У травні 2010 р. у Вашингтоні відбулася восьма Оглядова конференція з виконання ДНЯЗ. Кожна з таких конференцій, що проходить раз у п’ять років, є найважлививішою подією у галузі ядерного нерозповсюдження і ядерного роззброєння, оскільки на них розглядається стан виконання найчисленнішої за участю країн угоди ООН, яка має фундаментальний статус в ядерній галузі.
Попередня Оглядова конференція 2005 р. закінчилась гучним провалом, в першу чергу через особливе ставлення до проблеми ядерного роззброєння Адміністрації Дж. Буша. Політика США того періоду була спрямована на отримання Америкою військової переваги за рахунок власного технологічного відриву від інших країн світу, заради цієї мети Сполучені Штати денонсували Договір по ПРО, утримувались від укладання будь-яких угод щодо скорочення СНО, наголосили про плани розміщення елементів власної стратегічної ПРО в Європі. Це настільки суттєво погіршило американо‑російські відносини, що укладання нових угод із ядерного роззброєння стало практично неможливим.
Новий Президент Барак Обама у квітні 2009 р. у Празі проголосив про нові пріоритети Америки в цій галузі і запевнив світ у прагненні США побудувати світ без ядерної зброї. Практична реалізація нової політики призвела до суттєвого корегування програми Євро-ПРО та зближення з Росією. Як наслідок, були створені передумови для розблокування стагнації в галузі ядерного роззброєння. Заради успішного проведення Оглядової конференції США та РФ напередодні зробили важливі кроки: було розроблено та укладено новий Договір СНО-3 замість СНО-1, термін дії якого сплинув 5 грудня 2009 р., США прийняли нові ядерну доктрину і стратегію національної безпеки, вперше оприлюднили дані щодо власного ядерного арсеналу.
В таких умовах результативність Конференції була принциповим питанням для США, її провал завдав би збитку репутації як політики демократичної Адміністрації, так і власне Президента Обами.
Підсумки роботи Оглядової конференції продемонстрували, що провідні країни світу спроможні знайти консенсус у складних питаннях, зайняти принципову позицію в вирішальний момент і змінити власне «традиційне» ставлення до окремих суперечливих проблем.
Головним позитивом Конференції є сам факт прийняття заключного документа в умовах участі 172 країн світу, коли рішення приймаються консенсусом. Цей документ детально розглядає стан справ щодо виконання кожної статті ДНЯЗ і містить чіткі вимоги та рекомендації до країн-учасниць на найближчу і середньострокову перспективу.
Найбільш резонансним рішенням Конференції став заклик до Ізраїлю приєднатися до ДНЯЗ, повернення до ідеї створення без’ядерної зони на Близькому Сході та проведення спеціальної конференції щодо цього у 2012 році.
Україна традиційно бере активну участь у світових процесах ядерного роззброєння і нерозповсюдження ЗМУ і відіграє у багатьох випадках провідну роль, незважаючи на відсутність ядерної зброї на її території протягом багатьох років. За рахунок цього Україна має у світі позитивну репутацію, про що неодноразово згадувалось на багатьох ключових міжнародних форумах. Під час підготовки Оглядової конференції 2010 року її представник В. Єльченко головував на одній із трьох сесії Підготовчого комітету, що відбулися протягом трьох років, та на Другому головному комітеті під час самої конференції. Враховуючи велику кількість країн світу, що брали участь у конференції, поляризацію їх позицій щодо шляхів зміцнення режиму ядерного нерозповсюдження, різні політичні уподобання та різноманітність підходів до вирішення обговорюваних проблем, наведений факт свідчить про надзвичайно високий авторитет Української держави у світі в питаннях нерозповсюдження ЗМУ.
Вже в перші сто днів перебування при владі Президента В. Януковича Україна зміцнила свій авторитет на міжнародній арені завдяки черговому внеску в укріплення режиму нерозповсюдження ядерної зброї на Глобальному саміті з ядерної безпеки у квітні 2010 року (факт добровільної відмови країн від високозбагаченого урану отримав належну оцінку у заключному документі Оглядової конференції).
Одним з основних завдань України напередодні Конференції було намагання отримати від ядерних країн підтвердження гарантій безпеки, наданих у Будапештському меморандумі 1994 року.
Варто зауважити, що в 1994 році саме поняття гарантії безпеки (Security Assurances) існувало лише у двох виглядах:
„Позитивні” гарантії, тобто гарантії надання допомоги ядерних країн у зв’язку з агресією проти неядерної країни, та гарантії безпеки у зв’язку зі створенням зони, вільної від ядерної зброї – це фактично ті ж самі Будапештські гарантії, але в форматі міжнародно-правового документа для країн відповідної без’ядерної зони (тобто з обов’язковою ратифікацією парламентами).
Зобов’язання щодо гарантій ядерних країн неядерним відносно незастосування проти них ядерної зброї – так звані „негативні” гарантії – були прийняті лише у 1995 році на п’ятій Оглядовій конференції з виконання ДНЯЗ. Якщо проводити аналогію, можна стверджувати, що гарантії Будапештського меморандуму були прообразом «негативних» гарантій 1995 року.
Тобто „негативні” гарантії, як і гарантії Будапештського Меморандуму, є лише політичними заявами, які, по суті, не накладають на ядерні країни конкретних зобов’язань. Така ситуація є неприйнятною, особливо для держав, які не перебувають „під парасолькою” військово-політичних блоків або систем колективної безпеки, зокрема для країн руху неприєднання та позаблокових країн. Тому вони наполегливо вимагають від ядерного клубу розробити більш конкретні та юридично зобов’язуючі рекомендації відносно гарантій безпеки неядерним країнам.
Проте далі оголошення намірів поки що справа не йде і така ситуація практично не змінюється протягом багатьох років. В заключному документі Конференції 2010 визнано, що „законні інтереси країн, що не володіють ядерною зброєю, полягають в отриманні однозначних та юридично зобов’язуючих гарантій від ядерних держав, які б зміцнювали режим нерозповсюдження ядерної зброї”. Це формулювання практично без змін присутнє і в рішеннях попередних Оглядових конференцій 1995 та 2000 рр. Тобто нічого принципово нового в питання щодо гарантій минула Конференція не внесла.
З урахуванням наведеного можна стверджувати, що існуючий міжнародний формат гарантій безпеки у сучасних умовах є недостатнім і потребує подальшого розвитку, зокрема у вигляді багатосторонньої міжнародної юридично-зобов’язуючої угоди з такими базовими принципами:
– зобов’язання ядерних держав не використовувати силу проти неядерних країн, утримуватись від політичного та економічного тиску;
– зобов’язання держав щодо обов’язкового надання допомоги країнам, які стали жертвами акту агресії, включаючи відшкодування збитків, які є наслідком агресії.
Розробка такого документа зараз ведеться в рамках женевської Конференції із роззброєння, проте узгодження цієї угоди є справою далекої перспективи.
Слід відзначити, що напередодні укладення Договору СНО-3 були очікування, що США та РФ підтвердять гарантії безпеки, надані Україні у 1994 році, в тексті самого Договору, особливо в контексті висловлювань міністра закордонних справ РФ С. Лаврова. Проте цього не відбулося, США та РФ обмежились лише, що „зафіксовані в Будапештському меморандумі гарантії будуть виконуватись після 4 грудня 2009 року”, Великобританія в окремому листі зазначила, що „згодна з цим”, а Китай підтвердив, що його „принципова позиція відносно незастосування ядерної зброї або загрози її застосування проти неядерних країн та без’ядерних зон розповсюджується на Україну”.
Тому на найближчу перспективу для України слід зосередитись на „юридичному закріпленні гарантій безпеки Будапештського меморандуму”. Це може бути досягнуто через підтвердження країнами-гарантами його чинності та обов’язковості у розумінні української сторони або шляхом прийняття нових міжнародно-правових документів, оформлення яких забезпечить виконання умов, передбачених законом України про приєднання до ДНЯЗ, незалежно від їх формату (багатосторонні або двосторонні).
Висновки та рекомендації
1. Успішне проведення восьмої Оглядової конференції з виконання ДНЯЗ та укладання Договору СНО-3 стали найбільш вагомими подіями в галузі ядерного нерозповсюдження та ядерного роззброєння за останні роки.
2. Внесок України в ядерне роззброєння та ядерну безпеку належним чином оцінено світовою спільнотою.
3. Під час проведення Оглядової конференції Україна ще раз роз’яснила свою позицію стосовно необхідності юридичного закріплення гарантій безпеки. Нічого принципово нового в питання щодо гарантій в порівнянні з попередніми конференціями минула Конференція не внесла, як і раніше, розробка міжнародних угод щодо гарантій безпеки неядерним країнам буде здійснюватись в рамках Конференції із роззброєння.
4. Україні не вдалося отримати підтвердження гарантій безпеки Будапештського меморандуму в юридично-правовому форматі, ядерні гаранти обмежились лише Заявами з підтвердженням гарантій 1994 року.
5. На найближчу перспективу Україні необхідно зосередитись на розробці міжнародного-правового документа щодо гарантій безпеки.
6. Враховуючи поточний стан справ з розробкою такого документа, неефективність роботи Конференції із роззброєння і багаторічне небажання ядерних країн форсувати цей процес, позитивне вирішення питання в форматі багатосторонніх угод в рамках згаданої Конференції в найближчі роки є мало реальним. Більш перспективним є напрям отримання таких гарантій у форматі двосторонніх угод з кожною із країн-гарантів, мінімум від РФ та США.
Регіональний філіал НІСД у м. Дніпропетровську
(Шевцов А. І.)
ПІДСУМКИ ВОСЬМОЇ ОГЛЯДОВОЇ КОНФЕРЕНЦІЇ ДОГОВОРУ ПРО НЕРОЗПОВСЮДЖЕННЯ ЯДЕРНОЇ ЗБРОЇ І ПЕРСПЕКТИВИ ЮРИДИЧНОГО ОФОРМЛЕННЯ ГАРАНТІЙ БЕЗПЕКИ УКРАЇНІ
Інформаційно-аналітичний матеріал
Перша половина 2010 року була надзвичайно насиченою визначальними подіями у галузі ядерного роззброєння і нерозповсюдження зброї масового ураження (ЗМУ). До них належать закінчення терміну дії Договору СНО-1 та укладення нового Договору СНО-3, глобальний саміт з ядерної безпеки та восьма Оглядова конференція з виконання Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (ДНЯЗ), що стали довгоочікуваним проривом на шляху до без’ядерного світу, особливо на тлі багаторічного регресу у цій сфері.
Визначальним є той факт, що Україна не лише брала безпосередню участь у цих процесах, а й відігравала провідну роль, незважаючи на відсутність ядерної зброї на її території протягом багатьох років. Це пояснюється активною участю України в світових процесах ядерного роззброєння і нерозповсюдження ЗМУ.
Залучення до таких процесів завжди було пріоритетним напрямом зовнішньої політики держави. Починаючи з перших років незалежності, Україна старанно інтегрувалась у світову міжнародно-правову систему, ретельно виконуючи як старі угоди колишнього СРСР на правах країни-правонаступниці, так і нові угоди, до яких долучилась як незалежна держава. За рахунок таких послідовних дій України у світі сформувалася відповідна позитивна репутація, про що неодноразово згадувалось на багатьох ключових міжнародних форумах. Зокрема на фундаментальній п’ятій Оглядовій конференції з виконання ДНЯЗ 1995 року була високо оцінена відмова України від третього у світі ядерного потенціалу. Під час підготовки Оглядової конференції 2010 року Україна відігравала вагому роль – її представник В. Єльченко головував на одній із трьох сесій Підготовчого комітету, що відбулися протягом трьох років, та на Другому головному комітеті під час самої конференції. Враховуючи велику кількість країн світу, що брали участь на конференції (172 країни), поляризацію їх позицій щодо шляхів зміцнення режиму ядерного нерозповсюдження, різні політичні уподобання та різноманітність підходів до вирішення обговорюваних проблем, наведений факт свідчить про надзвичайно високий авторитет Української держави у світі в питаннях нерозповсюдження ЗМУ.
Підсумки роботи восьмої Оглядової конференції продемонстрували, що провідні країни світу спроможні знайти консенсус у складних питаннях, зайняти принципову позицію у вирішальний момент і змінити власне „традиційне” ставлення до окремих суперечливих проблем.
Перш за все це стосується позиції юридично визнаних ядерних країн, оскільки саме ці п’ять держав переважно формують напрями ядерного роззброєння і здатні вирішально впливати майже на всі важливі питання.
Особливості сучасної політичної ситуації у сфері ядерного роззброєння і нерозповсюдження
Останні роки відношення між ядерними та неядерними країнами в питаннях виконання ДНЯЗ були достатньо напруженими. Основною причиною цього є недоліки самого договору, який по своїй суті є дискримінаційним, оскільки надає право володіти атомною зброєю виключно країнам, що провели ядерні випробування раніше 1968 р. Тобто провідні країни світу, які у середині минулого століття завдяки своїй технологічній перевазі першими оволоділи атомною енергією, фактично заборонили іншим країнам проводити дослідження у галузі військового атому, запропонувавши в обмін на це технологічну допомогу щодо мирного використання атомної енергії та власні обіцянки щодо ядерного роззброєння „в найближчі часи”. Ця система досить належно функціонувала до 90-их років, коли ці протиріччя вперше поставили механізм функціонування ДНЯЗ під сумнів. Розпад СРСР та Варшавського договору, таємні військові ядерні дослідження Іраку, ядерні випробування Індії та Пакистану потребували внесення суттєвих корегувань у систему стримування ядерного нерозповсюдження. Відповідні зміни були зроблені на п’ятій (1995 р.) та шостій (2000 р.) Оглядових конференціях, завдяки чому на початку XXI століття ДНЯЗ знову функціонував належним чином.
Проте останні дев’ять років регрес на цьому напрямі став критичним. Пов’язано це було насамперед з діями провідної країни світу – США, яка проводила політику, спрямовану на різке зміцнення свого військового потенціалу за рахунок ефективного використання власної технологічної переваги. Міжнародні угоди в галузі роззброєння, які перешкоджали цьому, США або ігнорували, або денонсували (накшталт, Договору по ПРО). В таких умовах, за відсутності жодної нової угоди між ядерними країнами щодо скорочення озброєнь, при повній байдужості Адміністрації США на цьому напрямі та неспроможності світової спільноти ефективно вплинути на ядерні програми Ірану та Північної Кореї Оглядова конференція 2005 року закінчилась гучним провалом, коли її учасники навіть не змогли узгодити підсумкову резолюцію.
Останні військові проекти Адміністрації Дж. Буша, насамперед плани щодо розміщення елементів американської стратегічної ПРО в Європі, настільки суттєво погіршили американо-російські відносини, що укладання нових угод щодо ядерного роззброєння стало практично неможливим.
Новий Президент Барак Обама у квітні 2009 р. у Празі проголосив про нові пріоритети Америки в цій галузі і запевнив світ у прагненні США побудувати світ без ядерної зброї. Практична реалізація нової політики призвела до суттєвого корегування програми Євро-ПРО та зближення з Росією. Як наслідок, були створені передумови для розблокування стагнації в галузі ядерного роззброєння. Заради успішного проведення Оглядової конференції США та РФ напередодні зробили наступні важливі кроки:
– у стислі терміни було розроблено та 8 квітня 2010 р. у Празі підписано новий Договір СНО-3[1] замість СНО-1, термін дії якого сплинув 5 грудня 2009 р. – впевнено можна стверджувати, що за інших умов узгодження положень цього документа тривало б ще впродовж значного часу. За думкою російських експертів, „уся ця поспішність з новим Договором по СНО була пов’язана з бажанням РФ і США зміцнити режим ядерного нерозповсюдження напередодні Оглядової конференції”[2];
– 7 квітня 2010 р. США прийняли нову ядерну доктрину (Nuclear Posture Review Report), згідно з якою США зобов’язуються не використати ядерну зброю і не погрожувати її застосуванням державам, які не володіють ядерною зброєю і які виконують всі вимоги ДНЯЗ[3];
– 4 травня 2010 р. США вперше з 1961 року оприлюднили дані щодо власного ядерного арсеналу[4];
– 26 травня Великобританія оприлюднила аналогічні дані[5];
– 27 травня США презентували нову „Стратегію національної безпеки США”, у якій, зокрема, зроблено акцент на пріоритетності ядерного нерозповсюдження та роззброєння;
– США задекларували намагання як скоріше вирішити найпринциповіше питання – ратифікацію Договору про заборону ядерних випробувань.
Крім того, саме в цей час повинно було вирішуватись питання відносно санкцій РБ ООН проти Ірану із-за підозр світової спільноти щодо таємної ядерної програми цієї країни – питання, яке юридично відноситься як раз до тематики ДНЯЗ.
В таких умовах успішність проведення восьмої Оглядової конференції була дуже принциповим питанням для США, оскільки ДНЯЗ, по перше, є найбільш фундаментальною угодою в галузі ядерного роззброєння, по-друге, представництво країн в ДНЯЗ є найбільшим за усі інші договори (190 країн), і, по-третє, провал конференції завдав би збитку репутації як політики демократичної Адміністрації, так і власне Президента Обами.
Основні підсумки конференції
Головним позитивом є сам факт прийняття заключної декларації. Оскільки рішення на конференції приймаються консенсусом, то об’єднати думку 172 країн в єдиний документ було дуже непростою справою. За свідченням міністрів закордонних справ Німеччини та Японії „учасники були під шаленим тиском, проте завдяки атмосфері співробітництва та гнучкості позицій делегатів Конференція виправдала надії”[6].
Офіційно на оглядових конференціях розглядається стан виконання всіх статей ДНЯЗ, проте головними традиційно є декілька найбільш болючих питань, які всі роки є предметом суперечки та конфронтації різних груп інтересів.
1. Ядерне нерозповсюдження – на найближчу перспективу першочерговими повинні стати такі заходи:
– набуття чинності Договору про всеосяжну заборону ядерних випробувань (ДВЗЯВ)[7] – ключової ланки між вертикальним і горизонтальним ядерним роззброєнням (насамперед його ратифікація США та Китаєм);
– укладання Договору про заборону виробництва матеріалів, що розщеплюються для ядерної зброї або інших ядерних вибухових пристроїв (FMCT/ДЗВРМ), поступове залучення до нього насамперед неофіційних ядерних країн.
2. Укріплення контрольної діяльності МАГАТЕ – підвищення дієвості та ефективності системи гарантій цієї організації на основі Додаткового протоколу від 15 травня 1997 року. Для належного функціонування системи контролю необхідно:
– вимагати від усіх держав, які здійснюють будь-яку ядерну діяльність приєднатись до Угоди про всеосяжні гарантії, до зміненого протоколу щодо малих кількостей та до Додаткового протоколу[8];
– ухвалити групою ядерних постачальників загальне правило, за яким приєднання до Додаткового протоколу має стати обов’язковою вимогою для експортного постачання ядерних матеріалів, обладнання та технологій;
– суттєво зміцнити науково-технічну та фінансову бази гарантійної діяльності агенції.
3. Розроблення більш жорсткого механізму виходу з ДНЯЗ – на Конференції розглядався робочий документ з цього питання, підготовлений Україною та РФ. Його основою є такі положення:
– заява держави щодо виходу з Договору повинна стати приводом для негайних та інтенсивних перевірок з боку МАГАТЕ з метою виявлення можливих порушень ДНЯЗ або Угоди про всеосяжні гарантії, скликання позачергової конференції країн-учасниць для розгляду мотивів такого рішення. У разі визнання невідповідності цього мотивування Статті X ДНЯЗ або неможливості вирішити проблему без виходу з Договору – терміновий розгляд цього питання РБ ООН;
– всі матеріали та технології, які були у країни на момент виходу із ДНЯЗ, незалежно від їх походження, мають бути використані лише в мирних цілях і залишатися під гарантіями МАГАТЕ або повернуті країні-постачальнику.
4. Зміцнення системи експортного контролю – насамперед ефективне використання резолюції ООН № 1540 від 28 квітня 2004 року, згідно з якою всі країни беруть на себе зобов’язання утримуватися від надання будь-якої підтримки недержавним суб’єктам, які мають намір розробити, придбати, виготовити, отримати, перевезти, передати або застосувати ядерну, хімічну або біологічну зброю та засоби її доставки. Особливістю документа є те, що його положення детально окреслюють низку конкретних заходів, які мають бути реалізовані на національному рівні з метою досягнення цілей резолюції.
У відповідності з існуючими внутрішньодержавними процедурами країни зобов’язані забезпечити ухвалення та дотримання ефективних законодавчих актів, що забороняють будь-якому недержавному суб’єктові здійснювати перелічені вище дії щодо ЗМУ, зокрема в терористичних цілях, а також спроби таких дій, участь у них як спільника, сприяння їм або їх фінансування.
Окрім заходів нормативного характеру, країни мають забезпечити запровадження внутрішнього контролю для попередження розповсюдження ЗМУ та засобів її доставки, в тому числі ефективного контролю за матеріалами, необхідними для виробництва ЗМУ.
5. Ядерне роззброєння – формально здійснюється згідно зі статею VI ДНЯЗ, проте оскільки в цій статті міститься лише декларація і відсутні конкретні терміни, її виконання фактично залежить від доброї волі ядерних країн. Питання є принциповим, оскільки відсутність прогресу у власному роззброєнні ядерних країн підриває саму концепцію ДНЯЗ: ядерні країни повинні власним прикладом показувати, що у сучасних умовах роль ядерної зброї в цивільній та військовій політиці сучасних країн світу повинна постійно знижуватись, що володіння ядерною зброєю не дає країні-власниці абсолютної безпеки, а, навпаки, може створити ілюзію безпеки. Що без’ядерний шлях у сучасних умовах є більш корисним як з економічної, так і військової точки зору. Саме суперечка в цьому питанні була основною причиною провалу Конференції-2005.
В цьому році, з урахуванням укладеного напередодні Договору СНО-3, ядерним країнам було чим „звітувати” щодо своїх зобов’язань із ядерного роззброєння. Незважаючи на тривалу дискусію навколо Договору СНО-3, протиріччя під час обговорення цього документа в парламентах США та РФ і висновки експертів, що реальне скорочення складе лише близько 10 відсотків[9], сам факт прийняття такої угоди є позитивним чинником.
6. Право неядерних країн на мирне використання атомної енергії – сучасна проблема в цьому питанні полягає в тому, що після прикладу Індії, Пакистану та КНДР провідні ядерні країни дуже прискіпливо оцінюють мирні ядерні програми „граничних” країн з перевагою запобіганню оволодіння ними атомною енергією на найраніших етапах. Фактично йдеться про намагання створити у світі такі умови, коли б країни не намагалися навіть досягти статусу „граничних”, умови, які б безумовно доводили переваги недоцільності надмірного розвитку власної атомної діяльності. Як засіб заохочення та підтримки неядерних держав зараз в якості пріоритетного розглядається шлях розвитку проектів щодо гарантованого постачання ядерного палива, створення багатосторонніх центрів ядерно-паливного циклу, залучення неядерних країн до програм безпечних мирних атомних технологій і матеріалів наступного покоління.
7. Іранська атомна програма – ця проблема активно обговорювалась, зокрема у виступі Держсекретаря Клінтон на відкритті конференції та заключній заяві США. Було підкреслено, що Іран є єдиною країною із присутніх, яку Рада керівників МАГАТЕ зазначила як таку, що „не виконує власних зобов’язань із ядерних гарантій” і яка „нічого не зробила для зміцнення довіри міжнародної спільноти своїми діями на цій оглядовій конференції”[10]. Проте в заключному документі іранська проблема взагалі не згадується, насамперед через небажання зриву прийняття цього документа та через фактичне узгодження на цей час РБ ООН нових санкцій проти Ірану[11].
8. Питання відносно неофіційних ядерних країн – Конференція в черговий раз закликала приєднатись по ДНЯЗ Індію, Пакистан та Ізраїль в якості держав, які не володіють ядерною зброєю і поставити всі свої ядерні об’єкти під всеосяжні гарантії МАГАТЕ негайно і без всяких умов. Сучасна особливість цього питання полягає в тому, що США більш не вважають необхідним закликати всі країни світу приєднатись до ДНЯЗ[12]. Наприклад, Індія, яка не є учасницею ДНЯЗ, зараз фактично має всі можливості із атомного співробітництва зі світом на рівні інших країн-офіційних учасниць ДНЯЗ. Завдяки „ядерній угоді” між Індією та США 2008 року індійська сторона отримала можливість закуповувати ядерні матеріали та технології, які до цього часу були їй заборонені як країні-неучасниці ДНЯЗ. Заради цього Індія погодилась розділити власну ядерну програму на цивільну та військову і підпорядкувати першу гарантіям МАГАТЕ. Після цього під тиском США та значного впливу самої Індії ядерна угода була схвалена Групою ядерних постачальників[13].
Пакистан вже тривалий час намагається отримати подібний Індії статус, проте поки що неспроможний це зробити через підозри світу в неналежному контролі над атомними технологіями. Проте позитивне вирішення цього питання скоріше за все є лише справою часу завдяки „індійському прецеденту” та активному ядерному співробітництву Пакистану з Китаєм[14].
Окремою є ситуація з ядерним статусом Ізраїлю. Незважаючи на свій неофіційний ядерний статус він проводить „політику мовчання” – жодного разу не коментував власні ядерні розробки і не робив офіційних заяв з цього приводу. Користуючись статусом привілейованого партнера США і перебуваючи під американською опікою Ізраїль всі роки фактично ігнорує всі вимоги світової спільноти і резолюції всіх Оглядових конференцій. Цей факт є причиною постійного конфлікту Близькосхідних країн зі США, які звинувачують Америку у подвійних стандартах. Під тиском арабських країн і Туреччини вперше за 20 років питання щодо військової ядерної програми Ізраїлю було внесено на травневу сесію Ради керівників МАГАТЕ. За підсумками дискусії Рух неприєднання (118 країн) та Ліга арабських країн в жорсткій формі запропонували Генеральному директору МАГАТЕ Юкіо Аматі підготувати доповідь стосовно ядерної зброї Ізраїлю. Напередодні відкриття Оглядової конференції Юкіо Аматі надіслав головам МЗС всіх країн-учасниць МАГАТЕ листи з закликом чинити тиск на Ізраїль і вимусити його приєднатись до ДНЯЗ (що пізніше було підтримано під час конференції). При підготовці заключного документа Конференції США спочатку відмовлялись навіть згадувати Ізраїль поряд з Індією та Пакистаном, проте не витримали тиску і погодились на формулювання „важливості приєднання Ізраїлю до ДНЯЗ”. Була такою підтверджена важливість прийнятої ще в 1995 р. і підтвердженої у 2000 р. резолюції по Близькому Сходу, в якій було заявлено про необхідність створення там зони, вільної від ядерної зброї та інших видів зброї масового ураження. Значним прогресом на цьому напрямі є офіційне доручення конференції Генеральному секретареві ООН та трійці держав-депозитарів ДНЯЗ (одночасно і авторів резолюції 1995 р. по Близькому Сходу), провести в 2012 році окрему Конференцію щодо розгляду цього питання[15].
Ситуація з гарантіями безпеки для України в контексті Оглядової конференції
Питання щодо підтвердження гарантій безпеки Будапештського меморандуму 1994 року було внесене на обговорення експертів і громадськості на початку 2009 року (насамперед, фахівцями НІСД) і набуло найбільшої актуальності саме в цьому році.
Показово відзначити, що на відміну від інших безпекових питань, наприклад вступу України до систем колективної безпеки або позаблокового (нейтрального) статусу, які глибоко поляризували суспільство і відносно яких зараз точиться обговорення, в питанні щодо гарантій безпеки у суспільстві і владі практично існує консенсус, йдеться лише про практичне обговорення засобів і шляхів його реалізації.
Будапештській Меморандум документ, за задумом, мав стати ключовою зв’язуючою ланкою між без’ядерним статусом України (її приєднанням до ДНЯЗ) та зобов’язань з виконання Договору СНО-1 (ліквідація озброєнь). Вважалось, що отримані гарантії безпеки стануть адекватною заміною ядерній зброї. Проте сьогодні, через 15 років, виявляється, що форма гарантій безпеки була обрана далеко не в кращому юридичному форматі.
Будапештський Меморандум підписали лише РФ, США та Великобританія, тоді як Франція і КНР підтвердили ці гарантії в форматі односторонніх заяв, без підписання Меморандуму.
Не була виконана вимога Закону України „Про приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1 липня 1968 року” (№ 248/94-ВР від 16.10.1994 р.) де чітко визначено, що обов’язковою умовою набуття ним чинності є „надання Україні ядерними державами гарантій безпеки, оформлених шляхом підписання відповідного міжнародно‑правового документа”.
Тобто правова оцінка Меморандуму показує, що він надає виключно політичні гарантії і, по суті, лише підтверджує юридичні гарантії без’ядерним країнам, що містяться у Статуті ООН, Заключному акті ОБСЄ та ДНЯЗ.
В умовах сьогодення у практичній площині єдиним здобутком цього документа вбачається п. 6, який передбачає можливість консультацій стосовно виконання зобов’язань країнами-гарантами.
Варто зауважити, що в 1994 році саме поняття гарантії безпеки (Security Assurances) існувало лише у двох виглядах.
„Позитивні” гарантії, тобто гарантії надання допомоги ядерних країн у зв’язку з агресією проти неядерної країни – існують в формі резолюції 225 (1968) РБ ООН і передбачають „негайну дію РБ ООН, насамперед її постійних членів, відповідно до Уставу ООН”. Тобто ядерні країни не зобов’язуються власноруч безпосереднього втручатися в конфлікт, а лише вживат