"Пріоритетні напрями забезпечення прав людини у міжкультурних відносинах в Україні". Аналітична записка

Анотація

 

Здійснено аналіз ситуації, що склалася на даний час у міжкультурних відносинах в Україні. Виявлено проблеми, які стоять на заваді реалізації ефективної державної політики, спрямованої на оптимізацію цих відносин і забезпечення конституційних прав їх суб’єктів на індивідуальному та колективному рівнях. 

 

ПРІОРИТЕТНІ НАПРЯМИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВ ЛЮДИНИ У МІЖКУЛЬТУРНИХ ВІДНОСИНАХ В УКРАЇНІ

 

Міжкультурні відносини є складовою більш масштабного комплексу взаємин, які можуть мати субнаціональний, національний, цивілізаційний вимір, хоча в Україні ці виміри досить часто збігаються. З іншого боку, оскільки «культура… є фундаментом будь-яких соціальних процесів і базовою детермінантою як індивідуальної, так і колективної поведінки»[1], самі міжнаціональні та міжцивілізаційні відносини, навіть у своїх суспільно-політичних та економічних аспектах, є значною мірою культурно обумовленими.

 

Міжкультурні відносини встановлюються не стільки на рівні і з приводу зовнішніх репрезентацій самих по собі, скільки на рівні смислів і цінностей. Останні конституюють ідентичність культурної групи, отже, проблеми міжкультурних відносин є проблемами збереження, захисту, розвитку ідентичностей, і саме це іноді надає їм гостроти і навіть небезпечності.

 

Негативний політичний вплив

Згадані відносини в Україні протягом останніх років зазнають системного негативного впливу з боку політично ангажованих громадських організацій, політичних партій, а також сформованих ними органів влади. Цей вплив, як правило, посилюється напередодні виборів, тому що основою виборчих стратегій в Україні є не стільки переконування електорату в розвитку позитивних тенденцій та конструктивних змінах у майбутньому, скільки створення образу внутрішнього ворога, захист від якого здатна забезпечити лише відповідна партія/блок або кандидат у Президенти.

 

Складовими образу внутрішнього ворога найчастіше виступають його культурні атрибути – мова, звичаї, історична пам'ять, релігійна/конфесійна належність, елементи світогляду, – які він нібито хоче нав’язати іншим громадянам України. Тому, в будь-якому разі, результат виборчої кампанії сприймається соціальною групою підтримки сторони, що програла, як прелюдія до наступу на її права в культурній сфері, причому іноді ці побоювання справджуються. Як наслідок, електоральна невдача певної політичної сили чи політика сприймається частиною населення країни як тотальна поразка, а не як нормальне явище демократичного життя, і викликає в неї фрустрацію та бажання реваншу.

 

Вектори міжкультурного відчуження

Найбільші ризики з суспільно-політичної точки зору несе відчуження на соціокультурному ґрунті між Сходом (до якого за багатьма соціокультурними характеристиками приєднується Південь) і Заходом (останній у суспільній думці жителів Сходу часто репрезентується умовною «Галичиною» як центром відповідних культурних та ідеологічних впливів, хоча насправді йдеться про значно більший регіон), а також між кримськими татарами, з одного боку, і російським та, почасти, українським населенням АР Крим, з іншого.

 

«Схід-Захід»

Відчуження по лінії «Схід-Захід» має скоріше віртуальний характер, адже відповідні соціокультурні групи не межують одна з одною і не взаємодіють безпосередньо. Проблема, однак, полягає в тому, що це відчуження спостерігається у загальнонаціональному масштабі, і його наслідки визначатимуть перспективи розвитку країни як у власне соціокультурній, так і в політичній площині. Його ступінь ілюструють дані соціологічних досліджень.

 

Під час роботи фокус-груп, організованих у 2007 році в містах різних регіонів України соціологічною службою Центру Разумкова за сприяння місцевих громадських організацій, часто лунали думки про наявність значних регіональних відмінностей і навіть поділу України, зумовлених історичними, економічними, соціально-культурними, конфесійними чинниками.  Також говорилося про утиски на мовному, соціокультурному та релігійному ґрунті. Щоправда такі утиски були відзначені лише на побутовому рівні. Характерно, що найбільш категоричні висловлювання щодо розколу і цивілізаційного поділу України лунали у фокус-групах зі східних міст.[2]

 

Згідно з результатами соціологічного опитування, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова у 2006 році, серед жителів Сходу і Півдня відсоток тих, хто відносить себе до української культурної традиції, є вдвічі менший, ніж на Заході і в Центрі. При цьому відносна більшість жителів західних і центральних областей вважають, що в майбутньому в Україні переважатиме українська культурна традиція, а відносна більшість жителів східних і південних областей дотримується думки, що в кожному регіоні України переважатиме своя культурна традиція.[3]

 

Жителі Заходу України вважають ближчими до себе за характером, звичаями і традиціями жителів Польщі, ніж жителів Донбасу; жителі Центру – жителів Росії, ніж жителів Буковини, Галичини і Закарпаття; жителі Півдня – жителів Росії, ніж жителів Слобожанщини, Києва і всього Центрального регіону, і водночас жителів Росії і Білорусі вони вважають більш близькими, ніж жителів Волині, Закарпаття, Буковини і Галичини; для жителів Сходу жителі Росії є більш близькими, ніж жителі Південного регіону, АР Крим і Києва, а жителі Росії і Білорусі – більш близькими, ніж жителі Центрального регіону, Закарпаття, Волині, Галичини та Буковини.[4]

 

У всіх регіонах в меншості знаходяться ті, хто вважають, що між західними і східними регіонами існують настільки глибокі політичні протиріччя, мовні та культурні відмінності, економічні диспропорції, що вони можуть роз’єднатися і створити власні держави або увійти до складу інших держав. Однак на Сході та Півдні відсоток тих, хто поділяє цю думку, майже удвічі більший (відповідно 24,2 % і 26,1 %), ніж у Центрі та на Заході (відповідно 14,3 % і 10,9 %)[5].

 

Така картина свідчить про надзвичайну слабкість, якщо не відсутність, спільної соціокультурної основи української політичної нації, наявність тенденцій до сепаратизму та ірридентизму. На цьому тлі відзначення історичних подій у різних регіонах під різними прапорами, викладання історії за змістовно відмінними програмами і з протилежними оцінками подій та осіб, нормативне закріплення офіційного використання в окремих регіонах недержавних мов лише ускладнює ситуацію, нівелює об’єднавчі зусилля державної влади.

 

АР Крим

У Криму відчуження на соціокультурному ґрунті іноді переходить до протистояння і прямих конфліктів між представниками відповідних груп населення. Хоча воно має локальний характер, однак може послужити каталізатором більш масштабних процесів.

 

Як зазначалося, його головними суб’єктами виступають кримські татари і росіяни та українці Криму. Дві останні етнічні групи є досить близькими за мовними, культурними, політичними уподобаннями (73,7 % українців і 76,2 % росіян Криму згодні або скоріше згодні з тим, що між етнічними росіянами та українцями у Криму практично немає відмінностей, і вони становлять єдину соціокультурну спільноту). Інші етнічні групи Криму займають у міжнаціональних стосунках переважно нейтральну позицію і досі не були помічені у міжнаціональних протистояннях чи конфліктах ні на побутовому, ні на публічному рівнях. До того ж, вони є малочисельними і разом складають лише 5 % населення автономії. Кожна з них нараховує не більше 0,5 % (більшість – 0,1 %), за винятком білорусів (1,5 %)[6].

 

Згідно з результатами соціологічного дослідження, проведеного соціологічною службою Центру Разумкова в АР Крим у 2009 році, для росіян і українців Криму кримські татари та представники інших примусово переселених народів знаходяться на більшій соціальній дистанції (за шкалою Богардуса), ніж українці, які живуть у Криму, жителі Росії, жителі усіх регіонів України поза Кримом. Однак кримські татари відчувають меншу соціальну дистанцію від кримських росіян та українців, ніж від усіх інших зазначених груп. В культурному відношенні росіяни та українці Криму вважають жителів Росії більш близькими собі, ніж жителів будь-якого з регіонів України. Кримські татари вважають жителів Туреччини більш близькими собі, ніж жителів Східної, Центральної і Західної України, але менш близькими, ніж жителів Південної України.

Водночас дані соціологічного дослідження засвідчили, що росіяни та українці Криму демонструють низький рівень розуміння матеріальних, соціально-економічних, суспільно-політичних проблем репатріантів і зацікавлення в їх розв’язанні. Превалює побоювання можливих міжнаціональних конфліктів (хоча рівень напруженості у міжнаціональних відносинах оцінюється як не надто високий) за відсутності бажання запобігти їм шляхом визнання справедливості певних вимог кримських татар і започаткування міжнаціонального діалогу.

 

Про брак взаєморозуміння та поінформованості щодо проблем іншої спільноти свідчать диспропорції в оцінках забезпечення прав зазначених вище національних спільнот. Так індекс забезпечення прав кримських татар в оцінках самих кримських татар становить 0,34, а в оцінках росіян та українців – 0,79 і 0,78 відповідно.[7] При цьому індекс забезпечення прав слов’янського населення становить 0,44 в оцінках росіян і 0,54 в оцінках українців, а в оцінках кримських татар – 0,71.[8] 

 

Таку ситуацію експерти оцінюють як першу стадію комуналізму – замикання спільнот на власних проблемах, відмови від комунікації з іншими спільнотами – і вважають її дуже небезпечною.[9]

 

Напругу і конфлікти у міжнаціональних, міжкультурних відносинах їх учасники пов’язують, як правило, з порушенням їх колективних та індивідуальних прав в освітній та культурній сфері. З боку кримських татар до цього додаються скарги на порушення їх соціальних і політичних прав (невирішеність земельного питання, недостатнє представництво в органах виконавчої влади та місцевого самоврядування).

 

Взагалі Крим може розглядатися як лабораторія державної політики у сфері міжнаціональних, зокрема міжкультурних відносин. Саме тут вони проявляються на всіх стадіях свого розвитку, виявляючи як специфічно місцеві, так і типові риси. Тому постійний моніторинг та аналіз міжнаціональної ситуації в автономії, дій місцевої та центральної влади, спрямованих на її оптимізацію, впливу зовнішніх чинників дозволить сформувати методологічні основи для розробки ефективної державної політики щодо забезпечення прав людини у міжкультурних відносинах.

 

Міжкультурний діалог як оптимальна модель міжкультурних відносин

Варто зазначити, що основним джерелом порушення індивідуальних і колективних прав людини в процесі міжкультурних відносин виступають не суб’єкти цих відносин – інші соціокультурні групи, – оскільки самі вони не володіють відповідними повноваженнями і механізмами, а органи влади різних рівнів, які бачать в них свою соціальну базу.

 

Тому запобіжниками проти уявних та реальних загроз порушення прав громадян у соціокультурній сфері можуть стати, по-перше, ефективне, адекватне вимогам часу законодавство, по-друге, наявність політичної волі у державного керівництва діяти у відповідності з цим законодавством і примушувати до цього центральні і місцеві органи державної влади.

 

Водночас, як показує зарубіжний досвід, найбільш конструктивною і перспективною формою міжкультурних відносин є міжкультурний діалог. У період 2002–2007 років тема діалогу між цивілізаціями була проголошена ЮНЕСКО пріоритетною. Міжкультурний діалог через освіту, науку, культуру і ЗМІ став середньостроковою стратегією ЮНЕСКО на 2008–2013 роки. 4 грудня 2007 року Європейська комісія презентувала ініціативу «2008 рік – Європейський рік міжкультурного діалогу». У 2007 році Генеральна Асамблея ООН проголосила 2010-ий рік Міжнародним роком зближення культур. 2012 рік стане Роком міжкультурного та міжрелігійного діалогу в рамках ООН. В Україні 2008 рік був проголошений Указом Президента України Роком міжкультурного діалогу.

 

7 травня 2008 року на 118-й сесії Комітету міністрів Ради Європи була затверджена Біла книга з міжкультурного діалогу «Жити разом у рівності й гідності», в якій міжкультурний діалог визнавався пріоритетною формою міжкультурних відносин, альтернативою асиміляції та поверховому мультикультуралізму, який зводився до толерування в суспільстві іншокультурних груп і не цікавився їх внутрішніми відносинами, зокрема, дотриманням в їх середовищі загальнолюдських прав і свобод. Міжкультурний діалог передбачає розвиток «толерантності як поваги до чужих цінностей, а ще більше – як позиції, що припускає розширення кола особистих ціннісних орієнтацій за рахунок позитивної взаємодії з іншими культурами».[10]

 

У міжкультурному діалозі ініціатива належить, як правило, державі (якщо він ведеться на національному рівні) і міжнародним інституціям. Їх партнерами виступають інститути громадянського суспільства, релігійні організації. Отже, розвиток громадянського суспільства, забезпечення свободи слова, безперешкодна діяльність засобів масової інформації, рівне, толерантне і партнерське ставлення з боку держави до релігійних організацій є необхідними умовами ефективного міжкультурного діалогу.

 

Українська держава протягом двох десятиріч докладала значних зусиль для забезпечення в суспільстві міжнаціональної злагоди, дотримання прав і свобод громадянина, вільного розвитку всіх культур. Головним її досягненням у цій справі можна вважати збереження громадянського миру, недопущення розвитку внутрішніх протистоянь і конфліктів. Однак державна політика у цій сфері далеко не завжди відзначалася ефективністю і послідовністю. Тому, як свідчать наведені вище дані, міжкультурні відносини в країні залишаються далеко не гармонійними. Нижче наводяться проблеми, без вирішення яких ситуацію неможливо буде вивести на новий рівень.

 

Головні проблеми:

1. Очевидна застарілість і невідповідність вимогам часу законів про мови, освіту, національні меншини. Деякі з них навіть не приведені у відповідність до чинного законодавства. Це стосується, насамперед, законів «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 року, «Про національні меншини в Україні» від 25 червня 1992 року. Перший з них відображає умови обмеженої суверенності України в рамках СРСР, є результатом компромісу між різноспрямованими тенденціями в тогочасному політичному житті країни і не відповідає реаліям сьогодення. Фактично він потребував заміни вже на самому початку незалежності, що дало б можливість уникнути серйозних проблем, актуальність яких з роками лише зросла. Однак він і досі є чинним і на ньому, зокрема, базуються такі важливі з точки зору міжкультурних відносин закони, як Закон «Про освіту», «Про загальну середню освіту», «Про вищу освіту».

 

Чинне законодавство створює достатні правові основи для анклавного, ізольованого існування соціокультурних спільнот, але не сприяє ні інтеграції їх в загальноукраїнський соціокультурний простір, ні діалогу між ними.

 

2. Відсутність комплексної державної політики у національно-культурній сфері. Питання міжкультурних взаємин актуалізуються або напередодні виборів з метою їх використання у виборчій кампанії, або тоді, коли ці взаємини в окремих регіонах переходять у протистояння і конфлікти. Цим почасти зумовлюється і практична відсутність єдиних концептуальних, методологічних засад у підходах до вирішення проблем у міжкультурних відносинах. І самі ці підходи подекуди виявляють брак розуміння основних світових трендів у цій сфері. Так у переліку заходів в рамках Року міжкультурного діалогу в України, передбачених Розпорядженням Кабінету Міністрів України № 1032 від 30 липня 2008 року на виконання згаданого вище Указу Президента України, переважна більшість носила репрезентативний, фольклорно-мистецький характер, що навряд чи відповідає сутності міжкультурного діалогу в його сучасному розумінні.

 

Пропозиції:

1. Розробити і прийняти нові закони «Про мови», «Про національні меншини в Україні», «Про освіту», які б стали правовою основою формування спільної соціокультурної ідентичності громадян України. Дані закони також мають відповідати міжнародним правовим документам у сфері міжкультурних відносин і забезпечення прав людини, до яких приєдналася Україна – Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, Європейській культурній конвенції, Конвенції про охорону та заохочення культурного самовираження, Рамковій конвенції про статус національних меншин.

Розробку нового закону «Про мови» доцільно покласти на робочу групу, сформовану на базі відповідних структурних підрозділів Адміністрації Президента України (Головне управління з гуманітарних і суспільно-політичних питань, Головне державно-правове управління) із залученням наукових експертів з Інституту мовознавства ім. О. Потебні, Інституту української мови, Українського мовно-інформаційний фонду, незалежних громадських експертів, зокрема, членів Громадської гуманітарної ради при Президентові України.

 

Якщо говорити про можливі правові орієнтири при підготовці цього документу, то, на думку експертів, зразком захисту прав державної мови, утвердження її статусу на всіх рівнях, піклування про її розвиток, захисту від негативних впливів глобалізації може слугувати Федеральний Закон Російської Федерації від 1 червня 2005 року «Про державну мову Російської Федерації» і Постанова уряду РФ 29 грудня 2005 року «Про федеральну цільову програму «Російська мова (2006-2010 роки)».

 

Розробку законів «Про національні меншини в Україні» і «Про освіту» доцільно покласти дорученням Президента України на робочі групи, сформовані відповідно на базі Міністерства культури і Міністерства освіти і науки, молоді та спорту.

 

2. Впровадити європейський досвід з підготовки державних службовців, працівників органів правопорядку, вчителів шкіл та викладачів вищих навчальних закладів до виконання своїх обов’язків у багатокультурному середовищі шляхом проведення тренінгів, семінарів з питань культурного плюралізму. У зв’язку з цим доручити Міністерству освіти і науки, молоді та спорту розробити і запланувати на 2012-2013 роки проведення експериментальної програми стажування на базі навчальних закладів у місцях компактного проживання національних меншин під назвою «Різні культури, спільні цінності». До викладацького складу запросити фахівців програм ЮНЕСКО в Україні, психологів, викладачів вищої школи.  

 

Відділ гуманітарної політики

(О. Литвиненко, О. Розумна)