Сучасна система міжнародних відносин характеризується високим рівнем взаємозалежності, що призводить до зменшення абсолютної ваги і трансформації ролі державного суверенітету. Відповідні зміни стають найбільш очевидними на прикладі участі держав в інтеграційних утвореннях.
Одним з найбільш показових і актуальних для України, з огляду на проголошений євроінтеграційний курс, сучасних прикладів політичної та економічної інтеграції є ЄС. Набуваючи членства у цьому інтеграційному утворенні, держави стикаються з питанням делегування тих або інших своїх повноважень на користь Союзу у цілому. Це провокує виникнення у країнах-членах та у країнах-кандидатах на членство в ЄС побоювання щодо обмежень їх державного суверенітету всередині Європейського Союзу.
Поняття державного суверенітету не має абсолютного характеру. Історичні версії розуміння та реалізації суверенітету варіюють за 3-ма параметрами: носій суверенітету, абсолютність суверенітету, а також внутрішній та зовнішній виміри суверенітету. Сучасні уявлення про сутність та роль державного суверенітету значно відрізняються від тих, що були сформульовані у Вестфальському трактаті 1648 року. І хоча поняття суверенітету зберігається у Хартії ООН, стаття 2 (4) якої забороняє дії, спрямовані проти «політичної незалежності і територіальної цілісності» держав, на практиці усі три параметри державного суверенітету на сьогодні тією чи іншою мірою зазнають змін.
Вчергове проблема обмежень державного суверенітету постала у практичній площині після Другої світової війни та знайшла своє відображення у процесах європейської інтеграції. Після війни обмежень суверенітету зазнали переможені країни, а у подальшому – країни «соціалістичного табору».
Доктрину, а отже саме поняття обмеженого суверенітету пов’язують з ім’ям лідера СРСР Л.Брежнєва («доктрина Брежнєва», 1968 р.). Згідно з цією доктриною СРСР міг втручатися у внутрішні справи інших країн-учасниць Організації Варшавського договору, щоб попередити їх вихід з ОВД (практично цю доктрину реалізовано введенням військ до Чехословаччини). Інколи цю доктрину розуміють як «суверенітет в обмін на гроші» (тобто на економічні преференції з боку СРСР), однак проти цього свідчить примусовий, а не добровільний характер надання такої «згоди» з боку згаданих країн. Показово, що питання «обмеження державного суверенітету» як загрози при вступі до ЄС найбільш активно дискутувалося саме у «посткомуністичних» країнах Центральної Європи та Балтії напередодні масштабної хвилі розширення ЄС у 2004 р. Типовим для євроскептиків у цих країнах було порівняння в політичному дискурсі Брюсселю з радянською Москвою.
Згідно з радянською правовою доктриною союзні республіки СРСР, зокрема Українська РСР, вважалися суверенними державами у межах Союзу. Такий статус України і Білорусії був певним чином визнаний міжнародною спільнотою через формально самостійну участь цих республік у роботі ООН в якості членів-засновників.
Водночас, це конституційне положення фактично мало фіктивний характер аж до 1990-1991 року, коли наповнення норм про державний суверенітет радянських республік реальним змістом зрештою призвело до краху СРСР.
На процес окреслення меж суверенітету вплинув також принцип верховенства прав людини, визнаний у повоєнні часи у низці міжнародних правових документів. Зрештою, з метою запобігання таким злочинам як геноцид, злочини проти людяності, етнічні чистки, у рамках ООН у 2001р. було прийнято документ «Відповідальність заради захисту» (The Responsibility to Protect), в якому державний суверенітет переосмислено не як привілей, але як відповідальність держави перед власним населенням і, водночас, передбачені випадки можливого втручання міжнародної спільноти, якщо держава не у змозі захистити своє населення від таких злочинів.
Інший напрям у переосмисленні концепту державного суверенітету був реалізований у рамках ЄС. Відповідний процес був пов’язаний з поступовою інтеграцією європейських країн протягом понад 60 років.
ЄС є об’єднанням принципово нового типу. Союз, з одного боку, не є федеративною державою чи конфедерацією, а з іншого – не становить собою класичну міжнародну організацію, спрямовану на міждержавне співробітництво (як ООН, ОБСЄ тощо). Країни-члени ЄС юридично залишаються суверенними державами, які добровільно, за власним вибором «об’єднали свої суверенітети для того, щоб збільшити свою потужність та вплив у світі, якого жодна з країн-членів не могла б досягти наодинці».
Проблема державного суверенітету у межах ЄС вирішується таким чином, що країни-члени «об’єднують» (pool) певні важливі аспекти своїх суверенних прав. Термін «об’єднання суверенітетів» означає об’єднання системи прийняття рішень у процесі міжнародного співробітництва. Тоді як принцип консенсусу (одноголосного прийняття рішень на основі згоди всіх учасників) залишає суверенітет недоторканим, надаючи кожній з країн-учасниць право одностороннього вето на будь-яке рішення, об’єднання суверенітетів передбачає відхід від цієї системи.
У рамках ЄС за певними політичними напрямками, визначеними у правових документах, країни-члени делегують право прийняття рішень одному з органів ЄС, який ухвалює рішення кваліфікованою більшістю голосів. Відповідно, ця система передбачає, що позиція окремої країни-члена може бути не врахована. Головна причина, через яку країни-члени погоджуються на такі обмеження, полягає в тому, що у деяких сферах діяльності ЄС можливість блокування рішення може призвести до більш небажаних наслідків, ніж недотримання принципу одноголосної згоди. Так, голосування кваліфікованою більшістю у зв’язку із створенням в ЄС єдиного ринку товарів та послуг продемонструвало, що подолання торговельних бар’єрів становить для членів ЄС більшу цінність, ніж суверенне право накласти вето. Проте, прийняття рішень у найбільш ідеологічно чутливих сферах – наприклад, у сфері зовнішньої та безпекової політики - передбачає право вето для урядів країн-членів ЄС.
У законодавстві ЄС існує можливість для країн-членів не брати участь у певних спільних діях та спільних зобов’язаннях членів цього об’єднання (opt-out). Так, Данія, Велика Британія, Швеція не входять і не мають наміру входити до єврозони, Велика Британія та Ірландія не приєдналися до Шенгенської угоди, ці ж країни не беруть участі у спільній Європейській політиці щодо біженців та мігрантів, Польща, Велика Британія та Чехія утрималися від приєднання до Хартії фундаментальних прав.
Кожна з країн-членів ЄС має можливості відстоювати власний суверенітет. Показовим є приклад Польщі, яка напередодні підписання Лісабонської угоди провела величезну роботу і відстояла власну позицію щодо деталей голосування кваліфікованою більшістю, отримавши зрештою більше впливу на роботу органів ЄС, ніж це передбачали попередні варіанти Лісабонської угоди.
Європейська зовнішня та безпекова політика, включно з її оборонною складовою, також демонструє можливості дотримання принципів державного суверенітету окремими країнами-членами. Так, Лісабонська угода містить так звану «клаузулу оборонної солідарності», тобто гарантує захист усім країнам-членам у випадку воєнної загрози, стихійного лиха, техногенної катастрофи тощо. Кілька країн-членів ЄС, що мають нейтральний статус, також підпадають під дію цього положення, не відмовляючись від свого нейтралітету (це питання було найбільш чутливим для Ірландії). І хоча фактично такі країни як Фінляндія та Швеція беруть участь у формуванні військових підрозділів у межах ЄС, формально вони зберігають нейтралітет, який є засадничою політичною орієнтацією цих держав. Таким чином, Європейська політика безпеки та оборони надає безпекові гарантії нейтральним державам, які є членами ЄС.
Водночас не кожне інтеграційне утворення або інтеграційний проект надають гарантії збереження державного суверенітету (або його контрольованого обмеження). Це є найбільш очевидним на прикладі проектів ЄврАзЕС та ЄЕП, що реалізуються за ініціативою Росії. Наднаціональні органи у них (зокрема, Комісія Митного союзу, суд ЄврАзЕС) наділені широкими повноваженнями: проект нового статуту суду ЄврАзЕС передбачає обов’язковість його рішень як для країн-учасниць цього об’єднання, так і для господарюючих суб’єктів, зареєстрованих на території Митного союзу. Процес прийняття рішень у цих утвореннях залишає за РФ вирішальний вплив, тоді як реальні можливості для інших держав-членів контролювати процес обмежень свого суверенітету відсутні.
Активізація зусиль РФ для залучення України до Митного союзу узгоджується з положенням «Стратегії національної безпеки Російської Федерації» (2009р.), що визначає пріоритетним напрямом російської зовнішньої політики підтримку (ре)інтеграційних процесів на пострадянському просторі (ІІ, п. 13).
Це створює серйозні ризики для України, оскільки вступ до Митного союзу у неконтрольований спосіб обмежує економічний суверенітет держави, а також перекреслює процес інтеграції України до ЄС через неможливість одночасного укладання зони вільної торгівлі з ЄС, а отже, підписання Угоди про асоціацію з ЄС.
Висновки
1. В умовах глобалізації зміст і роль державного суверенітету трансформуються. У межах ЄС як інтеграційного утворення новітнього типу йдеться не про відмову від державного суверенітету, а про «об’єднання суверенітетів» - спільні дії країн-членів з метою більш ефективної реалізації власних національних інтересів.
2. ЄС має гнучку систему прийняття рішень, яка поєднує суверенітети держав-членів та дозволяє їм контролювати процеси обмеження їх прерогатив. У цій системі право індивідуального вето доповнюється системою «участі або неучасті за бажанням» (у єврозоні, Шенгенській угоді, Хартії фундаментальних прав тощо), а також системою голосування кваліфікованою більшістю. У цих умовах кожна з країн-членів, незалежно від розміру та рівня економічного розвитку, реально впливає на рішення всередині ЄС і отримує, за необхідності, безпекові гарантії.
3. Процес інтеграції до ЄС відкриває для України перспективу підтримки державного суверенітету у нових міжнародних умовах, коли державна незалежність реалізується не у праві на здійснення одноосібних дій, а у реалізації національних інтересів спільно з іншими державами, які поділяють ті ж самі цілі. У разі набуття повноправного членства в ЄС Україна отримає гарантії безпеки, передбачені для країн-членів.
4. Інтеграційні проекти на пострадянському просторі, ініційовані Російською Федерацією, також передбачають обмеження державного суверенітету країн-учасниць. Водночас процес прийняття рішень у таких об’єднаннях передбачає переважну роль Росії, а також не дозволяє іншим державам-учасницям контролювати процес обмеження свого суверенітету.
5. Недостатня збалансованість зовнішньополітичного і зовнішньоекономічного курсу України є чинником, що негативно впливає на міжнародну позицію нашої держави, внаслідок чого вона втрачає міжнародно-політичні можливості реалізації свого суверенітету.
Відділ глобалістики та безпекових стратегій
(Г. Яворська)