"Щодо інтеграції сімейної політики до економічної стратегії держави". Аналітична записка

Анотація

В аналітичній записці представлені основні проблеми, пов’язані з відсутністю в Україні послідовної державної сімейної політики, узгодженої з політикою у сфері зайнятості, податків, демографічного розвитку тощо. Показано необхідність інтеграції сімейної політики до загального контексту соціально-економічного розвитку держави. Запропоновані інструменти та можливі кроки щодо підвищення значущості державної сімейної політики.

 

ЩОДО ІНТЕГРАЦІЇ СІМЕЙНОЇ ПОЛІТИКИ ДО ЕКОНОМІЧНОЇ СТРАТЕГІЇ ДЕРЖАВИ

Одним із пріоритетних напрямків економічної та соціальної політики є демографічна та сімейна політика держави. Проте реалізація сімейної політики в Україні ускладнюється існуванням низки несприятливих тенденцій.

 

По-перше, зафіксовано тенденцію старіння населення: у 1991 р. частка осіб, старших за працездатний вік, становила 21,5 %, на 1 січня 2010 р. – 24,5 %, а до 2050 р., за прогнозами, співвідношення групи населення старше 65 років та населення у віці 15-64 років сягне 38 %[1]. Ця тенденція, зокрема, означає як зменшення чисельності працездатного населення, так і зростання навантаження на працюючих і на державний бюджет у частині забезпечення гідного життя особам старшого і похилого віку. Варто зауважити, що у 1991 р. на 1000 осіб працездатного віку припадало 375 осіб, старших за працездатний вік, на 1 січня 2010 р. – 406, а за прогнозами експертів Інституту демографії та соціальних досліджень НАН України у 2050 р. таких осіб буде 492[2].

 

По-друге, несприятливий віковий склад населення України призводить до депопуляції (у січні-листопаді 2011 р. смертність в перевищила народжуваність на 14 %)[3]. і продовжуватиме її обумовлювати, якщо співвідношення народжуваності та смертності зберігатиметься в його нинішньому стані.

 

Основна причина процесу постійної депопуляції – скорочення народжуваності, яке в Україні спостерігається з середини ХХ сторіччя, що співпадає із загальноєвропейськими тенденціями. Вже з 1960-х рр. кількість народжень не забезпечує заміщення поколінь: сумарний коефіцієнт народжуваності становить 1,2 дитини на жінку, а для простого відтворення населення він має дорівнювати 2,1. Упродовж 1990-х рр. рівень народжуваності був менший за 10, з найнижчим коефіцієнтом у 2001 р., коли на тисячу населення народилося лише 7,7 немовляти. У 2009 р. на тисячу населення живою народилася 11,1 дитина, у січні-листопаді 2011 р. - 11,0 дітей[4]. Отже, не можна вважати негативні дітородні орієнтації населення та зменшення народжуваності прямим наслідком економічних труднощів, яких зазнала Україна за часів незалежності. Причини цього є більш складними та пов’язані із загальносвітовими тенденціями трансформації інститутів сім’ї та батьківства (материнства). Важливим чинником, що визначає позитивні дітородні орієнтації, є загальний соціально-економічний контекст існування сім’ї; показано, що трудова активність обох батьків позитивно впливає на народжуваність.

 

За рівнем потреби у допомозі з боку держави можна виділити наступні категорії:

• повні (неповні) функціональні сім’ї, що не потребують додаткових заходів соціальної підтримки;
• сім’ї, які потребують додаткової соціальної підтримки, щоб самостійно подолати складні життєві обставини (багатодітні сім’ї; дисфункційні сім’ї без батька / матері / обох батьків (в т.ч. через трудову міграцію); сім’ї з дитиною-інвалідом; сім’ї, які усиновили дитину / взяли під опіку / прийомні сім’ї / дитячі будинки сімейного типу; малозабезпечені сім’ї з дітьми; сім’ї з батьками-інвалідами, з неповнолітніми батьками, у неприйнятних житлових умовах тощо);
• сім’ї, які не можуть самостійно подолати складні життєві обставини через інвалідність батьків / дітей, наркотичну (алкогольну) залежність, перебування у місцях позбавлення волі, ВІЛ-інфекцію, безробіття одного з членів сім’ї, насильство тощо;
• сім’ї, в яких захист інтересів дітей вимагає термінового втручання держави через небезпеку для їх життя і здоров’я (згідно пп. 2-5 ч. 1 Ст. 164 Сімейного Кодексу[5]);
• сім’ї, в яких існує ризик передачі дитини до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, та
• діти, які перебувають на державному утриманні через неможливість виконання батьками їх функцій.

Таким чином, необхідними є заходи, спрямовані на реалізацію сімейної політики в більш широкому контексті, ніж це відбувається зараз, коли вона не узгоджена з політикою щодо праці, податків, демографії тощо. Отже, необхідною є інтеграція сімейної політики в загальноекономічну стратегію держави. Між тим, на заваді впровадженню ефективної та дієвої державної політики щодо сімей з дітьми стоять наступні перепони.

 

1. Не сформовано системне бачення шляхів реформування сімейної політики. За останні десять років в Україні відзначено певний прогрес у сфері соціальної підтримки дітей і сімей, опіки над дітьми, розвитку сімейних форм виховання, реформування інтернатів тощо. Проте збережено практику застосування у якості мінімального соціального стандарту для виплат сім’ям з дітьми гарантованого, а не прожиткового мінімуму. Крім того, непослідовність політики держави не дозволила подолати:

- погіршення матеріального становища сім’ї після народження дитини: бідність в сім’ях з двома дітьми складає 39,6 % від їх загальної кількості, трьома – 53,8 %, чотирма та більше – 72,3 %[6], зменшення частки зарплати в структурі їхніх доходів на тлі зростання частки соціальних трансфертів, що стали частковими компенсаторами занижених стандартів оплати праці[7];

- зростання вразливості щодо соціальних ризиків багатодітних сімей, сімей з дітьми-інвалідами тощо.

 

2. Допомога сім’ям розглядається за залишковим принципом, виходячи з обсягів споживання соціальних трансфертів, а не в єдності з політикою щодо зайнятості, пенсійного забезпечення та податків. Сімейна політика не інтегрована до стратегії соціально-економічних перетворень і не сприяє зростанню рівня життя сімей з дітьми.

 

3. Відсутня узгоджена законодавча база. Напрями і пріоритети державної сімейної політики визначають підзаконні акти: Концепція державної сімейної політики від 17.09.1999 р. та Стратегія демографічного розвитку в період до 2015 р (2006 р.). У 2010 р. розроблено проект Концепції Загальнодержавної соціальної програми підтримки сім’ї та демографічного розвитку на період до 2015 р. Вона є суто декларативною, не містить конкретних механізмів, продовжує відділяти сімейну та демографічну сфери від інших напрямів соціальної та трудової політики держави.

 

07.03.2012 р. було презентовано Національну стратегію забезпечення прав дитини і підтримки сім’ї в Україні на 2012-2020 рр., метою якої є створення та забезпечення умов для реалізації права кожної дитини зростати та виховуватись в сім’ї. Стратегічними цілями визначені удосконалення системи підтримки сім’ї з дітьми на рівні громади для забезпечення стабільного безпечного середовища для дитини та попередження її вилучення з сім’ї та розвиток системи альтернативного догляду дітей у відповідності до міжнародних стандартів. Отже, Стратегія, фактично, також не є всеохоплюючим документом, який концептуально врегулював би основні напрями сімейної політики в Україні.

 

4. Термінологічна невизначеність. Жоден документ не дає визначення понять «державна сімейна політика» та «категорії сімей», що унеможливлює уніфікацію механізмів надання послуг і допомоги сім’ям з дітьми суб’єктами соціальної роботи.

 

5. Наслідки реорганізації системи органів виконавчої влади. До 2011 року питаннями сім’ї та соціального захисту опікувалися різні міністерства, але після об’єднання відповідних повноважень в межах Мінсоцполітики необхідно гармонізувати відповідні закони й підзаконні акти (можливо, шляхом кодифікації), інвентаризувати наявні заклади, узгодити термінологію колишніх Мінпраці й Мінсім’ямолодьспорту та «запустити» роботу територіальних центрів надання соціальних послуг зі збереженням мережі та повноважень територіальних центрів соціального обслуговування населення та центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді. Так, регіональні центри соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, служби у справах дітей продовжують роботу, але не визначено, якому центральному органу виконавчої влади вони підпорядковуються. Це унеможливлює адекватне впровадження плану розвитку системи соціальних послуг для сім’ї і дітей, знижує можливості контролю за його виконанням та збору регіональних статистичних даних щодо проблем та потреб сімей на місцях.

 

6. Відсутність методології визначення потреб місцевих бюджетів, виходячи з кількості споживачів соціальної допомоги. Обсяг дотацій на соціальні послуги розраховується від кількості осіб, які перебувають на обліку в бюджетних установах, а не від реальної потреби регіону. Видаткова частина формули стимулює використання таких установ, і кошти з держбюджету спрямовуються на їх утримання. Це призводить до штучного збереження кризових сімей, протидії влаштуванню дітей до сімейних форм виховання тощо та погіршує реальний стан сімей з дітьми.

 

7. «Ручний режим» управління соціальними видатками з боку Міністерства фінансів України, надмірна централізація управління бюджетними коштами. Це призводить до ліквідації місцевими органами влади закладів соціального спрямування та окремих штатних посад, які фінансуються з місцевих бюджетів (тобто залишаються лише ті, що профінансовані державою), а також ускладнює визначення потреб населення в соціальних послугах та виключає можливість їх надання у повному обсязі відповідно до реальних потреб на місці.

 

8. Відсутність законодавчого підґрунтя визначення собівартості соціальних послуг і механізму їх надання недержавними організаціями, що знижує ефективність їх фінансування[8]. Відсутні й мінімальні стандарти надання соціальних послуг сім’ям з дітьми. Немає критеріїв якісної оцінки державних соціальних послуг та видів соціальної допомоги. Базовий соціальний стандарт – прожитковий мінімум – є суто грошовим і не охоплює такі першочергові послуги як охорона здоров’я, транспорт, зв’язок, освіта тощо. Мінімальний стандарт має включати якісні показники, визначаючи базовий рівень соціальних послуг для сімей різного ступеню нужденності та індикатори їх ефективності.

 

9. Занижений рівень гарантованого державою мінімального стандарту. У Державному бюджеті України зберігається неприпустима норма щодо гарантованого мінімуму (рівня забезпечення прожиткового мінімуму) для призначення допомоги відповідно до ЗУ «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» у розмірі: для дітей – 50 %, для працездатних осіб – 21 % відповідного прожиткового мінімуму. Державна допомога малозабезпеченим сім’ям не може перевищувати 75 % гарантованого мінімуму для сім’ї. Це не дає змоги долати бідність найбільш нужденних сімей.

 

10. Відсутність пріоритетів реалізації Плану заходів з виконання Загальнодержавної програми «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 р.

 

Важливими проблемами залишаються низький рівень підтримки соціально-трудової активності сімей з дітьми та відсутність соціальної інфраструктури, яка дозволяє поєднувати сімейні та трудові обов’язки:

- Відсутня стратегія заохочення роботодавців, які запроваджують сімейно-орієнтовані форми організації праці та соціальні послуги сім’ям з дітьми (гнучкий графік, створення дитячих кімнат тощо). Не сформована політика заохочення працездатних членів сімей з дітьми до повернення на ринок праці (за досвідом країн, де інструментом сімейної політики є нарахування на заробітну плату). В Чехії сімейну політику інтегровано до політики зайнятості і податкової політики держави. На зарплату одинокої жінки з двома дітьми нараховують 4,4 % (при 22 % нарахувань у одинокого працівника без дітей). Проміжний рівень нарахувань для подружжів без дітей стимулює їх до продовження роду[9].

- Чинна система допомоги маргіналізує сім’ї з дітьми. Державна допомога сім’ям з дітьми є тимчасовим компенсатором втрат, пов’язаних із вибуттям працездатних членів сім’ї з ринку праці, а не видом постійного фінансового забезпечення. Розуміння цього бракує і в органах влади, і в населення, що посилює утриманські настрої, поглиблює «пастку бідності». Мета соціальних послуг і допомоги – розв’язання і профілактика проблем вразливих груп. Сьогодні ж здійснюється лише кризова інтервенція через надання грошових дотацій сім’ям, які опинилися в складних життєвих обставинах (виплати та пільги є абсолютно переважаючою формою соціального захисту), або шляхом втручання державних служб після виникнення неблагополуччя замість надання соціальних послуг для його попередження.

- Чинна система соціальної допомоги не мотивує працівників відповідних органів і служб до підвищення якості надання послуг та запобігання виникненню складних життєвих обставин. Немає взаємодії між органами соціального захисту населення та державними структурами, що надають соціальні послуги дітям та сім’ям. Нарахування виплат не пов’язане із виявленням сімей у складних життєвих обставинах, оцінкою їх потреб та наданням їм соціального супроводу тощо.

- Не проводиться якісна оцінка ефективності соціальних послуг, вони часто не впливають на підвищення рівня життя сім’ї, якій надаються. Не відбувається профілактика погіршення життєвих умов. Заходи часто не відповідають потребам сімей, що призводить до негативних наслідків для сімей (відібрання дітей і їх поміщення до інтернату, позбавлення батьківських прав тощо) та до фінансових і організаційних втрат держави[10].

- Держава виконує роль утримувача, ототожнюючи соціальну допомогу сім’ям з дітьми із підтримкою непрацездатних груп населення, хоча сім’ї потребують не утримання, а умов для реалізації своїх функцій (закладів денного перебування дітей, гуртків тощо). Державні механізми не спрямовані на створення і розвиток доступних соціальних послуг на рівні громади, які допомагають сім’ї долати складні життєві обставини та забезпечити себе.

- Підтримка сім’ї зведена до збільшення державної допомоги при народженні дитини, хоча розмір виплат стимулює народження дітей заради грошей та подальшу передачу на утримання держави (добровільно або через позбавлення батьківських прав). Позитивний ефект виплат досягається, коли є мережа закладів виховання дітей 0-3 років та інша інфраструктура, що розвантажує батьків (матерів), дозволяючи їм працювати[11].

- Відсутня нормативна база для створення на місцях альтернативних форм догляду за дітьми. В 2010 р. охоплення дітей дошкільними закладами становило 56 %[12], але нормативної бази для створення на місцях альтернативних форм догляду за дітьми молодшого віку (груп часткового перебування, домашнього догляду тощо) немає. Отже, один із членів сім’ї вилучається з ринку праці для догляду за дитиною, що знижує життєвий рівень сім’ї.

- Неналежне забезпечення багатодітних сімей товарами, що полегшують хатню роботу або сприяють навчанню чи вихованню дітей. Такими товарами найкраще забезпечені сім’ї з однією чи двома дітьми. Діти в багатодітних сім’ях частіше потерпають від депривації освітніх, культурних потреб, потреб у змістовному дозвіллі, незважаючи на наявність державної грошової допомоги та пільг багатодітним сім’ям.

- Руйнація системи змістовного дозвілля для дітей не дозволяє розвантажити батьків і ефективно використовувати їх трудовий потенціал; створити нові робочі місця у сфері надання соціальних послуг. Утримання відповідних комунальних закладів і установ покладено на місцеві бюджети, що веде до їх скорочення. Натомість в регіонах (м. Сімферополь, райони Дніпропетровської обл., м. Житомир та ін.) вводять «комендантську годину» для дітей, знімаючи з місцевої влади відповідальність за безпеку та організацію часу дітей, ускладнюючи становище батьків.

- Неврахування потреб сімей з дітьми з особливими потребами. Політика щодо сімей із дітьми-інвалідами спрямована на зменшення рівня їх бідності та усунення перепон для входження таких дітей у суспільство. Матеріальна допомога надається постійно, але сприяння інтеграції перебуває в зародковому стані. Діти-інваліди, здебільшого, потрапляють на державне утримання, що веде до розриву сімейних зв’язків і унеможливлює їх нормальну соціалізацію. Вони, як правило, залишаються на утриманні держави і в дорослому віці, хоча підтримка сімей з дітьми-інвалідами та розвиток інфраструктури за місцем проживанням значно зменшили б видатки держави на їх утримання.

 

Оптимізація системи соціальної допомоги та соціальних послуг сім’ям вимагає:

1. Формування цілісної стратегії державної сімейної політики, задля чого необхідно:

1.1. Інтегрувати сімейну політику до загальноекономічної стратегії, а підтримку сім’ї визнати основним пріоритетом соціальної політики держави. Внести відповідні положення до п. 3.1. Проекту Закону України «Про Державну програму економічного і соціального розвитку України на 2013 рік та основні напрями розвитку на 2014 і 2015 роки» (демографічна, сімейна та молодіжна політика).

1.2. Визнати основною метою політики щодо сімей з дітьми якісне відтворення соціального і трудового потенціалу нації, а головними напрямами: 1) забезпечення належного співвідношення зайнятості у суспільному виробництві та виконанні сімейних обов’язків; 2) сприяння забезпеченню життєвого рівня членів сім’ї не нижче, ніж прожитковий мінімум; 3) захист інтересів працівників із сімей, що потребують соціального захисту, створення для них робочих місць, надання пільг підприємствам, які залучають їх працю, забезпечують професійну підготовку і перепідготовку; 4) зміцнення та розширення фонду житла.

1.3. Розробити та затвердити на рівні закону стратегію реалізації державної політики щодо сімей з дітьми (зокрема, шляхом перегляду та розширення сфери дії Національної стратегії забезпечення прав дитини і підтримки сім’ї в Україні на 2012-2020 рр.) на підставі Концепції державної сімейної політики України від 1999 р. Узгодити її з положеннями: Програми економічних реформ на 2010-2014 рр., Програми подолання та запобігання бідності на 2010-2015 роки, Національного плану дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини до 2016 р., державних програм зайнятості.

1.4. Визначити на рівні закону поняття «державна сімейна політика», «сім’я з дітьми», «категорії сімей» («сім’я, яка потребує матеріальної допомоги», «сім’я, яка має право на отримання безкоштовних державних соціальних послуг», «функціональна сім’я» тощо), «обсяг соціальних послуг відповідно до категорії сім’ї».

1.5. З метою уніфікації порядку реалізації сімейної політики та посилення взаємодії між закладами й установами, що надають соціальну допомогу та соціальні послуги різним категоріям громадян і сімей з дітьми, унормувати й узгодити функції та порядок взаємодії органів і служб відповідно до Положення про Мінсоцполітики України від 06.04.2011 р.

1.6. На виконання міжнародних зобов’язань формувати політику щодо сім’ї та дітей з урахуванням Заключних спостережень Комітету ООН з прав дитини щодо III-IV зведеної періодичної доповіді України (CRC/C/UKR/3-4).

1.7 Для узгодження державної сімейної політики з програмами соціально-економічного розвитку регіону надати органам місцевого самоврядування повноваження вводити посаду фахівця із соціальної роботи з сім’ями (в місцевості із населенням понад 5 тис. осіб) до складу апарату рад та їх виконавчих комітетів.

1.8. Удосконалювати систему охорони здоров’я з метою забезпечення населення якісними і доступними медичними послугами, пропагувати і забезпечувати умови для здорового способу життя, у т.ч. поліпшити надання медичної допомоги жінкам фертильного віку, вагітним.

 

2. Оптимізація та підвищення ефективності фінансування:

2.1. Визначити Мінсоцполітики головним розпорядником коштів для здійснення державної сімейної політики, в т.ч. реалізації цільових програм, покладених на Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту (зокрема, Національного плану дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини). З метою забезпечення своєчасного та повного фінансування з державного бюджету заходів щодо підтримки сімей з дітьми зняти з Міністерства фінансів України та повернути Мінсоцполітики повноваження визначати обсяги відповідних цільових субвенцій. Припинити практику Міністерства фінансів України щодо відмови погоджувати проекти програм, які передбачають видатки державного бюджету на реалізацію політики з підтримки сімей з дітьми, та визначати у «ручному режимі» обсяги фінансування соціальної допомоги та надання соціальних послуг сім’ям з дітьми.

2.2. Визначити, виходячи з інтересів сімей з дітьми, пріоритети сімейної політики, які мають фінансуватися з держбюджету в першу чергу. Обсяг цих коштів не може бути зменшений протягом фінансового року.

2.3. Надати установам Мінсоцполітики на місцях право виділяти одноразову цільову державну допомогу сім’ям з дітьми у складних життєвих обставинах.

2.4. Забезпечити диференційований підхід до надання державою гарантій соціального захисту, які забезпечують сталий рівень життя сім’ї, шляхом створення: а) для працездатних – належних умов і робочих місць для економічного забезпечення благополуччя сім’ї; б) для непрацездатних (в т.ч. тимчасово) – соціально гарантований рівень життя.

2.5. Для підвищення адресності надання соціальних послуг нужденним категоріям сімей відійти від практики обчислення розрахунків відповідно до кількості клієнтів, які перебувають на обліку у відповідних бюджетних установах. Перейти до визначення обсягів фінансування соціальних послуг, виходячи з реальної кількості споживачів, які потребують допомоги. Запровадити систему оцінки потреб місцевих громад у підтримці сімей з дітьми на підставі створення бази даних найбільш нужденних сімей – потенційних одержувачів соціальної допомоги (для приведення обсягів коштів, закладених у розрахунки міжбюджетних трансфертів вирівнювання, у відповідність до запиту місцевих бюджетів).

2.6. З метою удосконалення системи фінансування соціальних послуг розробити та ввести механізм соціального замовлення, що, в свою чергу, потребує посилення спроможності місцевих бюджетів та зниження ролі цільових субвенцій з державного бюджету на реалізацію соціальних програм підтримки сімей з дітьми. Слід подолати підміну Мінфіном чіткого і врегульованого фінансового забезпечення соціально-економічних потреб регіонів непрогнозованим і безсистемним розподілом коштів. Для цього необхідно:

- розмежувати видатки на виконання делегованих державою і власних повноважень органів місцевого самоврядування;

- конкретизувати повноваження місцевих бюджетів щодо реалізації заходів по галузях бюджетної сфери та запровадити чіткі критерії для визначення об’єктів фінансування (видів соціальних послуг та суб’єктів їх надання) відповідно до місцевих потреб;

- переглянути механізм перерозподілу видатків між державним і місцевими бюджетами та видатками, що враховуються (не враховуються) при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів;

- переглянути формулу розподілу міжбюджетних трансфертів з метою підвищення фінансової спроможності регіонів в частині безпосереднього спрямування доходів місцевих бюджетів на соціальні програми для сімей з дітьми на місцях;

- удосконалити методики обчислення доходів та видатків місцевих бюджетів, які враховуються, зокрема, при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів та коефіцієнта вирівнювання.

 

3. Перехід від утримання сімей з дітьми до заохочення їх трудової активності (створення сприятливих умов для поєднання професійної зайнятості та материнства і батьківства):

3.1. На виконання конституційних положень щодо охорони сім’ї розробити систему пріоритетних заходів, які забезпечували б їх реалізацію, а саме:

а) запровадити систему податкових пільг для сімей залежно від кількості дітей, зокрема стимулювати багатодітність заходами податкової (зменшення податку на доходи фізичних осіб залежно від кількості дітей) та кредитної політики (пільгові умови надання та часткове погашення житлових і освітніх кредитів за рахунок бюджетних коштів при народженні другої та наступних дітей) з метою підвищення стандартів оплати праці як підґрунтя для самозабезпечення сімей;

б) запровадити систему заохочень для підприємств, які працевлаштовують членів сімей з дітьми з соціально вразливих груп, взявши до уваги світовий досвід гармонізації соціальної і податкової політик в частині диференціації нарахувань на зарплату залежно від сімейного статусу особи та кількості дітей в родині (найвищі – в бездітних одинаків);

в) розробити нематеріальні заходи стимулювання багатодітності (наприклад, скорочення віку виходу на пенсію для одного з батьків залежно від кількості дітей, надання державних кредитів в отриманні вищої освіти дітям, які мають братів чи сестер тощо);

г) переглянути механізм виплати державної допомоги при народженні дитини, тобто перейти від ідеології «сплати» матері за народження дитини до надання цільових коштів на видатки, пов’язані з вихованням дитини – освіта, медична допомога, придбання дитячих речей першої необхідності. Посилити відповідальність за нецільове використання коштів, передбачених державою у якості «дитячого капіталу».

 

3.2. З метою підтримки соціально-трудової активності працездатних членів сім’ї вивчити та запровадити європейський досвід щодо повернення матерів на ринок праці після відпустки із вагітності / догляду за дитиною: держава (через органи соцзахисту) підбирає осіб відповідної кваліфікації з числа зареєстрованих у центрі зайнятості як безробітні, яким надається робота з догляду за дітьми матері, яка бажає вийти на роботу. Це: а) дозволяє матерям повернутися до праці завдяки допомозі у догляді за дитиною; б) є механізмом створення робочих місць для осіб (в т.ч. передпенсійного та пенсійного віку), які наймаються доглядати дітей; в) забезпечує догляд у домашніх умовах. Необхідно також розширити й удосконалити ринок послуг по догляду за дітьми (зробити доступнішими і дешевшими ясла і садочки, запровадити організацію догляду дітей удома), встановити їхню часткову компенсацію за рахунок державних коштів залежно від кількості дітей в сім’ї.

3.3. Для забезпечення соціальної справедливості узгодити сімейну і пенсійну політики. Врегулювати законом можливість врахування часу догляду за дитиною до трьох років та лікарняних відпусток по хворобі дитини при розрахунку пенсій для осіб, які її доглядають, виходячи з середньої зарплати особи на момент виходу у відпустку.

3.4. Посилити правовий захист материнства. Йдеться, зокрема, про гарантії повернення жінки на роботу після відпустки по догляду за дитиною, підвищення відповідальності працедавця за порушення її прав, а також контроль за їх дотриманням.

3.5. Законодавчо зобов’язати та стимулювати економічними методами (податкові пільги, пільги з орендної плати тощо) запровадження працедавцями гнучких форм зайнятості, які забезпечували б батькам можливість поєднувати виконання сімейних та професійних функцій. Держава має співпрацювати з працедавцями і роз’яснювати їм, що покращення демографічної ситуації безпосередньо відповідає інтересам їх як споживачів робочої сили.

 

4. Створення інфраструктури підтримки сімей з дітьми:

4.1. Створити умови для поєднання зайнятості з вихованням дітей через розширення інфраструктури дитячих дошкільних закладів, закладів денного перебування дитини (в т.ч. дитини-інваліда), забезпечення доступу дітей-інвалідів до загальноосвітніх шкіл, заохочення підприємств до запровадження форм організації праці, дружніх до сім’ї (дитячі кімнати, гнучкий графік тощо). Збільшити фінансування позашкільної освіти і дозвілля дітей; забезпечити доступність (за цінами й розташуванням) відповідних закладів.

4.2. Для підтримки сімей, подолання розриву родинних зв’язків сприяти створенню на місцях центрів денного перебування дітей на базі інтернатних закладів.

4.3. Необхідно розробити та запровадити механізми забезпечення житлом сімей з дітьми, зокрема здійснювати державні інтервенції на ринку житла, активізувати житлове будівництво за кошти державного бюджету з метою забезпечення молодих сімей доступним першим житлом. Доцільно встановити компенсацію частини житлового кредиту (відсоткової ставки) залежно від кількості дітей в сім’ї, спрямувавши на це кошти, отримані від податку на нерухомість, що перевищує потреби сім’ї.

 

5. Розробка мінімальних стандартів надання соціальних послуг сім’ям з дітьми:

5.1. Для підвищення ефективності сімейної політики перейти від практики безособового соціального захисту до програм адресного соціального обслуговування, надання послуг сім’ям на основі оцінки їх потреб: а) нормативно врегулювати та запровадити мережу Єдиних соціальних вікон для оцінки потреб сім’ї та планування послуг для неї; б) розробити систему оцінки зазначених індикаторів впливу програм на рівень бідності в регіоні.

5.2. Для забезпечення ефективного спрямування коштів на реалізацію делегованих повноважень запровадити уніфіковану систему мінімальних (обов’язкових) стандартів надання соціальних послуг різним категоріям сімей, які має фінансувати держава через систему міжбюджетних трансфертів вирівнювання. Визначити та затвердити методики оцінки майнового стану сімей і ступеня їх нужденності, а також перелік категорій сімей, які мають право на отримання безкоштовних соціальних послуг (крім соціальних виплат) у межах мінімальних стандартів для відповідної категорії.

5.3. Для стимулювання місцевих соціальних бюджетів через розширення можливості надання соціальних послуг визначити на рівні закону: а) порядок ціноутворення та визначення собівартості цих послуг, б) механізм надання платних соціальних послуг сім’ям (які не входять до переліку категорій, що мають право на отримання безкоштовних соціальних послуг у межах мінімальних стандартів для відповідної категорії), в) механізм спрямування коштів на фінансування соціальних видатків місцевих бюджетів; г) механізм надання послуг сім’ям для попередження виникнення порушень.

5.4. Для приведення обсягів коштів, закладених у розрахунки міжбюджетних трансфертів вирівнювання, у відповідність до запиту місцевих бюджетів запровадити систему оцінки потреб місцевих громад у підтримці сімей з дітьми на підставі створення бази даних найбільш нужденних сімей – потенційних одержувачів соціальної допомоги.

5.5. Зберегти мережу служб у справах дітей та центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, підсиливши їх кадровий склад (штат працівників згідно розпису повністю забезпечує надання соціальних послуг та допомоги).

 

Відділ соціальної політики

(О. Кочемировська, А. Авчухова)