"Проблема реформування центральних органів виконавчої влади з питань етнонаціональної політики в Україні". Аналітична записка

Поділитися:

Анотація

 

В аналітичній записці аналізується ситуація, яка склалася навколо реформування центральних органів виконавчої влади, що опікуються питаннями етнонаціональної політики. Сформульовано пропозиції стосовно подальшого удосконалення державного управління у зазначеній сфері.

 

ПРОБЛЕМА РЕФОРМУВАННЯ ЦЕНТРАЛЬНИХ ОРГАНІВ ВИКОНАВЧОЇ ВЛАДИ З ПИТАНЬ ЕТНОНАЦІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

 

У 2010 році згідно Указу Президента України від 9 грудня 2010 року № 1085 «Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади» було ліквідовано Державний комітет у справах національностей та релігій, а згодом і його територіальні підрозділи.

 

Довідково: 15 грудня 2010 року головою ліквідаційної комісії Держкомнацрелігій був підписаний наказ № 118, відповідно до якого було ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій. 31 січня 2011 року був підписаний наказ № 4, відповідно до якого були ліквідовані територіальні органи Держкомнацрелігій України. Згідно з Указом Президента України від 2 квітня 2010 року № 488/2010 «Про ліквідацію Ради з питань етнонаціональної політики» припинив діяльність і цей консультативно-дорадчий орган при Президентові України.

 

Натомість функції зазначених інституцій були передані новоствореному Департаменту у справах релігій та національностей при Міністерстві культури України. На сьогодні у департаменті працює 23 співробітники, з яких питаннями національностей займаються 5 співробітників Відділу національних меншин України та української діаспори.

 

Ліквідація Державного комітету у справах національностей та релігій і Ради з питань етнонаціональної політики викликала появу у засобах масової інформації низки переважно негативних відгуків. Аргументація їхніх авторів зводиться головним чином до таких положень:

- ліквідація комітету призвела до розпорошення його функцій між різними відомствами;

- відсутність координаційного органу унеможливлює здійснення послідовної державної етнополітики;

- численні реорганізації і зміни статусу центрального органу виконавчої влади відповідального за реалізацію етнополітичного менеджменту свідчать про відсутність послідовної державної політики щодо національних меншин.

 

Серед конструктивних зауважень можна вказати на висловлені сумніви, що підпорядкування органу з питань національної політики Міністерству культури у силу специфіки діяльності останнього може звузити напрямки роботи новоствореного департаменту. Також стверджується, що відсутність державного органу, який координував би діяльність виконавчої влади щодо реалізації як національного законодавства, так і міжнародних зобов’язань України щодо дотримання європейських стандартів захисту прав національних меншин може розцінюватися як звуження цих прав і фактична відмова від їх виконання.

 

Довідково: Колишній Голова Державного комітету у справах національностей та релігій Ю. Решетников у статті «К чему привела ликвидация государственного органа по этнополитике в Украине» від 26 лютого 2012 року слушно зауважує, що «відсутність державного органу у сфері етнополітики та пов’язані з цим проблеми реалізації відповідної політики і захисту прав національних меншин прогнозуємо може бути використане (і вже використовується) в контексті парламентської передвиборчої кампанії 2012 року окремими політиками, які презентують себе у якості «захисників прав національних меншин», а у дійсності посилюють напругу в українському суспільстві, штучно спекулюючи на міжнаціональних відносинах, мові, питаннях історії, культури і т.п.» [http://evreiskiy.kiev.ua/v-ukraine-sozdan-vakuum-v-borbe-s-10870.html].

 

Рішення щодо ліквідації Держкомнацрелігії мало також своїх прихильників. Зокрема, відзначалася низька ефективність роботи ліквідованого комітету, надмірна бюрократизація, роздутість штатів (станом на організаційний 2007 рік гранична чисельність працівників центрального апарату Держкомнацрелігій становила 123 особи), відсутність належної координації дій з іншими міністерствами та відомствами у багатовимірній сфері етнонаціонального менеджменту.

 

Крім того, Всеукраїнська Рада церков і релігійних організацій зверталася до Президента та Прем’єр-міністра України з проханням відновити єдиний державний орган у справах релігій шляхом утворення у складі Міністерства культури окремого департаменту у справах релігій.

 

З останніх подій, що торкаються проблеми державного управління у сфері етнонаціональних відносин, слід відзначити проведення парламентських слухань «Етнонаціональна політика України: здобутки та перспективи» і публікацію четвертої доповіді Європейської комісії проти расизму та нетерпимості по Україні.

 

Оцінюючи досвід інших країн у сфері державного регулювання етнонаціональних відносин слід звернути увагу на різноманітність форм і засобів, які використовуються у цій сфері, та їхню залежність від багатьох чинників. Опрацьовані дані свідчать, що в посткомуністичних країнах Східної Європи та колишніх республіках СРСР країни регіону, залежно від наявності й кількості національних меншин, особливостей внутрішніх етнічних процесів, сусідства анклавів нацменшин з їх материнськими країнами та інших умов виробляється власна модель етнополітики і створюються (або не створюються) відповідні державні структурні підрозділи у справах національностей та представництва національних меншин при вищих органах влади.

 

Це може бути окреме міністерство, комітет, департамент, управління або лише підрозділ при інших структурних одиницях. Також у країнах східноєвропейського регіону існують колегіальні дорадчо-консультативні органи представників національних меншин при вищому керівництві країни (здебільшого при президентові чи парламенті) та функціонують центри національних культур, створені для розміщення організацій етнічних меншин та проведення відповідних заходів.

 

Висновки та рекомендації

Вдосконалення механізмів державного управління у сфері етнонаціональних відносин можливо здійснити шляхом:

1) відновлення Комітету у справах національностей з тією чи іншою назвою як окремого центрального органу виконавчої влади;

або 2) розширення повноважень і кадрового потенціалу Департаменту у справах релігій та національностей при Міністерстві культури України.

 

Відновлення окремого державного органу влади у справах національностей буде позитивно сприйняте представниками громадських організацій національних меншин України та суспільством загалом, покращиться зовнішньополітичний імідж України. Але повернення до формату ліквідованого раніше державного органу не знімає саме по собі тих слушних зауважень, які викликала діяльність такого органу в минулому.

 

Крім того, розпорошення функцій державного управління між відомствами, що мають спільний предмет регулювання (а це, у випадку етнонаціональної сфери, – питання мови, культури, освіти), суперечить логіці адміністративної реформи, започаткованої у 2010-2011 рр.

 

Тому в сучасних умовах, на нашу думку, більш доречним буде розширення функціональних можливостей Департаменту у справах релігій та національностей при Міністерстві культури України.

 

В оновленому форматі роботи питання етнополітики і релігії доцільно розподілити між окремими департаментами зазначеного міністерства.

 

У складі підрозділу міністерства, що буде опікуватися питаннями етнополітики, можуть бути створені окремі сектори: співпраці з профільними міжнародними державними та громадськими організаціями, облаштування депортованих за національною ознакою, зв’язків із закордонними українцями та їх громадськими організаціями тощо. До відання Департаменту можуть бути передані окремі питання міграційної політики, не пов’язані з юридичними аспектами (проблеми запобігання ксенофобії, расизму, інтеграції мігрантів в українське суспільство та ін.).

 

Разом з посиленням функцій центрального органу виконавчої влади, відповідального за здійснення державної етнополітики, слід звернути увагу на організацію його структурних одиниць на місцевому рівні. Після ліквідації обласних і районних управлінь колишнього Держкомнацрелігій виник певний вакуум у забезпеченні реалізації державної політики у сфері міжнаціональних відносин у регіонах. Деякі облдержадміністрації (Донецька, Закарпатська, Львівська, Київська міська та інші) зберегли управління або відділи у справах національностей. Але ці підрозділи підпорядковуються лише місцевому керівництву і не мають адміністративних зв’язків з профільним центральним органом влади.

 

З огляду на ситуацію, що склалася, пропонується розробити методичні рекомендації і типове положення про засади формування територіальних структур Департаменту у справах релігій та національностей на місцях. Таке відродження мережі структурних підрозділів при обласних та, при необхідності, районних держадміністраціях дозволить відновити управлінську вертикаль здійснення державної етнополітики, проводити повноцінний моніторинг ситуації на місцях, ефективно співпрацювати з регіональними громадськими організаціями національних меншин.

 

Запропоновані організаційні заходи у сфері державного управління могли б бути також доповнені відновленням громадських органів консультативно-дорадчого спрямування, які б на постійній основі представляли інтереси національних меншин.

 

При цьому слід пам’ятати про негативний досвід існування подібних структур у минулому. Діяльність Ради представників громадських організацій національних меншин у 2000-2006 рр. та Ради з питань етнонаціональної політики у 2006-2010 рр. свідчить про недостатню ефективність їх роботи. Це проявлялося нерегулярності проведення засідань (у 2003-2004 роках Рада представників громадських організацій національних меншин фактично не працювала), а також у обмежених можливостях впливу на формування державної етнополітики та прийняття конкретних рішень.

 

Тому, формуючи нову модель державного управління у сфері етнонаціональних відносин, слід передбачити функціональні зв’язки між центральним органом виконавчої влади та представницьким органом національних меншин країни, що може мати дорадчо-консультативний статус та функціонувати при Президентові або Кабінетові Міністрів України.

 

Також можливо розширення представництва і функцій або переформатування вже існуючої Робочої групи із міжнаціональних і державно-церковних відносин в якості підрозділу Громадської гуманітарної ради при Президентові України. Ще одним із варіантів є створення при Адміністрації Президента посади уповноваженого з питань національностей при Президентові України.

 

Такі органи будуть сприяти демократизації етнокультурної політики, розширенню безпосереднього зв’язку вищих органів влади з громадськими організаціями, представниками національних меншин, іншими зацікавленими сторонами. У форматі експертної ради будуть задіяні фахівці з різних сфер суспільного життя – економіки, політики, культури, історії, мовознавства, психології, що допоможе формувати програмно-цільові завдання та гнучкіше вибудовувати державну етнополітику.

 

У контексті порушеного питання доцільно відновити діяльність і Міжвідомчої робочої групи з питань протидії ксенофобії, расово-етнічної нетерпимості про що було наголошено у Доповіді Європейської комісії проти расизму та нетерпимості по Україні [Доповідь ЄКРН по Україні (четвертий цикл моніторингу). – Прийнята 8 грудня 2011 р. – С. 19-20] та Заключних зауваженнях 47 сесії Комітету ООН з ліквідації расової дискримінації від 2 вересня 2011 р. [http://noborders.org.ua/sfery-dijalnosti/rizne/zaklyuchni-zauvazhennya-…]

 

Відділ політичних стратегій

(І. Симоненко)