Розглянуто результати президентських та парламентських виборів у Туреччині, проаналізовано їх вплив на внутрішню політику держави та формуванні її зовнішньої політики
Висновки:
- Результати президентських і парламентських виборів у Туреччині у травні 2023 року продемонстрували наявність серйозного розколу серед населення цієї держави щодо бачення бажаних шляхів її розвитку. Відносно невелика перевага над суперником (5 % осіб, що взяли участь у голосуванні) свідчить про те, що попри збереження значної підтримки Р.Т. Ердогана, у Туреччині є доволі високим рівень невдоволення політикою чинної влади, а також є запит на зміни у державі. При цьому у внутрішній політиці продовжуватиме зберігатися стійка вертикаль влади і переважатимуть політичні сили правого націоналістичного спрямування (з ісламістським ухилом).
- З початком чергового терміну Р.Т.Ердогана на посаді президента не очікується суттєвих змін у питаннях зовнішньої політики турецької держави. З огляду на минулий досвід, Туреччина намагатиметься балансувати між Заходом і Росією у процесі захисту своїх національних інтересів (зокрема, економічних).
28 травня 2023 року відбувся другий тур президентських виборів у Туреччині, який приніс перемогу чинному голові держави – Р.Т. Ердогану. Вибори до турецького парламенту відбувалися паралельно з першим туром виборів президента – 14 травня – і також ознаменувалися здобуттям більшої частини мандатів провладним альянсом партій.
Перебіг і результати президентських виборів
Попередні вибори президента Турецької Республіки у 2018 році продемонстрували перехід держави від парламентської до президентської форми правління – після проведення конституційної реформи 2017 року президент одночасно виконує функції і голови уряду, а також зберігає за собою посаду очільника урядової партії. До його компетенцій входить призначення міністрів та губернаторів у провінціях та округах, представників сфери судочинства, фіскальної служби тощо; також йому підпорядковується Управління у справах релігій Туреччини. Враховуючи це, вибори на посаду президента в Туреччині є ключовими у державі; саме вони визначають, хто фактично одноосібно ухвалюватиме основні політичні рішення.
У першому турі на посаду президента балотувалися чинний президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, висуванець від шестипартійного опозиційного блоку «Національний альянс» та голова «Республіканської народної партії» Кемаль Кілічдароглу, Сінан Оган від політичного ультраправого блоку «Альянс АТА», а також опонент Р.Т.Ердогана на минулих виборах 2018 року Мухаррем Індже.
Виборча кампанія Р.Ердогана була інтенсивною і супроводжувалася ініціативами у сфері соціальної політики (підвищенням рівня мінімальної заробітної плати, запровадженням можливості дострокового виходу на пенсію тощо); започаткуванням державних проєктів з будівництва (наприклад, запуск роботи АЕС «Аккую», розбудованої спільно з «Росатом») та інформаційними заходами на державних телеканалах, де опозиції відводилося значно менше ефірного часу (близько 10%). Кампанію також супроводжувало поширення прихильниками діючого президента фейків нібито від імені «Республіканської народної партії»[1]. Не менш важливим для консолідації підтримки виборцями діючого президента був і релігійний чинник – Р.Т.Ердогана підтримують багато консервативних мусульманських громад.
Головним конкурентом для Р.Т.Ердогана на виборах був К.Киличдароглу – лідер опозиції, який виступає з критикою корупції в державі та агітує за зближення Туреччини із європейськими партнерами й США. «Республіканська народна партія», яку очолює К.Киличдароглу, позиціонує себе як лівоцентристська соціал-демократична партія, що виступає за світський характер держави, базований на засадах правління першого президента Туреччини М.К. Ататюрка. Кампанія К.Киличдароглу з самого початку була більш поміркованою, і базувалася на апелюванні до патріотичних почуттів та політики примирення «розколотого» турецького суспільства (через це кандидата підтримала значна частина курдського населення на сході країни). Після першого туру виборів риторика кандидата стала більш різкою, із закликами до необхідності змін у міграційній політиці держави (повернення біженців).
Попередні результати соціологічних опитувань напередодні виборів, демонстрували неоднозначну картину – як сам чинний президент, так і його «Партія справедливості та розвитку» дещо поступалися опозиції. Розрив у рівні підтримки між кандидатами коливався у межах 6%. Тим не менше, за результатами першого туру виборів 14 травня Р.Т.Ердоган набрав 49,5% голосів виборців, у той час як за К.Киличдароглу віддали свої голоси 44,9% громадян. Третій кандидат – С.Оган – набрав 5,2% голосів, виступивши з публічною рекомендацією підтримати у наступному турі Р.Т.Ердогана. Результати другого туру президентських виборів 28 травня принесли перемогу діючому главі держави – за Р.Т.Ердогана проголосувало 52,2% виборців на противагу 47,8% голосам, відданим за його політичного опонента[2]. Загалом вибори характеризувалися високою явкою – майже 89% виборців проголосувало у першому турі; 85,6% виборців – у другому.
Попри черговий політичний успіх Р.Т.Ердогана, сам факт проведення другого туру виборів, а також відносно малий розрив у голосах з опозиційним кандидатом свідчать про великий рівень невдоволених чинною владою у турецькому суспільстві.
Парламентські вибори в Туреччині
Парламент Туреччини («Великі національні збори») складається з 600 депутатів, які обираються на загальних виборах від широкого кола політичних партій. За результатами попередніх парламентських виборів 2018 року до 27-х «Великих національних зборів» потрапило 14 партій, серед яких найбільшими були «Партія справедливості та розвитку», головою якої є Р.Т.Ердоган (мала 286 місць); очолювана К.Киличдароглу опозиційна «Республіканська народна партія» (мала 134 місця); ліва прокурдська «Народно-демократична партія», яка працює напівофіційно в умовах політичних ув’язнень її членів (мала 56 місць); а також ультраправа «Партія націоналістичного руху», яка входила в коаліцію з «Партією справедливості та розвитку» (48 місць)[3]. Таким чином, урядова коаліція мала суттєву перевагу в голосах, що дозволяло їй блокувати ініціативи з боку опозиційних партій.
Результати виборів 2023 року продемонстрували збереження популярності партій правого націоналістичного спрямування в Туреччині. До парламенту 28-го скликання балотувалися загалом 24 політичні партії, представлені великими виборчими блоками:
- провладний «Народний альянс» (включав «Партію справедливості і розвитку», «Партію націоналістичного руху»,ісламістську «Нову партію добробуту» та ін.) – отримав у новому парламенті 322 мандати (при цьому 10% голосів набрала ісламістська політична сила);
- опозиційний «Національний альянс» з шести політичних сил різного спрямування на чолі з «Республіканською народною партією» – отримав 212 голосів;
- лівий «Альянс праці та свободи» (включав «Ліву партію зелених», «Народно-демократичну партію», «Робітничу партію Туреччини») – отримав 66 місць у парламенті.
Внутрішньополітичний контекст виборів у Туреччині
Турецьке суспільство стикається зі значними економічними проблемами (передусім, високим рівнем інфляції та безробіття), загостреними через наслідки нещодавнього землетрусу. Також зростає рівень невдоволення рівнем політичних свобод.
Враховуючи минулий стиль правління Р.Т.Ердогана, у подальшому в Туреччині зберігатиметься (і, можливо, поглиблюватиметься) централізована система управління з наявністю у президента виключних інструментів та важелів впливу на внутрішні і зовнішньополітичні процеси. Разом з тим, для очільника держави та його урядової політичної сили будуть актуальними питання економічного характеру, які потребуватимуть швидкого вирішення за рахунок проведення внутрішніх структурних реформ.
Зовнішньополітичний аспект виборів у Туреччині
Результати президентських виборів у Туреччині є важливими для регіонального і міжнародного порядку денного з точки зору тієї ролі, яку відіграє держава в Чорноморському регіоні, на Кавказі та Близькому Сході. У контексті російсько-української війни важливо враховувати такі складові зовнішньої політики Туреччини під керівництвом Р.Т.Ердогана.
- Відносини із західними партнерами (у тому числі, в рамках НАТО і ЄС). У даному випадку, враховуючи результати виборів, перспектив серйозних змін щодо поточного політичного діалогу з відповідними державами і блоками не очікується. Політичний опонент Р.Т.Ердогана – опозиційний політик К.Киличдароглу – вважався більш «прозахідною» політичною фігурою, виступаючи за зближення Туреччини з ЄС і США. Р.Т.Ердоган ж у питаннях зовнішньої політики держави звик діяти більш «автономно», розходячись у поглядах із західними партнерами. Серед питань, які продовжують бути на порядку денному і вирішення яких є важливими для зазначених держав –міграційна політика, ратифікація членства Швеції в НАТО, реакція Туреччини на запровадження західних санкцій проти РФ і загалом питання посередництва турецької держави у питаннях російсько-української війни тощо.
- Відносини з Україною для Туреччини наразі важливі з точки зору позиціонування свого регіонального лідерства, де турецька сторона продовжуватиме виступати за реалізацію спільної «зернової угоди», а також відстоювати свої національні інтереси і безпекові пріоритети у Чорному морі. При цьому на двосторонньому рівні для обох держав залишається вигідною і перспективною наявна динаміка військово-політичної і оборонної співпраці.
- Відносини з Росією, ймовірно, залишаться актуальними. Туреччина надалі прагнутиме позиціонувати себе як прихильниця політико-дипломатичного вирішення питань, що становлять взаємний інтерес неї та РФ. Керівництво Туреччини, ймовірно, продовжуватиме тактику «малих кроків» щодо посередництва та надання переговорного майданчика для України та Росії щодо гуманітарних питань (обмін полоненими, функціонування «зернової угоди»), а також продовжуватиме спроби бути посередником у переговорах між США та РФ.
- Підтримуючи Азербайджан у конфлікті з Вірменією, керівництво Туреччини надалі активізуватиме діалог з Росією щодо керованості конфлікту в Карабасі, недопущення регіональної ескалації та досягненні мирного договору між Азербайджаном та Вірменією. Це відкриє можливість для повноцінного функціонування транспортних та енергетичних коридорів у регіоні. Росія разом із Іраном, залишатиметься ключовим гравцем щодо врегулювання в Сирії та впливу на діяльність курдських угруповань на північному сході цієї держави.
- Туреччина надалі прагнутиме нарощувати свою економічну, військово-технічну та гуманітарну співпрацю з державами Центральної Азії, котра протягом найближчої перспективи не становитиме виклику для геополітичного та геоекономічного впливу Росії та Китаю в цьому регіоні. Водночас, на двосторонньому рівні Туреччина вірогідно намагатиметься зменшити залежність від постачань російських природного газу, нафти та нафтопродуктів.
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube
Зображення: НІСД
Список використаних джерел: