"Нормативне закріплення статусу і прав парламентської опозиції". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці розглянуто особливості становлення інституту парламентської опозиції в Україні. Аналізується практика опозиційної діяльності у Верховній Раді України за різних політико-правових умов, зокрема, порівнюється діяльність парламентської опозиції протягом 5 та 7 сесії ВРУ VI скликання. З’ясовано вплив скасування законодавчо закріплених прав парламентської опозиції на її діяльність та надано рекомендації щодо її подальшої інституалізації.

 

НОРМАТИВНЕ ЗАКРІПЛЕННЯ СТАТУСУ І ПРАВ ПАРЛАМЕНТСЬКОЇ ОПОЗИЦІЇ

 

Конструктивна діяльність парламентської опозиції у демократичних державах забезпечує конкуренцію альтернативних напрямів розвитку та діяльності різних сфер суспільного життя і залежить зокрема від рівня її формальної інституалізації та можливості впливу на законодавчий процес. В українських реаліях обмеженість можливостей парламентської опозиції впливати на ухвалення рішень з одного боку фактично знімає з неї політичну відповідальність перед виборцями, а з іншого – спонукає до таких позапарламентських методів діяльності, як, наприклад, організація масових мітингів чи протестів, апелювання до різних міжнародних інституцій щодо утисків опозиції. Тому представниками різних депутатських фракцій до парламенту останніх двох скликань було внесено більше десяти законопроектів щодо унормування різних аспектів діяльності парламентської опозиції. Зважаючи на це, дослідження необхідності інституалізації парламентської опозиції та гарантування її прав є актуальним.

 

Метою аналітичної записки є з’ясування особливостей інституалізації парламентської опозиції в Україні та світі (Додаток 1), аналіз практики опозиційної діяльності у Верховній Раді України за різних політико-правових умов (Додаток 2) та надання рекомендації щодо її подальшої інституалізації. Для порівняння діяльності парламентської опозиції обрано періоди 5 та 7 сесії Верховної Ради України VI скликання, оскільки опозиційна діяльність упродовж цих періодів мала суттєві відмінності: з Регламенту Верховної Ради України вилучили главу, що врегульовувала опозиційну діяльність в парламенті, а також відбулося переформатування складу більшості та опозиції.

 

Найважливішими практиками, що відображають сутність парламентської опозиції і тенденції її становлення як інституту в Україні, є, на нашу думку, участь опозиції в формуванні порядку денного засідань ВРУ, внесення власних законопроектів, робота в профільних комітетах (зокрема, керівництво ними), а також формування і діяльність опозиційного уряду.

 

Після відновлення попередньої редакції Конституції України інститути парламентської більшості та опозиції втратили правовий статус, внаслідок чого відносини між ними формуються з урахуванням політичної практики першого етапу становлення парламентської опозиції (див. Додаток 1.). Відтак, на посадах, які раніше були закріплені за парламентською опозицією, перебувають переважно її представники. Водночас комітет з питань бюджету, комітет з питань Регламенту, депутатської етики та забезпечення діяльності Верховної Ради України, комітет з питань правосуддя зараз очолюють представники парламентської більшості. Також тривалий час після переформатування складу парламентської більшості та опозиції Комітет з питань свободи слова та інформації очолював представник парламентської більшості.

 

З урахуванням закріплених у попередній редакції Регламенту Верховної Ради України (далі - Регламент) парламентських традицій формується тижневий порядок денний пленарних засідань парламенту. Так, кожної пленарної середи відводиться час для розгляду питань, що підготовлені парламентською опозицією. Проте практика розгляду парламентом у цей день законопроектів свідчить про низьку ефективність такої форми парламентської діяльності. З однієї сторони, парламентська опозиція вказує, що через незначні процедурні неточності Апаратом Верховної Ради до порядку денного середи довго не включаються нагальні, з її точки зору, законопроекти, а ті, що включаються, розглядаються здебільшого за скороченою процедурою та за принципом фракційної приналежності. З іншої сторони, парламентська більшість указує на неможливість підтримки більшості законопроектів, внесених парламентською опозицією через їх недостатню фахову підготовленість.

 

До політичних традицій, що формуються у вітчизняному парламенті, слід віднести діяльність опозиційного уряду. В європейській парламентській практиці опозиційний уряд є механізмом парламентського контролю за діяльністю влади, розробки альтернативної політики, підготовки команди та стратегії для розвитку держави в разі перемоги на виборах. Узагальнено опозиційний уряд є мозковим центром парламентської опозиції, що має забезпечити фахове виконання нею своїх функцій.

 

У Верховної Ради України VI скликання функціонувало два опозиційних уряди: перший було сформовано у грудні 2007 року фракцією Партії регіонів, а другий – у березні 2010 року фракцією Блоку Юлії Тимошенко і частиною фракції Блоку «Наша Україна-Народна Самооборона». При цьому обидва опозиційні уряди діяли певний час як за умов законодавчого унормування свого статусу та прав, так і за відсутності такого внормування.

 

Із вересня 2008 р. по жовтень 2010 року основні права опозиційного уряду були врегульовані Регламентом. Зокрема стаття 72 Регламенту встановлювала, що опозиційний уряд здійснює моніторинг діяльності Уряду, а народні депутати - члени опозиційного уряду готують альтернативні пропозиції щодо Програми діяльності Кабінету Міністрів України, проектів загальнодержавних програм та інших законодавчих пропозицій Уряду. Проте порівняльний аналіз діяльності парламентської опозиції та її уряду не виявив суттєвих відмінностей у їх роботі в залежності від законодавчого закріплення їх статусу та прав. Також слід зазначити, що більшість прав опозиційного уряду, закріплених раніше у Регламенті можуть реалізовуватися через законодавчу ініціативу народних депутатів, що входять до парламентської опозиції.

 

В українському політикумі вже сформувалася усталена думка про важливість інституту опозиції для розвитку парламентаризму, однак це не впливає на ефективність діяльності опозиції. На сучасному етапі розвитку парламентаризму діяльність парламентської опозиції не позбавлена певних недоліків. Зокрема парламентська опозиція здебільшого сконцентрована на виконання однієї з своїх функцій – критиці дій влади, не приділяючи достатньої уваги іншим, не менш важливим, функціям.

 

Сподівання на те, що унормування статусу та прав парламентської опозиції вплине на підвищення ефективності її діяльності, не виправдалося. Аналіз діяльності парламентської опозиції у Верховній Раді України VI скликання за різних політико-правових умов свідчить, що скасування законодавчо визначених прав парламентської опозиції, яке відбулося у 2010 році, суттєво не вплинуло на результативність її діяльності. Крім того, більшість раніше унормованих прав парламентської опозиції зараз можна реалізовувати в межах Законів України «Про статус народного депутата України» та «Про Регламент Верховної Ради України».

 

Порівняння наведених у додатку 2 показників указує на низький ступінь використання опозиційними депутатськими фракціями інструментів наявних впливу на ухвалення рішень. Водночас необхідно враховувати, що зміна виборчої системи на змішану (мажоритарно-пропорційну), анонсована Робочою групою з питань удосконалення законодавства про вибори, призведе до істотного оновлення кадрового складу Верховної Ради наступного скликання, створення інших конфігурацій парламентської більшості та опозиції, а можливо й запровадження нового принципу розподілу керівних посад.

 

Висновки та рекомендації

В умовах неусталеності політичних традицій, порушення політичних домовленостей між парламентською більшістю та опозицією, недосконалості окремих парламентських процедур інститут парламентської опозиції потребує певних формальних гарантій для виконання своїх функцій. Зважаючи на це доцільно реалізувати такі заходи:

 

1. Внести зміни і доповнення до Регламенту Верховної Ради України щодо гарантування права парламентської опозиції на:

- посаду одного із заступників Голови Верховної Ради України та представництво у керівництві комітетів. Насамперед йдеться про комітети з питань бюджету, з питань Регламенту та депутатської етики, з питань свободи слова та інформації. Водночас парламентська опозиція має утримуватися від зриву роботи комітетів шляхом відмови від участі у їх засіданнях (особливо там, де керівні посади закріплені за парламентською опозицією);

- самостійне формування порядку денного засідань (один день на тиждень чи певні години щодня). При цьому необхідно забезпечити дотримання вимог Бюджетного кодексу України та Регламенту Верховної Ради України щодо внесення соціально спрямованих законопроектів лише з фінансово-економічним обґрунтуванням;

- отримання за депутатськими запитами всіх необхідних матеріалів для якісної та вчасної підготовки опозиційним урядом альтернативних законопроектів (зокрема після внесення до парламенту Програми діяльності Кабінету Міністрів України та затвердження Урядом орієнтовного плану законопроектних робіт на конкретний рік).

 

2. Прийняти передбачений частиною четвертою статті 89 Конституції України закон про організацію і порядок діяльності тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України, які утворюються для розслідування питань, що становлять суспільний інтерес. У цьому законі насамперед слід передбачити, що у разі, якщо ініціатором створення тимчасової спеціальної комісії є парламентська опозиція, і за її створення проголосувала не менш ніж одна третина від конституційного складу парламенту, то право на формування керівного складу, визначення основних завдань та термінів діяльності такої комісії має належати парламентській опозиції. При цьому кількісний склад членів тимчасової спеціальної комісії повинен формуватися з урахуванням принципу пропорційного представництва всіх депутатських фракцій.

 

Гарантування цих прав парламентської опозиції сприятиме подальшому розвитку парламентаризму, розбудові здорової конкуренції політичних ідей та програм, направленню протестних настроїв у конструктивне русло, посиленню політичної відповідальності парламентської опозиції перед виборцями.

 

Відділ політичних стратегій

(О. Даниляк)

 

Додаток 1

Ґенеза інституту парламентської опозиції в Україні 

Розвиток інститутів, що забезпечують стабільний діалог між владою та різними суспільними групами в Україні, є однією із стратегічних цілей державної політики[1]. Оскільки парламент є органом державної влади, в якому представлені інтереси різних соціальних груп, то подальший розвиток парламентаризму є одним із пріоритетів модернізації політичної системи. «Парламентаризм сьогодні - це реальна арена протистояння, зіткнення і суперництва, з одного боку, а з іншого - подолання суперечностей, досягнення консенсусу…»[2]. У демократичних країнах важливу роль у цих процесах відіграє опозиція, яка спонукає владу зважати на інтереси різних соціальних груп населення, впливає на прийняття рішень органами державної влади шляхом пропонування альтернативних напрямів розвитку та діяльності тих чи інших галузей і сфер суспільного життя. Узагальнено виділяють такі основні функції парламентської опозиції: критика дій та намірів парламентської більшості й сформованого чи підтримуваного нею Уряду; пропонування альтернативних програм та рішень; підготовка й апробація власної команди («тіньового» уряду) для виконання своєї політичної програми у разі здобуття влади.

 

Сьогодні у демократичних державах світу немає усталеного підходу щодо необхідності унормування інституту парламентської опозиції на конституційному чи законодавчому рівні. Сучасні політичні науки на підставі рівня формальної інституалізації опозиції та її впливу на законодавчий процес виділяють чотири основні моделі парламентської опозиції:

- вестмінстерська модель (поширена в Австралії, Великій Британії, Індії, Ірландії, Канаді, Новій Зеландії), в якій роль парламентської опозиції формалізована, але на практиці вона мало впливає на вироблення політичного курсу країни;

- французька модель, де роль опозиції незначна як на практиці, так і інституційно;

- німецька модель (поширена в Німеччині, Австрії та ін.), за якої роль опозиції не настільки формалізована як у вестмінстерській моделі, проте традиції політичної практики та розвиненість інститутів громадянського суспільства дозволяють опозиції на практиці реально впливати на ухвалення рішень;

- скандинавська модель (Данія, Норвегія, Швеція) характеризується значно меншими правами опозиції, ніж у всіх інших моделях. Опозиція має право на участь у діяльності законодавчих комітетів та в ухваленні порядку денного[3].

 

Засади опозиційної діяльності в цих державах формувалися упродовж тривалого часу під впливом національних особливостей та стали елементом їх політичної культури. Водночас Міжпарламентський Союз (Inter-Parliamentary Union) - міжнародна організація парламентів, членами якої є 157 країн світу, включно з Україною, визнає, що нові демократичні країни можуть виграти від закріплення прав парламентської опозиції в конституційних нормах та/або парламентських процедурах[4].

 

Натомість в Україні визначення обсягу прав парламентської опозиції та варіантів їх закріплення знаходиться на етапі вироблення. В експертному середовищі та політикумі немає одностайної позиції щодо необхідності закріплення інституту парламентської опозиції на законодавчому рівні.

 

Противники законодавчого закріплення прав парламентської опозиції відзначають, що у багатьох демократичних країнах права та обов’язки опозиції не формалізовані у вигляді спеціальних законів, а закріплені в традиціях та політичній культурі. Крім того, закон, який визначить засади опозиційної діяльності, буде ухвалюватися голосами парламентської більшості, а тому в подальшому може коригуватися, виходячи із поточної політичної кон’юнктури.

 

Прихильники внормування прав парламентської опозиції виходять із того, що на законодавчому рівні статус опозиції закріплюється з метою захисту її прав в умовах неусталеності політичних традицій[5]. Серед основних прав парламентської опозиції, які зможуть забезпечити здійснення нею своїх функцій, на рівні закону необхідно зокрема закріпити право на участь у керівництві парламенту та його органів, функціонування «тіньового» уряду (далі - опозиційного уряду). Тож постає потреба аналізу політико-правових засад становлення інституту парламентської опозиції в Україні.

 

Історію розвитку парламентської опозиції в Україні за критеріями парламентських практик та унормування статусу парламентської опозиції можна поділити на чотири етапи.

 

Перший етап (1990-2006 рр.). Розподіл на парламентську більшість та опозицію існував із часу обрання Верховної Ради України у 1990 році. Діяльність парламентської опозиції в цей час здійснювалася на підставі політичних домовленостей із парламентською більшістю. Так, за опозицією закріплювалися посада віце-спікера, посади голів парламентських комітетів, що контролюють діяльність виконавчої та судової гілок влади та впливають на організацію роботи Верховної Ради України, посади заступників чи секретарів решти парламентських комітетів.

 

Другий етап (2006-2007 рр.). Із набранням чинності політичної реформи у Конституції України було закріплено інститут «коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України» (далі - парламентська більшість), яка де-юре наділялася значними повноваженнями з формування персонального складу Кабінету Міністрів України та де-факто брала на себе політичну відповідальність за його діяльність. Це зумовило необхідність унормування статусу та прав її політичних опонентів – парламентської опозиції. На цьому перехідному етапі діяльність парламентської опозиції здійснювалася в рамках попередніх політичних домовленостей.

 

Третій етап (2007-2010 рр.). Закріплення окремих прав парламентської опозиції в Україні вперше відбулося у виборчому законодавстві. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про вибори народних депутатів України» від 01.06.2007 року встановив рівні квоти на представництво парламентської більшості та опозиції в окружних та дільничних виборчих комісіях. Формалізація статусу та основних прав парламентської опозиції була закріплена у Регламенті Верховної Ради України від 19.09.2008 року[6].

 

Четвертий етап (з жовтня 2010 р.). Після рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2010 року № 20-рп/2010[7], яким відновлено чинність Конституції України від 28 червня 1996 року, з Регламенту Верховної Ради України виключили Главу 13 «Парламентська опозиція». Таким чином, зараз діяльність парламентської опозиції здійснюється відповідно до політичної практики першого етапу.

 

Додаток 2

Порівняльний аналіз діяльності парламентської опозиції

за період 5 та 7 сесій Верховної Ради України VI скликання

Оцінку ефективності парламентської опозиції здійснимо за критеріями, що відображають активність її представників у:

- законотворчій діяльності (кількість внесених законопроектів);

- виробленні альтернативного політичного продукту (кількість внесених/прийнятих альтернативних законопроектів);

- використанні інших парламентських інструментів опозиційної діяльності (кількість ініційованих/утворених тимчасових слідчих комісій; кількість прийнятих парламентом звітів тимчасових слідчих комісій; кількість депутатських запитів).

Упродовж 5 сесії VI скликання всіма суб’єктами законодавчої ініціативи було внесено 425 законопроектів[8] (рис.1).

 

Збільшити

 

Рис.1. Кількість законопроектів, внесених у період з 01.09.2009 р. до 01.02.2010 р.,

за суб’єктами законодавчої ініціативи

 

Народними депутатами України загалом внесено 330 законопроектів, із них депутатами, що входили до фракцій парламентської більшості (НУНС, БЮТ, Блок Литвина), внесено 253, а депутатами парламентської опозиції (ПР, КПУ) – 125 законопроектів[9].

 

За час проведення 7 сесії VI скликання Президентом, Урядом та народними депутатами було внесено 424 законопроекти (рис. 2). Народними депутатами України загалом внесено 337 законопроектів, з них – депутатами, що входили до фракцій парламентської більшості (ПР, КПУ, Блок Литвина) внесено 207, а депутатами парламентської опозиції (НУНС, БЮТ) – 204 законопроекти.

 

Збільшити

 

Рис.2. Кількість законопроектів, внесених у період з 01.09.2010 р. до 01.02.2011 р.,

 за суб’єктами законодавчої ініціативи

 

Як видно з рисунків 1 та 2, кількість внесених законопроектів Главою держави, Урядом та народними депутатами впродовж 5 та 7 сесії є майже однаковою.

 

Щодо законотворчої активності фракцій в залежності від перебування у парламентській більшості чи опозиції, варто зазначити, що суттєві зміни відбулися у показниках фракції Партії регіонів (98 законопроектів на 5 сесії та 144 – на 7 сесії) та фракції НУНС (121 законопроект на 5 сесії та 100 – на 7 сесії). На відміну від фракцій КПУ та БЮТ, де кількість внесених законопроектів не змінювалася в залежності від їхнього статусу, у фракцій Партії регіонів та НУНС простежується тенденція до збільшення законотворчої активності під час перебування в парламентській більшості.

 

Розробка та внесення альтернативних програм та рішень є однією з основних функцій парламентської опозиції. Упродовж 5 сесії опозиційні фракції Партії регіонів та Комуністичної партії України у Верховній Раді України внесли 98 та 27 законопроектів, з яких 9 та 3 були альтернативними (рис. 3).

 

Збільшити

 

Рис.3. Розподіл законопроектів, внесених опозиційними фракціями

на 5-ій сесії VI скликання парламенту

 

Натомість опозиційними фракціями «Блок Юлії Тимошенко – “Батьківщина» та Блоку «НАША УКРАЇНА – НАРОДНА САМООБОРОНА» під час 7 сесії до парламенту внесено 104 та 100 законопроектів, з яких лише 7 та 13 були альтернативними (рис. 4).

 

Збільшити

 

Рис. 4. Розподіл законопроектів, внесених опозиційними фракціями

на 7-ій сесії VI скликання парламенту

 

Разом із тим у Верховній Раді України існує практика використання права ініціювання альтернативних законопроектів не лише до ініціатив політичних опонентів у парламенті, але й до власних законопроектів. Зокрема з 12 альтернативних законопроектів, внесених парламентською опозицією впродовж 5‑ої сесії VI скликання, лише 4 були альтернативними до законопроектів правлячих політичних сил (див. рис. 3). Аналогічна тенденція щодо внесення народними депутатами з опозиційних фракцій альтернативних законопроектів простежується і на 7-ій сесії (див. рис. 4).

 

Показовим у цьому аспекті є проходження проекту Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про Державний бюджет України на 2009 рік» (щодо розмірів прожиткового мінімуму та розміру мінімальної заробітної плати) № 5091 від 03.09.2009 року народного депутата М. Папієва від фракції Партії регіонів, що перебувала в опозиції. До цього законопроекту було внесено три альтернативних законопроекти, два з яких самим М. Папієвим, а один – його колегою по фракції О. Пеклушенком.

 

Застосування такої політико-правової технології дозволяє народним депутатам отримати додатковий час для публічної критики з парламентської трибуни дій чи бездіяльності політичних опонентів та популяризації своєї політичної сили. Слід зазначити, що Регламент Верховної Ради України не забороняє вносити альтернативні законопроекти на власні законодавчі ініціативи, а парламентська практика України засвідчує, що цією технологією час від часу користуються всі політичні сили законодавчого органу незалежно від того, перебувають вони у парламентській більшості чи в опозиції.

 

З цією ж політичною метою вноситься більшість опозиційних ініціатив, направлених на покращення матеріального стану громадян. Незважаючи на те, що розподіл альтернативних законопроектів, внесених парламентською опозицією впродовж 5 та 7 сесій за тематикою був приблизно однаковим (гуманітарні – 7, правоохоронні – 7, економічні – 7, соціальні – 6, політичні – 5), окремі з них були орієнтовані на здобуття електоральних симпатій. Так, наприклад, законопроекти щодо збільшення розміру заробітної плати та інших соціальних виплат (№№ 4762-1, 5091-1, 5091-2, 5091-3) чи заборону стягнення з громадян України пені за несвоєчасне внесення плати за житлово-комунальні послуги (№№ 7013-1, 7554-1) мали здебільшого популістський характер, оскільки не були економічно обґрунтованими, як того вимагає законодавство[10].

 

Результативність внесення альтернативних законопроектів як основного інструменту опозиційної діяльності є незначною, про що свідчить статистика розгляду альтернативних законопроектів (Таблиця 1.) Така ситуація з ухваленням альтернативних законопроектів не завжди пов’язана з відсутністю конструктивного діалогу між більшістю та опозицією чи належністю до них автора законопроекту. Парламентська практика показує, що через зміну політичної кон’юнктури окремі законопроекти не підтримуються депутатами-колегами по фракції чи навіть авторами цих законопроектів.

 

Таблиця 1

Результативність розгляду альтернативних законопроектів

ініційованих парламентською опозицією

 

Схожа ситуація складається з результативністю використання опозицією можливостей, передбачених Конституцією України, щодо створення тимчасових слідчих комісій для проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес. Світова практика показує, що інститут парламентських розслідувань є необхідним інструментом для швидкого та своєчасного реагування на протизаконні й сумнівні дії високопоставлених посадових осіб, а ініціатива створення таких комісій головним чином виходить від парламентської опозиції[11].

 

Аналіз проектів постанов про утворення тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України, внесених парламентською опозицією впродовж 5 та 7 сесій, свідчить про те, що створення таких комісій здебільшого було направлено на критику правлячих політичних сил. Тому, зважаючи на логіку політичної боротьби, з 10 проектів постанов про утворення тимчасових слідчих комісій парламентом не було схвалено жодного. Водночас з 7 ініційованих опозицією проектів постанов про звіт раніше утворених тимчасових слідчих комісій було прийнято 6 внесених спільно з депутатами парламентської більшості.

 

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 89 Конституції України, організація і порядок діяльності тимчасових слідчих комісій Верховної Ради України має встановлюватися окремим законом. Закон України «Про тимчасові слідчі комісії, спеціальну тимчасову слідчу комісію і тимчасові спеціальні комісії Верховної Ради України» Конституційним Судом України у вересні 2009 року через порушення процедури набрання ним чинності визнано неконституційним.

Іншим інструментом парламентської діяльності є депутатські запити до органів держаної влади та їх посадових осіб (Таблиця 2).

 

Таблиця 2

Активність використання народними депутатами інструменту депутатського запиту[12]

(в залежності від статусу фракції)

 

Депутатський запит дозволяє народним депутатам «брати участь у громадському і політичному житті країни та в міру свого авторитету і юридичного статусу форсувати прийняття тих чи інших рішень, необхідних для суспільства»[13]. Тому такий інструмент парламентської діяльності, крім відстоювання суто лобістських інтересів, повинен активно використовуватись парламентарями як інструмент артикуляції та захисту груп суспільства, інтереси яких не повною мірою враховано при ухваленні рішень.

 

Беручи до уваги те, що більшість депутатських запитів вказують на нерозв’язані владою проблеми суспільства, активність використання народними обранцями депутатських запитів мала б здебільшого залежати від того, чи знаходиться народний депутат у парламентській опозиції. Однак в українських реаліях зміна статусу депутатських фракцій майже не впливає на активність використання народними депутатами інструмента депутатського запиту, що підтверджується даними Таблиці 2. Це насамперед зумовлено формальним характером реагування на запити головно опозиційних депутатів, свідченням чого є значна кількість повторних запитів у зв’язку з незадоволенням відповіддю. Така практика також пов’язана з тим, що депутатський запит, на відміну від інтерпеляції, що досить поширена в країнах Європи, не потребує обов’язкового обговорення в сесійній залі, наслідком чого може стати ініціювання розгляду парламентом вотуму довіри/недовіри Уряду.