"Проблеми актуалізації українських пам'яток культури". Аналітична записка

Анотація

 

Здійснено аналіз соціокультурних, політичних, правових, технічних аспектів актуалізації української культурної спадщини. Виявлено проблеми, які перешкоджають повноцінному використанню пам’яток культури у просвітницьких, пропагандистських та виховних цілях, і запропоновано механізми їх розв’язання.

 

 

ПРОБЛЕМИ АКТУАЛІЗАЦІЇ УКРАЇНСЬКИХ ПАМ’ЯТОК КУЛЬТУРИ

 

Пам’ятки культури разом із топонімами, сакралізованими або пов’язаними з історичними подіями чи сюжетами народної міфології природними об’єктами, утворюють символічний простір існування нації. Останній є матеріальним втіленням національної духовності, в якому закодовані такі важливі складники суспільної свідомості, як історична пам'ять, уявлення про походження, чинники і форми національної ідентичності. Символічний простір можна розглядати, зокрема, як засіб «згуртування спільноти навколо нового національного чи політичного проекту, виховання модерної національної свідомості»[1]. З огляду на це актуалізацію пам’яток культури варто розглядати у контексті постановки і досягнення суспільно значущих внутрішньо- і зовнішньополітичних цілей, насамперед:

- консолідації українського суспільства, подолання або гармонізації його внутрішніх соціокультурних відмінностей, що під впливом різновекторних політичних ідеологій здатні набувати конфліктогенного характеру;

- створення єдиного українського культурного простору як системи взаємоузгоджених та взаємодоповнюючих знаково-символічних комплексів, в яких синтезовані етос, світобачення, ціннісні орієнтири українського народу та інших етнічних спільнот України;

- формування української політичної нації на основі спільних політичних, моральних та духовних цінностей громадян України;

- формування іміджу України на міжнародній арені як країни з давніми культурними традиціями, в яких поєдналися різноманітні впливи інших, як західних, так і східних, культур, країни з багатою духовністю і великим потенціалом розвитку.

 

Україна володіє величезною і різноманітною культурною спадщиною, в якій відбилася її складна, драматична історія, різнобарвна палітра спрямованих на неї в різні часи цивілізаційних впливів. На державному обліку знаходиться понад 140 тис. пам’яток. Працюють 63 заповідники, близько 5 тис. музеїв, у тому числі 546 державних та комунальних, 1117 на правах філіалів та відділів, в яких зберігаються майже 12 млн експонатів.

Близько 9400  населених  пунктів  України мають понад 70 тис. об'єктів культурної спадщини, що потребують дослідження та взяття на облік. 401 населений пункт включено до Списку історичних населених місць України.[2]

Однак повноцінна актуалізація українських пам’яток культури як один з шляхів досягнення згаданих вище цілей ускладнюється низкою різнопорядкових проблем. Їх можна умовно розділити на соціокультурні, політичні, правові й технічні.

 

Соціокультурні

1. Символічний простір України, складовою якого є пам’ятки культури, не становить смислової, ціннісної єдності й ділиться на такі сегменти:

- залишена у спадщину від СРСР частина загальнорадянського символічного простору, що й нині охоплює багато регіонів України, але актуалізується лише локально, причому спорадична актуалізація тих чи інших об’єктів відбувається, як правило, за ініціативою не широкої громадськості чи органів влади, а політичних партій і політизованих громадських організацій лівого спрямування; цей сегмент українського символічного простору не розвивається і поступово деградує;

- український символічний простір, що складається почасти з пам’яток національної старовини різного ступеню давності, почасти, з успадкованих, але відповідним чином інтерпретованих, елементів української радянської культурної спадщини, почасти з новостворених пам’ятників, меморіальних комплексів національного та місцевого значення тощо; цей сегмент символічного простору Україну має тенденцію активно розвиватися, однак йому бракує системності та концептуальної єдності;

- російський символічний простір, що складається, в основному, з архітектурних і скульптурних пам’ятників (у тому числі, пам’яток сакральної архітектури) та меморіальних місць, пов’язаних із часами Російської імперії та, подекуди, СРСР; вони досить широко представлені у значній частині регіонів України, але актуалізуються локально, переважно у південних областях і Криму; в основному там цей сегмент символічного простору України і розвивається, переважно за ініціативою проросійських громадських організацій, політичних партій та місцевої влади, а також завдяки ідеологічному, політичному та фінансовому впливам з Росії; розвиток російського символічного простору відбувається також за рахунок відповідної інтерпретації частини української національної культурної спадщини, представленої переважно пам’ятками православної культової архітектури, які, таким чином, виступають точками перетину українського та російського символічних просторів;

- символічні простори менш чисельних, ніж російська, національних меншин України; вони мають переважно локальний характер і поширені, як правило, в одному-двох регіонах; відновлення, розвиток й актуалізація цих просторів іноді входить у протиріччя з українськими національними інтерпретаціями історичного минулого і супроводжується гострими дискусіями (наприклад, відновлення польського військового цвинтаря у Львові, поховань польських жертв міжетнічних конфліктів 1943 р. і загиблих вояків Армії Крайової на Волині); конфлікти за символи між різними етнічними групами не так давно мали місце на регіональному рівні, в АР Крим – знищення т. зв. «поклонних хрестів» кримськими татарами і сутички між ними та послідовниками православ’я в Бахчисараї з приводу належності території колишнього кримськотатарського цвинтаря «Азізлер»;

 

Політичні

1. Відсутність серед громадян України консенсусу щодо культурного змісту поняття українська нація. Відтак ціннісні комплекси, інтерпретації та оцінки історичних подій, об’єкти вшанування, конфесійний вибір, зовнішньополітичні орієнтації населення різних регіонів мають суттєві відмінності, які важко узгодити саме в культурній площині.

2. Наявність політичних, громадських і релігійних сил, для яких Україна має відносне значення і цінність лише як сегмент більш масштабного політичного, культурного і конфесійного комплексу – т. зв. «Русского мира». Відповідно значна частина найбільш важливих об’єктів культурної спадщини України інтерпретується ними як символічне вираження ідеї «Русского мира», тобто включається у символічний простір, смислові, структуроформуючі центри якого знаходяться за межами нашої держави. З цієї позиції навіть найпоміркованіші спроби наголосити на самостійній цінності і значенні українських культурних та духовних центрів, насамперед, Києва, розглядаються як деструктивні.[3]

 

Такий стан справ вимагає консолідованими зусиллями наукових і державних установ, профільних громадських організацій провести ревізію української культурної спадщини за ціннісними і політичними критеріями, знайти шляхи концептуального узгодження смислових і ціннісних змістів різних символічних просторів України, сформувати на теоретичному і образному рівнях ідеї та уявлення про єдиний український символічний простір.

 

Правові

1. Неузгодженості та методологічні недоліки реєстрації об’єктів культурної спадщини.

І досі не завершене формування Державного реєстру нерухомих пам’яток України, не в останню чер3гу через складну і таку, що потребує значних коштів, процедуру підготовки відповідних документів. Одним із найбільш негативних наслідків такого зволікання є втрата великої кількості об’єктів, знищених, як правило, з метою звільнення місць під забудову.[4] Фахівці також вказують на численні недоліки методологічного характеру в підготовці Державного реєстру – відсутність уніфікованої термінології, неточності у часовій і просторовій ідентифікації об’єктів тощо.

На даний час відсутня повна зведена інформація про зміст даного реєстру. На сайті Міністерства культури України міститься лише перелік пам’яток місцевого значення. Перелік об'єктів культурної спадщини національного значення, включених до Державного реєстру нерухомих пам'яток України, знаходиться окремо як Додаток до постанови Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 р. № 928 «Про занесення об'єктів культурної спадщини національного значення до Державного реєстру нерухомих пам'яток України». Хоча, згідно з ст. 16 Закону України «Про охорону культурної спадщини», «центральний  орган  виконавчої  влади  у   сфері охорони культурної спадщини забезпечує публікацію Реєстру та внесених до нього змін у спеціалізованому періодичному виданні», ця норма Закону досі не виконується.

Нині Державний реєстр нерухомих пам’яток України – це не цілісний документ, яким йому належало б бути, а «комплекс офіційних документів, які містять перелік усіх пам'яток архітектури, історії, археології і монументального мистецтва національного значення, а також перелік національних історико-культурних заповідників»[5].

Така ситуація свідчить про недосконалість правової і методологічної бази укладання Державного реєстру нерухомих пам’яток України, недостатню відкритість і прозорість цього процесу.

Паралельно з цим реєстром існує Державний реєстр національного культурного надбання, створений відповідно до «Основ законодавства України про культуру» 1992 р. (пункт про нього увійшов і до Закону України «Про культуру» від 14 грудня 2010 р. (ст. 16), прийнятого на заміну згаданих «Основ»). Згідно з Положенням про Державний реєстр національного                        культурного надбання (Постанова Кабінету Міністрів України № 466 від 12 серпня 1992 р.), до нього мали включатися пам’ятки тих самих типів, що входять до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, а також  пам’ятки «образотворчого і декоративно-ужиткового мистецтва; документальні пам'ятки – унікальні  акти  державності, інші важливі архівні матеріали, кіно-, фото- і фонодокументи, старовинні рукописи, рідкісні друковані видання»[6].

Обидва реєстри мають відмінності за суб’єктами їх формування, а також за змістом і правовим статусом.

2. Відображений у законодавстві конфлікт інтересів між суб’єктами містобудування, з одного боку, і суб’єктами дослідження, охорони та популяризації культурної спадщини, з іншої. Типовим прикладом цього є  прийнятий 17 лютого 2011 р. Закон України «Про регулювання містобудівної діяльності», яким були скасовані положення законів «Про охорону культурної спадщини» та «Про охорону археологічної спадщини» щодо обов’язковості погодження центральним та місцевими органами охорони культурної спадщини програм та проектів будівельних робіт на територіях історико-культурних заповідників, в охоронних зонах об’єктів культурної спадщини тощо, а також про обов’язковість археологічної експертизи на територіях майбутньої забудови. Це становить серйозну загрозу для нерухомих об’єктів національного культурного надбання, збереження автентичності історичних культурних ландшафтів, їх туристичного потенціалу.

3. Відсутність дієвого контролю за дотриманням чинного законодавства у сфері охорони культурної спадщини. Через це маємо непоодинокі випадки, коли власники чи користувачі таких об’єктів не підписують охоронні договори, хоча така вимога міститься у Законі «Про охорону культурної спадщини», і не несуть за це жодної відповідальності, як і за спотворення об’єкта у ході несанкціонованих ремонтних робіт чи, навіть, за його знищення внаслідок недбальства.

 

Технічні

1. Порівняно незначна кількість українських об’єктів, внесених до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. На даний час у ньому містяться лише  шість українських об’єктів, п’ять з яких відносяться до культурних пам’яток: архітектурний комплекс Софії Київської, Києво-Печерська Лавра (обидва об’єкти знаходяться у Списку під одним номером), ансамбль історичного центру Львова, пункти геодезичної дуги Струве, резиденція Буковинських митрополитів у Чернівцях. Це стільки ж, скільки у Словаччині й менше, ніж у Румунії, Угорщині, Польщі, Російській Федерації.[7] За цим критерієм Україна як об’єкт культурного туризму виглядає поки що менш привабливою, ніж більшість суміжних з нею країн.

У Попередніх списках (Tentative Lists) світової спадщини ЮНЕСКО знаходяться 14 українських об’єктів, п’ять з яких – ще з 1989 р., серед них такі визначні, як історичний центр Чернігова, Херсонес Таврійський, культурний ландшафт Каньйону в Кам’янці-Подільському (з Камянець-Подільською фортецею включно), могила Тараса Шевченка. Вочевидь, у наукових частин відповідних культурних закладів існують проблеми з підготовкою номінаційних документів (The Nomination File) для подання до Центру світової спадщини, хоча вимоги до оформлення цих документів є на сайті ЮНЕСКО.

2. Хронічно недостатнє фінансування утримання пам’яток, через що у багатьох регіонах України близько або понад половини об’єктів культурної спадщини мають незадовільний технічний стан, досить багато з них – аварійні та потребують ремонтно-реставраційних або консерваційних робіт. Зрозуміло, що заходи з актуалізації таких об’єктів або неможливі в принципі, або можуть мати лише обмежений характер.

3. Надмірне одержавлення функції збереження культурної спадщини, коли неурядові організації, у тому числі, Українське товариство охорони пам’яток історії та культури, відіграють у цій справі лише допоміжну роль. Державні установи далеко не завжди виявляють гнучкість і творчий підхід в управлінні культурною спадщиною. Водночас існує зарубіжний досвід діяльності благодійних громадських організацій, які опікуються значною кількістю пам’яток історії та культури, а також природними ландшафтами і не лише зберігають їх, але й ефективно використовують на благо громадян, займаючись дослідницькою, екскурсійною, туристичною, освітньою, видавничою діяльністю, організацією дозвілля.[8]

З урахуванням світового досвіду доцільно скоригувати уявлення про феномен культурної спадщини та принципи її збереження. Пам’ятки історії та культури доцільно розглядати не окремо від навколишнього середовища, ландшафту, в якому вони знаходяться, а як його складову частину, й їх разом – як єдиний нероздільний комплекс. Саме цей комплекс, а не пам’ятка сама по собі, повинен досліджуватися, охоронятися і використовуватися[9]. Таке розуміння культурної спадщини притаманне багатьом зарубіжним неурядовим пам’яткоохоронним організаціям, які сполучають у своїй діяльності охорону зазначених пам’яток і навколишнього середовища[10].

 

Пропозиції

 Для підвищення ефективності актуалізації культурної спадщини України доцільно вжити наступних заходів.

Міністерству культури України:

- забезпечити належну підготовку і подання до Центру світової спадщини (World Heritage Centre) документів, необхідних для включення українських об’єктів, що знаходяться у Попередньому списку, до Списку світової спадщини.

- розробити довгострокову Державну програму популяризації культурної і природної спадщини України, розглядаючи її виконання як чинник соціально-економічного розвитку та екологічного оздоровлення міст і регіонів країни;

- вивчити із урахуванням зарубіжного досвіду і думки вітчизняних експертів питання щодо доцільності створення правової бази для діяльності неурядових неприбуткових організацій зі збереження та актуалізації культурної спадщини;

- забезпечити створення єдиного Державного реєстру національної культурної спадщини і його доступність для громадськості;

- розвивати співпрацю в галузі дослідження та актуалізації культурної спадщини з релігійними організаціями, насамперед тими, що представляють традиційні для України релігії та конфесії, оскільки значною й, напевно, найбільш атрактивною та багатозначною частиною пам’яток культури є об’єкти сакральної архітектури.

 

 

Відділ гуманітарної політики

 

Литвиненко О.М