"Перспективи розширення участі українського кінематографу в проектах копродукції". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці розглядаються перспективи розвитку вітчизняного кіновиробництва шляхом участі в проектах копродукції. Аналізуються основні проблеми фінансового та правового забезпечення, підготовки кадрів та розвитку інфраструктури, розв’язання яких необхідне для спільного кіновиробництва.

 

ПЕРСПЕКТИВИ РОЗШИРЕННЯ УЧАСТІ УКРАЇНСЬКОГО КІНЕМАТОГРАФУ В ПРОЕКТАХ КОПРОДУКЦІЇ

 

Одним з найбільш ефективних і реалістичних шляхів для  внутрішнього розвитку і вдосконалення українського кіно є участь нашої країни у проектах міжнародного спільного виробництва – копродукції.

 

Копродукція – це процес спільного кіновиробництва щонайменше двох країн, коли вони залучені не лише до вироблення, а й до фінансування фільму.

 

Цей вид кіновиробництва необхідно розглядати як унікальну можливість інтеграції української культури в європейську з усіма вигідними для нашої держави результатами. Це не лише авторитет і позитивний міжнародний імідж, але й ознака відкритості та можливість внутрішнього зростання завдяки використанню потужного потенціалу національної культури.

 

Договори про копродукцію – це необхідна форма легалізації спільного виробництва, коли обумовлюються наступні важливі моменти: фінансові вкладення у фільм, терміни роботи, залучення технічного потенціалу різних сторін, професійний склад команди.

 

Перевагами спільного виробництва кіно є менші об’єми державної підтримки, своєрідне гарантування вчасного і якісного завершення проекту, так звана «мінімізація ризиків», розширення дистрибуційної географії.

 

Розширення практики спільного виробництва як ефективного механізму розвитку вітчизняної кіноіндустрії та підвищення її конкурентоспроможності вимагає виконання низки умов.

 

Одна з них – фінансова підтримка кіновиробництва з боку держави. В умовах процесу копродукції вона є ознакою надійності проекту. В першу чергу, тому, що домовленість про спільну роботу над фільмом – це міжнародний документ, який потрібно застрахувати від ризику виникнення в процесі роботи дисбалансу між різними учасниками проекту.

 

Від вдосконалення механізмів фінансування кіно безпосередньо залежить перспективність участі у міжнародних проектах. Для прикладу, серед країн Східної Європи найбільш активним учасником спільного кіновиробництва є Угорщина, і це пояснюється зручною схемою фінансування: держава відшкодовує витрати, задіяні на виробництво фільму, по закінченню роботи над ним.

 

В Україні державне фінансування кіновиробництва також здійснюється. У 2011 році держава виділила 111 млн грн на розвиток національного кінематографа, з яких 61 млн – це державне замовлення, а 50 млн – це державна підтримка фільмів. Сума є значною у порівнянні з минулим, 2010 роком, коли на розвиток галузі з бюджету було виділено лише 24 млн грн.

 

Однак державне фінансування здійснюється в Україні через архаїчний механізм держзамовлення, тоді як потенційні партнери з копродукції використовують більш гнучкий інструмент продюсування.

 

Ключовим питанням у даному контексті є питання власності на фільм. За умовами державного замовлення, власність і права на профінансований з бюджету фільм належить державі, тоді як у світовій практиці продюсер є правовласником фільму.

 

Навіть залучення приватних інвесторів фільму не звільняє в наших умовах продюсера від цієї залежності, суттєво обмежуючи його ініціативу і зацікавленість. Зазвичай при створенні фільму продюсер набуває права у  виконавців, потім передає їх на використання розповсюджувачам – дистриб’юторам або телеканалам, таким чином, координуючи використання прав. Продюсерська робота полягає не лише у просуванні фільму на вітчизняному ринку, а й у донесенні його світового глядача.

 

Стаття 17 Закону України «Про авторське право і суміжні права» визначає авторське право на аудіовізуальний твір. Воно належить «режисеру-постановнику, авторові сценарію і (або) текстів, діалогів, авторові спеціально створеного для аудіовізуального твору музичного твору з текстом або без нього, художнику-постановнику, оператору–постановнику», при цьому уточнюється, що «одна і та сама фізична особа може суміщати дві або більше із наведених у цьому переліку функцій»[1]. З цього випливає, що роль продюсера як особи-творця аудіовізуального твору не визнається і що автором не може бути юридична особа.

 

Саме ця частина Закону вимагає вдосконалення, адже при спільному виробництві першочергову роль відіграють продюсер і законодавство однієї з країн.

 

Іншим фінансовим стимулом кіновиробництва є пільгові податкові умови для кінокомпаній, які працюють в Україні. 18 лютого 2010 року було прийнято Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію» та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів», який передбачав ряд податкових пільг для суб’єктів кінематографії, які надаються тимчасово до 1 січня 2016 року[2]. Водночас експерти зазначають, що механізм надання цих пільг належним чином не прописаний, тому на практиці їх отримання є практично неможливим.

 

Експерти вказують на відсутність кінострахування, як одного з фінансових інструментів кіновиробництва, що є важливим для  співпраці з міжнародними банками або крупними інвесторами. Страхування всіх копій фільму під час проведення кінофестивалів є однією з вимог міжнародної кінематографічної громадськості.

 

Однак для ефективної міжнародної співпраці важливими є також інші механізми підтримки вітчизняної кінематографії, у першу чергу, законодавчі.

 

Зокрема, у законодавстві про авторське право бракує багатьох позицій, що стосуються суміжного кіновиробництва, таких, як статус продюсера твору, статус компанії виробника аудіовізуального твору, пільгові податкові умови для кінокомпаній, які знімають на територї України.

 

Поруч із змінами до вітчизняного законодавства необхідною є також  ратифікація міжнародних документів, якими регулюється процес копродукції.

 

Головними інструментами культурної політики Ради Європи, яким надається режим найбільшого сприяння, є Європейська конвенція про спільне кінематографічне виробництво, Європейська конвенція про транскордонне телебачення і Європейський фонд підтримки спільного кіновиробництва і прокату кінематографічних та аудіовізуальних робіт ("Єврімаж").

 

13 липня 2004 року Україна підписала Європейську конвенцію про спільне кіновиробництво (Страсбург, 2 жовтня, 1992 року), ратифікувавши її 18 березня 2009 року.

 

Конвенція регулює питання щодо умов отримання статусу Спільного виробництва, пропорційного співвідношення вкладень кожного кіновиробника, визначення авторських і суміжних прав, права кіновиробників, технічної й акторської участі, загального балансу між сторонами, фінансування спільного кіновиробництва (мінімальний внесок не може бути меншим 10%, а максимальний перевищувати 70 % загальних витрат кінематографічного твору; якщо мінімальне вкладення складає менше 20 %, то відповідна сторона може вжити заходів зі зменшення або припинення доступу до національних механізмів підтримки кіновиробництва.

 

При підписанні угод про спільну діяльність сторони мають право обирати суд і законодавство країни для розгляду можливих суперечок[3].

 

Оскільки для іноземного кіно наша країна є унікальною локацією для зйомок нових фільмів, а розвиток кіновиробництва обіцяє нові робочі місця, розвиток туризму і готельного бізнесу, важливими є інвестиції у розвиток вітчизняних кіностудій. Суттєвих фінансових вливань потребують існуючі потужності, що перебувають зараз не у кращому стані. Разом з тим, досить перспективною справою є будівництво нових кіностудій в унікальних за своїми природно-ландшафтними та культурно-історичними особливостями куточках України (Крим, Карпати тощо).

 

Розвиток українського кінематографу неможливий без підготовки нового покоління кіномитців – сценаристів, режисерів, продюсерів, технічних працівників. Підготовка кадрів для кіноіндустрії є питанням, що перманентно обговорюється на засіданнях кінопродюсерів найвищого рівня[4]. Їх висновок: в Україні немає сучасної системи підготовки професіоналів кіно, бракує достатньої кількості щорічних дебютів.

 

Вимагають вдосконалення принципи навчання у вищій кінематографічній школі. Фахівці наголошують на важливості надання студентам можливості знімати з перших тижнів навчання, тобто йдеться про вільний доступ до технічного обладнання, а конкретніше – про поліпшення технічної і матеріальної бази не лише Інституту екранних мистецтв Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого. Така особливість кінематографії, як поєднання мистецької складової з виробничою, вимагає застосування в навчальному процесі практичної складової.

 

Окрім достатнього фінансування державою навчальних закладів, важливим для вдосконалення є залучення до викладання відомих майстрів, яких також важливо матеріально зацікавити.

 

Суттєвою прогалиною кінематографічної освіти в Україні є недостатня підготовка професійних кінопродюсерів.

 

Прикладом організації такої освіти можуть бути європейські освітні програми для продюсерів. Умовою розвитку галузі є можливість українських продюсерів приєднатися до європейських програм освіти, що не є реальним без фінансової підтримки з боку держави.

 

Серед перспективних напрямків підготовки вітчизняних продюсерів кіно є співпраця  з Міжнародною федерацією асоціацій кінопродюсерів (FIAPF), а по можливості і участь у ній, а також проведення міжнародних форумів копродукції, які можуть відігравати роль майданчиків для підписання угод.

 

Пропозиції

Вивчення перспектив участі українського кінематографу в проектах копродукції дозволяє сформулювати певні висновки і пропозиції відносно завдань, які необхідно для цього вирішити.

 

1. Державному агентству України з питань кіно –

• розробити комплексну програму реформування галузі, яка б врахувала освіту, прокат, фінансування, просування і популяризацію вітчизняного кіно та відкритість проектам спільного виробництва;
• розробити економічні обґрунтування і розрахунки щодо збільшення граничних обсягів видатків з Державного бюджету України на розвиток національного кіно, враховуючи при цьому перспективи і особливості кіно як прибуткового бізнесу;
• розробити і ввести в дію програми обміну досвідом між вітчизняними і європейськими кіномитцями;
• створити робочу групу для дослідження перспектив функціонування реорганізованих державних кіностудій, розглядаючи їх як перспективні знімальні майданчики, у яких зацікавлені міжнародні кіновиробники-партнери.

 

2. Головному управлінню з гуманітарних і суспільно-політичних питань Адміністрації Президента України розглянути можливість проведення Національного кінофоруму під патронатом Президента України, організацію покласти на Міністерство культури України та Державне агентство України з питань кіно, із залученням громадських організацій (Національна спілка кінематографістів України, Українська фундація кіно) та представників приватних кіностудій для обговорення і розробки партнерських проектів розвитку національного кіно на 2012-2014 роки.

 

3. Кабінету Міністрів України:

• внести пропозиції щодо вдосконалення вітчизняного законодавства «Про авторське право і суміжні права» в частині авторства аудіовізуального твору;
• розглянути ефективність дієвості Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про кінематографію» та інших законів України щодо підтримки виробництва національних фільмів», а саме вдосконалення механізмів отримання визначених у ньому пільг суб’єктами кінематографії.

 

4. Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України:

• вивчити можливість створення кіношкіл на базі державних вузів зі змішаною формою власності (вступ на платній основі, державне фінансування студентських кіноробіт);
• залучення українських студентів до освітніх  програм  європейського кінопростору.

 

Відділ гуманітарної політики

(Розумна О.П.)

 

Додаток

Довідково:

 

1) 14 травня 2011 року в рамках Каннського кінофестивалю було підписано «Міждержавну Угоду про спільне кіновиробництво» між Україною та Францією міністрами культури Михайлом Кулиняком і Фредеріком Міттераном. Цей договір відкриває українському кінематографу шлях до участі у проектах європейського кіно, що передбачає підвищення якості і конкурентоспроможності національного кінопродукту, промоцію і дистрибуцію його в європейському, а отже, і світовому кінопросторі. Угода, укладена на два роки, дає рівні можливості знімати кіно українським режисерам на території Франції, а французьким – в Україні.

 

2) Найвідоміші роботи, створені в процесі співробітництва:

• фільм «Аврора» (2006 рік, український продюсер Оксана Байрак, за участю американської зірки Еріка Робертса, російського актора Дмитра Харатьяна), фільм було номіновано від України на премію «Оскар» в номінації «Кращій фільм іноземною мовою»;
• фільм «Сафо» (2008 рік, український продюсер Артур Новіков, британський режисер Роберт Кромбі, продакшн-студія «Ялта-фільм», грецький композитор Маро Теодоракіс, американські, українські, грецькі актори);
• фільм Сергія Лозниці «Щастя моє» (2010 рік, перший український повнометражний фільм, представлений на фестивалі у Каннах, фінансування якого забезпечували кінокомпанії Sota Cinema Group з України, MA.JA.DE Filmproduktion та німецька  Lemming Film; знімальна група була інтернаціональною: актори з України, Росії, Румунії, Білорусі, румунський оператор Олег Муту;  крім України, стрічка вийшла в прокат в США, її придбала для прокату американська компанія Kino International);
• фільм «Крос» молодої київської режисерки Марини Вроди (здобув «Золоту пальмову гілку» у Каннах 2011 року у номінації короткометражних фільмів, за участю продюсера з Франції Флоранс Келлер).

 

3) Міжнародна федерація асоціацій кінопродюсерів ( Fedération International des Associations de Producteurs de Films) – єдина організація телевізійних продюсерів та кінопродюсерів світового масштабу. Серед її зобов’язань – вироблення єдиної стратегії, лобіювання інтересів та координація дій продюсерів, вироблення правил діяльності у наступних галузях: законодавство з авторського права та інших питань інтелектуальної власності, протидія піратству, застосування цифрових технологій, процес стандартизації технологій, регулювання ЗМІ, механізми фінансування фільмів із приватного і суспільного секторів, питання розповсюдження і торгівлі, акредитація фестивалів (2). ЇЇ учасниками є 26 продюсерських організацій із 23 країн.

 

4) Європейська конвенція про спільне кінематографічне виробництво була ратифікована наступними країнами: Австралія, Азербайджан, Бельгія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Великобританія, Вірменія, Хорватія, Кіпр,  Данія, Чехія, Естонія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Грузія, Греція, Угорщина, Ісландія, Ірландія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург,  Македонія, Росія, Сербія, Словаччина, Словенія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Туреччина, Україна. 

 

5) “Еврімаж” – фонд підтримки спільного кіновиробництва і прокату аудіовізуальних робіт, створений при Раді Європи у 1988 році. Йдеться про фінансову підтримку виробників документальних, ігрових і анімаційних фільмів хронометражем не більше семи-десяти хвилин, створених як копродукція. Щорічно більше 760 тисяч євро витрачається на допомогу в дистрибуції кінопродукції, у співпраці з компанією «Європа Сінема» Єврімаж підтримує більше сорока кінотеатрів в чотирьох країнах з сукупним бюджетом на це близько 616 тисяч євро на рік.