Освітньо-кваліфікаційні диспропорції ринку праці України: сучасні реалії та перспективи

Російське повномасштабне вторгнення спричинило втрату мільйонів робочих місць в Україні. Тривають значні руйнування цивільної та виробничої інфраструктури, припиняється діяльність підприємств на тимчасово окупованих територіях, або в районах, де тривають бойові дії, порушуються логістичні й виробничі ланцюги. Така ситуація звужує поле прикладання праці, зумовлює падіння якості зайнятості та ускладнює пошук роботи. 

За таких умов ключовим завданням залишається збереження максимальної збалансованості ринку праці, що передбачає забезпечення динамічної узгодженості і відповідності кількісно-якісних параметрів пропозиції робочої сили та попиту на неї. Однією з найвідчутніших проблем сучасного вітчизняного ринку праці є професійно-кваліфікаційні диспропорції, що посилюються в умовах війни. Унаслідок таких невідповідностей між потребами ринку праці та підготовкою кадрів загострюються проблеми безробіття і працевлаштування, забезпечення економіки робочою силою, що, у свою чергу, є однією з причин втрати конкурентоспроможності підприємств та галузей у цілому. 

Про наявність професійно-кваліфікаційних дисбалансів у сучасній Україні насамперед свідчить значна чисельність безробітного населення, зокрема з вищою та професійно-технічною освітою, при одночасному посиленні дефіциту робочої сили, що виявляється вусіх сферах економічної діяльності. 

Так, за офіційною статистикою, станом на 1 грудня 2024 р. спостерігалася значна професійно-кваліфікаційна незбалансованість попиту і пропозиції за видами економічної діяльності (рис. 1, рис. 2). Дані свідчать, що зберігається значна конкуренція щодо заміщення вакантних посад у сферах державного управління та сільського господарства, де на одну наявну вакансію претендують відповідно 5 та 4 особи. Також спостерігається значний надлишок претендентів на управлінські посади та на працевлаштування в інформаційній сфері, де працюють переважно фахівці з вищою освітою. Разом із тим, у галузях переробної промисловості, енергетиці, освіті пропозиція вакантних місць перевищує чисельність шукачів роботи. Варто відзначити, що в промисловості дефіцит інженерно-технічних кадрів відчувається вже тривалий час. Великим підприємствам сфери енергетики, металургії, машинобудування, оборонної, хімічної промисловості бракувало кваліфікованих кадрів ще до початку повномасштабної війни. Критична ситуація спостерігається в будівельній сфері (хоча в деяких окремих регіонах відмічається безробіття, що тільки підкреслює асиметрії ринку праці), де брак робочої сили став одним з вагомих факторів, котрі гальмують будівельну діяльність, технічну модернізацію та інноваційний розвиток в Україні.

Мобілізація до лав ЗСУ значної частки чоловіків призвела до нестачі робочої сили в галузях, які раніше вважалися суто чоловічими – зокрема, у сфері вантажного і пасажирського транспорту. Потреба у водіях електротранспорту та автобусів відчувається в усіх регіонах України. Ця проблема існувала ще до повномасштабного вторгнення, проте тепер вона набула критичних масштабів. 

Рис. 1. Кількість вакансій та чисельність шукачів роботи, зареєстрованих у Державній службі зайнятості станом на 1 грудня 2024 р. (за видами економічної діяльності)

Джерело: складено за даними Державної служби зайнятості.

Рис. 2. Кількість вакансій та чисельність шукачів роботи, зареєстрованих у Державній службі зайнятості станом на 1 грудня 2024 р. (за професійними групами)

Джерело: складено за даними Державної служби зайнятості.

За професіями найвища конкуренція за робочі місця в Україні зберігається серед кваліфікованих фахівців аграрної сфери (оператори тваринницьких комплексів і механізованих ферм; робітники сільського господарства, що займаються землеробством тощо), технічних службовців, менеджерів вищої управлінської ланки, працівників сфери торгівлі та послуг, вчителів закладів загальної середньої освіти. Водночас і далі проблематичним є закриття вакансій кваліфікованих робітників з інструментом, лікарів загальної практики / сімейних лікарів, ветеринарів. Мало відгуків надходить на заміщення вакансій монтажників санітарно-технічних систем і устаткування, зварників та газорізальників, механіків та монтажників. Дефіцит робочої сили (слюсарів, токарів, зварювальників та електриків) спостерігається і в аграрному секторі України. Брак кадрів наявний в агрономічній, інженерній та земельній службах компаній українського агросектора.  

Проявом освітньо-професійної розбалансованості ринку праці є значна частка безробітних серед осіб, які мають вищу освіту. Сучасна економіка України в умовах технічних та технологічних змін потребує високого рівня знань, навичок та компетенцій від фахівців у всіх сферах економічної діяльності. Підготовка висококваліфікованих спеціалістів, реалізація знань та навичок є одним з ключових факторів, що визначає швидкість і якість розвитку економічної системи. В умовах воєнного стану це питання набуває особливої гостроти, оскільки якість освіти фахівців безпосередньо впливає на забезпечення економічної стабільності під час війни та створення умов для післявоєнного відновлення. На жаль, результати опитування, проведеного «Happy Monday», свідчать, що лише 27,24 % респондентів, які здобули вищу освіту, працюють за фахом; 29,53 % – частково працюють за спеціальністю та 43,23 % – працюють не за спеціальністю. З тих респондентів, які не мають вищої освіти, лише 12,2 % відчувають брак саме вищої освіти, тоді як 40,5 % бракувало радше диплома, який можна показати роботодавцям^[1]. Такі факти вказують на необхідність серйозних реформ у системі вищої освіти, спрямованих на поліпшення її якості, ефективності й узгодженості з потребами ринку праці.

Вирішення питання подолання освітньо-професійних диспропорцій значною мірою залежить від успішності виконання завдань щодо підвищення професійної мобільності робочої сили, що є важливою умовою збалансування попиту та пропозиції професійних кадрів, зменшення безробіття, підвищення імовірності успішно реалізувати набуті професійно-кваліфікаційні навички, поліпшення продуктивності праці, зростання рівня життя працівників та їхніх родин. Важливими у формуванні мобільності є інституційні та політико-правові механізми, які реалізуються переважно через державну політику, та соціально-адаптаційні інститути, представлені службами зайнятості. Тому завдання щодо осучаснення та вдосконалення нормативно-правового поля у сфері регулювання соціально-трудових відносин, удосконалення системи соціальних стандартів і гарантій, посилення відповідальності роботодавців за дотримання законодавчо встановлених норм, використання новітніх форм зайнятості входять до переліку першочергових у підвищенні трудової мобільності.

Рівень професійної мобільності працівника визначається рівнем його знань та освітньо-професійної підготовки. Тому організація і проведення підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації робочої сили має стати одним з головних напрямів активної політики зайнятості. Державне регулювання професійно-кваліфікаційної структури економічно активного населення сприятиме адаптації безробітних громадян до ринкових умов господарювання у спосіб надання їм можливості опанувати професію, яка має попит на ринку праці, та забезпеченню економіки робочою силою із відповідним рівнем професійної підготовки та кваліфікації. Відповідність обсягів і структури професійної підготовки потребам ринку праці значною мірою залежить від ефективності системи професійної підготовки та її адаптивності до структурних змін економіки. 

Серед пріоритетних напрямів реформування системи професійної освіти в умовах структурних та інноваційних змін варто відзначити такі: 

• забезпечення чіткого розподілу повноважень щодо управління та фінансування у сфері професійно-технічної освіти;

• розширення автономії закладів професійної освіти у розробленні та впровадженні навчальних програм;

• розроблення сучасних освітніх стандартів (за участі роботодавців);

• запровадження інноваційних технологій викладання та підвищення кваліфікації педагогів;

• розбудова державно-приватного та публічно-приватного партнерства на засадах співфінансування і спільного управління закладами професійної освіти. 

Необхідно осучаснити та розширити межі компетентності кваліфікованих робітників щодо вмінь та навичок управління технологічним обладнанням, опанування нових видів продукції, освоєння суміжних професій. Щоб досягти цієї мети, освітні заклади мають модернізувати наявні та розробити новітні освітні програми.

Варто відзначити, що дослідження «Gradus Research», здійснене у вересні 2024 р., свідчить про те, що в умовах волатильності економіки українці демонструють високу готовність до змін у професійній сфері: 73 % опитаних зазначили, що хоча б раз змінювали рід діяльності. Найвища готовність змінювати професію спостерігається серед респондентів віком 45 років і старше (79 %). Найменше змінювала професію молодь (58 %). У регіональному розрізі менш схильні до зміни роду зайнятості мешканці східного регіону (68 %). Третина респондентів повідомила, що вони проходять професійне навчання раз на рік або частіше; 38 % – рідше разу на рік та чверть – не проходили ніколи^[2]. Близькими за результатами є відповіді, відображені в дослідженні GRC «Барометр ринку праці 2024. Плани на 2025»^[3], здійснене у серпні – листопаді 2024 р., де 63 % респондентів висловили бажання здобути нову професію, аби бути більш затребуваними на ринку праці та отримувати більшу зарплату, 10 % повідомили, що вже здобувають нову професію, та ще 10 % – хочуть здобути нову професію, про яку давно мріють. Результати опитування свідчать про досить високий рівень гнучкості, здатності й бажання українських працівників адаптуватися до сучасних викликів ринку праці та швидко реагувати на зміни потреб сучасної економіки. 

З боку держави для врівноваження ситуації на ринку праці під час війни реалізується низка програм, спрямованих на пом’якшення дисбалансів на ринку праці, підтримку як самих безробітних, так і працедавців. Такі програми сприяють створенню нових робочих місць, підтримці зайнятості внутрішньо переміщених осіб, ветеранів та осіб з інвалідністю. Важливим складником підтримки є програми перепідготовки, підвищення кваліфікації, адаптації освітніх програм до вимог ринку та розвитку професійного навчання, що реалізуються за підтримки міжнародних організацій та бізнесу. Запланована модернізація служб зайнятості має забезпечити перехід до сервісно-орієнтованої моделі їх розвитку, створення мережі партнерств із тренінговими компаніями, кадровими агентствами та соціальними організаціями. Державна служба зайнятості має стати аналітичним центром для прогнозування ринку праці та розроблення програм підтримки, зберігаючи функції підбору персоналу, навчання безробітних і реалізації державних програм, що сприятиме забезпеченню рівноваги на ринку праці та трансформації робочої сили як рушійних чинників економічного розвитку і соціального добробуту.

Проте сучасні реалії свідчать, що такий підхід поки що реалізується недостатньо ефективно. Зокрема, згідно з офіційною статистикою^[4], протягом січня – листопада 2024 р. фактично проходили професійне навчання лише 12,7 % безробітних, а ваучери на навчання отримали 6,2 % (табл.).

Таблиця

Кількість безробітних, які отримали послуги Державної служби зайнятості 

у січні –листопаді 2024 р. 

Джерело: складено за даними Державної служби зайнятості. 

Наведені статистичні дані та результати соціологічних досліджень підтверджують наявність значного потенціалу для перенавчання українців затребуваним професіям і залучення їх на ринок праці. 

Варто відзначити бажання більшості опитаних, які хочуть змінити роботу у найближчий рік, працевлаштуватися в Україні. Таких, за даними дослідження «Gradus Research», – 82 %. Це ще раз підкреслює важливість створення перспективних робочих місць усередині країни, що є необхідною умовою для збереження робочої сили, ефективного її використання задля підвищення добробуту населення країни. При цьому серед основних бар’єрів, які ускладнюють набуття нової професії, опитані українці називають високу вартість навчання (55 %), складність набуття необхідних навичок (38 %) та недостатній рівень навичок (34 %). Зазначене актуалізує потребу в осучасненні й посиленні спроможності освітніх закладів та центрів професійної підготовки й перепідготовки кадрів. Залучення роботодавців до більш тісної співпраці з такими центрами значно збільшить їхню спроможність у підготовці спеціалістів та підвищить конкурентоспроможність фахівців на ринку праці. Ефективна система підготовки, перепідготовки кадрів повинна стати важливим елементом стратегії управління людським капіталом, що реалізує функції формування конкурентоспроможності працівників і сприяє реалізації політики забезпечення зайнятості та подоланню проблеми дефіциту кадрів.

Отже, в умовах повномасштабної війни загострюються ризики професійно-кваліфікаційних дисбалансів, наслідки яких негативно впливають на трудову сферу та можуть перешкодити ефективному повоєнному економічному відновленню. Тому вирішення проблем у сфері кадрового забезпечення економіки й подолання професійно-кваліфікаційних диспропорцій є важливими з погляду стратегічної мети збалансованості ринку праці та забезпечення продуктивної зайнятості. Основними завданнями держави у найближчій перспективі залишаються: 

• відновлення і модернізація системи професійно-технічної і вищої освіти для забезпечення якісної професійної підготовки працівників відповідно до потреб сучасної економіки;

• стимулювання відносин партнерства між закладами професійної освіти всіх рівнів і підприємствами у сфері підготовки кваліфікованої робочої сили відповідно до потреб воєнної і повоєнної економіки;

• розробка обґрунтованих прогнозів потреби в робочій силі для сучасної економіки та на період повоєнного відновлення в розрізі основних професій, удосконалення на їх основі державного замовлення на підготовку кадрів;

• створення інклюзивного та безбар’єрного шляху для інтеграції з професійним середовищем усіх категорій населення без додаткових трудових та матеріальних витрат. 

Завдання бізнесу у сфері подолання професійних дисбалансів та кадрового дефіциту полягають у розвитку та підтримці партнерства з навчальними закладами системи професійно-технічної і вищої освіти у сфері підготовки кадрів, зокрема, участь у:

• формуванні освітніх стандартів професійної підготовки;

• розробці освітніх програм і планів з професійної підготовки й організації практичного навчання, реалізації програми дуальної освіти;

• технічній модернізації навчальної бази всієї системи освіти, особливо професійно-технічних навчальних закладів^[5];

• створенні привабливого середовища для реалізації здобутих професійних знань, умінь і навичок осіб, які шукають роботу;

• активній побудові безбар’єрного поля прикладання праці;

• застосуванні на підприємствах сучасних методів і практик менеджменту персоналу, орієнтованого на розвиток робочої сили.

Цільовими орієнтирами діяльності та трансформації системи вищої освіти і професійної підготовки мають бути:

• гнучкість і динамічність, що забезпечить здатність реагувати на потреби ринку праці, змінювати напрями підготовки та спеціальностей, запроваджувати новітні форми, методи навчання з переважною орієнтацією на запити економіки та індивідуальні потреби споживачів;

• тісна взаємодія із роботодавцями, залучення їх до активної співпраці з удосконалення системи професійної підготовки;

• організація навчання безпосередньо на підприємстві чи на договірній основі з професійно-технічними та вищими навчальними закладами.