Анотація
Аналітична записка висвітлює актуальні проблеми соціальної інфраструктури сільських населених пунктів України. Подано окремі показники стану соціальної сфери сільських територій. Розглянуто інституційні причини занепаду українського села. Запропоновано можливі шляхи поліпшення забезпечення сільських населених пунктів необхідною інфраструктурою.
ЩОДО ПРОБЛЕМ РОЗВИТКУ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ СІЛЬСЬКИХ НАСЕЛЕНИХ ПУНКТІВ
Ефективне управління розвитком села вимагає не лише підтримки аграрного сектору економіки, а й забезпечення високої якості трудового потенціалу, поліпшення умов життя, праці, побуту, дозвілля сільського населення; оздоровлення демографічної ситуації тощо[1].
Чинний Закон України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» (від 17.10.1990 р. № 400-XII) визначає заходи щодо соціального розвитку села[2], надаючи перелік першочергових організаційно-економічних і правових заходів, які мають бути реалізовані на сільських територіях. Мінімальний розмір державних капіталовкладень, спрямованих на зміцнення матеріально-технічної бази соціальної сфери села та АПК, має становити не менше 1 % ВВП[3] (на будівництво об’єктів невиробничого призначення у сільській місцевості спрямовується не менше 50 % державних капіталовкладень, передбачених цією статтею). Проте Закон не виконується, особливо в частині надання переваги селу порівняно з містом (у розрахунку на душу населення) у спорудженні житла, закладів освіти, культури і спорту, охорони здоров’я, побуту, торгівлі, комунальних об’єктів, електро- й водопостачання тощо, та в забезпеченні якісного медичного, культурного, спортивного, комунально-побутового, транспортного і торговельного обслуговування села.
І. ОКРЕМІ ПОКАЗНИКИ СТАНУ СОЦІАЛЬНОЇ СФЕРИ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ
Передача до комунальної власності об’єктів соціальної інфраструктури, що належали сільгосппідприємствам, не підкріплюється наповненням місцевих бюджетів відповідними фінансами. Агрохолдинги також, переважно, не вбачають необхідності у розвитку (підтримці) соціальної інфраструктури, хоча вона підвищує привабливість території, сприяє покращенню якості трудового потенціалу, гальмує вимивання працездатного населення та руйнацію населених пунктів. Сучасний стан соціальної сфери села, а за ним й інші аспекти життєдіяльності сільських територій, є близькими до критичного, що підтверджується, зокрема, наступними даними:
1. Несприятлива демографічна ситуація та невпинне зменшення чисельності населення в сільській місцевості. З одного боку, в сільській місцевості фіксується зростання народжуваності з 8,7 немовляти на 1 000 населення (2001 р.) до 12,6 (2012 р.). Село, в цілому, молодшає (у 2012 р. кількість осіб у віці 65 і старше років склала 37,9 % від кількості населення у віці 15-49 років; і це є найнижчим показником за останні десять років)[4]. Тим не менш, рівень смертності перевищує народжуваність, скорочення сільського населення за останні десять років становить 163 тис. осіб на рік, а кількість сільських населених пунктів у 2000-2012 рр. зменшилася на 289 одиниць.
Отже, скорочення населення є наслідком постійного відпливу економічно активних верств селянства, яке, в свою чергу, обумовлене слабким розвитком сільських територій.
2. Високий рівень безробіття. Хоча Ст. 4 Закону України «Про зайнятість населення» відносить до зайнятого населення членів особистих селянських господарств[5] (зберігаючи неодноразово критиковану норму 2008 року), на початок 2013 р. кількість зареєстрованих безробітних серед сільського населення становила 247,6 тис. (у 2011 р.– 211,0 тис. осіб, у 2010 р. – 236,1 тис. осіб). За даними Державної служби зайнятості, на кінець 2012 р. навантаження на одне робоче місце в сільському господарстві склало 55 осіб на одне вільне робоче місце (від 14 в АР Крим до 608 в Луганській обл. і 302 у Черкаській обл.). Наприкінці 2011 р. аналогічний показник складав 43 особи на одне вільне місце (від 16 осіб на місце в АР Крим до 164 осіб на одне місце в Черкаській обл.).
3. Найнижча серед галузей економіки оплата праці. За рівнем середньомісячної зарплати сільське господарство посідає останнє місце (на січень 2013 р. середньомісячна заробітна плата штатного працівника в сільському господарстві становила 2 025 гривень, що майже на 1 000 грн менше, ніж в цілому по економіці країни). Середньомісячні грошові доходи сільських домогосподарств складають 77 % доходів міських домогосподарств. Зарплата не є основним джерелом коштів селян; головний спосіб самозабезпечення – господарювання на присадибних ділянках. Виробництво продукції в ОСГ із землекористуванням до 1 га (а це 56,3 % загальної кількості ОСГ) спрямоване, переважно, на задоволення потреб родини, при цьому розміри земельної ділянки на одного члена ОСГ часто не дають отримати доходи, достатні для нормальної життєдіяльності.
4. Висока міграція сільського населення. Через низьку вартість робочої сили, що не забезпечує високих стандартів споживання, лише 60 % селян працюють за місцем проживання, намагаючись працевлаштуватися у інших галузях економіки, і у сільській місцевості спостерігається від’ємне сальдо міграції[6]. Відплив найбільш ініціативних економічно активних громадян (перш за все, молоді) до міст та за кордон унеможливлює нагромадження і якісне відтворення сільських трудових ресурсів, прискорює постаріння населення, зменшує кількість працюючих та погіршує якість трудового потенціалу села. Стрімке зростання частки осіб непрацездатного віку в загальній чисельності селян збільшує економічне навантаження на працездатне населення, а також вимагає зміни підходів до забезпечення належного функціонування соціальної сфери села.
5. Недостатній рівень забезпеченості медичними закладами та медичним обслуговуванням. Погіршення соціальної ситуації на селі пов’язане, зокрема, з низькою якістю медичних послуг та нерівним доступом до них різних верств населення (у тому числі, йдеться про первинну медико-санітарну допомогу). Гострими проблемами є дефіцит медичних закладів, кваліфікованого медичного персоналу, низька оснащеність закладів, нестача якісних доріг та автомобілів швидкої медичної допомоги. З 2000 р. утричі поменшало лікарняних закладів у сфері управління МОЗ України, майже втричі – ліжок в них, більш, ніж утричі − дільничних лікарень, вшестеро – диспансерів, кількість фельдшерсько-акушерських пунктів скоротилася з 16 113 до 12 484, із 17 спеціалізованих лікарень залишилася одна, а чисельність станцій та відділень швидкої медичної допомоги зменшилася з 207 до 140.
Рахункова палата (лист № 17-574 від 11.03.2013 р.) фіксує зменшення протягом 2008-2011 рр. кількості самостійних лікарських амбулаторій та поліклінік на 318 одиниць, але за даними МОЗ їхня чисельність зросла (з 2 321 до 3,5 тис.[7]). Проте, навіть за умови збільшення кількості зазначених закладів, забезпеченість ними – 2,4 на 10 тис. населення – вдвічі нижча за європейську (4,9 на 10 тис. населення незалежно від того, місто це чи село)[8]. Наявні значні відмінності між регіонами у забезпеченості амбулаторіями: від 4,3 на 10 тис. населення у Харківській області до 1,53 у Волинській; відсутня кореляція між забезпеченістю амбулаторіями і щільністю населення. Медичні заклади на селі не мають повного набору обладнання, виробів медичного призначення та інвентарю, необхідних для надання первинної допомоги. Кількість введених штатних посад лікарів первинної ланки часто є нижчою за нормативну, а рівень їх укомплектованості за даними МОЗ, становить 76,6 %. Навантаження на лікаря первинної допомоги у сільській місцевості подекуди сягає 5-6 тис. прикріпленого населення. Отже, зростає потреба населення у більш дорогій вторинній та екстреній медичній допомозі.
Особливе значення для забезпечення належної доступності первинної медичної допомоги для сільських жителів має наявність автотранспорту. За цим показником також існують значні міжрегіональні відмінності: від 5,2 автомобіля на 10 тис. сільського населення у Харківській області до 1,3 автомобіля у Тернопільській, Івано-Франківській та Рівненській областях. За даними МОЗ автопарк первинної допомоги в усіх регіонах зношений на 80 % і більше.
6. Низька забезпеченість мережею сільських освітніх закладів. Протягом 1991-2011 рр. в Україні було закрито майже 40 % державних дошкільних навчальних закладів (ДНЗ), причому переважно в сільській місцевості, де вони утримувались за рахунок колективних господарств. У 2011 р. рівень охоплення сільських дітей ДНЗ становив 36 % (9,3 тисячі ДНЗ).
Кількість загальноосвітніх шкіл у сільській місцевості на 01.09.2012 р. – 12 799 закладів (1 319 573 учнів); протягом 2008-2011 р. їхня мережа скоротилася на 1053 школи. Зменшення чисельності дітей шкільного віку на селі призводить до недозаповнення шкіл та неможливості утримувати їх належним чином місцевою владою, і тому запроваджено державну програму «Шкільний автобус», в межах якої забезпечується доставка дітей до шкіл у крупніших поселеннях. Проте 14 208 школярів не охоплені нею внаслідок постійного недофінансування, високої частки несправних та застарілих машин, нерозвиненістю дорожньо-транспортної мережі, відсутності доріг із твердим покриттям.
За даними МОН, 11 089 сільських шкіл мають центральне опалення або власну котельню, водогін – 10 791 (в т.ч. з гарячою водою − 5 358); їдальню або буфет з гарячим харчуванням – 11 612 (723 170 місць), фізкультурну залу – 8 578, навчально-дослідні ділянки – 6 139; підсобне господарство – 274 середніх навчальних закладів. Проблемою є нестача кваліфікованих вчителів і технічного обладнання: у 2011 р. лише 57,39 % сільських шкіл були підключені до мережі інтернет[9], хоча комп’ютеризація та інформатизація шкіл знижують вплив чинника «географічної віддаленості», скорочують «цифрову нерівність», долаючи відставання в навчанні школярів із сільських (гірських) районів і малих міст[10].
Важливим закладом соціальної інфраструктури села є школи естетичного виховання, які одночасно забезпечують і позашкільну освіту (дозвілля), і є осередками культури, сприяючи естетичному розвитку дітей і підлітків. На 100 тис. сільського населення припадає менше двох таких шкіл, а їхня кількість постійно зменшується, хоча потреба в них зростає: у 2000/01 році в цих школах навчалися 295,7 тис. осіб, а у 2011/12 − вже 335,79 тис. осіб.
7. Житлові умови сільського населення. 35,8 % загальної площі житлового фонду України розташовано в сільській місцевості[11], і селяни мають на 13-19 % вищий, ніж в містах, рівень забезпеченості житлом в розрахунку на одну особу (26,8 м2). У 2012 р. частка домогосподарств із житловою площею, меншою за санітарну норму (13,65 м2 на одну особу), у великих містах склала 47,5 %, у малих містах – 37,5 %, у сільській місцевості – 38,6 %.
Щодо якості сільського житлового фонду, то вона є незадовільною: майже 32 % сільських домогосподарств мають житло, побудоване до 1960 р., 47,3 % – у 1960-70-х рр, 15 % – у 1980-х рр. Починаючи з 1991 р., у сільських поселеннях побудовано лише 5,1 % у 1900-х рр. і менше 1 % сільського житлового фонду в 2000-х рр.[12]. Переважна частина сільського житлового фонду є фізично і морально застарілою і відрізняється низьким рівнем комфортності: питома вага житла домогосподарств, обладнаних водопроводом – 35,6 %, каналізацією – 34,4 %, центральним опаленням − 0,7 %, індивідуальною системою опалення – 53,0 %, ванною або душем – 29,8 %, підлоговими електроплитами – 1,2 %.
8. Низький рівень розвиненості дорожньо-транспортної інфраструктури. За інформацією Міністерства інфраструктури України, протягом 2006-2011 рр. поліпшено транспортне сполучення у сільській місцевості лише до 208 населених пунктів (загальна протяжність доріг – 455,9 км); станом на 01.01.2012 р. 109 населених пунктів не мають доріг з твердим покриттям. Регулярним транспортним сполученням забезпечено 26,8 тис. сільських населених пунктів (97,5 % від їх загальної кількості), але якість і порядок обслуговування поселень, які формально мають регулярне сполучення, не є задовільними. Автобуси, що працюють на сільських маршрутах, практично повністю вичерпали свій ресурс і потребують заміни, так само, які і під’їзди до багатьох населених пунктів.
9. Низька забезпеченість об’єктами культурного призначення. У селах України працюють понад 30 тис. закладів культури, зокрема 16 тис. клубних закладів, понад 14 тис. бібліотек, 287 шкіл естетичного виховання та 70 музеїв. Варто зазначити, що з 1990 до 2011 рр. клубних закладів поменшало на 4,6 тис.: значна частина перебуває у запустінні, зруйнована або змінила призначення. Є проблема й із кадрами для сільських закладів культури через непопулярність цих професій, замалу заробітну плату та відсутність системи сприяння залученню кадрів до села.
Скорочується кількість заходів культурно-мистецького спрямування: якщо в 2002 р. в сільській місцевості було проведено 2 668 концертів і 2 039 вистав, то у 2010 р. – 1 851 та 1 607 відповідно. У 1990 р. селяни за рік відвідали 200 млн кіносеансів, а у 2011 р. лише 370 тисяч, отже відвідання наймасовішого типу культурного заходу скоротилося в 540 разів.
Протягом 1990-2011 рр. на 4 тис. скоротилося число бібліотек. У 1997 р. бібліотеки перейшли на утримання місцевих бюджетів, що призвело до повної чи часткової децентралізації бібліотечних систем. Щодалі погіршується їх матеріально-технічна база, вони потребують ремонту, майже всі не опалюються; не поповнюються книжкові фонди та фонди періодичних видань, не кажучи вже про осучаснення бібліотек, розвитку на їх базі інформаційних інтернет-центрів. При цьому, сільська бібліотека (навіть у її нинішньому стані) залишається єдиним безоплатним, отже максимально доступним для всіх верств населення інформаційним та культурним центром сучасного села, а отже потребує всебічного розвитку.
33 % сільської молоді зазначають, що їм не вистачає культурних закладів у їхньому населеному пункті, 16 % селян вважають, що такі заклади розташовані надто далеко[13], а це означає неможливість задовольнити власні культурні потреби, провести повноцінне дозвілля, що призводить до зростання рівня соціально негативних явищ (пияцтва, в т.ч., підліткового, вживання психоактивних речовин, асоціальної поведінки тощо) та не сприяє розвитку сільських громад[14]. З метою виправлення зазначеної ситуації прийнята Постанова Верховної Ради України від 8 лютого 2012 р. № 4356-VI «Про впровадження мораторію на закриття державних і комунальних закладів культури у сільській місцевості»[15], але говорити про її дієвість зарано.
ІІ. ІНСТИТУЦІЙНІ ПРИЧИНИ ЗАНЕПАДУ СОЦІАЛЬНОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ СЕЛА: ВІДСУТНІСТЬ ОБ’ЄКТИВНИХ ДАНИХ ЩОДО РЕАЛЬНОГО СТАНУ СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ
Явища занепаду інфраструктури українського села загострюються, а інституційне забезпечення державної політики щодо сільських територій є недостатнім: інституції та механізми координації політики створюються і скасовуються, а чинні не завжди діють[16]. Так, Постановою Кабінету Міністрів України від 19 вересня 2007 року № 1158 затверджена Державна цільова програма розвитку українського села на період до 2015 року. Основною метою визначено забезпечення життєздатності сільського господарства, його конкурентоспроможності на внутрішньому і зовнішньому ринку, гарантування продовольчої безпеки країни, збереження селянства як носія української ідентичності, культури і духовності. Програма визначає шляхи і способи розв’язання проблем села, встановлює завдання і заходи та очікувані результати[17], але не містить жодного завдання, яке б зосереджувалося саме на збереженні та розвитку соціальної складової життєдіяльності сільських територій, що, в свою чергу, відбиває загальний підхід до соціальних питань як до другорядних.
Програмою затверджено джерела та обсяги її фінансування, але, за інформацією Міністерства аграрної політики України, у 2011 р. було профінансовано лише 71 % від запланованих завдань і заходів, передбачених Державною цільовою програмою розвитку українського села на період до 2015 року (таблиця 1).
Таблиця 1
Прогнозні обсяги та фінансування з Державного бюджету Державної цільової програми
розвитку українського села на період до 2015 року
За роками |
Обсяг фінансування (млрд грн) |
Виділено коштів (профінансовано)(млрд грн) |
2008 |
15,3 |
12,6 (82 %) |
2009 |
15,1 |
9,1 (60,5 %) |
2010 |
14,5 |
8,99 (61 %)* |
2011 |
14,1 |
10,0 (71 %) |
*Дані за І півріччя 2010 р.
Для забезпечення координації діяльності відомств, місцевої влади та наукових установ та здійснення контролю за виконанням завдань і заходів Програми, у 2008 р. була утворена Міжвідомча координаційна рада з питань розвитку сільських територій. Проте, аудит Рахункової палати (лист № 17‑574 від 11.03.2013 р.) засвідчив, що законодавче та нормативно-правове забезпечення Програми не сприяє ефективному її виконанню. Визначені програмою до розроблення акти законодавства на першому етапі її виконання (2008-2009 рр.) не прийняті; ті, що прийняті на другому етапі (2010-2011 рр.) є недосконалим та не узгоджуються один з одним.
Незважаючи на відносно непогані кількісні (фінансові) показники виконання програми в 2008-2011 рр. (60-80 % від запланованого), якісні (структурні) параметри її реалізації є значно гіршими. Так, у 2008-2009 рр. Програма не фінансувалася по 32, у 2010 р. – по 35, у 2011 р. – по 40 заходах, переважна частина яких стосується саме розвитку соціальної сфери села та сільських територій (детальний розпис наведено в Додатку 1). Проте, внесення змін до Програми в частині уточнення завдань і заходів, обсягів і джерел фінансування, строків її виконання (відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 22.06.2011 № 794) на період 2011-2015 рр. не здійснено.
За всі роки, які виконується ця програма, не були профінансовані:
- проведення паспортизації сільських населених пунктів;
- компенсація витрат, понесених підприємствами агропромислового комплексу з будівництва об’єктів соціальної сфери у сільських населених пунктах;
- забезпечення житлом працівників освіти, культури, охорони здоров’я, працівників бюджетних установ та організацій АПК, які проживають у сільській місцевості;
- поліпшення матеріально-технічного оснащення навчально-спортивних баз, баз олімпійської підготовки та спортивних споруд державного значення;
- стимулювання розвитку депресивних територій.
Значного недофінансування зазнали:
- будівництво та реконструкція під’їзних доріг з твердим покриттям до сільських населених пунктів;
- забезпечення сільських населених пунктів централізованим водопостачанням;
- будівництво, реконструкція, проведення ремонту, оснащення обладнанням, автотранспортом і засобами зв’язку та забезпечення висококваліфікованими кадрами лікарських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів;
- субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам на комп’ютеризацію та інформатизацію загальноосвітніх навчальних закладів;
- будівництво підвідних газопроводів до сільських населених пунктів;
- виконання програми «Шкільний автобус».
Основне завдання, поставлене Програмою, – це проведення паспортизації сільських населених пунктів, яка необхідна для визначення наявного стану сільських територій. Метою проведення паспортизації є відстеження та відображення трансформаційних процесів демографічної, екологічної ситуації на селі, зайнятості населення, фактичного стану сільськогосподарського виробництва, функціонування об’єктів соціальної сфери і визначення на цій основі пріоритетів соціально-економічного розвитку кожного адміністративно-територіального устрою в сільській місцевості. Паспорт слугує вихідною базою розроблення комплексних програм соціально-економічного розвитку сільських населених пунктів і територій. Без паспортизації неможливо визначити необхідну кількість об’єктів соціальної інфраструктури для створення цивілізованих умов життя в кожному сільському населеному пункті. Незважаючи на те, що проведення паспортизації сільської поселенської мережі (моніторингу) передбачено ст. 10 Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», це базове завдання досі не виконано, а його фінансування не здійснюється, що ставить під сумнів ефективність реалізації програм відродження села.
Паспортизація має забезпечуватися Мінагрополітики України, центральними та місцевими органами виконавчої влади, які відповідають за реалізацію соціальної політики в державі, та Національною академією аграрних наук України. Пункт 1 розділу ІІ Програми розвитку українського села передбачав у 2008-2009 рр. проведення паспортизації сільських населених пунктів, розроблення регіональних програм розвитку з урахуванням її результатів, визначення обсягів та джерел фінансування. Незважаючи на встановлені Програмою строки, лише 11.02.2011 р. наказом Мінагрополітики України № 21 був затверджений план заходів і створена робоча група з координації проведення паспортизації регіонів. Форма паспорта сільського населеного пункту була затверджена Наказом міністерства № 116 від 07.04.2011 р.
Станом на 01.03.2012 р. дані по 93,1 % сільських населених пунктах аналізуються на місцях у вищих навчальних закладах, зональних та регіональних науково-дослідних центрах продуктивності АПК. Втім, через неякісне виконання робіт матеріали зі 120 районів (24,5 % від загальної кількості) повернуті на доопрацювання; не завершено паспортизацію 73 районів (15 % від загальної кількості). Отже, узагальнити наявні дані і електронні варіанти паспортів регіонів[18] на сьогоднішній день неможливо, що не дає змогу достеменно визначити стан соціальної інфраструктури села.
ІІІ. ВИСНОВКИ ТА РЕКОМЕНДАЦІЇ
Ефективне управління сільськими територіями визначається багатьма складовими, однією з яких є соціальна інфраструктура. Остання має задовольняти життєві потреби провідної продуктивної сили суспільства – людини, та тим самим сприяти розвитку сільської економіки. Наявність ефективно функціонуючої соціальної інфраструктури сільських територій є одним із визначальних факторів не лише соціальної стабільності, але й ефективного господарювання. Відсутність важливих структурних елементів соціальної сфери є причиною масового відпливу робочої сили з сільської місцевості та занепаду сільських територій.
Таким чином, для забезпечення сільських населених пунктів необхідною інфраструктурою слід вжити наступні заходи:
Кабінету Міністрів України:
-
Забезпечити контроль за виконанням завдань Державної цільової програми розвитку українського села на період до 2015 року (затверджена Постановою Кабінету Міністрів України від 19.09.2007 року № 1158) в частинах:
-
завершення паспортизації сільських населених пунктів;
-
забезпечення фінансування заходів, запланованих Програмою (або їх скасування);
-
розподілу бюджетних видатків з наданням пріоритетності:
i. фінансуванню освіти на селі (в т.ч. програм підвищення кваліфікації учителів, комп’ютеризації шкіл та забезпечення їх необхідним транспортом);
ii. покращенню якості медичного обслуговування у сільській місцевості;
iii. розвитку мережі сільських бібліотек, закладів культури тощо.
-
2. При розробці та затвердженні Державного бюджету України передбачати виділення бюджетних коштів у сферах охорони здоров’я, освіти, культури, житлово-комунального господарства для сільської місцевості відповідно до вимог Закону України «Про пріоритетність соціального розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві» в частині дотримання обсягів мінімального фінансування розвитку села (не менше 1 % ВВП), будівництва об’єктів невиробничого призначення у сільській місцевості (50 % капіталовкладень за цією статтею) та надання переваги селу порівняно з містом (у розрахунку на одну особу) у спорудженні житла, об’єктів освіти, культури і спорту, охорони здоров’я, побуту, торгівлі, водо- і електропостачання тощо, а також у забезпеченні відповідно до науково обґрунтованих нормативів якості медичного, культурного, спортивного, комунально-побутового, транспортного і торговельного обслуговування села.
3. Розробити та подати до Верховної Ради України проект Довгострокової програми розвитку сільських територій, яка визначить їх статус (як об’єкта регулювання), створить правові засади для економічної бази їх розвитку, забезпечить формування інституційного середовища розвитку сільських територій[19]; дозволить розмежувати заходи підтримки сільського господарства і сільських територій[20], реалізувати міжвідомчі програми, спрямовані на повернення до села випускників аграрних вищих навчальних закладів і фахівців соціальної сфери (лікарів, учителів, працівників культури тощо) шляхом надання першого робочого місця, можливості отримати житло тощо.
4. Розглянути доцільність створення Українського фонду підтримки розвитку сільських територій, який акумулюватиме кошти за рахунок відрахувань господарюючих суб’єктів усіх форм власності в розмірі 1,5 % їхніх доходів з метою спрямування коштів для вирішення невідкладних питань розвитку сільських територій[21].
5. Розглянути доцільність впровадження пільгового оподаткування для новостворених підприємств на сільських територіях у разі інноваційного характеру їх виробничої діяльності, надання соціально-необхідних послуг або здійснення інфраструктурного забезпечення цих територій.
Органам місцевої державної влади та місцевого самоврядування:
6. Забезпечити сприяння реалізації регіональних та місцевих стратегій і програм розвитку несільськогосподарських видів економічної діяльності на основі наявного ресурсного потенціалу та існуючих потреб у продукції та послугах конкретних сільських територій. Розвивати альтернативні види економічної діяльності на сільських територіях, зокрема, шляхом підвищення рівня облаштування сфер життя, діяльності та побуту селян.
7. З метою зупинення закриття та поступового відновлення діяльності раніше закритих, відкриття нових закладів соціально-культурного призначення в сільських населених пунктах, забезпечити розподіл видатків на їх фінансування між органами місцевої влади та агрохолдингами на засадах державно-приватного партнерства.
Відділ соціальної політики
(Авчухова А.М., Кочемировська О.О.)
[1] Гаврилко П.П. Пріоритети збереження трудового потенціалу сільських територій / П.П. Гаврилко // Ефективна економіка. – 2012. – № 5 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.economy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=1149
[2] Абрам’юк І. Чи є розвиток українського села справжнім пріоритетом державної політики? / І. Абрам’юк // Інститут громадянського суспільства. – 2012 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.csi.org.ua/www/?p=2264
[3] Ці капіталовкладення повинні виділятися у Державному бюджеті України окремим рядком, але, починаючи з 2000 р., лише у 2001, 2002, 2004, 2006 та 2008 рр. видатки на розвиток сільських територій та АПК перевищили 1% ВВП. Щодо вимоги використання не менш, як 50 % капіталовкладень на будівництво об’єктів невиробничого призначення в сільській місцевості, то вона не була виконана жодного разу. (Джерело: Проблеми та перспективи розвитку сільських територій України (на прикладі Карпатського регіону): науково-аналітична доповідь / [В. В. Борщевський, Х. М. Притула, В. Є. Крупін, І. М. Куліш]; НАН України. Інститут регіональних досліджень. – Львів, 2011. – 60 с., С. 48).
[4] Таблиця: 0204. Розподіл постійного населення за статтю, віковими групами та типом поселень (0,1) [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://database.ukrcensus.gov.ua/Mult/dialog/Saveshow.asp
[5] Особисте селянське господарство (ОСГ) – це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна ОСГ, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму (Про особисте селянське господарство: Закон України від 15 травня 2003 року № 742-IV Ст. 1 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/742-15)
[6] Населення України. Соціально-демографічні проблеми українського села. − К.:Ін-т демографії та соціальних досліджень НАН України, 2007. − С. 179
[7] Заклади охорони здоров’я та захворюваність населення України у 2011 році. Статистичний бюлетень Державної служби статистики України, 2012.; інформація МОЗ.
[8] При існуючих темпах розвитку європейського рівня забезпеченості амбулаторіями у сільській місцевості можливо досягти за 125 років.
[9] Освіта України -2011(1) [Електронний ресурс]. – Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України - Режим доступу: http://www.mon.gov.ua/ua/activity/education/educatiom-reform/informatsi…
[10] Національна доповідь про людський розвиток «Україна: на шляху до соціального залучення» [Електронний ресурс]. – Програма розвитку ООН в Україні 2011. С. 49. - Режим доступу: http://www.undp.org.ua/files/ua_95644NHDR_2011_Ukr.pdf
[11] Державна житлова політика України: проблема соціально-економічної ефективності: аналіт. доп. /О.А. Більовський. – К.: НІСД, 2012. С. 15
[12] Державна житлова політика України: проблема соціально-економічної ефективності: аналіт. доп. /О.А. Більовський. – К.: НІСД, 2012. С. 15
[13] Соціологічного дослідження «Ставлення української молоді до здорового способу життя», Державний інститут розвитку сім’ї та молоді за підтримки ЮНІСЕФ, 2010 р. Всього опитано 1200 респондентів віком 14-35 років у всіх областях України. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http:// www.mzz.com.ua
[14] Молодь в умовах становлення Незалежності України (1991-2011 роки): щоріч. доп. Президенту України, Верховній Раді України, Кабінету Міністрів України про становище молоді в Україні/ М-во освіти і науки, молоді та спорту України, Державний інститут розвитку сімейної та молодіжної політики; [редкол.: О.В. Бєлишев (голова) та ін.]. – Київ, 2011. – 276 с.
[15] Про впровадження мораторію на закриття державних і комунальних закладів культури у сільській місцевості: Постанова Верховної Ради України від 8 лютого 2012 р. №4356-VI // Голос України від 18.02.2012 №32
[16] Земля − село − люди − реформа: збірник аналітичних матеріалів Експертного форуму з питань земельної реформи; м. Київ, 14 лютого 2012 року. − К.: Легальний статус, 2012 С. 14.
[17] Чи є розвиток українського села справжнім пріоритетом державної політики? [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.csi.org.ua/www/?p=2264
[18] Демчак І. М. Аналітична інформаційна система «Село» / І. М. Демчак, О.П. Кучеров, О.П. Савицька // Науково-практичний збірник Продуктивність агропромислового виробництва. – 2012. – №21 [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Pav/2012_21/21-07.pdf (http://www.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/Pav/2012_21/index.htm)
[19] Ю. Ульянченко Державне регулювання аграрного ринку в країнах ЄС і США: досвід для України [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://194.44.242.244/e-journals/DeBu/2007-2/doc/5/05.pdf
[20] Проблеми та перспективи розвитку сільських територій України (на прикладі Карпатського регіону): науково-аналітична доповідь /[В. В. Борщевський, Х. М. Притула, В. Є. Крупін, І. М. Куліш]; НАН України. Інститут регіональних досліджень. – Львів, 2011. – С.53
[21] В.І. Ладика, Розвиток сільських територій: стан та перспективи [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.propozitsiya.com/?page=149&itemid=3117&number=103)