"Кризові тенденції у діяльності Верховної Ради України". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці розглядаються тенденції у діяльності Верховної Ради України, що призводять до зниження її ролі як ефективного парламенту. Особливу увагу зосереджено на питаннях представництва народними депутатами інтересів громадян, дотримання ними етики професійної діяльності, ефективності законодавчого процесу, довіри до Парламенту та підтримки результатів його діяльності з боку суспільства. Пропонуються заходи, які дозволять вирішити основні проблемні питання.

 

КРИЗОВІ ТЕНДЕНЦІЇ У ДІЯЛЬНОСТІ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИ

 

Діяльність Парламенту VII скликання продемонструвала тенденцію щодо зниження його ефективності як представницького та законодавчого органу, свідченням чого стали:

 

1. Проблема представництва інтересів громадян. Персоніфікація виборчої системи (запровадження мажоритарної складової виборчої системи з голосуванням в одномандатних округах) мала б забезпечити реалізацію права громадян на самовисування, покращити репрезентативність ВР України та підвищити зацікавленість депутатів Верховної Ради у підтриманні зв’язків із своїми виборцями з метою забезпечення переобрання на новий строк у тому ж самому окрузі.

 

Однак ще на етапі встановлення результатів виборів у одномандатних округах проявився основний недолік мажоритарної системи відносної більшості – проблема адекватного відображення волі виборців: вона не дала можливості врахувати інтереси багатьох виборців округу. За умов проведення голосування в один тур переможцями стали кандидати, які були обрані лише відносною більшістю виборців на момент голосування. Внаслідок цього інтереси регіону у Парламенті часто представляють ті кандидати, яких підтримали менше половини виборців округу.

 

Змішана виборча система засвідчила свою нездатність сформувати цілком репрезентативний Парламент, а практика застосування закритих списків не зумовила ні більш раціональний вибір електорату, ані підвищила довіру до новосформованого Парламенту.

 

2. Систематичні порушення Регламенту роботи Парламенту. Як і впродовж роботи Парламенту попередніх скликань, у діяльності Верховної Ради України VII скликання спостерігаються випадки порушення її членами Регламенту та етики професійної діяльності:

 

- депутати часто є відсутніми на пленарних засіданнях упродовж сесії без поважних причин. Нормами Регламенту ВР України (ст. 26) передбачено, що депутат зобов’язаний зареєструватися і бути присутнім на засіданнях Верховної Ради України та її органів, до яких його обрано. Його відсутність на засіданнях ВР України та її органів допускається тільки з поважних причин[1], а за дні відсутності без поважних причин депутату не виплачується заробітна плата. Проте на практиці ці нормативні вимоги не виконуються.

 

За підрахунками Громадянської мережі «ОПОРА», впродовж першої сесії Парламенту найбільшу явку на робочі місця продемонстрували депутати фракції ВО «Свобода», показник відвідуваності пленарних засідань яких складав 99 %. Високий рівень присутності у Парламенті депутатів фракції «УДАРу» та КПУ – по 96 %, а нижчий – членів фракцій Партії регіонів та ВО «Батьківщина». Рівень відвідування останніми засідань складав 88 % і 87 % відповідно. Лідером за кількістю прогулів була група позафракційних депутатів, які були присутні на 84 % від усіх засідань. Відповідно до моніторингу відвідуваності депутатами пленарних засідань протягом другої сесії, лише 111 парламентарів не пропустили жодного засідання. З них 71 депутат належить до фракції Партії регіонів, 14 з ВО «Батьківщини», 12 з ВО «Свобода», 9 з КПУ, 2 з «УДАР» і 2 позафракційних депутати. Серед 20 депутатів з найнижчою відвідуваністю – 11 представників від Партії регіонів, 6 позафракційних та 3 від ВО «Батьківщина»[2].

 

З метою вирішення питання відповідальності систематично відсутніх на пленарних засіданнях Верховної Ради України народних депутатів України був розроблений проект закону про внесення змін до Закону України «Про статус народного депутата України» щодо дострокового припинення повноважень народного депутата України через відсутність без поважної причини на засіданнях Верховної Ради України (реєстр. № 4474 від 17.03.2014 р.). Для досягнення мети проектом пропонується доповнити ч. 1 ст. 3 Закону України «Про статус народного депутата України» новим положенням щодо несумісності депутатського мандату з умисним невідвідуванням народним депутатом пленарних засідань та засідань комітетів Верховної Ради України[3];

 

- народні депутати зволікають з переходом на постійну роботу до Парламенту, а також із подачею заяви про складення депутатських повноважень у разі переходу на іншу роботу, порушуючи встановлену на рівні Конституції та законів України заборону щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності. Народний депутат України здійснює свої повноваження на постійній основі. Це означає, що його діяльність як члена парламенту є його основною роботою на весь період повноважень. Статус депутата не сумісний із здійсненням будь-якої іншої діяльності з отриманням матеріальної винагороди за винятком викладацької, наукової роботи та творчої діяльності, а також медичної практики у вільний від виконання обов’язків народного депутата час. У разі виникнення обставин, що порушують вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності, народний депутат України у двадцятиденний строк з дня виникнення таких обставин має припинити цю діяльність або подати особисту заяву про складення повноважень народного депутата України.

 

Порушення парламентарями вимоги несуміщення посад призводить до формування у ВР України двох груп депутатів-сумісників: перша – депутати, що суміщають посади у виконавчій на законодавчій владі, та друга – депутати, які суміщають депутатський мандат з посадою керівників підприємств, керівників нібито громадських організацій, які по суті здійснюють підприємницьку діяльність. Станом на кінець травня 2014 р. у ВР Україні було 7 депутатів-сумісників першої групи, реальну ж кількість депутатів, що належать до другої групи, фактично визначити неможливо, адже це неявні сумісники, інформацію про яких, на жаль, профільний Комітет з питань регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України не оприлюднює;

 

- народні депутати голосують картками інших парламентарів, порушуючи норми ст. 84 Конституції України, ст. 24 Закону України «Про статус народного депутата» і ст. 47 Регламенту Верховної Ради, що вимагають від депутатів особистої участі у засіданнях та голосуваннях.

 

Конституційним Судом було дано визначення поняття «особисте голосування»: «Положення частини третьої статті 84 Конституції України щодо здійснення народним депутатом України голосування на засіданнях Верховної Ради України означає його безпосереднє волевиявлення незалежно від способу голосування, тобто народний депутат України не має права голосувати за інших народних депутатів України на засіданнях Верховної Ради України»[4]. Там же визначається санкція за порушення вказаної норми: «Порушення встановленої Конституцією України процедури ухвалення законів та інших правових актів Верховною Радою України є підставою для визнання їх неконституційними».

 

Проте, сприймаючи вільний депутатський мандат як підставу для безвідповідального ставлення до виконання своїх депутатських обов’язків, окремі депутати, будучи відсутніми на засіданнях, делегують іншим парламентарям свою волю. Згідно з результатами проведеного Громадським рухом «Чесно» моніторингу депутатів VI скликання на відповідність критеріям доброчесності, були зафіксовані 419 випадків голосування народних депутатів чужими картками[5]. Показовим прикладом грубого порушення встановленої процедури голосування були неправомірні дії депутатів Верховної Ради щодо звільнення з посади судді Верховного суду України Олександра Волкова. Європейський суд з прав людини у січні 2013 р. виніс рішення у справі «Олександр Волков проти України»: судді встановили, що рішення про відсторонення О. Волкова було прийняте за відсутності більшості народних депутатів. Тобто ВР України продемонструвала навмисне незаконне врахування кількох голосів, що належали відсутнім депутатам. Такі дії не лише суперечили згаданим вище конституційним та законодавчим нормам, а й підривали принцип правової визначеності, що є порушенням ст. 6 розділу 1 Конвенції з прав людини.

 

Не менш численними є випадки неособистого голосування у Верховній Раді нинішнього скликання. Обов’язкова письмова реєстрація народних депутатів у Парламенті часто не співпадає з електронною, а депутати, які, наприклад, відсутні через хворобу, або не були зареєстровані, один або навіть кілька разів «натискають» кнопку для голосування впродовж цього ж робочого дня. Представники «Чесно» зафіксували 55 порушників правила особистого голосування тільки під час перших днів засідань Верховної Ради VII скликання. Всі порушники – представники Партії Регіонів. Після обрання Головою ВР України О. Турчинова, було помічено серед депутатів, які порушували принцип персонального голосування, 4 депутатів від фракції Партії регіонів, 7 – від КПУ, 8 представників фракції ВО «Батьківщина», 8 депутатів з «Економічного розвитку» та 6 з депутатської групи «Суверенна європейська Україна», 1 представника фракції «УДАРу» та 3-х позафракційних депутатів[6];

 

- присутні на засіданні Парламенту депутати неодноразово відмовлялись брати участь у голосуванні, порушуючи свій конституційний обов’язок (а саме – приймати рішення) та присягу;

 

- неодноразово відбувалися сутички, під час яких окремі парламентарі отримували тілесні ушкодження. Незважаючи на законодавчу заборону народним депутатам на засіданнях Верховної Ради порушувати дисципліну, заважати проведенню засідання, використовувати образливі або лайливі висловлювання, закликати до незаконних дій, функціонування ВР України останнього скликання демонструє стійку тенденцію до порушення етики та дисципліни депутатської діяльності. Зокрема, бійки в Парламенті депутати влаштовували у січні, лютому, березні 2013 р., потім в травні, червні та вересні цього ж року, а остання відбулась 8 квітня 2014 р. За вчинення цих правопорушень депутати до юридичної відповідальності не притягались.

 

3. Проблеми складу та структури ВР України. Часті зміни складу Парламенту та порушення фракційної дисципліни народними депутатами стали одними із дестабілізуючих чинників роботи Парламенту та деформації його політичної структури: постійно змінюються кількість фракцій та їхня чисельність.

 

Першим негативом роботи Парламенту VIІ скликання стала поява ще до початку офіційної роботи ВР відразу двох «тушок» (депутатів батька і сина Табалових), які відмовилися вступати до фракції «Батьківщина», хоча обиралися від неї. На початку 2013 р. до Верховної Ради прийшли кілька нових депутатів, у зв’язку з призначенням депутатів на урядові посади. Разом з тим, п’ятьох народних депутатів позбавили депутатського мандата за рішенням суду (П. Балогу, О. Домбровського, А. Веревського, С. Власенка, І. Маркова), а ще дванадцять стали позафракційними. 15 грудня 2013 р. відбулися вибори у п’яти проблемних округах, за результатами яких до складу ВР України увійшли ще 5 народних депутатів.

 

У лютому-червні 2014 року склад ВР України змінювався за рахунок призначення окремих депутатів на посади міністрів нового Уряду, голів облдержадміністрацій, виконувача обов’язків голови Адміністрації Президента, секретаря РНБО, голови Національного банку України, Генерального прокурора України та ряд інших посад та обрання депутатів В. Кличка та П. Порошенка на посади відповідно голови КМДА та Президента України.

 

Змінювався склад і депутатських фракцій. З фракції «Батьківщина» вийшли шість депутатів, ще трьох виключили за рішенням фракції. З початку роботи Парламенту з фракції Партії регіонів вийшов П. Балога, якого згодом позбавили депутатського мандату через суд. А після побиття студентів на Майдані Незалежності 30 листопада 2013 р. та подій лютого 2014 р. фракцію ПР залишили багато депутатів. У лютому 2014 р. після виходу депутатів з фракції Партії регіонів було утворено групи «Економічний розвиток» та «Суверенна європейська Україна», а 2 липня – групу «За мир і стабільність».

 

Часті зміни складу Верховної Ради та міжфракційні «міграції» депутатів не сприяють утвердженню культури політичної відповідальності, призводять до викривлення політичного волевиявлення населення через формування відмінної від підтриманої виборцями політичної конфігурації Парламенту, зростання впливу фінансово-політичних груп на внутрішньопарламентські процеси.

 

4. Низька результативність законотворчої діяльності. Щороку депутати реєструють велику кількість законопроектів, з яких ухвалюється незначна частина. У 2011 р. на розгляд ВР України було внесено 1220 законопроектів, а в останній рік роботи ВР VI скликання – 1234 законопроекти. При цьому низькою була результативність за такої кількості зареєстрованих проектів – 388 ухвалених в цілому законопроектів у 2012 р. (18 %). Не змінилася й усталена тенденція до ухвалення переважної більшості законів, спрямованих на удосконалення чинного законодавства. Лише 63 з прийнятих у 2012 р. були «новими» законами. За перших півроку роботи ВР VII скликання депутати зареєстрували 1958 законодавчих ініціатив, лише 45 з них стали законами[7].

 

Усе зазначене позначається на якості законопроектів, а також призводить до надмірного навантаження на структурні підрозділи Апарату ВР України, відповідальні за проведення експертизи. Крім того, величезна кількість законопроектів зумовлює часті випадки розгляду законопроектів за скороченою процедурою. У ВР України VII скликання продовжилась та поглибилась практика частих порушень процедур ухвалення рішень, серед яких основними були: відсутність обговорень (або належних обговорень) питань, які розглядалися, ігнорування точки зору меншості, неврахування висновків та пропозицій експертних служб ВР України, відсутність публічного обговорення важливих законопроектів, порушення обов’язку особистого голосування тощо.

 

З такими порушеннями були ухвалені важливі законодавчі рішення. Яскравими прикладами ігнорування Парламентом передбачених процедур ухвалення рішень стали процеси розгляду та прийняття законів «Про всеукраїнський референдум», «Про засади державної мовної політики», «Про Державний бюджет України на 2013 рік». При цьому всі вищевказані закони було ухвалено з голосуванням за відсутніх депутатів.

 

5. Монополізація впливу на парламентські процеси домінуючими фракціями. Робота ВР України VII скликання позначена згортанням демократичних принципів у парламентській діяльності: законодавчий процес нерідко відбувався у відриві від інтересів і запитів більшості громадян та являв собою процес «проштовхування» провладною більшістю певних лобістських законопроектів, «диригування» голосуванням представниками ПР (наприклад, як під час голосування мовного законопроекту), голосування за інших депутатів, ухвалення антиконституційних законів.

 

Монопольний характер впливу фракції ПР на парламентські процеси проявився під час розподілу сфер впливу та керівних посад у комітетах Верховної Ради України між провладними та опозиційними силами. За підсумками міжфракційних переговорів такий розподіл мав асиметричний характер: фракція Партії регіонів та її союзники (фракція КПУ) отримали контроль над більшістю парламентських комітетів (у 19 із 29 комітетів). У 7 з них, предметом відання яких були різні сфери економічних та соціальних впливів, провладна партія мала одноосібну більшість. Важливим питанням розподілу керівних посад у комітетах стало призначення їх голів. Найбільш впливові посади отримала Партія регіонів, представники якої очолили 13 комітетів[8]. Представники опозиції (фракції ВО «Свобода» та «Батьківщина») вимагали, щоб їм, як парламентській опозиції, були передані посади у комітетах наділених контрольними функціями. Особливо суперечливим стало рішення щодо віднесення Комітету з питань бюджету до сфери впливу провладної партії (парламентська традиція раніше передбачала передачу його до контрольних функцій опозиції). У результаті домовленостей, опозиційні сили отримали контроль над 5 комітетами та 12 керівних посад.

 

Такий розподіл сфер впливу та керівних посад у комітетах призвів до того, що стан забезпечення ВР України парламентського контролю, її вплив на пріоритети Уряду, політичні рішення Президента України був незадовільним.

 

Стабільна та ефективна робота Парламенту була ускладнена ще й тим, що Голова ВР України (В. Рибак) не зміг продемонструвати рівну віддаленість від політичних партій, фракцій (порушуючи при цьому вимогу ч. 2 ст. 59 Регламенту ВР України: Голова Верховної Ради України не входить до складу депутатської фракції (депутатської групи), Президента та Уряду, а також належний рівень політичної самостійності.

 

Крім того, на другій сесії Парламенту VII скликання вперше провладними депутатами була випробувана практика виїзних засідань, під час яких ухвалювалися закони без допуску на засідання представників опозиційних фракцій та ЗМІ. У результаті 4 квітня 2013 р. був створений небезпечний прецедент, коли стає можливим ігнорування думки опозиції з будь-якого питання.

 

В цілому у ВР України склалася ситуація, за якої опозиція не мала належних можливостей висловлювати свою точку зору, брати участь у законотворчій роботі, у заходах парламентського контролю.

 

Понад те, ініційовані депутатами провладної більшості прецеденти щодо позбавлення депутатів мандату у непередбачений Конституцією спосіб негативно впливають на перспективи українського парламентаризму.

 

Реакцією опозиційних депутатів на цю ситуацію стали випадки блокування роботи Парламенту. Упродовж 17 днів першої сесії Парламент був заблокований опозиційними політичними силами, найактивнішою серед яких була партія «УДАР Віталія Кличка»[9]. Друга сесія не відкрилась у встановлені терміни, що призвело не лише до того, що депутати не могли проводити пленарні засідання, а й легітимно працювати в комітетах. Верховна Рада впродовж 2013 р. була заблокована опозиційними депутатами вісім разів: 5-22 лютого (вимога забезпечення персонального голосування депутатів), 5-6 березня (протест проти позбавлення С. Власенка депутатського мандата); 2-3 квітня (після провального голосування за проведення виборів у Києві); 6-19 червня (вимога особистого представлення В. Януковичем свого щорічного послання), 4 липня (протест проти звільнення В. Шаповала з посади голови ЦВК); 24 жовтня (блокування через порушення більшістю Регламенту при ухваленні законопроектів); 21 листопада (протест проти рішення КМ України про призупинення підготовки до підписання Угоди з ЄС); 3-18 грудня (вимога звільнити уряд М. Азарова та призначити дострокові парламентські та президентські вибори).

 

Півтора роки діяльності ВР України VII скликання засвідчили, що у процесі прийняття важливих рішень вона виступала більше залежним політичним суб’єктом, аніж самостійним. Згідно з результатами експертного опитування «Верховна Рада VII скликання: перші підсумки», проведеного Громадянською мережею ОПОРА у період з 22 травня по 1 червня 2013 р., експерти оцінили політичну самостійність ВР України у процесі прийняття важливих для країни рішень у 2 бали (0 – повністю залежна від інших суб’єктів, 5 – повністю самостійна). На думку експертів, найбільший вплив на функціонування Парламенту здійснювали Президент, фракція Партії регіонів та Кабінет Міністрів України. У порівнянні із цими суб’єктами, керівництво Парламенту, парламентська опозиція (фракції ВО «Батьківщина», ВО «Свобода» та партії «УДАР») менше впливали на діяльність ВР України[10].

 

Наслідком цих та інших недоліків у функціонуванні ВР України стало зниження рівня легітимності українського Парламенту. Легітимність Парламенту визначається не лише нормами Конституції та законів, але й довірою до нього та підтримкою результатів його діяльності з боку суспільства. Серед причин, які зумовлюють низькі показники легітимності ВР України можна виділити наступні:

 

- незадоволення населення діяльністю як Парламенту, так і політичних партій. За результатами соціологічного дослідження, проведеного у 2012 р. Центром Разумкова, рівень підтримки населенням діяльності Парламенту становив 4 %, рівень непідтримки – 54 %. Проведене Центром соціальних та маркетингових досліджень «СОЦИС» та Соціологічною групою «Рейтинг» дослідження громадської думки «Суспільно-політична ситуація в Україні: грудень-2013» свідчить, що серед усіх суспільних та державних інститутів громадяни найбільше не довіряють Верховній Раді України – рівень недовіри понад 80 %[11]. Окрім того, сподівання на політичні партії як на представників інтересів суспільних груп упродовж останніх років також зменшилися: якщо у 2010 р. на такий статус партій вказали 27 % громадян, то напередодні парламентських виборів 2012 р. – лише 17 %[12]. Дані соціологічних опитувань у 2013 р. демонстрували незначний рівень довіри до політичних партій (1,6 %), що представляли у Парламенті – владу (0,3 %) та опозицію (2,1 %), та дещо більшу оцінку ефективності у представленні інтересів та захисті прав громадян щодо депутатів-мажоритарників (4,8 %)[13];

 

- суспільне розчарування, зумовлене низьким рівнем реалізації тих сподівань, які мали місце під час парламентських виборів, та відсутністю видимих результатів діяльності Парламенту. Використання соціального популізму політичними лідерами та маніпулювання громадською думкою поставили виборців у ситуацію відсутності реального вибору та змусили їх голосувати не з точки зору відповідності передвиборчих програм їхнім інтересам, а з міркувань вибору «меншого зла». Це створило можливості представникам влади, прикриваючись гаслами захисту інтересів виборців, систематично порушувати закони і Конституцію, непередбачувано змінювати державну політику, дезінформувати населення про причини і наслідки дій органів влади. Проведене у 2012 р. Київським міжнародним інститутом соціології всеукраїнського опитування громадської думки міського населення показало, що 38% респондентів вважають основною причиною недовіри до владних інститутів відсутність видимих результатів діяльності[14];

 

- наявність у політичній системі можливостей для викривлення волевиявлення громадян, що проявилися під час виборчої кампанії та при створенні парламентської більшості;

 

- постійні конфлікти між представниками політичних сил у ВР України (відсутність консенсусу серед основних парламентських сил щодо змісту національних інтересів України, шляхів її модернізації та стратегій досягнення національних цілей та вирішення національних завдань);

 

- низька спроможність громадян впливати на дії влади. Результати дослідження активності українських громадян, проведеного у 2013 р. Фондом «Демократичні ініціативи» ім. І. Кучеріва та Центром Разумкова, свідчать, що 41 % населення України вважає, що пересічний громадянин ніяк не може вплинути на рішення влади[15]. Це також підтверджують результати всеукраїнського соціологічного опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (2013 р.): у населених пунктах 50,9 % респондентів жодного разу не проводилися зустрічі народних депутатів України з виборцями; 11,8 % учасників опитування повідомили, що такі зустрічі відбувалися один раз, 6 % – 2‑3 рази; 1,5 % – 4 рази та більше; 17,3 % – не пам’ятають про це; 12,5 % – вагалися з відповіддю[16];

 

- «політична корупція» та зростання непрозорості і закритості від громадськості процесу прийняття рішень Парламентом. Корупція у ВР України значною мірою обумовлена недостатньою розмежованістю бізнесу та влади, адже депутати часто є підприємцями, які розглядають мандат лише у якості засобу отримання «імунітету», що забезпечить можливості лобіювання та захисту бізнес-інтересів. Відповідно до звіту «Барометр глобальної корупції – 2013» громадяни України оцінюють рівень корумпованості Парламенту як надзвичайно високий, який становить 4,2 бали за 5-бальною шкалою[17]. Крім того, результати проведеного «ОПОРОЮ» дослідження комітетських та парламентських слухань, які є основним інструментом консультацій з громадянами, підтверджують, що Верховна Рада України повноцінно не залучає громадськість до управління державою. З початку роботи Верховної Ради відбулося 59 заходів. За інформацією Апарату Верховної Ради, 18 комітетів провели всього 30 слухань. 11 комітетів жодного разу не залучали громадськість до законотворчого процесу[18].

 

Висновки та рекомендації

Зазначене вище свідчить про наявність потреби у здійсненні парламентської реформи в Україні, актуальним завданням якої є відновлення довіри до Парламенту та перетворення його на реальний орган представництва інтересів українського народу. Це повинно передбачати наступні заходи за такими напрямами:

 

1. Вдосконалення виборчого законодавства України відповідно до рекомендацій Парламентської асамблеї Ради Європи та Венеціанської Комісії ПАРЄ, зокрема, запровадження виборчої системи з відкритими списками. Пропорційна виборча система з відкритими регіональними списками може дати значно більшу свободу вибору виборцям, зробить представництво більш персоналізованим, ніж за пропорційної системи з жорсткими списками, дозволить формувати Парламент з тих кандидатів, які відомі виборцям і мають їхню безпосередню підтримку, знизить рівень корупції у виборчому процесі і підвищить рівень довіри до представницького органу влади, сприятиме демократизації внутрішніх процедур у політичних партіях України.

 

2. Підвищення підзвітності та відповідальності народних депутатів перед суспільством за допомогою:

- забезпечення виконання депутатами конституційної норми щодо несуміщення посад;

- встановлення дієвих та пропорційних дисциплінарних санкцій за порушення принципу особистого голосування, пропуск без поважних причин засідань комітетів і пленарних засідань Парламенту, порушення етики депутатської діяльності;

- правове врегулювання лобістської діяльності у ВР України шляхом прийняття спеціального закону, який регулюватиме відповідні відносини;

- запровадження незалежної системи моніторингу доходів та витрат депутатів, впровадження механізмів притягнення депутатів Верховної Ради до відповідальності за корупційні правопорушення;

- встановлення жорстких вимог до звітування депутатів перед виборцями.

 

3. Підвищення ефективності законотворчої діяльності Парламенту через:

- обмеження права законодавчої ініціативи окремого депутата та закріплення положення, відповідно до якого депутати ВР України зможуть реалізовувати своє право законодавчої ініціативи у складі депутатських об’єднань (фракції чи депутатської групи), що зменшило б кількість законопроектів, які вносяться на розгляд Парламенту;

- упорядкування та вдосконалення організації законодавчого процесу;

- посилення ролі комітетів Верховної Ради України як основних суб’єктів, що здійснюють законопроектну роботу;

- проведення парламентських слухань з актуальних питань законодавчої політики;

- запровадження процедури публічних консультацій щодо законопроектів з усіма зацікавленими суб’єктами;

- виконання законодавчої вимоги щодо обов’язкової антикорупційної експертизи законопроектів.

 

Відділ політичних стратегій

(О. В. Токар-Остапенко)

№ 11, Серія «Політика»