"Щодо стану подолання та профілактики соціального сирітства в Україні". Аналітична записка

Поділитися:

Анотація

 

Аналітичну записку присвячено дослідженню стану системи сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківського піклування, актуальним проблемам попередження соціального сирітства в Україні на рівні територіальних громад.

 

ЩОДО СТАНУ ПОДОЛАННЯ ТА ПРОФІЛАКТИКИ СОЦІАЛЬНОГО СИРІТСТВА В УКРАЇНІ

 

Розвиток та удосконалення системи сімейного влаштування дітей‑сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, є одним із пріоритетних напрямів соціальної політики України, адже щороку близько 8 тис. дітей залишаються без батьківського піклування[1]. Протягом 2003‑2009 рр. кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, зростала (з 96,1 тис. у 2003 р. до 100,7 тис. дітей у 2009 р.); надалі з’явилася тенденція до її зменшення. Вже на початку 2012 р. кількість дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування (95 956 осіб), була меншою, ніж у 2003 р., а у першому півріччі 2013 р. – 91,7 тис. осіб[2], з яких майже 80 % мають живих батьків[3].

 

Задля закріплення позитивних результатів та подальшого розвитку системи національного усиновлення та сімейного влаштування у 2012 р. були затверджені Національна стратегія профілактики соціального сирітства на період до 2020 р. та План заходів щодо її реалізації[4]. Передбачається, що до 2015 року кількість дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, має зменшитися ще на 10 тис. осіб. Кількість дітей, які виховуються в інтернатних закладах, має скоротитися, а ефективність роботи органів влади та соціальних служб підвищитися: стратегія, зокрема, передбачає посилення роботи щодо раннього виявлення сімей, які мають ризик опинитися у складних життєвих обставинах, та вчасного надання їм якісних соціальних послуг. Перед Міністерством соціальної політики стоїть завдання не допустити, починаючи з 2014 р., потрапляння жодної дитини у складних життєвих обставинах до інтернатного закладу.

 

Протягом 2012-2013 рр. посилено роботу щодо розвитку системи підтримки за місцем проживання сімей із дітьми, які знаходяться у складних життєвих обставинах, профілактики розриву сімейних зв’язків. Підвищено рівень соціального захисту дітей-інвалідів підгрупи «А» (найтяжчі патології), а також дітей-інвалідів, над якими встановлено опіку або піклування: зокрема, створені та діють 78 відділень денного догляду за такими дітьми, що тільки дозволяє їх батькам працювати протягом дня, а й попереджає передачу дитини до спеціалізованої інтернатної установи й руйнування дитячо-батьківських стосунків. Розширюється регіональна мережа соціальних центрів матері та дитини для підтримки вагітних жінок і матерів з дітьми, які опинилися в складних життєвих обставинах. На початок 2014 р. в Україні діє 20 таких центрів, що сприяє зниженню рівня відмов від новонароджених дітей у пологових будинках.

 

1. Щодо розвитку сімейних форм виховання та національного усиновлення в Україні. Політика України щодо усиновлення та влаштування дітей-сиріт у сімейні форми виховання є успішною і результативною; міжнародні експерти вважають її ефективною. Кількість дітей-сиріт, влаштованих у прийомні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ), постійно зростає (див. Таблицю 1).

 

Таблиця 1

Влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування до дитячих будинків сімейного типу

та прийомних сімей[5]

 

2005[6]

2009

2010

2011

2012

2013[7]

Кількість ДБСТ

149

484

535

598

740

881

- в них вихованців

1025

3185

3185

4041

4932

5890

Кількість прийомних сімей

180

2931

3195

3445

3856

4199

- в них прийомних дітей, осіб

288

4934

5451

5949

6819

7579

 

Завдяки запровадженню та підтримці сімейних форм виховання станом на 01.01.2014 р. вже 85 % дітей-сиріт та дітей, які з різних причин втратили батьківське піклування, виховуються в сім’ях опікунів, піклувальників, прийомних сім’ях, дитячих будинках сімейного типу (77 131 дитина). Зокрема, всі діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, у віці до трьох років влаштовані до сімейних форм виховання або всиновлені. Протягом 2013 р. було всиновлено, взято під опіку або влаштовано до прийомних сімей і дитячих будинків сімейного типу (ДБСТ) близько 16 тис. дітей.

 

На початок 2014 р. в Україні функціонує 4199 прийомних сімей, які виховують 7 579 дітей, та 881 ДБСТ, до яких влаштовано 5 890 дітей; усього в прийомних сім’ях та ДБСТ виховується 14,3 % усіх дітей відповідних категорій. 2013 р. став роком активного розвитку сімейних форм виховання – протягом року створено 164 ДБСТ, а до сімейних форм виховання влаштовано 2 488 дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (це найкращий показник за всі попередні роки).

 

Пріоритетом державної політики залишається сприяння усиновленню дітей з числа сиріт та позбавлених батьківського піклування. Завдяки затвердженню у 2012 році Стратегії профілактики соціального сирітства та внесення показників усиновлення до соціального рейтингу регіонів, відновилося зростання кількості усиновлених дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. У 2012 р. було усиновлено 2016 таких дітей (це лише на 231 дитину більше, ніж у 2010 р.), а вже у 2013 р. – 2499 дітей, з яких 1831 дитину всиновили громадяни України (73,2 % від загальної кількості усиновлень)[8].

 

Акценти у забезпеченні сімейного влаштування дітей зміщені від пошуку дитини для батьків до пошуку сім’ї для дітей, що дозволило переорієнтувати сім’ї із майже виключного усиновлення новонароджених (у 2006 р. їх було близько 90 %) на старших дітей. Усиновлення п’ятирічної дитини стало звичним явищем; поступово розвивається всиновлення дітей від 7 років та дітей з особливими потребами здоров’я. Майже 20 % потенційних усиновлювачів готові виховувати двох‑трьох дітей (зокрема, це поліпшило стан влаштування братів і сестер, які не можуть бути розлучені)[9].

 

Водночас, усиновлені діти часто виявляються менш соціально захищеними, ніж діти, що виховуються в ДБСТ та прийомних сім’ях, що пов’язано зі збереженням таємниці усиновлення. Таємниця усиновлення, обов’язок щодо збереження якої встановлено Ст. 228 Сімейного кодексу України та Ст. 168 Кримінального кодексу України, порушує права усиновлених та суперечить Ст. 7 (частина 1) Конвенції ООН про права дитини (дитина має право знати своїх батьків). Наявність таємниці усиновлення часто унеможливлює ефективний контроль за вихованням дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у їх нових сім’ях[10]. Ще в 2012 р. було ініційовано розробку законопроекту щодо скасування таємниці усиновлення та внесення відповідних змін до Сімейного та Кримінального кодексів, але вона досі зберігається.

 

У практичній площині наслідки збереження цієї хибної практики, яка суперечить інтересам усиновленої дитини, є наступними:

 

- ДБСТ та прийомні сім’ї (на відміну від сімей, які усиновлюють дітей) знаходяться під соціальним супроводом Центрів соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді та отримують комплекс соціальних послуг, спрямованих на підтримку дітей і прийомних батьків / батьків-вихователів ДБСТ та недопущення повернення дитини до інтернатного закладу. Натомість сім’ї усиновлювачів (йдеться, перш за все, про сім’ї, які беруть дітей із закладів) можуть відмовитися від супроводу з боку фахівців, а тому часто уникають контакту із соціальними службами. Це підвищує ризик виникнення складних життєвих обставин через недостатню батьківську компетентність у питаннях виховання дітей із порушеннями прив’язаності, досвідом перебування в інтернатному закладі та проблемами із розвитком;

 

- прийомні батьки та батьки-вихователі зобов’язані пройти базове навчання та сформувати компетентність у питаннях догляду, виховання і розвитку прийомних дітей; у подальшому кожні два роки відбувається підвищення кваліфікації. Сім’ї усиновлювачів можуть відвідувати Школу прийомних батьків на добровільній основі, та, як правило, уникають цього. В той же час, очевидно, що усиновлювачі також мають проходити навчання у обов’язковому порядку.

 

Нову складну проблему являє собою стан системи протидії соціальному сирітству в Автономній республіці Крим, яка до 2014 р. мала значні успіхи у розвитку сімейних форм виховання: 87 % дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, живуть у сім’ях. Втім, спірний статус території ускладнює становище дітей та ставить нові проблеми, пов’язані із усиновленням та функціонуванням прийомних сімей і ДБСТ. Зокрема[11]:

 

- АР Крим не має власної нормативної бази у сфері забезпечення прав та інтересів дитини, зокрема, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування; всі попередні роки відповідні органи та служби АР Крим спиралися на закони та підзаконні акти, вироблені Україною. Сьогодні державні органи на території АР Крим працюють за російським законодавством, що значно ускладнює функціонування системи соціальної підтримки дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування. По перше, рівень правової обізнаності фахівців є низьким, а вивчення нової нормативної бази потребує часу. По-друге, не діють Закони України «Про охорону дитинства» та «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» (від 13.01.2005 р. № 2342-IV). Це погіршує становище дітей, звужує обсяг їх прав та можливостей, зважаючи на те, що система надання послуг дітям-сиротам та дітям, позбавленим батьківського піклування в Україні є прогресивнішою порівняно із Російською Федерацією;

 

- зважаючи на відмінності законодавчого регулювання сфери соціального захисту дітей, незрозуміло, яким чином має виконуватися Порядок провадження органами опіки та піклування діяльності, пов’язаної із захистом прав дитини (Постанова Кабінету Міністрів України від 24 вересня 2008 р. № 866). Цей документ потребує значного доопрацювання, оскільки підвідомчість, компетенція та порядок функціонування органів опіки та піклування в Україні та Російській Федерації мають суттєві відмінності. Так, Російська федерація не має аналогу української служби у справах дітей, яка курує питання дотримання прав дитини, зокрема, в прийомних сім’ях та ДБСТ. Функціонування прийомних сімей у РФ входить до компетенції Мністерства освіти і науки РФ, а на місцевому рівні роботу з сім’ями здійснюють відділи опіки та піклування у співпраці з органами освіти (така система існувала в Україні до 2006 р., але нинішня визнана експертами більш ефективною). Отже, докорінна трансформація системи опіки та піклування, повернення до менш ефективних її форм посилює ризики;

 

- припинив фактичну діяльність офіс Уповноваженого Президента України з прав дитини, а аналогічна структура РФ ще не розпочала роботу, отже, на сьогодні немає механізму контролю за дотриманням прав і найкращих інтересів дітей (у т.ч., у інтернатних закладах, прийомних сім’ях та ДБСТ);

 

- усиновлення кримських дітей громадянами України має відбуватися сьогодні за процедурою міждержавного усиновлення, що ускладнює процес влаштування дітей до сімейних форм виховання (водночас, мешканці Криму з українським громадянством можуть усиновлювати на території України як національні усиновлювачі). Втім, доволі подібними є правила оформлення опіки та піклування, які регулюються, зокрема, Мінською конвенцією для країн СНД (Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах);

 

- існують розбіжності у визначенні статусів прийомних сімей та дитячих будинків сімейного типу. Зокрема, ДБСТ у Росії – це юридична особа, заклад, а в Україні – це сім’я, у якій може одночасно перебувати до 10 дітей. Водночас, прийомні сім’ї у РФ можуть виховувати до восьми дітей (в Україні – до чотирьох). Отже, виникає необхідність реорганізації ДБСТ у прийомні сім’ї, а також забезпечення повноцінного функціонування тих ДБСТ, де вже перебуває більше восьми дітей, з метою попередження їх інституціоналізації та недопущення порушення прав дитини;

 

- проблемним є питання щодо механізмів виконання Україною фінансових зобов’язань щодо дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які продовжують залишатися громадянами України.

 

2. Іноземне усиновлення. На 01.01.2014 р. за межами України проживає 21,6 тис. усиновлених дітей з числа сиріт та позбавлених батьківського піклування (у т.ч.: у США – 8,2 тис., в Італії – 6,2 тис., в Іспанії – 3,1 тис., у Франції – 1,3 тис., в Ізраїлі – 907 дітей). Завядки розвитку національної системи сімейного влаштування дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, кількість іноземних усиновлень щороку скорочується приблизно на 20 %: так, у 2012 р. іноземці усиновили 806 дітей (це на 396 менше, ніж у 2010 р[12]), а у 2013 – 668 дітей.

 

Зменшення обсягів міждержавного усиновлення пов’язане, зокрема, із забороною для іноземців всиновляти дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, у віці до п’яти років (за винятком дітей із тяжкими вадами здоров’я); не можуть бути усиновителями іноземні громадяни, які не перебувають у шлюбі. Станом на 01.01.2014 р. 12 тис. дітей з числа сиріт та позбавлених батьківського піклування відносяться до категорій, що можуть бути всиновлені іноземними громадянами; 87 % з них – діти, старші 12 років.

 

Українці, переважно, всиновлюють дітей у віці до 6 років; майже не мають шансів отримати сім’ю в Україні ВІЛ-інфіковані діти-сироти та позбавлені батьківського піклування, діти із хворобою Дауна, неврологічними та іншими тяжкими захворюваннями. Це означає, що такі діти із будинку-інтернату потрапляють на подальше утримання держави до спеціалізованих психоневрологічних інтернатів для дорослих, що, фактично, означає скорочення їхнього життя та неприпустиму його якість. Іноземні громадяни всиновлюють дітей віком 5-17 років, у т.ч. тяжкохворих (найчастіше це діти з синдромом Дауна, вродженими вадами серця і ВІЛ-інфіковані), забезпечуючи їм підвищення якості життя, ефективну абілітацію та розвиток. Водночас, перебування усиновленої дитини в сім’ї іноземних громадян потребує контролю з боку української держави задля забезпечення реалізації прав та найкращих інтересів дитини.

 

Нагляд за дотриманням прав усиновлених іноземцями дітей полягає в отриманні консульськими установами звітів від усиновителів про умови проживання та стан здоров’я дітей. За даними МЗС України (та завдяки його активній діяльності) до дипломатичних та консульських установ України в іноземних державах надходить до 65 % звітів[13], але, у будь-якому випадку, надання звітів залишається на розсуд та добру волю окремих сімей та країн. Причиною є позиція Верховної Ради України, яка з політичних міркувань відмовляється ратифікувати Гаазьку Конвенцію, а це унеможливлює дієвий нагляд за долями дітей, всиновлених іноземними громадянами[14].

 

Отже, процедура здійснення та контролю за міжнародним усиновленням є неефективною, і серед недоліків слід назвати: а) неврегульованість механізму нагляду за долею усиновлених дітей за кордоном; б) відсутність правових процедур повернення усиновлених дітей в Україну в разі грубого порушення їхніх прав через набуття ними після всиновлення громадянства іншої країни.

 

3. Інтернатні заклади. В Україні функціонує розгалужена мережа інтернатних закладів 13 типів – 967 сформованих у радянські часи закритих установ, розрахованих на 153,8 тис. місць, у яких наразі перебуває 117,6 тис. дітей (причому сиротами є лише 13 тисяч дітей), з якими працює майже 92 тисячі персоналу[15]. Інтернатні заклади підпорядковані Міністерству освіти і науки, Міністерству охорони здоров’я та Мінстерству соціальної політики, а їх вихованці розподіляються наступним чином: у загальноосвітніх (МОН) − 38 % дітей; спеціальних − 31 %; санаторних − 13 %; для обдарованих дітей (МОН) – 5 %; будинках-інтернатах (МСП) − 5 %; дитячих будинках (МОН) – 3 %; будинках дитини (МОЗ) − 3 %, у інших − 2 % дітей[16].

 

Загальний обсяг фінансування інтернатних закладів становить 5,7 млрд грн на рік, з яких видатки на безпосередні витрати з утримання дітей (харчування, одяг, взуття, ліки) становлять лише 789 млн грн (14 %) від загальної суми). 66 % фінансування спрямовується на зарплату персоналу, решта – на утримання закладів[17]. При цьому наповнюваність інтернатних закладів становить 15-70 %[18].

 

Це не стосується закладів для обдарованих дітей, які заповнені на 93 %, а окремі перевантажені майже вдвічі. Проте нові заклади для обдарованих дітей практично не створюються, а наявні заклади не перепрофілюються для потреб сімей зі здібними дітьми. Натомість, школи-інтернати для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (кількість яких формально зменшується завдяки влаштуванню дітей у сімейні форми виховання[19]) безпідставно реорганізуються у спеціальні школи-інтернати для дітей із вадами психічного розвитку, незважаючи на те, що надати дитині з затримкою психічного розвитку ефективну допомогу в інтернатному закладі неможливо. Навпаки, перебування в інтернаті часто стає чинником формування розумової відсталості та соціально-педагогічної занедбаності в дітей зі збереженим інтелектуальним розвитком.

 

Значна кількість дітей перебуває в інтернатних закладах за заявами батьків, які не здатні задовольнити потреби дитини через хворобу, бідність чи безробіття, і розміщення дитини в спеціалізованих закладах розглядається батьками як єдина можливість забезпечити належний догляд за нею, її освітнє виховання та утримання. Проте чинна система виховання в таких закладах не забезпечує належних умов для повноцінного розвитку дитини, перешкоджає її адаптації в суспільстві після залишення інтернатного закладу, порушує право на доступ до якісної освіти відповідно до інтересів та можливостей дитини.

 

4. Розвиток системи підтримки сімей за місцем проживання з метою запобігання розриву сімейних зв’язків та попередження соціального сирітства. Діяльність інтернатних закладів обласного підпорядкування є вартісною, але малоефективною[20], тому постійно зростає потреба у своєчасному виявленні сімей із дітьми у складних життєвих обставинах та наданні їм комплексних соціальних послуг за місцем проживання[21], забезпеченні інклюзивної освіти, послуг денного догляду тощо. З іншого боку, розвиток усиновлення та сімейних форм виховання також формує та збільшує запит щодо фахового супроводу сімей, які виховують усиновлених та прийомних дітей. Отже, необхідним стає існування системи, орієнтованої на підтримку сімей на рівні територіальної громади. У червні 2012 р. започатковано діяльність мережі фахівців із соціальної роботи (ФСР), на яку покладені завдання щодо виявлення кризових сімей, оцінки їх проблем і ресурсів, надання їм психологічної й правової допомоги, сприяння у працевлаштуванні, оформленні необхідних документів тощо. Протягом 2012-2013 років були розроблені та затверджені документи, які врегулювували підвідомчість та вимоги до кваліфікації фахівців, відбулося навчання і підвищення кваліфікації фахівців, був розроблений механізм соціального замовлення для організацій недержавного та приватного секторів.

 

Інститут фахівців із соціальної роботи повністю узгоджується є ефективним інструментом реалізації положень Національної стратегії профілактики соціального сирітства на період до 2020 року та Стратегії реформування системи надання соціальних послуг. Зважаючи на це та визнаючи пріоритетність профілактичних заходів щодо недопущення (попередження) негативного впливу соціальних ризиків на життєдільяність уразливих категорій громадян (перш за все, сімей іх дітьми), 12.09.2012 р. було внесено зміни[22] до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.12.2010 р. № 1149, яка визначає формулу розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним та місцевими бюджетами. До видатків на соціальну сферу, що регулюються у межах міжбюджетних трансфертів (п. 29), у частині розрахунку обсягу видатків на виконання програм і здійснення заходів стосовно дітей, молоді, жінок та сім’ї були додані видатки для покращення надання соціальних послуг найуразливішим верствам населення, розрахунок яких базується на кількості додаткових посад фахівців із соціальної роботи, введених у 2012 році, відповідно до розподілу Мінсоцполітики, та фінансовому нормативі бюджетної забезпеченості на одну посаду фахівця із соціальної роботи.

 

Існує хибна думка, що ФСР дублюють діяльність фахівців територіальних центрів соціального обслуговування громадян. Насправді ж фахівці територіальних центрів надають визначений обсяг послуг громадянам, які не в змозі обслуговувати себе самостійно та потребують додаткової допомоги у здійсненні власної життєдіяльності. Фахівець із соціальної роботи центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді – це працівник районного, міського чи районного у місті центру, що має необхідну фахову підготовку та кваліфікацію, спеціалізується на здійсненні соціальної роботи з сім’ями, дітьми та молоддю, які опинилися у складних життєвих обставинах та проживають у закріпленій за ним території села, селища або дільниці чи мікрорайоні у місті[23]. Перш за все, ФСР організує своєчасну допомогу сім’ям, дітям та молоді; налагоджує взаємодію із структурними підрозділами місцевих державних адміністрацій та місцевого самоврядування, навчальними та дошкільними закладами, закладами та відділеннями охорони здоров’я, органами внутрішніх справ, громадськими об’єднаннями тощо; здійснює соціальний супровід сімей, дітей та молоді, які перебувають у складних життєвих обставинах і потребують сторонньої допомоги.

 

Соціальна робота здійснюється із сім’ями, які опинилися у складних життєвих обставинах та в яких:

  1. батьки ухиляються від виконання батьківських обов’язків чи виконують їх неналежним чином, що зумовлено проблемами стану здоров’я (залежностей) тощо;
  2. батьки не мають можливості забезпечити належного утримання, виховання та догляду за дитиною, у тому числі, в яких батьки є безробітними;
  3. сім’ями або одинокими матерями, які мають ризик відмовитися забрати дитину з пологового відділення або іншого медичного закладу;
  4. сім’ями, в яких виховуються діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування або тимчасово влаштовані діти, які залишилися без піклування батьків або осіб, що їх замінюють;
  5. триває процес розлучення батьків, вирішення спорів між батьками щодо місця проживання дітей та способів і участі батьків, які розлучилися, у вихованні дітей;
  6. батьки є трудовими мігрантами та з сім’ями, діти в яких виховуються в інтернатних закладах;
  7. одна або декілька дітей вилучені за рішенням суду без позбавлення батьків батьківських прав та сім’ї, в яких батьки позбавлені батьківських прав відносно своїх дітей і існують юридичні підстави ініціювати поновлення батьків у правах;
  8. батьки або один із них чи діти або одна із них мають інвалідність;
  9. проживають діти до встановлення ВІЛ-статусу, один із членів сім’ї має позитивний ВІЛ-статус або один із членів сім’ї страждає на хворобу, зумовлену ВІЛ;
  10. вчиняється насильство або існує реальна загроза його вчинення;
  11. проживають особи, в тому числі діти, які постраждали від торгівлі людьми;
  12. проживають особи (у тому числі діти), звільнені з установ виконання покарань, засуджені без позбавлення волі, перебувають під слідством чи на обліку, як правопорушники;
  13. діти вчасно не приступили до навчання тощо.

Всі ці категорії не є клієнтами територіальних центрів соціального обслуговування; крім того, ФСР працюють за сучасними методиками, побудованими на оцінці потреб дитини, сім’ї та молодої особи, обстеженні їх матеріально-побутових умов за згодою сім’ї, ретельному плануванні ходу та методів соціальної роботи і забезпечення супроводу сімей.

ФСР проходять підвищення кваліфікації та спеціалізоване навчання (зокрема, у разі наявності на закріпленій дільниці прийомних сімей/дитячих будинків сімейного типу та сімей, у яких проживають діти-сироти та діти, позбавлені батьківського піклування, а також якщо у прийомній сім’ї/дитячому будинку сімейного типу виховуються діти, вражені ВІЛ‑інфекцією, фахівець надає соціальні послуги виключно після проходження відповідного навчання[24]). Отже, на формування штату та навчання ФСР були витрачені значні людські та матеріальні ресурси; залучене фінансування міжнародних організацій.

 

Завдяки діяльності ФСР станом на кінець 2013 року у 26 разів зменшилася кількість випадків розміщення дитини до інтернатного закладу (з 13 559 випадків у 2012 р. до 523 випадків у 2013 р.). У п’ять разів зросла кількість дітей, яких фахівці повернули до біологічної сім’ї із закладу державного утримання (у 2013 році – 860 дітей, у 2012 – 166 дітей) та у вісім разів – кількість випадків попередження вилучення дітей з біологічних сімей. Вперше за роки незалежності соціальні послуги стали доступними у сільських громадах; запроваджено всебічне обстеження і оцінку потреб сільських сімей у соціальних послугах (до появи ФСР на рівні села/селища та мікрорайону в містах не було первинної ланки соціальної роботи).

 

Незважаючи на очевидну ефективність роботи інституту ФСР, а також необхідність надання соціальних послуг новим групам населення, постраждалим від наслідків політичної нестабільності (вимушені переселенці з АР Крим, сім’ї загиблих та постраждалих у ході АТО тощо), проведення додаткової роз’яснювальної роботи щодо отримання компенсаційних виплат, 25.03.2014 р. з метою скорочення бюджетних видатків внесено чергові зміни до формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним та місцевими бюджетами, визначеної Постановою КМУ від 8 грудня 2010 року № 1149. Згідно цих змін, фінансовий ресурс на забезпечення діяльності ФСР за рахунок коштів, що враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трасфертів, забезпечується лише до 01.05.2014 року. Таким чином планується забезпечити економію у розмірі 323,4 млн грн.

 

Очевидно, що за умов збереження нереформованих бюджетних відносин, в умовах погіршення економічного стану регіонів це, фактично, призведе до неможливості утримувати штат ФСР за рахунок місцевих коштів та до їх скорочення. З точки зору соціального захисту це означає, що без підтримки та соціального супроводу залишаться:

– 358,3 тис. українських сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах, та в яких виховується 588,1 тис. дітей;

– 141,2 тис. сімей, які на даний час перебувають під соціальним супроводом ФСР;

– 4 199 прийомних сімей, 881 ДБСТ та 63 тис. дітей, які перебувають під опікою[25].

 

Без належного рівня соціальної підтримки та допомоги в адаптації на перших етапах власного облаштування залишаються і сім’ї вимушених переселенців, а також не отримують належну підтримку сім’ї загиблих та постраждалих внаслідок військових операцій та терористичних актів, що розгортаються на території України.

 

З точки зору бюджетної економії, слід взяти до уваги витрати бюджетних коштів на вихідну допомогу мінімум у розмірі середнього місячного заробітку на кожного скороченого фахівця. Це без врахування виплат по безробіттю і утримання у центрі зайнятості, затрачених бюджетних коштів на підготовку фахівців та облаштування робочих місць. Через скорочення видатків державного бюджету та фактичну ліквідацію 12 000 фахівців соціальної роботи в Україні без супроводу і допомоги залишаються діти у кризових сім’ях, діти з інвалідністю, діти, які виходять з інтернатів; «підвисає» проблема насильства у сім’ї. За оцінками експертів, близько 3 млн сімей потребуватимуть субсидій, близько 1 млн сімей – соціальної та психологічної підтримки в ситуації загострення психологічного напруження та стресу (особливо у на територіях ведення бойових дій)[26].

 

Додатково, маючи на меті скорочення видатків державного бюджету, уряд штучно створює ситуацію збільшення кількості вихованців інтернатних закладів, тобто у короткостроковій перспективі – зростання видатків на їх утримання (які складають 5,7 млрд грн на рік), а в подальшій – необхідність збільшення коштів на діяльність виховних і виправних колоній через погіршення криміногенної ситуації, а також соціальних допомог з малозабезпеченості, субсидій на оплату житлово-комунальних послуг інших компенсаційних виплат. Крім того, зростуть видатки на виплати допомог із безробіття для ФСР, а також на оплату ваучерів для перенавчання тих з них, хто досяг 45 років. Щоб звільнити 12 тисяч соцпрацівників у законодавчому порядку, держава має витратити 318 млн грн - трохи менше, ніж сума, яку хочуть зекономити на цьому ж звільненні (за розрахунками експертів, економію можна було б отримати, закривши або перепрофілювавши 20 із 679 інтернатів).

 

Отже, економія є сумнівною як з точки зори державних фінансів, так і позиції того, що вона погіршить соціальну ситуацію та відкине систему соціального захисту населення на роки назад.

 

Рішення уряду є непродуманим і порушує принципи орієнтованості на попередження кризових ситуацій та деінституалізації – максимального переходу від послуг на базі інституцій/закладів до послуг у громаді в сімейному середовищі. Воно суперечить Конвенції ООН про права дитини, Керівних принципах ООН щодо альтернативного догляду дітей (2010 р.), Рекомендації ЄС щодо переходу від інституційної системи догляду до системи тощо, ключовим принципам та підходам Європейського Союзу щодо розвитку соціальних послуг у громаді, де сповідується принцип децентралізації. Скорочення ФСР є відмовою від проєвропейської системи соціальної допомоги сім’ї на рівні територіальних громад[27] та свідчить про нерозуміння сутності соціального захисту сім’ї як системи попередження негативного впливу соціальних ризиків і збереження власного потенціалу сім’ї та кожної конкретної особи, а не кризового втручання у випадку задля подолання наслідків.

 

РЕКОМЕНДАЦІЇ

Враховучи здійснені напрацювання, в Україні необхідно забезпечити наступність державної політики у сфері забезпечення прав дітей та неухильно виконувати:

 

- Указ Президента України № 312/2013 від 01.06.2013 р. «Про додаткові заходи із забезпечення гарантій реалізації прав та законних інтересів дітей»;

 

- Доручення Президента України від 27.03.2013 р. «Щодо заходів для розвитку дітей та підтримки сімей з дітьми»;

 

- Указ Президента України № 609/2012 від 22.10. 2012 р. «Про Національну стратегію профілактики соціального сирітства на період до 2020 року», зокрема шляхом:

  • надання якісних соціальних послуг для збереження родини, попередження вилучення дитини з сім’ї, недопущення позбавлення батьківських прав;
  • забезпечення найкращих інтересів та захисту прав дитини шляхом надання їй статусу дитини-сироти, дитини, позбавленої батьківського піклування, якщо не вдалось зберегти біологічних батьків для дитини;
  • реалізації зобов’язань щодо влаштування максимального числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в нову сім’ю (усиновлення, прийомна сім’я, дитячий будинок сімейного типу, опіка).

- Доручення Президента України від 01.10.2012 р. «Щодо поліпшення захисту прав та законних інтересів дітей»;

 

- Указ Президента України № 1163/2011 від 16.12.2011 р. «Про питання щодо забезпечення реалізації прав дітей в Україні»;

 

- Доручення Президента України від 22.07.2013 року «Щодо поліпшення соціальної підтримки дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування та дітей із сімей, які опинилися в складних життєвих обставинах, створення умов реалізації права дітей на виховання в сім’ї» (про центри соціальної підтримки дітей і сімей).

 

1. Щодо розвитку сімейних форм виховання та національного усиновлення в Україні.

 

1.1. Неухильно виконувати план роботи Міністерства соціальної політики України на 2014-2016 рр., а саме:

- розширювати надання послуг соціального супроводу жінкам, які мають ризики відмови від дитини у пологовому будинку, з метою попередження соціального сирітства;

- продовжувати активну роботу щодо влаштування таких дітей у сімейні форми виховання (усиновлення, опіка, піклуван