихійних виступів і страйків, використання робітничого протесту у суперництві різних фінансово-промислових груп [20].
Надзвичайно тривожним сигналом є те, що в окремих регіонах України фактичне безправ’я людей найманої праці спонукає їх до відверто антидержавних та суспільно небезпечних дій. Так, упродовж червня 2014 р. широкого розголосу набули випадки залучення шахтарів Донбасу до участі у збройних сепаратистських угрупованнях. За вступ до лав сепаратистів їхні очільники, з-поміж іншого, обіцяли гірникам встановити на шахтах робітниче самоврядування [21].
Висновки та рекомендації
1. Наймані працівники як основна категорія трудового населення України є впливовим чинником суспільного життя. Хоча нині громадянська та протестна активність цієї групи громадян зосереджена переважно навколо локальних проблем, погіршення соціального становища людей найманої праці та їхня недостатня правова захищеність обумовлюють ризики радикалізації та політизації робітничих протестів, дестабілізації ситуації в окремих галузях та регіонах.
2. Враховуючи зростання значущості проблем людей найманої праці у загальнонаціональному контексті, важливою умовою сталого розвитку держави та її інтеграції до європейського політико-правового простору має бути комплексне «перезавантаження» не лише політичної влади, а й усієї системи соціальних відносин у напрямку її загальної демократизації та розширення можливостей найманих працівників щодо захисту й реалізації своїх прав та інтересів.
3. Необхідним елементом реформування соціальної сфери в Україні та становлення дієвих структур громадської самоорганізації є модернізація колективно-трудових відносин, їхня перебудова відповідно до актуальних життєвих потреб і трендів активності найманих працівників, підвищення рівня їхньої правової та громадянської компетентності.
4. Система колективного захисту соціально-економічних прав та інтересів працівників має бути оптимізована відповідно до сучасних умов. Зокрема, має бути максимально спрощено процедури вирішення колективних трудових спорів і конфліктів, активізовано роботу НСПП у справі їх урегулювання.
5. Держава має сприяти розширенню сфери колективно-договірних відносин. Подальшого вивчення потребує питання створення та легалізації органів представництва найманих працівників, які не будуть мати статусу профспілок.
6. Одним із пріоритетів реформування соціально-трудових відносин має стати лібералізація страйкового законодавства, спрямована на розширення сфери застосування організованого страйку як засобу захисту законних прав та інтересів найманих працівників. Зокрема, слід переглянути наявні обмеження права на страйк, напрацювати правову базу для проведення всеукраїнського, попереджувального, солідарного та індивідуального страйків.
7. У контексті пошуку державницького суспільного консенсусу в Україні слід надати додаткового імпульсу процесові соціального діалогу. Проблеми та перспективи впровадження нових, європейських стандартів у соціально-трудові відносини й соціальну сферу загалом мають бути усвідомлені й осмислені всіма його учасниками. Доцільним є проведення загальнонаціонального соціально-економічного форуму з метою узгодження пріоритетів державного розвитку та соціальної політики на період інтеграції до загальноєвропейського економічного простору.
З урахуванням викладеного вище, органам державної влади України доречно рекомендувати насамперед наступне:
– Комітетові Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці – продовжити роботу з узгодження й уніфікації законодавчих норм, якими визначається склад суб’єктів ведення колективних переговорів та укладення колективних договорів, у напрямку максимального розширення кола таких суб’єктів зі сторони трудового колективу;
– Міністерству соціальної політики України спільно з Комітетом Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці – здійснити аналіз обґрунтованості чинних організаційних, галузевих та інших обмежень реалізації права на страйк та подати на парламентський розгляд пропозиції щодо перегляду та законодавчого скорочення переліку таких обмежень;
– Комітетові Верховної Ради України з питань соціальної політики та праці спільно з НСПП – забезпечити розробку правової бази всеукраїнського, попереджувального, солідарного та індивідуального страйків, зокрема, порядку їх проведення та внесення відповідних змін до нормативних актів, якими регламентується здійснення громадянами права на страйк;
– Міністерству соціальної політики України спільно з Міністерством юстиції України – розробити концепцію надання безкоштовної правової допомоги та/або юридичних консалтингових послуг найманим працівникам з питань трудових відносин та організованої реалізації своїх соціальних інтересів відповідно до положень Закону України «Про безоплатну правову допомогу»;
– Президентові України – ініціювати проведення Форуму соціального партнерства за участі представників Уряду, трудових колективів, профспілкових організацій та об’єднань роботодавців з метою погодження соціальних пріоритетів державного розвитку та європейської інтеграції, які в разі необхідності можуть бути оформлені як відповідні законодавчі пропозиції.
Відділ стратегій розвитку громадянського суспільства
(П. Ф. Вознюк)
№ 4, Серія «Громадянське суспільство»
----------------------------------------------------------------------------------------
[1] Протести, перемоги і репресії в Україні: результати моніторингу 2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cedos.org.ua/system/attachments/files/000/000/041/original/C…
[2] Чи зможе соціальний протест об’єднати Україну після Майдану? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.cedos.org.ua/uk/releases/32
[3] Профспілковий рух: проблеми й тенденції [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.psv.org.ua/arts/Do_VI_zizdu/view-223.html
[4] Використання важелів повноважень державних органів та профспілок у захисті прав найманих працівників обговорено на «круглому столі» у Федерації профспілок Луганської області [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nspp.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=556…
[5] Профспілковий рух: проблеми й тенденції…
[6] Чи стане Майдан рушієм розвитку громадянського суспільства? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ukrpohliad.org/analytics/chy-stane-majdan-rushiyem-rozvy-tku-gro…
[7] Господарський кодекс України (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 2003, № 18, № 19-20, № 21-22, ст.144) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/436-15/page3
[8] Закон України «Про оплату праці» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1995, № 17, ст.121) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/108/95-%D0%B2%D1%80
[9] Олександрів С. Для повної ратифікації Європейської соціальної хартії потрібно прийняти новий план її виконання // Голос України. – № 221 (5721). – 2013. – 23 листопада. – С. 3.
[10] Кодекс законів про працю України: Офіц. видання. – К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2012. – С. 6.
[11] Законодавство України про працю: Зб. нормат.-прав. актів. – К.: Істина, 2011. – С. 127.
[12] Проект Трудового кодексу України № 1108 від 04.12.2007 р.: Текст законопроекту до другого читання 02.04.2012 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?id=&pf3516=1108&skl=7
[13] Проект Трудового кодексу України № 2902 від 22.04.2013 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=46746
[14] Право на страйк в Україні: історія та актуальність боротьби [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.socportal.info/analiz/pravo-na-strayk-v-ukrayini-istoriya-ta…
[15] Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» (Відомості Верховної Ради України (ВВР), 1998, № 34, ст.227) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/137/98-%D0%B2%D1%80
[16] Положення про порядок проведення страйку як крайнього засобу вирішення колективного трудового спору (конфлікту) та примирних процедур під час страйку [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nspp.gov.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=254…
[17] Проект Закону про нову редакцію Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» № 4232-1 від 07.06.2004 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=18307
[18] Проект Закону про внесення зміни до статті 18 Закону України «Про транспорт» щодо приведення її норм у відповідність до Конституції України та Закону України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)» № 7046 від 26.08.2010 р. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=38398
[19] Право на страйк в Україні...
[20] Буткевич Б. Страйкове перехрестя // Український тиждень. – № 9 (277). – 28.02–6.03.2013. – С. 28–30.
[21] В Донецкой и Луганской областях сепаратисты вербуют в свои ряды горняков [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://podrobnosti.ua/podrobnosti/2014/06/07/979493.html