"Християнський аспект європейської інтеграції України". Аналітична записка

 

Анотація 

 

Аналітична записка присвячена з’ясуванню ролі християнських церков у процесі євроінтеграції України. Розглядаються різні аспекти включення релігійних чинників у реалізацію європейського вибору Українського народу. Подаються відповідні висновки та рекомендації.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ АСПЕКТ ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ УКРАЇНИ

 

21 листопада 2013 р. увійде в аннали новітньої української історії як початок небувалого національного піднесення. Рішення Кабінету Міністрів України призупинити процес підготовки до укладання Угоди про асоціацію з Європейським Союзом (ЄС) призвело до масового громадського протесту. Акції, що розпочалися на Майдані Незалежності у Києві, акумульовані застосуванням сили з боку влади стосовно мирних демонстрантів, за короткий час із різною інтенсивністю охопили усю Україну. Масштаби протестних виступів засвідчили, що євроінтеграція – не владний, а, найперше, суспільний проект. За вступ до ЄС більшість українських громадян: у травні 2013 р. свою підтримку європейському майбутньому України задекларували 41,7 % респондентів, у грудні того ж таки року – 46,4 %, а вже у квітні 2014 р. за підписання Угоди про асоціацію з ЄС висловилися уже майже 60 % опитаних українців[1].

 

До реалізації європейського поступу України причетні неурядові громадські об’єднання, інтелектуальна спільнота, студентська молодь, діаспорна громада, а також релігійні організації. З огляду на розмаїття християнських церков на українських теренах, їхня позиція щодо зовнішньополітичного вибору Української Держави доволі варіативна: від виваженої підтримки (церкви Київського кореня) до повного неприйняття (структури політичного православ’я, догналіти).

 

Загалом є сенс говорити про декілька ключових вимірів участі християнських церков у євроінтеграційному процесі України.

 

Церковна дипломатія. Релігійні організації засвідчили про свою спроможність сприяти поглибленню взаємин між Україною та Європейським Союзом. Показовими у цьому ракурсі видаються візити делегації Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій України (ВРЦРО) до Брюсселю. Упродовж 2013 р. члени ВРЦРО двічі відвідували столицю Європейського Союзу.

 

Очільники конфесійних об’єднань України провели зустрічі з високопосадовцями ЄС, зокрема з Європейським комісаром із питань розширення та політики добросусідства Ш. Фюле, головою комітету у закордонних справах Європейського Парламенту Е. Броком, президентом Європейської Ради Г. ван Ромпеєм, євродепутатом від Польщі Є. Бузеком (екс-президентом Європейського Парламенту). 

 

Сторони обмінялися думками стосовно налагодження українсько-європейського діалогу, ознайомлення європейського співтовариства з українським досвідом міжконфесійного порозуміння. Також обговорювалися питання місця конфесій в Євросоюзі, поточної ситуації в Україні, фундаментальних цінностей, на яких постала сучасна Європа, проблеми секуляризації, а також умови підписання Угоди про асоціацію з ЄС. Учасники зустрічей продемонстрували взаємне бажання до зближення.

 

Тема європейського вибору України обговорювалася й під час відвідування делегацією Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) Польщі у жовтні 2013 р. Українські церковні ієрархи мали зустрічі з представниками польського парламенту, уряду, місцевого самоврядування, громадськістю, тамтешніми ЗМІ. Візит позиціонувався як продовження вересневої ініціативи ряду релігійних організацій, що входять до складу ВРЦРО, спрямованої на підтримку євроінтеграційного курсу України.

 

Березень 2014 р. ознаменувався черговою зустріччю у Брюсселі українських інтелектуалів – єпископа УГКЦ Бориса Гудзяка та громадського активіста й правозахисника Мирослава Мариновича – з представниками різних європейських структур. Українська сторона вкотре засвідчила своїм іноземним колегам про той факт, що Україна послідовно сповідує європейські цінності й успішно розвиває демократію та громадянське суспільство, у суспільстві в цілому утверджуються такі чесноти, як гідність, свобода, справедливість.

 

Під час квітневої зустрічі голови представництва Європейського Союзу в Україні Яна Томбінського з предстоятелем УПЦ КП патріархом Філаретом були обговорені перспективи євроінтеграції України, нинішній стан справ у суспільно-політичному середовищі країни, зокрема вони торкалися питань подолання корупції та політичної кризи й проведення президентських виборів в умовах зовнішньої військової агресії з боку Росії.

 

У липні 2014 р. УПЦ КП та Європейська народна партія (чисельно найбільше партійне об’єднання, представлене в Європейському парламенті) домовилися з приводу подальшої співпраці та спільних дій на ниві просування європейського проекту України й протидії російській інтервенції.

 

Імплементація європейської ціннісної парадигми. Релігійні організації України є активними суб’єктами відповідного процесу. Зокрема, Українська греко-католицька церква (УГКЦ), Українська православна церква Московського Патріархату (УПЦ МП), Римсько-католицька церква в Україні (РКЦ), Німецька євангелічно-лютеранська церква України (НЄЛЦ) представлені в Міжнародній екуменічній групі «Примирення в Європі – завдання Церков в Україні, Білорусі, Польщі та Німеччині».

 

Цей проект визрів у 1996 р., а наступного року був презентований на Другому європейському екуменічному форумі у м. Грац (Австрія). Мета діяльності групи полягає в обговоренні актуальних проблем сучасності та можливого внеску конфесій у їх розв’язання. Саме за ініціативи даної організації у жовтні 2012 р. в Ялті пройшла конференція «Мистецтво співіснування християн. Уроки історії і виклики сьогодення». Під час роботи форуму дискутували стосовно проблем та перспектив співпраці різних церков і деномінацій, а також аналізували конкретні напрями роботи, за якими взаємодіють християни різних віросповідань.

 

Сьогодні Україна демонструє приклад ефективної співпраці в проведенні міжконфесійного діалогу та реалізації екуменічних проектів. Так, уже декілька років поспіль на її теренах відбувається «Ніч Церков» – захід, покликаний у видовищній формі популяризувати християнство на тлі секуляризаційних процесів. Організатори дійства – польські священики – схильні вважати, що новий багатоаспектний (виставки живопису, екскурсії, конференції, концерти духовної музики) формат презентації християнської традиції допоможе краще сучасному поколінню збагнути духовні витоки Європи. Власне «Ніч Церков» – доволі популярний захід. Він уже впродовж багатьох років проводиться в європейських країнах, серед яких Франція, Чехія, Польща, Німеччина, Словаччина, Австрія тощо.

 

Тричі за свою новітню історію Україна зустрічала учасників Київського міжконфесійного форуму. Спектр дискутованих на ньому питань вельми обширний: від пошуку шляхів мирного співіснування представників різних віросповідань до осмислення місця релігії у сучасній політиці та системі влади. Захід завжди відвідують відомі релігійні лідери з усього світу. Невипадково Київське зібрання неформально називають «релігійним Давосом».

 

Доволі плідним видається міжнародне співробітництво конфесій на ниві залагодження історичних травм минулого. Як взірець, 28 червня 2013 р., напередодні вшанування пам’яті жертв 70-х роковин трагедії на Волині, представники УГКЦ та РКЦ Польщі підписали спільну Декларацію. У документі сторони засудили насильство та закликали поляків й українців до взаємного вибачення та прощення. Це, безумовно, знакова подія у справі примирення між народами.

 

Інформаційний дискурс стосовно євроінтеграції. Найбільш помітними учасниками комунікації навколо європейських перспектив України виступають УГКЦ та УПЦ КП. Інтерв’ю, промови, звернення ієрархів та керівних органів цих церков, за звичай, окреслюють спектр духовно-моральних та інтеграційних орієнтирів для українців. Зокрема, роз’яснення місця Української Держави в Європі наявні у Посланні Помісного собору УПЦ КП до пастви та усього Українського народу з нагоди 1025-ліття Хрещення Київської Руси-України, Зверненні церков і релігійних організацій до Українського народу щодо дискусії про європейські цінності в Україні, багатьох публічних виступах патріарха Філарета. Квінтесенція цієї риторики зводиться до трьох базових моментів: 1) європейський вибір України обумовлений історично. Суспільне та державне життя українців вибудовувалося під визначальним впливом культурної, освітньої, правової традицій Європи; 2) європейський вибір України – ціннісний вибір, який відкриває шлях для демократичного розвитку суспільства; 3) європейський вибір України – це справа збереження її державності та суверенітету.

Викладене вище дозволяє стверджувати, що церкви Київської традиції сприяють місії просвітництва серед населення стосовно зовнішньополітичних орієнтацій України.

За зближення з Європою під час протестних акцій на Майдані публічно виступила невелика група священиків-патріотів від УПЦ МП. На їхнє переконання, європейські цінності – правда, справедливість, свобода, людська гідність – за своєю суттю є глибоко християнськими. Офіційна ж позиція УПЦ МП переважно зводиться до того, щоб не відводити євроінтеграції значущої ролі для майбутнього України. Наприклад, під час одного з випусків телемарафону «Вихід є» речник УПЦ МП протоієрей Георгій Коваленко зауважив, що не варто перебільшувати значення Угоди про асоціацію України з ЄС, а українцям насамперед потрібно більше працювати над власним моральним удосконаленням.

 

Підтримка Євромайдану. Під час гострого суспільно-політичного протистояння більшість релігійних організацій України виступили на підтримку акцій мирного протесту. Тим самим релігійна спільнота дала зрозуміти тодішній владі, що вона з Українським народом, поділяє його очікування та сподівання. Солідаризація конфесій з Євромайданом віднайшла своє відображення у низці практичних кроків.

 

1. Осуд будь-яких проявів насильства і кровопролиття. З відповідними заявами до людей доброї волі публічно і регулярно зверталися усі найбільші та відомі релігійні організації України.

2. Підтвердження права громадян на мирні протестні акції, схвалення і підтримка європейського курсу Української Держави. Подібні думки стали невід’ємною складовою звернень, озвучених багатьма церквами й деномінаціями впродовж листопада 2013 р. – лютого 2014 р.

3. Благословення Євромайдану. 29 листопада 2013 р. священики від УГКЦ, УПЦ КП та РКЦ вийшли на столичну майданівську сцену та провели молебень за Україну.

4. Надання культових споруд для захисту і тимчасового перебування переслідуваних силовиками мітингувальників та поранених. Варто відзначити Михайлівський собор (УПЦ КП) та собор Св. Олександра (РКЦ).

5. Облаштування буденного життя наметового містечка. Зокрема, Івано-Франківська Мальтійська служба допомоги разом із польовою кухнею організовувала харчування людей на Майдані Незалежності у Києві.

6. Духовно-моральна опіка мітингувальників. На столичному Майдані успішно функціонували наметові храми УПЦ КП та УГКЦ.

7. Участь церковних лідерів у переговорному процесі між владою та опозицією. Члени ВРЦРО зустрічалися як з політичними провідниками Майдану – О. Тягнибоком, А. Яценюком, В. Кличком, – так і з Президентом України В. Януковичем, виконуючи місію миротворців.

8. Відмова УПЦ КП та УАПЦ від поминання попередньої влади під час богослужінь після масових убивств протестувальників 18-20 лютого 2014 р.

 

Загалом активна позиція патріотичних релігійних організацій упродовж усього періоду суспільно-політичної конфронтації – серйозний внесок у перемогу над антиукраїнським режимом.

 

Презентація об’єктивного образу України у світі. В умовах неоголошеної війни Україна зазнає не тільки збройної агресії з боку РФ, але водночас виступає об’єктом інтенсивного інформаційного пресингу. Російське керівництво, Російська православна церква, підконтрольні російській владі ЗМІ активно пропагують ідеї «русского мира», поширюють завідомо неправдиві відомості про ситуацію на тимчасово окупованих українських територіях, звинувачують українську владу у проведенні дискримінаційної національної політики тощо.

 

Протидіяти «брудній» агресивній інформаційній війні Росії проти України обов’язок не лише державних інституцій, а й усіх складників громадянського суспільства. З-поміж релігійних організацій найпомітнішу роль у просуванні іміджу України на міжнародній арені відіграє УГКЦ та УПЦ КП. Дану місію вони реалізують, завдячуючи наявності власних парафій у багатьох країнах світу. Наприклад, упродовж 2014 р. глава УГКЦ патріарх Святослав здійснив низку візитів до Бразилії, Канади, Ватикану, Австралії, а глава УПЦ КП патріарх Філарет – до США та низки країн Європи. Під час зустрічей із громадами української діаспори, своїми парафіянами, місцевими політиками та державними діячами, представниками бізнесу і культури вони постійно наголошували на якісному оновленні українського суспільства, європейських устремліннях української громади, її готовності до самопожертви задля відстоювання своїх прав і свобод; роз’яснювали суть Революції гідності в Україні; зазначали, що українці ведуть наполегливу боротьбу з російським агресором за збереження цілісності власної держави. Голос українських патріархів звучав як голос правди на тлі влаштованої Росією проти України масштабної компрометуючої й облудливої пропагандистської кампанії.

 

Критичне осмислення європейського суспільного досвіду. Попри те, що більшість релігійних організацій схвально ставиться до євроінтеграції України, далеко не всі процеси в Європі їм до вподоби. Безперечно, досягнення демократії, виражені у повазі до людської гідності, захисті основоположних прав і свобод людини, не підлягають сумніву. Однак категоричне неприйняття викликають так звані «побічні» вияви лібералізму – санкціонування одностатевих шлюбів, толерація сексуальних меншин, дозвіл на аборти, евтаназію тощо. У подібних явищах, широко представлених у соціумі, українські конфесії вбачають свідчення глибокої духовної і моральної кризи західного суспільства. Окрім того, на їхню думку, Європа, не звертає належної уваги на християнські корені власної культури, що призводить в кінцевому підсумку до дискримінації самих християн. Відомо достатньо прикладів того, як у різних європейських країнах обмежується використання християнської символіки, право висловлення власних переконань на ґрунті релігії, свобода релігійної освіти тощо.

 

Відтак, релігійні організації України застерігають від прямолінійної екстраполяції європейських принципів на вітчизняні терени, непродуманої гармонізації національного законодавства з європейським. Вони не збираються поступатися традиційними моральними і сімейними цінностями на шляху реалізації положень Угоди про асоціацію України з ЄС. Натомість вказані цінності конфесії розглядають як унікальне багатство, спроможне сприяти духовному відродженню Європи.

 

Неприйняття євроінтеграції. Найбільш послідовно проти зближення України з ЄС виступають представники одіозної так званої Української правовірної греко-католицької церкви (УПГКЦ або догналіти) та політичного православ’я (організації «Російська православна армія», «Православний вибір», «Народний собор», Союз православних братств України тощо). У відповідному напрямку ними проводиться активна інформаційно-пропагандистська та організаційна антиукраїнська діяльність, котра часто призводить до суспільних конфліктів, напруги у міжконфесійних відносинах, підтримки ними сепаратистів і терористів.

 

Скажімо, лідер УПГКЦ, екскомунікований католицький священик Антонін Догнал, під час святкування 1025-річчя хрещення Київської Русі озвучив «Пророцьке слово для Президента України», в якому застеріг Главу Української Держави від підписання Угоди про асоціацію з ЄС втратою президентської посади у наступному році. Водночас гарантував збереження останньої у разі приєднання до Митного союзу. Пізніше догналіти засудили Звернення релігійних лідерів до Українського народу щодо європейської інтеграції, а самих підписантів документа кваліфікували як зрадників Бога, церковної та громадянської спільноти. Відомі послідовники А. Догнала своїми закликами до Росії увести війська в Україну, ініціюванням суспільних акцій проти проведення Українською Державою АТО на Донеччині та Луганщині.

 

В аналогічному руслі діють також квазіцерковні православні угруповання. Їхній актив категорично не прийняв підтримку покійним главою УПЦ МП митрополитом Володимиром європейського вибору України. Політику державної влади, спрямовану на отримання Україною асоційованого членства в ЄС, представники політичного православ’я розцінюють як відступництво від власної цивілізаційної сутності, «багатовікової єдності трьох братніх народів». Упродовж кінця 2013 – першої половини 2014 рр. проросійські православні громадські об’єднання провели у Києві низку хресних ходів. Мета акцій – засвідчити солідарність православних України з «русским миром», не допустити підписання Угоди про асоціацію України з Європейським Союзом, який позиціонується в уявленнях організаторів та учасників заходу як гріховне місце, засудити проведення АТО. Показово, що лідери навколоцерковних об’єднань та єпархії УПЦ МП в Криму, Донецькій та Луганській областях вітали анексію Криму (свого часу навіть розглядали АРК як «головний центр опору неофашизму»), безпосередньо брали участь в організації діяльності терористів і сепаратистів в означених регіонах України, сприймаючи «російський народ у статусі богоносця».

 

Водночас необхідно зауважити, що священний синод УПЦ МП ще у 2007 р. офіційно засудив політичне православ’я та певною мірою відмежувався від нього, а у 2011 р. було ухвалене судове рішення стосовно заборони в’їзду на територію України громадянину Чехії А. Догналу. Однак, не зважаючи на заборону, він продовжує свою сумнівну діяльність в Україні.

 

Висновки

1. Релігійні організації України не сторонні процесу європейської інтеграції Української Держави. Багато з них не лише підтримують, але й плідно працюють у напрямку зближення України з Європейським Союзом.

2. Активне сприяння християнських церков реалізації європейських інтенцій української нації довело, що релігійні організації – органічна та доволі істотна складова громадянського суспільства.

3. Найочевидніше за поглиблення відносин між Українською Державою та Європейським Союзом виступають церкви Київської традиції – УПЦ КП, УГКЦ та УАПЦ, а також низка протестантських церков (Всеукраїнський союз церков християн віри євангельської – п’ятидесятників, Українська лютеранська церква, Німецька євангелічно-лютеранська церква тощо). Ці церкви мають стійке переконання – місце України в Об’єднаній Європі. На їхню думку, це запорука зміцнення державного суверенітету, а також забезпечення демократичного розвитку країни і суспільства.

4. Найчисельніша православна інституція країни – УПЦ МП – є структурною частиною Російської православної церкви й тому керується її статутом та рішеннями синоду РПЦ, котрі різко засуджують євроінтеграційний курс України. Водночас окремі єпископи УПЦ МП, враховуючи пресинг Московської патріархії, однозначного ставлення щодо євроінтеграції не демонструють і воліють бути стриманими у власних оцінках відповідного зовнішньополітичного курсу Української Держави, фактично займаючи вичікувальну позицію у цьому питанні.

5. Категоричне неприйняття європейського курсу України вирізняє квазіцерковні громадські утворення («Російська православна армія», «Православний вибір», «Народний собор», Союз православних братств України тощо), а також послідовників так званої Української правовірної греко-католицької церкви, котрих ідеологічно та фінансово підтримує Московський патріархат й уряд Російської Федерації. Вони розглядають Україну виключно в координатах «русского мира». Окрім того, їхня діяльність має суспільно деструктивну та антиукраїнську, а почасти й сепаратистську і терористичну спрямованість.

 

Рекомендації

1. Розглянути на рівні Адміністрації Президента України питання щодо організації та проведення регулярних (двічі на рік) зустрічей Глави держави з лідерами провідних церков та релігійних організацій України задля обговорення проблем міжконфесійних відносин в країні, формування ціннісних орієнтацій українського суспільства, визначення пріоритетів державної політики у гуманітарній царині. Така комунікація має місце в Європі, де лідери ЄС у рамках більш широкого політичного дискурсу практикують активний діалог з очільниками різних релігійних громад.

2. Кабінету Міністрів України при розробці та реалізації ініційованих Президентом України «Програми популяризації України в світі» та «Програми створення бренду «Україна» організувати співпрацю з релігійними організаціями, котрі володіють певним досвідом роботи на відповідному напрямі та видаються перспективними з огляду на європейський поступ Української Держави. Йдеться, передусім, про УГКЦ, УПЦ КП, ВСЦХВЄ тощо. Наявний в їхньому розпорядженні потенціал (суспільний авторитет, напрацьовані зв’язки з політичними та духовними лідерами Європи, розгорнута мережева структура на світовій арені, кадрові ресурси тощо) сприятимуть зміцненню міжнародного іміджу України.

3. Міністерству культури України за сприяння науково-експертного середовища впродовж шести місяців доопрацювати та подати на розгляд Верховної Ради України Концепцію державно-конфесійних відносин. Цей крок видається важливим у контексті тієї уваги, яка приділяється в ЄС питанням взаємодії між політичними інституціями і релігійними спільнотами, а також забезпеченню прав громадян на свободу совісті та свободу віросповідання.

4. Міністерству закордонних справ України сприяти відкриттю представництв УПЦ КП та УГКЦ при європейських інституціях у Брюсселі.

5. Міністерству внутрішніх справ України, Службі безпеки України організувати регулярний моніторинг діяльності угруповань політичного православ’я та прихильників УПГКЦ на предмет відповідності чинному законодавству. У разі підтвердження порушень останнього розглянути питання про доцільність заборони функціонування вказаних об’єднань на території України.

 

Відділ гуманітарної безпеки

(С. І. Здіорук, В. В. Токман)

№ 15, Серія «Гуманітарний розвиток»