"Міжнародний механізм самітів з фізичної ядерної безпеки: погляд після Сеулу". Аналітична записка

Глобальні саміти з (фізичної) ядерної безпеки як подальший крок у розвитку «м’яких» міжнародних інструментів у сфері безпеки

Останнім часом сфера глобальної безпеки характеризується швидкими змінами, зокрема різким зростанням загроз тероризму та розповсюдження зброї масового знищення. Для більш оперативного реагування на ці зміни світове співтовариство дедалі ширше використовує так звані "м’які" політичні інструменти, до яких можна віднести ініціативи, програми, неформальні домовленості про приєднання до тих чи інших міжнародних режимів, заяви про прихильність певним принципам або про прийняття планів дій у рамках діяльності міжнародних організацій, об’єднань тощо. Перевага таких інструментів полягає в тому, що в основу їх дії покладені політичні зобов’язання, які допускають більшу гнучкість процедур та підходів. Завдяки цьому в порівнянні з такими юридично обов’язковими правовими інструментами, як міжнародні договори[1], вони потребують значно меншого часу для свого запровадження.

 

Останнє можна проілюструвати саме на прикладі самітів з фізичної ядерної безпеки. Дійсно, після того, як 20 січня 2009 року Барак Обама вперше вступив на посаду Президента США, вже у квітні того ж року в Празі він зробив заяву про свою прихильність ідеї досягнення миру і безпеки без ядерної зброї та сформулював ініціативи США, спрямовані на їх реалізацію, серед яких був і намір провести міжнародний саміт, присвячений боротьбі проти загрози ядерного тероризму. З часу цієї заяви минув лише рік, і вже у квітні 2010 року розпочався Вашингтонський саміт з (фізичної) ядерної безпеки[2], який на момент свого скликання став найвизначнішим за масштабом і за рівнем представництва заходом у сфері глобальної безпеки, поруч з яким можна було поставити лише міжнародну конференцію у Сан-Франциско 1945 року, в результаті якої була створена ООН.

 

Разом з тим, «м’які» політичні інструменти мають певні вади, притаманні самій їх природі, і це породжує своє коло проблем і, відповідно, різні погляди на подальші перспективи застосування і удосконалення механізму самітів на найвищому рівні у сфері фізичної ядерної безпеки.

 

Вашингтонський саміт з (фізичної) ядерної безпеки 2010 року

Для обговорення на саміті проблем протидії ядерному тероризму на запрошення Президента США Барака Обами відгукнулися, за невеликим виключенням, керівники 47 країн та 3 провідних міжнародних організації (ООН, МАГАТЕ, ЄС)[3].

 

Основною ціллю Вашингтонського саміту було забезпечити підтримку світовими лідерами проголошеного Президентом Бараком Обамою курсу на убезпечення упродовж наступних чотирьох років усіх вразливих ядерних матеріалів у світі з тим, щоб суттєво знизити загрозу ядерного тероризму. Глобальний вимір поставленої цілі вимагав об’єднання зусиль і спільного пошуку шляхів для зміцнення фізичної ядерної безпеки на основі загального усвідомлення її максимальної важливості. З цією метою учасники саміту визначили систему принципів і пріоритетів, сформульованих у заключному документі саміту – Вашингтонському комюніке[4] у вигляді політичних зобов’язань, прийнятих на найвищому рівні. Вони включили, зокрема, таке:

• підтвердження прихильності принципу фундаментальної відповідальності держав за ефективну фізичну безпеку ядерних матеріалів, які знаходяться під їх контролем, а також за недопущення недержавних суб’єктів до інформації та технологій, які можуть бути використані ними у злочинних цілях;
• заклик до співпраці на міжнародному рівні для підвищення рівня фізичної ядерної безпеки, в т.ч. шляхом запиту і надання необхідної допомоги;
• усвідомлення особливої уваги, яку слід приділяти високозбагаченому урану (ВЗУ) та виділеному плутонію, з метою забезпечення їх захисту, обліку і консолідації, а також необхідності заходів, спрямованих мінімізацію використання ВЗУ, де це можливо здійснити з технічної і економічної точок зору;
• заклик до повної імплементації усіх чинних зобов’язань щодо фізичної ядерної безпеки, а також до приєднання до міжнародних договорів у цій сфері тих країн, які ще не зробили цього;
• підтримку цілей і призначення міжнародних правових інструментів у сфері фізичної ядерної безпеки, насамперед, Конвенції з фізичної ядерної безпеки з поправкою, а також Міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму;
• підтвердження важливої ролі МАГАТЕ і необхідності підтримки Агентства необхідними ресурсами для виконання поставлених перед ним завдань, в т.ч. сформульованих у планах з фізичної ядерної безпеки;
• визнання ролі та внеску ООН, Глобальної ініціативи щодо боротьби з актами ядерного тероризму та Глобального партнерства проти розповсюдження зброї і матеріалів масового знищення Групи восьми у рамках їх повноважень та місій;
• визнання необхідності удосконалення фізичної ядерної безпеки на усіх рівнях з метою розвитку культури фізичної ядерної безпеки шляхом використання технологій, удосконалення кадрового забезпечення та навчання;
• усвідомлення необхідності розвитку співробітництва для ефективного попередження інцидентів, пов’язаних з незаконним обігом ядерних матеріалів, реагування на такі інциденти, обміну відповідною інформацією та досвідом через механізми співробітництва на таких напрямах, як виявлення ядерних матеріалів, ядерна криміналістична експертиза, правозастосування;
• визнання важливої ролі ядерної промисловості, в т.ч. її приватного сектору у забезпеченні фізичної ядерної безпеки, а також пріоритетної ролі фізичного захисту, обліку матеріалів та культури фізичної безпеки;
• підтримку впровадження позитивного досвіду забезпечення фізичної ядерної безпеки, яка не порушує права держав використовувати ядерну енергію у мирних цілях;
• визнання того, що заходи, спрямовані на фізичну безпеку ядерних матеріалів, також роблять внесок у забезпечення фізичної безпеки радіоактивних матеріалів.  

З метою виконання політичних зобов’язань, викладених у Вашингтонському комюніке, учасники саміту ухвалили також Робочий план Вашингтонського саміту з фізичної ядерної безпеки[5], який включив перелік конкретних технічних заходів в окреслених Комюніке напрямах.

 

Суттєвою особливістю започаткованого процесу стало те, що участь у саміті стимулювала процес прийняття більшістю лідерів країн-учасниць національних зобов’язань на підтримку цілей заходу. 29 країн-учасниць, включаючи Україну, а також МАГАТЕ заявили про те, що вони взяли на себе конкретні зобов’язання, спрямовані на протидію ядерному тероризму[6].

 

Оскільки Вашингтонський саміт було сфокусовано виключно на питаннях фізичної ядерної безпеки, проблеми ядерного роззброєння та нерозповсюдження на ньому не розглядалися.

 

Крім того, у Вашингтоні було вирішено, що наступний саміт відбудеться у 2012 році у Сеулі (Республіка Корея).

 

Сеульський саміт з (фізичної) ядерної безпеки 2012 року[7], як і очікувалося, також став значною подією у сфері глобальної безпеки, яка зібрала лідерів 53 держав[8] і керівників 4 міжнародних організацій[9]. Порівнюючи з Вашингтонським самітом 2010 року, коло учасників Сеульського саміту було розширене за рахунок додаткового запрошення глав таких держав, як Азербайджан, Габон, Данія, Литва, Румунія та Угорщина, а також керівника ще однієї міжнародної організації – Інтерполу.

 

З точки зору кінцевої цілі процесу, започаткованого Президентом Бараком Обамою, Сеульський саміт попри більш широке представництво можна вважати проміжним, оскільки одним із головних завдань цього зібрання світових лідерів було розглянути прогрес, досягнутий у виконанні Комюніке і Робочого плану Вашингтонського саміту, а також національних зобов’язань, прийнятих у зв’язку з ним.

 

За оцінками деяких експертів, які аналізували хід виконання державами і міжнародними організаціями своїх зобов’язань, до березня 2012 року було завершено, приблизно, 80% запланованих заходів[10].

 

Серед них, насамперед, слід віддати належне країнам, які докладали серйозних зусиль, щоб мінімізувати кількість ВЗУ у цивільному секторі шляхом вивозу ВЗУ і конверсії реакторів з паливом на основі ВЗУ. До цих країн належать Чилі, Україна, Мексика, Казахстан, В’єтнам. Сполучені Штати та Росія брали участь у відповідних заходах, забезпечуючи «повернення» ядерного матеріалу до країн його походження. Виконані операції проводилися за участі МАГАТЕ.

 

Інші досягнення на цьому шляху включають таке[11]:

• проведення конференцій і навчань у сфері фізичної ядерної безпеки (Канада, Казахстан, Республіка Корея, Саудівська Аравія, Швеція та ін.);
• фінансову підтримку Фонду фізичної ядерної безпеки МАГАТЕ, конверсії реакторів на ВЗУ і вивезення ядерних матеріалів з країн, що відмовилися від них, а також ініціатив, спрямованих на протидію ядерній контрабанді (Бельгія, Канада, Японія, Нова Зеландія, Норвегія, Росія, Велика Британія і США);
• ратифікацію 19 країнами Поправки 2005 року до Конвенції про фізичний захист ядерного матеріалу;
• ратифікацію 12 країнами Міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму;
• приєднання 6 країн до Глобальної ініціативи щодо боротьби з ядерним тероризмом;
• внески до Фонду фізичної ядерної безпеки МАГАТЕ, зроблені 18 країнам та ЄС;
• створення 12 національних і регіональних центрів передового досвіду і підтримки фізичної ядерної безпеки.

На Сеульському саміті було прийнято Сеульське комюніке[12], побудоване на встановленій Вашингтонським самітом 2010 року системі пріоритетів. Сеульське комюніке визначило 11 пріоритетних напрямів діяльності і принципів для протидії загрозам ядерного і радіаційного тероризму, а саме:

• створення глобальної архітектури фізичної ядерної безпеки;
• підсилення ролі МАГАТЕ;
• фізична безпека ядерних матеріалів;
• фізична безпека радіоактивних джерел;
• фізична ядерна безпека і технічна ядерна безпека;
• забезпечення фізичної безпеки при транспортуванні;
• протидія незаконному обігу ядерних та інших радіоактивних матеріалів;
• ядерна криміналістична експертиза;
• культура фізичної ядерної безпеки;
• інформаційна безпека;
• міжнародне співробітництво у сфері фізичної ядерної безпеки.

Характерним для Сеульського саміту є те, що повним складом учасників було прийнято лише Комюніке. Натомість, під час саміту були оприлюднені ще 12 багатосторонніх заяв щодо різних аспектів фізичної ядерної безпеки[13], серед яких найбільшу кількість підписів зібрали такі:

• «Багатостороння заява про фізичну безпеку інформації з ядерних питань»[14] (31 держава);
• «Спільна заява про комплект національних законів з фізичної ядерної безпеки»[15] (25 держав);
• «Спільна заява про центри навчання та підтримки у сфері фізичної ядерної безпеки»[16] (24 держави, включаючи Україну);
• «Внесок у Саміт з фізичної ядерної безпеки 2012 Глобальної ініціативи проти розповсюдження зброї та матеріалів масового знищення»[17] (24 держави, включаючи Україну).

Разом з тим, на формування порядку денного Сеульського саміту не могли не вплинути драматичні події 2011 року на японській АЕС «Фукусіма Дайічі», тим більше, що дата його проведення майже співпадала з річницею трагедії, спричиненої руйнівними землетрусом і цунамі. І хоча катастрофічні природні явища виявили серйозні недоліки у забезпеченні експлуатаційної (або технічної) безпеки[18] АЕС в умовах надзвичайних ситуацій природного походження, масштаб і комплексний характер руйнувань, а також вихід з ладу практично усіх систем безпеки АЕС «Фукусіма Дайічі» неминуче гостро поставили й питання фізичної безпеки станції, висуваючи у ряд пріоритетних у цій сфері проблему тісного взаємозв’язку між технічною ядерною безпекою і фізичною ядерною безпекою.

 

Як відзначає провідний американський експерт Ш.Скуассоні[19]: «Фукусіма продемонструвала вразливість ядерних реакторів та їх басейнів для відпрацьованого ядерного палива по відношенню до відключення  енергопостачання, — того, що може стати мішенню для терористів. Криза також показала масштаби руйнувань, — саме це може виявитися привабливим для терористів». Враховуючи позиції багатьох країн, а також експертні оцінки, організатори саміту включили питання взаємозв’язку фізичної безпеки і експлуатаційної безпеки ядерних об’єктів до порядку денного саміту. Воно також знайшло своє відображення у тексті Сеульського комюніке.

 

Уроки, вузькі місця, проблеми і подальші перспективи механізму  самітів з фізичної ядерної безпеки

Відомий американський аналітик Уільям Тобі (William Tobey)[20], визначаючи основні уроки, винесені з саміту 2010 року, робить такі висновки щодо особливостей процесу.

1. Саміти забезпечують дію механізму своєрідного «виштовхування», завдяки якому стає можливим виносити проблеми, що раніше розглядалися, як виключно конфіденційні та технічні, на найвищий політичний рівень для їх розв’язання.
2. Процедури, які супроводжують функціонування механізму самітів, доволі добре забезпечують прийняття країнами індивідуальних зобов’язань, і цю практику слід продовжувати. Одночасно, слід зауважити, що деякі країни просто звітують про раніше заплановані заходи, як про нові зобов’язання.
3. Вузькі рамки тематики самітів, обмежені фізичною ядерною безпекою, які виключають інші проблеми, пов’язані з ядерним розповсюдженням, технічною ядерною безпекою тощо, виявилися ефективними, і практику їх застосування слід продовжити, розширивши, можливо, порядок денний за рахунок включення інших напрямів забезпечення фізичної ядерної безпеки, наприклад, фізичної безпеки радіоактивних джерел[21].

 Процесу глобальних самітів з фізичної ядерної безпеки, як і решті м’яких міжнародних інструментів, притаманні певні недоліки, які є, так би мовити, "продовженням" їхніх переваг. З цього приводу У. Тобі[22] зазначає, що основоположне для усього процесу Комюніке Вашингтонського саміту є «нечітким і не обов’язковим для виконання». На підтвердження своїх слів він наводить приклад з тексту документу, де йдеться про те, що лідери держав-учасниць «визнають, що високозбагачений уран і виділений плутоній потребують спеціальних запобіжних заходів, і погоджуються сприяти відповідним зусиллям, спрямованим на захист, облік і консолідацію таких матеріалів», розцінюючи його як доволі очевидне твердження, яке, вказуючи на природу матеріалів, не містить жодних конкретних зобов’язань і норм.

 

Неоднозначність формулювань положень зазначеного комюніке відображає неспроможність досягнення лідерами країн-учасниць і керівниками міжнародних організацій консенсусу стосовно доволі очевидних кроків, необхідних для встановлення мінімально необхідних, або ж «доцільних рівнів фізичної ядерної безпеки»[23] у світі.

 

Як вважає експерт Фонду Карнегі з питань ядерної політики питань Марк Гіббс (Mark Hibbs)[24], головна причина невдалих спроб запровадити глобальний режим на основі встановлених стандартів фізичної ядерної безпеки полягає у тому, що деякі національні лідери поділяють не надто серйозне ставлення до загроз ядерного тероризму, що ґрунтується, зокрема, на відсутності будь-яких інцидентів, пов’язаних з ядерним тероризмом, і, з їхньої точки зору, може свідчити про достатність теперішнього рівня зусиль у цій сфері.

 

На думку Гіббса, відсутність прикладів терористичних актів з використанням не тільки ядерних, а й радіоактивних матеріалів, для багатьох професіоналів у цій сфері є підставою вважати ймовірність використання цих матеріалів у терористичних актах лише теоретичною. Аргументуючи свою думку, Гіббс нагадує, що у протилежність цьому фундамент міжнародного режиму технічної ядерної безпеки було достатньо швидко побудовано у відповідь на важкі ядерні аварії на АЕС «Три-Майл-Айленд» і на ЧАЕС.

 

Інший прояв доволі скептичного ставлення до загроз ядерного тероризму називає У. Тобі[25], згадуючи про «без сумніву достатньо поширену серед лідерів точку зору, відповідно до якої, національний лідер, визнаючи, що питання фізичної ядерної безпеки є важливим в глобальному вимірі, вважає, що в його (її) власній країні воно не настільки загрозливе, щоб розглядати його як проблему». 

 

Разом з тим, при наявності достатньо широкого діапазону оцінок рівня загроз ядерного тероризму в різних країнах сам факт запрошення лідера тієї чи іншої країни взяти участь у саміті, безумовно, розглядався як позитивний, а відмова у такому запрошенні свідчила про серйозні політичні проблеми у стосунках зі США та іншими провідними країнами світу.

 

Ще одним проявом проблем, притаманних самій природі процесу, стали невдалі спроби удосконалити процедури звітування про прогрес, досягнутий з часу саміту 2010 року. За свідченням Скуассоні[26], південнокорейські офіційні особи у приватних розмовах висловлювали своє бажання запровадити стандартизований підхід, але вони не змогли досягти нічого суттєвого у цьому напрямі упродовж двох років підготовки. Частина країн-учасниць погоджувалася лише на звітування на добровільній основі. При цьому національні зобов’язання охоплюють доволі широке коло напрямів, які можна розбити, як це зроблено, наприклад, у доповіді Асоціації контролю над озброєннями[27], на дев’ять категорій:

1. міжнародні конвенції;
2. вилучення та убезпечення ВЗУ та плутонію;
3. конверсія та вивід з експлуатації реакторів;
4. нові напрями співробітництва з МАГАТЕ;
5. нові центри, конференції, підтримка навчань;
6. нові національні законодавчі акти;
7. Глобальна ініціатива щодо боротьби з ядерним тероризмом;
8. запобігання ядерній контрабанді;
9. Глобальне партнерство Групи восьми (Г8).

Зрозуміло, що зусилля, спрямовані на виконання таких різних за характером і за масштабами зобов’язань потребують різних витрат ресурсів (фінансових, технічних, кадрових, часових і т. ін.), які змінюються, від країни до країни, у дуже широкому діапазоні.

 

Дійсно, наприклад, у списку анонсованих або виконаних заходів національного рівня, пов’язаних з Вашингтонським самітом[28], можна побачити, з одного боку, зобов’язання «рухатися у напрямі ратифікації Міжнародної конвенції про боротьбу з актами ядерного тероризму», або, навіть, зобов’язання прийняти новий закон про експортний контроль (останнє, строго кажучи, взагалі виходить за рамки заходів з фізичної ядерної безпеки), а з іншого, наприклад, – проведення саміту з фізичної ядерної безпеки або відмова від використання і зберігання ВЗУ на своїй території. Більше того, частина країн-учасниць самітів взагалі утрималася від  прийняття національних зобов’язань.

 

Слід зауважити також, що за наявності певного скептицизму щодо рівня загрози ядерного тероризму в окремих країнах, на формування надто обережного ставлення до прийняття амбітних зобов’язань у цій сфері могла вплинути і позиція Білого дому щодо перспектив подовження процесу самітів поза попередньо встановлений термін – 2014 рік.

 

Дійсно, наприклад, Гері Сеймор (Gary Samore), координатор Білого дому з питань контролю над озброєннями та тероризму з використанням зброї масового знищення, наприкінці 2011 року заявляв[29], що «ми не маємо наміру створювати постійно діючий інституційний механізм самітів з фізичної ядерної безпеки». На його думку, «кінцевим пунктом» чотирирічного періоду має бути 2014 рік. «У цій точці питання фізичної ядерної безпеки найбільш доцільно буде передати на розгляд більш широкої міжнародної спільноти та міжнародним інституціям, які охоплюють усі країни світу», – стверджував Сеймор, маючи на увазі ООН та МАГАТЕ. Разом з тим, хоча 2014 рік виглядає, на його думку, «логічним» кінцевим пунктом процесу, саме лідери країн-учасниць мають вирішувати, чи буде попередньо встановлений термін «слушним» для завершення процесу самітів.

 

Південна Корея, організатор Сеульського саміту, також виступала за перенесення процесу в рамки діяльності чинних міжнародних організацій та ініціатив, але, на думку південнокорейського шерпи Хан Чун Хі (Hahn Choong-hee), висловленій ним на прес-конференції 7 жовтня 2011, «ще занадто рано і невчасно говорити про те, що ми збираємося завершити процес у якійсь конкретний термін». Ідею продовження процесу підтримують й інші національні лідери, зокрема Президент України В. Янукович[30]. 

 

У будь-якому разі, суттєва невизначеність перспектив процесу навряд чи стимулюватиме прийняття масштабних і довгострокових зобов’язань на національному рівні. Разом з тим, більш стабільному відношенню до самітів з фізичної ядерної безпеки, безумовно, сприятиме результат президентських виборів у США, адже ініціатор запровадження цього механізму, Президент Обама, був переобраний на другий термін. У той час, як перед виборами, наприклад, шведські експерти у неформальній обстановці висловлювали припущення, що перемога Міта Ромні означатиме, якщо не завершення зусиль у такому форматі, то, ймовірно, зниження рівня самітів, наприклад, до зібрання керівників зовнішньополітичних відомств.

 

Враховуючи той факт, що документи Вашингтонського саміту приймалися консенсусом, а у період між самітами в експертному середовищі неодноразово лунали заклики щодо необхідності розширити проблематику самітів, на Сеульському саміті була зроблена спроба подолати недоліки консенсусного підходу. Саме з цієї причини в Сеулі крім Комюніке, ухваленого на основі консенсусу, ціла низка багатосторонніх заяв стосовно окремих напрямів забезпечення фізичної ядерної безпеки була підтримана різною кількістю учасників, але, на думку організаторів, їх прийняття у більшості випадків означає встановлення нових орієнтирів для решти країн-учасниць і слугуватиме стимулом для їх приєднання до цих заяв у майбутньому.

 

Юридично необов’язковий характер політичних зобов’язань породжує певні труднощі й у процесі їх виконання на національному рівні. Важливою і достатньо показовою з цієї точки зору є ситуація у США, оскільки саме ця країна є «локомотивом» усього процесу.

 

Основні з цих недоліків були достатньо чітко визначені у звіті Урядового рахункового офісу США (Government Accounting Office)[31], впливової контрольної установи у системі державних органів США, яка дослідила стан виконання завдань у рамках сформульованої Білим домом стратегії виконання заходів у рамках ініціативи Барака Обами. У звіті, зокрема, відзначено, що цій стратегії «бракує конкретних деталей щодо того, яким чином ініціатива буде реалізовуватися, включаючи визначення зарубіжних об’єктів з уразливими ядерними матеріалами і установками, стосовно яких вживатимуть заходів; агентств і програм, на які буде покладена відповідальність за ці об’єкти; планів робіт на кожному майданчику; потенційних викликів і стратегій подолання можливих перешкод; запланованих термінів виконання і кошторисів заходів. В результаті, ключові деталі… залишаються нез’ясованими, в т.ч. загальні витрати, загальні терміни і напрями виконання запланованих робіт».

 

Слід також відзначити, що роль США у підтриманні життєздатності механізму самітів важко переоцінити, але занадто великий вплив, який на зусилля світової спільноти можуть спричинити внутрішньополітичні процеси в окремій, хоча й найбільш потужній державі світу, також можна вважати проблемою, притаманною механізму глобальних самітів з фізичної ядерної безпеки.

 

На завершення огляду деяких проблем функціонування механізму самітів з фізичної ядерної безпеки слід зазначити, що відсутність формалізованого підходу до виконання національних заходів у зв’язку з участю країн у цьому процесі, а також можливість прийняття зобов’язань в інтервалі від масштабних ресурсовитратних заходів до вже попередньо запланованих заходів у рамках інших ініціатив і програм, з одного боку, дає змогу залучити більше країн, а з іншого – може ставати причиною формального або доволі млявого ставлення до сформульованих завдань. За таких умов, низька ефективність заходів, зокрема на національному рівні, очевидно, найбільш ймовірна у тих країнах, де діяльність у сфері фізичної ядерної безпеки є недостатньо інституціоналізованою. 

 

Висновки

Підсумовуючи викладені вище міркування щодо започаткованого за ініціативи Президента США Барака Обами міжнародного механізму проведення самітів з фізичної ядерної безпеки на найвищому політичному рівні, можна зробити такі висновки.

 

1. Глобальні саміти з фізичної ядерної безпеки стали подальшим розвитком «м’яких» міжнародних інструментів, дія яких основана на політичних зобов’язаннях. Інструменти цього типу дозволяють більш оперативно реагувати на загрози і виклики у сфері безпеки, швидко консолідувати зусилля значної кількості країн для вирішення гострих проблем сучасності на окремих найбільш важливих напрямах.

 

2. Разом з тим, механізму самітів, як і решті міжнародних інструментів цього типу, притаманні певні недоліки і слабкості, які, очевидно, впливатимуть на його дієвість і подальші перспективи функціонування. З цієї точки зору, для механізму самітів характерним є таке:

• доволі вузькі рамки проблематики самітів;
• розмитість і нечіткість деяких термінів і положень в офіційних документах самітів;
• неможливість ухвалення глобальних норм і стандартів щодо забезпечення фізичної ядерної безпеки;
• неможливість прийняття єдиного підходу до процедури звітування про досягнутий прогрес у виконанні взятих країнами на себе зобов’язань;
• значна залежність від внутрішньополітичної ситуації у провідних країнах світу (насамперед, США);
• суттєві розбіжності у поглядах учасників на часові рамки дії механізму самітів.

3. Під час підготовки і проведення Сеульського саміту проявилися дві тенденції в організації заходу:

• взаємозв’язок усіх аспектів безпеки використання ядерної енергії змусив організаторів вийти за рамки, окреслені лише фізичною ядерною безпекою (вплив ядерної кризи на «Фукусіма Дайічі»);
• організатори намагалися подолати обмеженість консенсусного підходу шляхом прийняття низки багатосторонніх заяв з різних аспектів фізичної ядерної безпеки, які були підтримані різними групами країн-учасниць.

4. Поставлена у 2010 році Президентом США Бараком Обамою ціль – убезпечити усі ядерні матеріали у світі упродовж чотирьох років, очевидно, вимагатиме від організаторів та учасників наступного саміту значно більшої уваги до процесу звітування про досягнутий прогрес і можна очікувати подальших спроб певним чином формалізувати національні звіти.

 

5. Адміністрація Білого дому дуже обережно відноситься до перспективи подовження дії механізму самітів поза встановлений термін – 2014 рік, вважаючи, що після саміту в Нідерландах діяльність у цьому напрямі слід проводити у рамках дії чинних міжнародних інструментів і організацій. Деякі країни, включаючи Україну, не повністю поділяють цю точку зору, і з цього питання можна очікувати доволі серйозних дискусій. Україна зробила видатний внесок у підвищення глобального рівня фізичної ядерної безпеки і буде, на наш погляд, природно, якщо вона виступатиме за подовження міжнародного процесу, у рамках якого її заслуги є беззаперечними. 

 

6. Україну можна віднести до невеликого кола країн, які мають видатні заслуги перед світовою спільнотою з точки зору процесів ядерного роззброєння, забезпечення режиму нерозповсюдження ядерної зброї та боротьби із загрозами ядерного тероризму. На наш погляд, вже назріла необхідність приділити більше уваги узагальненню і осмисленню історичної ролі, яку відіграла Україна у цих процесах, з тим, щоб формування подальшої політики у цій сфері здійснювалося з урахуванням цієї ролі, що сприятиме зміцненню авторитету нашої держави на міжнародній арені.  

 

Відділ екологічної та техногенної безпеки

(С.І. Кондратов)

Відділ стратегій реформування сектору безпеки

(Є.О. Яковлєв)

 

---