"Проблеми інформаційного законодавства України в сфері створення, поширення та використання інформації та шляхи їх вирішення". Аналітична записка

Поділитися:

Анотація

 

В аналітичній записці проаналізовані наявні проблеми у чинному інформаційному законодавстві України в сфері створення, поширення та використання інформації. Запропоновано можливі напрями його вдосконалення, зокрема шляхом затвердження змін до існуючих законів, прийняття нових законів, а також розробки Інформаційного кодексу України.

 

ПРОБЛЕМИ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ В СФЕРІ СТВОРЕННЯ, ПОШИРЕННЯ ТА ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЇ ТА ШЛЯХИ ЇХ ВИРІШЕННЯ

 

Аналіз нормативно-правового поля України засвідчує, що в нашій державі наявна низка законодавчих та інших нормативно-правових актів спрямованих на регулювання, захист та розвиток вітчизняного інформаційного простору[1]. Зовнішня експертиза, яка неодноразово здійснювалася, зокрема представниками ОБСЄ, підтвердила, що законодавча та нормативно-правова база функціонування інформаційної сфери України в цілому відповідає європейським нормам. Тобто можна вести мову про те, що сьогодні в нашій державі вже створено основи такої галузі українського законодавства як інформаційне право.

 

Проте поряд з тим, що в Україні прийнято низку нормативно-правових актів на означеному напрямі, важливою проблемою залишається певна несистемність вітчизняної правової політики в інформаційній сфері, зокрема з огляду на те, що почасти законодавчі акти ухвалюються з метою вирішення тактичних завдань, без урахування стратегічних орієнтирів та об’єктивних українських умов[2]. Окрім того, частина інформаційних відносин регулюється підзаконними, а подекуди й відомчими нормативними актами.

 

Як наслідок, значна кількість питань функціонування інформаційної сфери в Україні залишається досі недостатньо врегульованою на законодавчому рівні – це стосується як проблем інфраструктури, так і діяльності ЗМІ, інформаційно-аналітичних установ тощо.

 

Зокрема, у сучасний період у системі інформаційного законодавства свого вирішення потребують такі проблеми в сфері створення, поширення та використання інформації як:

  • формування правових умов для забезпечення плюралізму, прозорості та неупередженості діяльності ЗМІ, недопущення їх монополізації та використання у маніпулятивних цілях;

З огляду на недостатню контрольованість державою відносин власності на ключові вітчизняні ЗМІ та відсутність нормативно-правових актів, які сприяли би становленню економічно незалежних ЗМІ, створюються передумови для монополізації медіа-ринків фінансово-промисловими групами, які через належні їм ЗМІ почасти вдаються до формування змістовного наповнення інформаційних продуктів на власний розсуд обслуговуючи не стільки суспільні та загальнодержавні, скільки вузькогрупові корпоративні інтереси, використовуючи ЗМІ у маніпулятивних цілях. При цьому журналістські колективи, передовсім через непрозорість трудових відносин з власниками, а також слабку самоорганізацію, практично не мають можливостей для проведення незалежної редакційної політики.

  • унормування діяльності з поширення інформації в мережі Інтернет;

Фактично відсутнє правове регулювання функціонування в Україні міжнародних інформаційних обмінів та інформаційних систем, найяскравішим прикладом яких є Інтернет та відсутність поняття засобу масової інформації в мережі Інтернет, унеможливлює здійснення перевірки інформації, яка там поширюється та створює передумови для використання Інтернет-ЗМІ у деструктивних цілях.

  • вдосконалення захисту інтелектуальної власності в умовах поширення Інтернет-технологій;

Значна частина авторських творів, доступних в українському сегменті Інтернету, опинилася там з порушенням прав інтелектуальної власності. Про це зокрема, зазначалося у щорічній «Спеціальній доповіді 301», яку оприлюднив 1 травня ц.р. Офіс торговельного представника США. У відповідності до цієї доповіді, Україну названо найбільшим порушником авторського права та віднесено до категорії так званих пріоритетних зарубіжних країн (у цій категорії наша країна опинилася першою і єдиною за останні сім років)[3].

 

Варто зауважити, що в чинному законодавстві України за порушення авторських та суміжних прав передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність[4]. Водночас, відносини у сфері телекомунікаційних послуг в Україні регулюються Законом України «Про телекомунікації» від 18.11.2003 р. № 1280-IV, де у п. 4 ст. 40 зазначається, що оператори, провайдери телекомунікацій не несуть відповідальність за зміст інформації, що передається їх мережами. Таким чином, за умови наявності на Інтернет-ресурсах операторів, провайдерів телекомунікацій матеріалів (інформації), які порушують права інтелектуальної власності третіх осіб, відповідальність за такі матеріали мають нести особи, які їх розміщували. На практиці це означає, що в більшості випадків окремі правовласники не в змозі відслідковувати поширення об’єктів, що охороняються (особливо в телекомунікаційних мережах відкритого типу), а відтак – часто позбавлені можливості захищати свої права в цифровому середовищі.

  • вдосконалення правових вимог щодо дотримання журналістами професійних та етичних стандартів; 

Актуальною проблемою залишається питання професійної компетентності та моральної відповідальності журналістів перед суспільством, на що звертає увагу й Національна спілка журналістів України (далі – НСЖУ)[5].

Наразі за порушення етичних стандартів, ані з боку аудиторій чи професійної спільноти, ані з боку держави, фактично, відсутні наслідки для самого ЗМІ чи журналіста. Зокрема, Україні бракує узгодженого Кодексу журналістської етики та механізмів контролю за його виконанням[6], а також визначення в чинному законодавстві відповідальності журналістів за порушення професійних етичних принципів[7]. Маємо констатувати, що відсутність обов’язкових правових вимог щодо дотримання професійних етичних стандартів та дієвого інституту саморегуляції (установи з контролю за їх дотриманням) стає передумовою до порушення цих стандартів як з боку окремих журналістів, так і редакцій в цілому. Малоймовірно, що суттєво на цю ситуацію вплине уведення в обіг так званої «єдиної журналістської прес-картки», про яку точаться розмови в журналістському середовищі. Не варто очікувати найближчим часом й на створення більш потужних механізмів саморегуляції журналістів на галузевому рівні – наприклад, перетворення Комісії з журналістської етики у галузеву організацію, яка розглядатиме скарги на ЗМІ чи журналістів на загальнодержавному рівні та прийматиме рішення про їх покарання[8].

 

Окрім того відкритою залишається проблема неузгодженості термінології в інформаційному законодавстві.

 

Нині використовується низка термінів, що недостатньо коректні та/або не мають чіткого визначення свого змісту, що дозволяє почасти використовувати їх довільно – такими, зокрема, є «інформаційно-психологічна безпека», «інформаційно-психологічні впливи» тощо[9]. Відсутнє в нормативно-правовому полі України визначення понять «державної інформаційної політики» та «національного інформаційного простору». Існує потреба чіткого визначення на законодавчому рівні таких категорій як «предмет інформаційних правовідносин», «об’єкт інформаційного права» тощо.

Таким чином, на сьогодні актуальним постає питання вдосконалення українського інформаційного законодавства у сфері створення, поширення та використання інформації відповідно до сучасних потреб та викликів.

 

На думку значної кількості вітчизняних правознавців таке вдосконалення має відбуватися шляхом кодифікації – розробки та прийняття Інформаційного кодексу України (Кодексу України про інформацію)[10].

 

Варто зауважити, що про необхідність розробки такого кодексу йшлося ще в Указі Президента України «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року «Про заходи щодо вдосконалення державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України»[11]. Окрім того, необхідність прийняття Інформаційного кодексу України законодавчо закріплено в «Основних засадах розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки»[12].

 

Таким чином впродовж більше ніж десяти останніх років ведуться численні дискусії про необхідність розробки та прийняття Інформаційного кодексу України та про те, яким він має бути. Найбільшого поширення при цьому набули три підходи.

 

Перший підхід був запропонований і розроблявся Державним комітетом телебачення і радіомовлення України. Він засновувався на тому, що в основу Інформаційного кодексу мали бути покладені «Концепція національної інформаційної політики», а також змінений відповідно до сучасних вимог суспільного розвитку Закон України «Про інформацію». Проте з огляду на те, що впродовж останніх 10 років зазнали фіаско всі спроби прийняти й «Концепцію державної інформаційної політики»[13], такий підхід вбачається недоцільним.

 

Другий підхід було розроблено групою фахівців Інституту держави і права ім. В. Корецького. На їх думку Інформаційний кодекс має складатися із чотирьох частин: 1) базова (загальна), яка містила б системо-утворюючі норми, що регулюють базові відносини у сфері інформації та інформатизації; 2) галузева частина, яка має регулювати інформаційні відносини в окремих сферах життя особи, держави, суспільства; 3) третя частина має містити видові норми і регулювати інформаційні відносини суб’єктів у сфері створення, пошуку, одержання, використання, зберігання та поширення окремих видів (категорій) інформаційної продукції або в окремих складових інформаційного процесу; 4) частина щодо спеціальних норм, яка регулює відносини стосовно створення і використання інформаційних технологій та телекомунікаційних систем.

Третій підхід було запропоновано Урядовою комісією з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади у проекті «Концепції реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин»[14]. Цей підхід передбачав здійснювати систематизацію інформаційного законодавства в три етапи: 1) інкорпорація законодавства – визначення ієрархічної системи та структури інформаційного законодавства на рівні правової доктрини; 2) виокремлення в системі законодавства галузі та її закріплення у Зводі законів України як розділу – «Інформаційне законодавство»; 3) кодифікація – розробка і прийняття Верховною Радою України такого нормативного акта, як Кодекс України про інформацію.

 

При цьому систематизація інформаційного законодавства на думку розробників мала проводитися методом агрегації – удосконалення окремих правових норм чи створення нових міжгалузевих правових інститутів не повинно було порушувати цілісність та призначення інформаційного законодавства, а покращувати його дієвість у цілому.

 

Проте, незважаючи на різні підходи, правознавці наполягають на необхідності розробки та прийняття Інформаційного кодексу України та вважають за необхідне об’єднати в ньому механізми регулювання провідних суспільних відносин, об’єктом яких є інформація незалежно від форми, способу, засобу чи технології її поширення. Такий кодекс, на їх думку, має чітко визначити об’єкт, предмети інформаційного права, суб’єкти інформаційних правовідносин, правовий режим доступу до інформації, а також передбачити механізми забезпечення інформаційного суверенітету України та забезпечення інформаційної безпеки громадян, суспільства та держави як складових національної безпеки України. 

 

Висновки та пропозиції

1. Не зважаючи на те, що інформаційна сфера є безумовним лідером у кількості законів, які її регулюють, аналіз чинного вітчизняного законодавства засвідчує низку прогалин, зокрема свого вирішення потребують такі проблеми в сфері створення, поширення та використання інформації як:

  • формування правових умов для забезпечення плюралізму, прозорості та неупередженості діяльності ЗМІ;
  • унормування діяльності з поширення інформації в мережі Інтернет;
  • вдосконалення захисту інтелектуальної власності в умовах поширення Інтернет-технологій;
  • вдосконалення правових вимог щодо дотримання журналістами професійних етичних стандартів;
  • узгодженість термінології в інформаційному законодавстві тощо.

2. На сьогодні актуальним постає питання вдосконалення українського інформаційного законодавства шляхом затвердження змін до існуючих законів, а також прийняття нових законів в інформаційній сфері.

  • задля формування правових умов для забезпечення плюралізму, прозорості та неупередженості діяльності ЗМІ, недопущення концентрації та використання їх з метою маніпуляції, внести зміни до законів України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про інформаційні агентства», «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» передбачені проектом Закону України «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації» від 04.04.2013 р. № 2731[15];
  • з метою унормування діяльності з поширення інформації в мережі Інтернет, введення в правове поле діяльності новітніх засобів масової інформації, Інтернет- та інших електронних видань, надання їм відповідного правового статусу, розробити та прийняти окремий закон  «Про засоби масової інформації в мережі Інтернет», у відповідності до міжнародних принципів та стандартів, в якому зокрема передбачити: визначення правового статусу та принципів діяльності Інтернет-ЗМІ як нового, нетрадиційного ЗМІ; визначення прав та обов’язків вітчизняних та зарубіжних суб’єктів інформаційних відносин в національному сегменті мережі Інтернет; недопущення цензури Інтернет-ЗМІ тощо);
  • задля вдосконалення захисту інтелектуальної власності в умовах поширення Інтернет-технологій посилення відповідальності за незаконне розміщення та використання об’єктів авторського та суміжних прав у мережі Інтернет, внести зміни до законів України передбачені проектом закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України відносно врегулювання питань авторського права і суміжних прав» від 15.06.2010 р. № 6523[16]. Доречним вбачається при підготовці його до другого читання передбачити: процедуру попередження порушника через Інтернет-провайдера та у разі продовження порушення застосування санкцій до нього у вигляді припинення доступу до мережі Інтернет або надання послуг з розміщення Інтернет-сайту; процедуру, відповідно до якої Інтернет-провайдер, чиї послуги були використані для порушення авторського та/або суміжних прав несе з відповідною особою-порушником солідарну відповідальність;
  • для вдосконалення правових вимог щодо дотримання журналістами професійних та етичних стандартів, а також з метою забезпечення інформаційних прав громадян та суспільства на отримання повної і об’єктивної інформації, розробити та внести зміни в чинне законодавство України (наприклад до ст. 25 Закон України «Про інформацію») спрямовані на підвищення відповідальності журналістів при здійсненні своїх професійних обов’язків.

3. Наступним етапом вдосконалення українського інформаційного законодавства має стати його систематизація та кодифікація – розробка та прийняття Інформаційного кодексу України (робоча назва), який чітко визначить суб’єктів, максимально врахує їх права та законні інтереси, забезпечить єдині підходи та принципи до регламентації відносин в інформаційному просторі, а також надасть визначення низці термінів в інформаційній сфері, зокрема «національний інформаційний простір», «державна інформаційна політика», «інформаційно-психологічна безпека» тощо.

4. З огляду на суспільну чутливість питань пов’язаних із вдосконалення українського інформаційного законодавства (особливо щодо діяльності ЗМІ), пропонується створити робочу групу з представників заінтересованих органів державної влади, Комітету ВР України з питань свободи слова та інформації, ЗМІ та їх професійних об’єднань, правозахисників та юристів задля підготовки пропозицій до вищезазначених проектів законів та Інформаційного кодексу України. Інституціонально така робоча група може бути утворена при Координаційній раді з питань розвитку громадянського суспільства.

Відділ досліджень інформаційного суспільства

та інформаційних стратегій

 (В.К. Конах)



[1] Найбільш суттєвими на означеному напрямі є закони: «Про інформацію», «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні», «Про телебачення та радіомовлення», «Про інформаційні агентства», «Про державну таємницю», «Про державну підтримку засобів масової інформації та соціальний захист журналістів», «Про рекламу», «Про Концепцію національної програми інформатизації», «Про Національну програму інформатизації», «Про науково-технічну інформацію», «Про захист інформації в інформаційно-комунікаційних системах», «Про електронний  цифровий підпис», «Про електронні документи та електронний документообіг», «Про захист персональних даних» тощо.

[2] Додонов О. Г., Литвиненко О. В., Янішевський С. О. Інформаційна політика органів державної влади: напрями удосконалення // Стратегії розвитку України: теорія і практика. К.: НІСД, 2002. С. 637.

[3] Це визначення є кульмінацією зростаючого впродовж кількох років занепокоєння з приводу широко поширених крадіжок інтелектуальної власності, в тому числі зростаючих порушень прав інтелектуальної власності, де задіяні урядові структури. Підстав для прийняття такого рішення було три: «несправедливе, непрозоре управління» щодо організацій зі збору та розподілу авторських винагород для американських та інших правовласників, широке використання нелегального програмного забезпечення в українських державних органах, нездатність вжити ефективних заходів для боротьби з широко поширеними в Інтернеті порушеннями авторських та суміжних прав в Україні.

[4] Зокрема, відповідно до ст. 51-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення, незаконне використання об’єкта права інтелектуальної власності (літературного чи художнього твору, їх виконання, фонограми, передачі організації мовлення, комп’ютерної програми, бази даних, наукового відкриття, винаходу, корисної моделі, промислового зразка, знака для товарів і послуг, топографії інтегральної мікросхеми, раціоналізаторської пропозиції, сорту рослин тощо), привласнення авторства на такий об’єкт або інше умисне порушення прав на об’єкт права інтелектуальної власності, що охороняється законом, тягне за собою накладення штрафу від десяти до двохсот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян із конфіскацією незаконно виготовленої продукції та обладнання і матеріалів, які призначені для її виготовлення. Ст. 164-9 встановлює адміністративну відповідальність за незаконне розповсюдження примірників аудіовізуальних творів, фонограм, відеограм, комп'ютерних програм, баз даних, а ст. 164-13 встановлює адміністративну відповідальність за порушення законодавства, що регулює виробництво, експорт, імпорт дисків для лазерних систем зчитування, експорт, імпорт обладнання чи сировини для їх виробництва.

Ст. 176 Кримінального кодексу України передбачає кримінальну відповідальність, яка настає за незаконні відтворення, розповсюдження чи інше використання творів, які є об'єктом авторського права, без дозволу авторів, якщо ці дії спричинили шкоду у значному розмірі (понад 20 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян).

[5] Резолюція учасників науково-практичної конференції «Професійні стандарти та етика в журналістському середовищі України: проблеми і перспективи». 29.05.2012. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nsju.dp.ua/index.php?option=com_content&view=article&id=172:2012…

[6] В Україні за роки незалежності було розроблено кілька кодексів етичної поведінки журналістів, зокрема Національною спілкою журналістів України (у 1992, 1997, 2002 рр.). А 11 березня 2010 р. Національна експертна комісія з питань захисту суспільної моралі затвердила етичний кодекс журналістів в своїй редакції, який був розроблений її апаратом. Варто зауважити, що жоден з них не має обов’язкового характеру для виконання (в найкращому випадку порушення норм піддаються громадському осуду, розглядаються на зборах редакційних колективів та комісіями з журналістської етики) та не передбачає механізмів контролю за його додержанням

[7] Так, в ст. 26 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» від 16.11.1992 р. № 2782-XII окреслено певні обов’язки журналістів, а в п. 7 ст. 25 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 р. № 2657-XII йдеться, що обов'язки журналіста, працівника засобу масової інформації, поширюються й на зарубіжних журналістів, проте в жодному законі не прописано чітко відповідальність журналістів за порушення своїх обов’язків, а тим більш професійних етичних принципів.  

[8] Аналіз інституції контролю та регулювання роботи ЗМК в західних країнах дозволяє виокремити дві основні моделі: інститути омбудсменів чи комісій (рад) з преси та інститути прес-карт. У випадку наявності відповідної установи по забезпеченню соціальної відповідальності мас-медіа, така установа в своїй діяльності спирається на кодекси професійної етики журналістів, державне законодавство, що регулює діяльність ЗМІ, та на міжнародні документи. Таке саморегулювання в одних країнах здійснюється за підтримки державної влади, в інших – самостійно на основі професійних об'єднань та спілок.

[9] Хоча вищезазначені поняття згадуються, наприклад,в «Доктрині інформаційної безпеки України»

[10] Про це говорилося зокрема учасниками круглого столу на тему «Проблеми кодифікації інформаційного законодавства України», який відбувся 4 червня 2009 року в Інституті законодавства Верховної Ради України.

[11] Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 31 жовтня 2001 року "Про заходи щодо вдосконалення  державної інформаційної політики та забезпечення інформаційної безпеки України": указ Президента України від 6 грудня 2001 року № 1193/2001. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1193/2001

[12] Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007–2015 роки: закон України від 09.01.2007 р. № 537-V. - [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/537-16

[13] Так, 13 грудня 2002 р. у ВР України було зареєстровано Проект закону «Про Концепцію національної інформаційної політики», № 2526 (ініціатор проекту: Янукович В. Ф., Кабінет Міністрів України), який після 2-го читання 18 травня 2004 р. було відхилено ВР України.

12 червня 2009 р. у ВР України було зареєстровано Проект закону «Про Концепцію державної інформаційної політики», № 4664 (ініціатор проекту: Тимошенко Ю. В., Кабінет Міністрів України), який було відкликано 11 березня 2010 р.

Останньою спробою прийняти «Концепцію державної інформаційної політики» стала реєстрація 13 жовтня 2010 р. у ВР України відповідного Проекту закону за № 7251, (ініціатор проекту: Азаров М. Я., Кабінет Міністрів України). 11 січня 2011 р. проект зазначеного закону було прийнято ВР України за основу у першому читанні, проте у другому читанні 5 липня 2011 р. його було відхилено.

[14] Концепція реформування законодавства України у сфері суспільних інформаційних відносин. Затверджено та взяте за основу рішенням Урядової комісії з питань інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів виконавчої влади (Протокол № 7 від 06.10.2000 р.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://ndcpi.org.ua/jurnal/16_12.htm

[15] Докладніше див.: «Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення прозорості відносин власності стосовно засобів масової інформації»: проект закону України від 04.04.2013 р. № 2731.  [Електронний ресурс]. – Режим доступу:  http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=46450; «Про реформування друкованих засобів масової інформації»: проект закону України від 21.03.2013 р. № 2600. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=46245   

[16] Докладніше див.: «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України відносно врегулювання питань авторського права і суміжних прав»: проект закону України від 15.06.2010 № 652. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_1?pf3511=37985