"Підсумки реалізації основних засад національної безпеки України в оборонній політиці держави". Аналітична записка

Базовим документом, що визначає принципи, стратегічні цілі, пріоритети та завдання державної політики, а також механізми її реалізації у сфері національної безпеки держави, є Стратегія національної безпеки України (Стратегія). Чинна на сьогодні Стратегія, відображує передусім політичні настрої попереднього керівництва України, зокрема щодо зовнішньополітичного курсу – на євроатлантичну інтеграцію, а також стан системи державного управління, що склався при ньому.

 

У руслі нового курсу позаблокової політики Президентом поставлено завдання переглянути уявлення про воєнні загрози та оновити Стратегію національної безпеки і Воєнну доктрину1. Аналіз змісту і результатів реалізації основних положень чинної Стратегії дозволить визначити відповідність її новим умовам і надасть відправну точку та орієнтири для розробки оновлених основоположних документів оборонної політики.

 

Принципи забезпечення національної безпеки в оборонній сфері, означені в Стратегії, за суттю переважно відповідають принципам зовнішньої політики, викладеним у новому Законі “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”. Разом з тим більшість з них лишилися декларативними. Вони не стали керівними настановами для діяльності попереднього уряду. Це стосується і стратегічних пріоритетів та завдань, а також напрямів їх реалізації.

 

Принципова розбіжність чинної Стратегії з новим Законом полягає в прийнятті позаблокової політики на відміну від мети євроатлантичної інтеграції, передбаченої Стратегією.

 

Означені Стратегією загрози, які можна віднести до воєнної сфери, такі, як “низька ефективність прийняття і виконання державних рішень”, “невідповідність сектору безпеки потребам суспільства або “критичний стан озброєння та військової техніки.., низький рівень забезпечення та підготовки Збройних Сил України” належать до необхідних внутрішніх умов забезпечення обороноздатності держави. Вони не можуть бути основою для розрахунку (обґрунтування) необхідних сил для воєнного протиборства і виконання поставленого Президентом у Посланні до народу завдання “визначення обрису армії майбутнього” та шляхів його реалізації.

 

В умовах жорстких економічних обмежень таке завдання потребує чіткого визначення параметрів загрози, наукового обґрунтування адекватних сил протидії і проектування їх на всю ВО як систему. Воно має вирішуватися з залученням цивільних наукових структур і незалежних аналітичних центрів. Це завдання має стати першочерговим і почати виконуватися у незавершеному ще оборонному огляді.

 

Стратегічними пріоритетами і завданнями для оборонної сфери в Стратегії визначено “реформування інститутів сектору безпеки – Збройних Сил України, інших військових формувань... з метою забезпечення їхньої готовності до виконання завдань оборони держави”, а також розвиток демократичного цивільного контролю. Їх виконання передбачалося за декількома напрямами.

 

Рівень практичної реалізації основних засад Стратегії слід визнати незадовільним. Основними чинниками, що гальмують її імплементацію в оборонній сфері, є:

· відсутність правової визначеності основ побудови та розвитку ВО як цілісної системи;

· низька ефективність державного управління;

· відсутність чітких орієнтирів воєнних загроз;

· низька ефективність оборонного планування, передусім в частині обґрунтування необхідних потреб, адекватних реальним і потенційним загрозам, сил протидії, а також врахування реальних економічних можливостей держави;

· відсутність в системі реформування ключового чинника, що визначає можливість виконання завдань оборони – наявного озброєння та військової техніки (об’єктивне визнання Стратегією критичного стану якого не призвело до реальних змін ситуації);

· недосконалість нормативно-правової бази;

· відсутність належного адміністративного і демократичного контролю над оборонною сферою.

 

Незначні позитивні зрушення у напрямах, означених Стратегією, що мали місце в оборонній сфері, не несли стратегічного характеру і не вплинули на загальний незадовільний стан оборонної сфери.

 

Тож при виконанні настанов Президента в цьому напрямі необхідно суттєво переглянути чинну Стратегію, починаючи з уточнення загроз і напрямів їх нейтралізації і до механізмів реалізації визначених завдань із захисту національних інтересів включно.

  Регіональний філіал НІСД у м. Дніпропетровську

(О. Шаталова)

 

ПІДСУМКИ РЕАЛІЗАЦІЇ ОСНОВНИХ ЗАСАД СТРАТЕГІЇ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ В ОБОРОННІЙ ПОЛІТИЦІ ДЕРЖАВИ

 

Аналітичний матеріал 

 

Постановка задачі

Базовим документом, що визначає напрями розвитку країни у сфері національної безпеки держави, є Стратегія національної безпеки України (Стратегія). Чинна на сьогодні Стратегія, розроблена з орієнтацією на досвід стратегічного планування західних країн, визначає принципи, стратегічні цілі, пріоритети та завдання державної політики, а також механізми їх реалізації. Основні засади Стратегії передбачають, що безпека нації, включаючи оборону, базується не тільки на воєнній силі. Серед іншого передбачається  приймати до уваги відносини з сусідами та міжнародними організаціями. Разом з тим, Стратегія, передусім, відтворює політичні настрої попереднього керівництва України, зокрема щодо зовнішньополітичного курсу – на євроатлантичну інтеграцію, а також відповідну систему державного управління.

 

В контексті оборонної політики слід відзначити деяку декларативність і узагальненість положень Стратегії, нечіткість меж і термінів вирішення поставлених завдань, не завжди коректну їх постановку. Це стосується, зокрема, певних протиріч між завданням приєднання України до євроатлантичної системи безпеки і розвитком гармонійних, добросусідських відносин з країнами регіону, в тому числі з Росією. Адже ця країна офіційно розглядає наближення військової інфраструктури НАТО до своїх кордонів, в тому числі шляхом розширення блоку, як загрозу своїй національній безпеці[1].

 

Конкретизація намічених Стратегією завдань, механізмів і термінів виконання мала б знайти втілення у щорічних планах заходів Кабінету Міністрів, але єдиний такий документ на 2008 рік з’явився тільки у вересні того ж року[2] і мав здебільше формальний характер.

 

У проголошеному новим керівництвом країни курсі “на глибокі реформи та системну модернізацію країни, що охоплює усі сфери суспільного життя”[3], вагоме значення має оборонна сфера. Передумовою розбудови нової моделі національної безпеки і оборони став Закон України “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”.

 

У руслі нового курсу позаблокової політики країни Президентом поставлено завдання переглянути уявлення про воєнні загрози[4], оновити Стратегію національної безпеки і Воєнну доктрину[5]. Аналіз змісту і результатів реалізації основних положень чинної Стратегії в оборонній політиці держави дозволить визначити її недоліки, в тому числі з позицій нових вимог, і надасть відправну точку та орієнтири для розробки оновлених основоположних документів оборонної політики.

 

Стан виконання базових засад Стратегії

До основних, виділених Стратегією, “принципів забезпечення національної єдності та захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави від зовнішніх і внутрішніх загроз” до оборонної сфери належать наступні:

• своєчасність і адекватність заходів захисту національних інтересів реальним і потенційним загрозам;

• чітке розмежування повноважень та взаємодія органів державної влади у забезпеченні національної безпеки;

• демократичний цивільний  контроль  над Воєнною організацією (ВО) держави;

  • залучення громадянського суспільства до процесу вироблення та реалізації політики національної безпеки;

  • використання в інтересах України механізмів міжнародної колективної безпеки.

 

Практично всі ці важливі і доречні положення, які за суттю відповідають принципам оборонної політики, викладеним у новому Законі “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”, не стали керівними настановами для діяльності попереднього уряду.

 

У низці виділених Стратегією викликів та загроз до воєнних відноситься “невідповідність сектору безпеки України (в контексті, що розглядається – ВО) потребам суспільства”. Визначальним чинником, що “ставить під загрозу можливість виконання ... завдань оборони держави”, виділено “критичний стан озброєння та військової техніки (ОВТ), низький рівень забезпечення та підготовки Збройних Сил України” (ЗСУ).

 

Однак ці визначення, що належать до необхідних внутрішніх умов забезпечення обороноздатності держави, по суті, є визнанням у стратегічному плані неспроможності вищого керівництва держави щодо управління цими процесами. Тому у пріоритетах розвитку ЗСУ Президентом окремо виділено “підвищення ефективності системи державного управління”[6]. 

 

Стратегічним пріоритетом і завданням у цьому форматі визначено “реформування інститутів сектору безпеки – Збройних Сил України, інших військових формувань... з метою забезпечення їхньої готовності до виконання завдань оборони держави”. Забезпечення цього пріоритету в Стратегії намічено за наступними основними напрямами, що принципово знаходяться в руслі нових вимог.

 

Перший напрям – визначення оптимальної структури та штатної чисельності органів сектору безпеки, виходячи з нагальних потреб національної безпеки та економічних можливостей держави. У цьому контексті слід відзначити, що в умовах правової невизначеності засад побудови і розвитку ВО (передусім її концепції) не став затребуваним комплексний підхід до її реформування – на основі науково обґрунтованих оцінок необхідних сил оборони, структури і чисельності особового складу військових формувань. Це призвело до превалювання вузьковідомчих інтересів над державними, дублювання функцій, нераціональності структур і чисельності складових ВО та органів воєнного управління. Наприклад, Внутрішні війська МВС, з одного боку, як військове формування і складова ВО[7] “призначені для оборони України... шляхом безпосереднього ведення воєнних (бойових) дій”[8]. З іншого боку, профільний закон[9] визначає для них таке завдання, як “участь в охороні громадського порядку та боротьбі із злочинністю”. Це “внутрішні функції”. І “практично 30 відсотків особового складу внутрішніх військ несе службу з охорони громадського порядку”[10].

 

Хоча згідно з Конституцією відповідними профільними законами визначені структура і чисельність військових формувань, однак назвати ці показники оптимальними та відповідними реальним загрозам і можливостям держави, нема підстав. Передусім через відсутність чіткого визначення воєнних загроз у базових документах оборонної політики, зокрема Воєнній доктрині. Це “негативно впливає на ефективність оборонного планування,.. призводить до неадекватного визначення необхідних сил,.. не дає підстав для планування конкретних параметрів ЗСУ”[11].

 

Фактичний стан справ у цій сфері обумовив зазначені вище завдання Президента відносно необхідності перегляду уявлень про воєнні загрози та уточнення основоположних документів оборонної сфери.

 

Слід зазначити, що зі змісту наміченого головного завдання – реформування ВО, випав визначальний чинник можливості виконання завдань оборони, пов’язаний з ОВТ, а реформування, по суті, звелося до реформування чисельності особового складу.

 

Про це свідчить і частка виділених на його утримання коштів оборонного бюджету, і кількість ініціатив (проектів законів) щодо змін чисельності, і невідповідність між завданнями Державної програми розвитку Збройних Сил України на 2006-2011 роки (ДП ЗСУ) та фактичним станом – див. рисунок.

 

 

Акцентування оборонної політики виключно на питаннях чисельності особового складу армії відзначалося у Посланні Президента: «чинна нині практика, згідно з якою штатна чисельність ЗСУ та інших органів сектору безпеки є чи не єдиною підставою для бюджетних обрахунків, унеможливлює реальне реформування й розвиток цих структур»[12] .

 

Другий напрям реформування оборонної сфери – забезпечення бюджетного фінансування сектору безпеки як цілісної системи в обсягах, достатніх для його реформування і розвитку. Оскільки поняття системності передбачає, в першу чергу, підпорядкування діяльності всіх складових системи єдиній меті, їх побудову і розвиток на основі комплексного планування, сьогодні розглядати ВО України як “цілісну систему” передчасно.

 

Відсутність належного наукового обґрунтування  реальних фінансових потреб не дозволяє вести мову про достатність асигнувань для реформування та розвитку ВО. З цього приводу на міжнародній конференції «Реформування сектору безпеки та демократичний нагляд в країнах Центральної та Східної Європи, їх актуальність для України” (01.06 2007 р., м. Варшава) відзначалося, що Україні бракує науково-обґрунтованої картини сектору безпеки та стандартів, за якими формується та оцінюється діяльність у ньому.

 

Третій напрям реформування – підтримка складових ЗСУ та інших військових формувань у стані високої боєздатності, бойової й мобілізаційної готовності належним чином не виконується.

 

Підсумовуючи 2009 рік у черговій Білій книзі, МО звітувало тільки про результати діяльності з підготовки Об’єднаних сил швидкого реагування, відзначаючи зменшення питомої ваги високоякісних, але вартісних форм підготовки у загальній сукупності заходів, і зниження ефективності підготовки військ в цілому на чверть. Виділений фінансовий ресурс зосереджувався, насамперед, на підтриманні рівня навченості льотних екіпажів, які залучались для прикриття важливих державних об’єктів, та Сил негайного реагування. Разом з тим, динаміка основних показників бойової підготовки цих сил, подана в таблиці, вказує на суттєве зниження рівня їх бойової підготовки, особливо за останні два роки.

 

Таблиця

Наліт на одного льотчика, год.

 

Для порівняння в країнах НАТО середній показник нальоту льотчиків ВПС становить 180 год. (в Польщі – 150 год., в Румунії – 100), в Росії – 40 год.

 

Загрозливим виглядає відтік висококваліфікованих льотчиків – з досвідом і необхідним нальотом (за два останні роки звільнилося більше 100 осіб). Адже підготовка військового пілота першого класу потребує 5-7 років і обійдеться у 5 млн дол. (за західними мірками – 25 млн дол.[13]), плюс ще 1 млн дол. на підтримку його рівня[14].

 

У 2009 році тільки “розпочато відновлення технічного стану озброєння військ протиповітряної оборони”[15], яке в основному зводиться до їх ремонту і продовження терміну технічної придатності застарілих зенітних ракет. Не модернізуються на належному рівні бойові літаки, кількість боєздатних серед яких не перевищує 15 %[16]. За визнанням міністра оборони, “сьогодні справною є лише третина бойових і половина транспортних вертольотів... Потребує ремонту переважна більшість зразків артилерійського озброєння, бронетанкової та автомобільної техніки ЗСУ. Система військового зв'язку в основному складається з аналогових систем передачі інформації виробництва 70-80 років” минулого століття[17]. Загалом у ЗСУ з близько 1500 основних бойових систем 95 % потребують негайної заміни, модернізації або ремонту.

 

Як відомо, одним з основних чинників, що визначають боєготовність ОВТ, є наявність підготовлених екіпажів. У цьому аспекті постає питання доцільності зберегти збільшену, в тому числі порівняно з ДП ЗСУ (див. вище) чисельність особового складу армії – без відповідного технічного оснащення й належної підготовки. У 2009 р., наприклад, більшість призваних на військову службу військовослужбовців, на утримання яких витрачено більше 1,5 млрд грн, звільнилися в запас нездатними виконувати завдання в бойових умовах. Тобто результат вкладених обмежених коштів виявився нульовим[18].

 

Четвертий напрям реформування – підвищення рівня професіоналізму та відповідальності в усіх ланках сектору безпеки, подальше впровадження демократичних європейських стандартів у повсякденну діяльність його органів. Цей напрям також залишився у розряді декларованих. Небезпідставно Президент України у Посланні до народу недвозначно визначив низьку боєздатність ЗСУ результатом непрофесійності дій[19].

 

У даному аспекті Президентом особливо відзначалося зниження ролі РНБО, як центру розроблення політики перетворень в усьому секторі безпеки: “за останні роки діяльність РНБО мала фрагментарний і несистемний характер,.. криза влади і протистояння президента та уряду фактично нівелювали роботу Ради як координаційного органу.., перетворили на другорядну і маловпливову структуру”[20].

 

За відсутності системності й комплексності у розробці РНБО управлінських рішень, ВО не розглядається як єдина система (див. вище), не розроблені концепція її розвитку та єдина політика її реформування, неузгоджена законодавча база в частині завдань військових формувань та їхньої ресурсної підтримки; фактично незавершений комплексний огляд сектору безпеки, результатом якого мав стати затверджений на вищому державному рівні комплекс системних законодавчих, нормативно-правових, організаційних та інших заходів у сфері забезпечення безпеки держави.

 

Невідповідність РНБО його ролі в реалізації системних реформ обумовило рішення Глави держави встановити особистий контроль за роботою Секретаріату РНБО з акцентом на його “фаховість і відповідальність[21].

 

У системі державного управління оборонною сферою занижена роль Парламенту і якість законодавчого супроводу воєнної реформи, що обумовлюється, з одного боку, недостатнім обґрунтуванням проектів, які виносяться на обговорення, з іншого боку – відсутністю кваліфікованого опонування рішень.

 

У межах, власне, воєнного управління слід відзначити низьку ефективність оборонного планування, що обумовило і недостатнє опрацювання ДП ЗСУ, в тому числі й у плані узгодженості з прогнозними показниками витрат на потреби МО (які розроблювалися Кабінетом Міністрів). Це ж стосується і переводу ЗСУ на контрактну основу.

 

Відсутність у воєнному управлінні належного обґрунтування рішень, що приймаються, є причиною постійного корегування курсу реформ при зміні його керівництва.

 

П’ятий напрям – удосконалення правової бази діяльності органів сектору безпеки. Намічене Стратегією удосконалення, в тому числі в частині розвитку правових засад управління національною безпекою, уточнення завдань і функцій суб'єктів її забезпечення, усунення наявних протиріч, неузгодженостей і прогалин у чинних законах та інших нормативно-правових актах, не відбулося. Позитивним винятком в цьому контексті стали внесені зміни в законодавство стосовно питань соціального забезпечення військовослужбовців, співробітників правоохоронних і розвідувальних органів та членів їхніх сімей.

 

Шостий напрям реформування – розвиток системи стратегічного планування, координації та контролю діяльності органів сектору безпеки з урахуванням європейських і євроатлантичних критеріїв. Результативність намічених шляхів вирішення цього завдання в частині уточнення і чіткого розмежування завдань і сфер відповідальності суб'єктів забезпечення національної безпеки, оптимізації системи оборонного планування, інформаційно-аналітичної підтримки діяльності органів державної влади тощо, залишилась досить низькою. Позитивні зрушення можна відзначити стосовно забезпечення отримування інформації для своєчасного виявлення існуючих і нових типів зовнішніх загроз. Обсяг розвідувальної інформації, отриманої Службою зовнішньої розвідки, за останні 4 роки збільшився на порядок[22].

 

Низька ефективність оборонного планування обумовила постановку Президентом завдання чіткого визначення шляхів реалізації системи воєнного протистояння реальним загрозам, а також визначення обрису армії майбутнього, адекватної сучасним викликам та загрозам і підпорядкованої принципу оборонної достатності. У межах Державної програми економічного і соціального розвитку України на 2010 р. Кабінет Міністрів визначив план заходів з підвищення рівня обороноздатності країни, в якому, зокрема, передбачено розроблення проекту Закону “Про внесення змін до Закону України “Про організацію оборонного планування (щодо вдосконалення процедури оборонного планування та приведення у відповідність до термінів державного прогнозування та стратегічного планування)”.

 

Особливу значущість поставлене завдання набуває в умовах жорстких економічних обмежень – у межах затвердженого (07.07.2010 р.) прогнозу показників видатків із загального фонду державного бюджету на потреби оборони на період до 2023 року.

 

Принципова розбіжність чинної Стратегії з новим Законом полягає в прийнятті позаблокової політики на відміну від передбаченої Стратегією мети євроатлантичної інтеграції. Позаблоковість означає “неучасть України у воєнно-політичних союзах, пріоритетність участі у вдосконаленні та розвитку європейської системи колективної безпеки, продовження конструктивного співробітництва з НАТО та іншими воєнно-політичними блоками з усіх питань, що становлять взаємний інтерес”.

 

Іншим стратегічним пріоритетом і завданням політики національної безпеки в оборонній сфері Стратегія визначає розвиток системи демократичного цивільного контролю над ВО. Виконання цього завдання передбачається за наступними напрямами.

 

1. Удосконалення законодавчого забезпечення діяльності у цій сфері.

 

2. Розвиток цивільно-військових відносин, в тому числі за рахунок приведення до європейських стандартів співвідношення цивільного і військового персоналу в органах сектору безпеки.

 

3. Залучення громадськості до формування і реалізації політики національної безпеки .

 

Стосовно удосконалення законодавства із забезпечення демократичного цивільного контролю в оборонній сфері слід зазначити, що попри відому недосконалість базового Закону “Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави”[23], він не зазнав змін.

 

На врегулювання практичних питань взаємодії державних органів з громадськими неурядовими організаціями спрямована Постанова Кабінету Міністрів “Про затвердження Порядку сприяння проведенню громадської експертизи діяльності органів виконавчої влади”[24], якою встановлено обов’язковість конкретної за змістом та термінами реакції органу влади на запит інститутів громадянського суспільства, оприлюднення експертних пропозицій на сайті відомства, спільного розгляду питань з представниками інституту громадськості та надання йому письмової інформації про результати розгляду з одночасним розміщенням її у ЗМІ та на власному сайті.

 

В аспекті співвідношення військового і цивільного персоналу ЗСУ слід зазначити, що протягом останніх років в Україні воно складало приблизно 75 % і 25 % , що відповідає середьоєвропейським показникам. У 2009 році це співвідношення змінилось у бік зниження долі цивільних до 20 %.

 

В іншому аспекті розвитку цивільно-військових відносин з 2008 р. оборонним відомством започатковано нову форму співпраці ЗСУ з місцевими органами виконавчої влади – через укладання угод з обласними державними адміністраціями стосовно питань забезпечення соціальних гарантій для військовослужбовців, осіб, звільнених з військової служби та членів їхніх сімей; здійснення заходів, пов’язаних з мобілізаційною підготовкою; посилення військово-патріотичного виховання і підвищення престижу військової служби в суспільстві. Практичним результатом такої співпраці стало відновлення шефських зв’язків місцевих органів виконавчої влади з військовими частинами, що сприяло удосконаленню роботи з відбору громадян України для прийняття на військову службу за контрактом. Зі свого боку військовослужбовці надавали допомогу населенню Західної України, яке постраждало від стихійних лих.

 

Залучення громадськості до формування і реалізації політики національної безпеки відбувається в основному через створені при відповідних відомствах Громадські ради, які проводять роз’яснення громадськості змісту ініціатив, програм, пріоритетних напрямів діяльності МО, обговорення нормативно-правових актів оборонної сфери, інформування суспільства про хід виконання державних програм[25].

 

На гармонізацію стосунків оборонного відомства з громадськими організаціями спрямована Директива Міністра оборони України від 27 квітня 2009 року № Д-13 “Про вдосконалення співпраці органів військового управління з громадськими організаціями”.

 

Висновки і рекомендації

1. Принципи забезпечення національної безпеки в оборонній сфері, означені в Стратегії, по суті, відповідають принципам зовнішньої політики, викладеним у новому Законі “Про засади внутрішньої і зовнішньої політики”. Разом з тим, більшість з них лишилися декларативними. Вони не стали керівними настановами для діяльності попереднього уряду. Це стосується і стратегічних пріоритетів та завдань, а також деяких напрямів їх реалізації.

 

Принципова розбіжність чинної Стратегії з новим Законом полягає в прийнятті позаблокової політики на відміну від мети євроатлантичної інтеграції, передбаченої Стратегією.

 

2. Означені Стратегією загрози, які можна віднести до воєнної сфери, такі, як “низька ефективність прийняття і виконання державних рішень”, “невідповідність сектору безпеки потребам суспільства” або “критичний стан озброєння та військової техніки,.. низький рівень забезпечення та підготовки Збройних Сил України” по суті є необхідними умовами забезпечення обороноздатності держави. Вони не можуть бути основою для розрахунку (обґрунтування) необхідних сил воєнного протиборства і виконання поставленого Президентом у Посланні до народу завдання “ визначення обрису армії майбутнього, адекватної сучасним викликам і загрозам” та шляхів його реалізації.

 

В умовах жорстких економічних обмежень (затверджених Кабінетом Міністрів України прогнозних показників видатків із загального фонду державного бюджету на потреби оборони на період до 2023 року) таке завдання потребує чіткого визначення параметрів загрози, наукового обґрунтування адекватних сил протидії і проектування їх на всю ВО – як на систему. Воно має вирішуватися з залученням наукових державних структур і незалежних аналітичних центрів. Це завдання має стати невідкладним і почати виконуватися в межах незавершеного ще оборонного огляду.

 

3. Рівень практичної реалізації основних засад Стратегії слід визнати незадовільним. Основними чинниками, що гальмують її імплементацію в оборонній сфері, є:

· відсутність правової визначеності основ побудови та розвитку ВО як цілісної системи;

· низька ефективність державного управління;

· відсутність чітких орієнтирів воєнних загроз;

· низька ефективність оборонного планування, передусім в частині обґрунтування необхідних потреб, адекватних реальним і потенційним загрозам, сил протидії, а також врахування реальних економічних можливостей держави;

· відсутність в системі реформування ключового чиннику, що визначає можливість виконання завдань оборони – наявного озброєння та військової техніки (об’єктивне визнання Стратегією критичного стану якого не призвело до реальних змін ситуації);

· недосконалість нормативно-правової бази,

· відсутність належного адміністративного і демократичного контролю над оборонною сферою.

 

Незначні позитивні зрушення у напрямах, означених Стратегією, що мали місце в оборонній сфері, не несли стратегічного характеру і не вплинули на загальний незадовільний стан оборонної сфери.

 

Тож при виконанні настанов Президента на цьому напрямі необхідно суттєво переглянути чинну Стратегію, починаючи з уточнення загроз і напрямів їх нейтралізації та до механізмів реалізації визначених завдань із захисту національних інтересів включно.

  Регіональний філіал НІСД у м. Дніпропетровську

(О. Шаталова)