"Інтернет-ЗМІ в Україні: проблеми визначення нормативно-правового статусу та врегулювання діяльності". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці розглянуто проблеми визначення нормативно-правового статус та регулювання діяльності Інтернет-ЗМІ в Україні. На основі аналізу міжнародного та зарубіжного законодавства запропоновано напрями вдосконалення вітчизняного законодавства щодо діяльності Інтернет-ЗМІ в Україні.

 

ІНТЕРНЕТ-ЗМІ В УКРАЇНІ: ПРОБЛЕМИ ВИЗНАЧЕННЯ НОРМАТИВНО-ПРАВОВОГО СТАТУСУ ТА ВРЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Донедавна Інтернет не міг розглядатися у якості загальнодоступного засобу масової інформації на кшталт традиційних радіо, телебачення чи друкованих ЗМІ. Проте, нині Інтернет-журналістика стала вагомою складовою інформаційної індустрії в Україні, а Інтернет-ЗМІ для українських користувачів – впливовим джерелом інформації. Проте, чинне законодавство України не містить, а ні визначення поняття засобу масової інформації в мережі Інтернет, а ні спеціального нормативно-правового акту, який би визначав їх статус, порядок створення, засади діяльності тощо.

 

Подібний стан нормативно-правового забезпечення діяльності Інтернет-ЗМІ призводить до низки проблем розвитку в сфері забезпечення громадян інформацією та, передусім, – забезпечення необхідних умов роботи для самих Інтернет-ЗМІ. Серед таких проблемних моментів:

−  не поширення на журналістів Інтернет-видань положень законодавства щодо традиційних ЗМІ;

−  відсутність можливості забезпечення для Інтернет-журналістів прав і гарантій пов’язаних з професійною журналістською діяльністю (зокрема при отриманні інформації, збереженні таємниці авторства та джерел інформації, зверненні до спеціалістів при перевірці одержаних інформаційних матеріалів тощо);

−  можливість появи в середовищі Інтернет-ЗМІ видань, що своєю діяльністю (наприклад – робота з інформацією, що порушує основні права і свободи людини) дестабілізують роботи всього середовища Інтернет-ЗМІ.

 

Органами державної влади України протягом останніх років було напрацьовано декілька проектів нормативно-правових актів щодо впорядкування правовідносин в даній сфері. Зокрема, на вирішення цих питань були спрямовані: Указ Президента України від 31 липня 2000 року № 928 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», наказ Міністерства транспорту і зв'язку від 27 квітня 2005 року № 153 «Про затвердження Порядку проведення державної реєстрації електронних інформаційних ресурсів», Розпорядження Кабінету міністрів України від 18 лютого 2009 року № 185-р «Про затвердження орієнтовного плану законопроектних робіт на 2009 рік», а також Проект Закону України про «Концепцію державної інформаційної політики» від 13.10.2010 р. № 7251. Проте, передовсім в наслідок суспільного резонансу, ці проекти так і не набули чинності.

 

Нині у вітчизняному професійному журналістському середовищі наявні тенденції до усвідомлення необхідності визнання приналежності Інтернет-ЗМІ до засобів масової інформації. Формально приводом для цього в Україні могло б слугувати створення офіційного національного реєстру Інтернет-ЗМІ. Однак, враховуючи специфіку питання, зокрема той факт, що більшість Інтернет-ЗМІ та їх професійних об’єднань, виступають категорично проти обов’язкової реєстрації Інтернет-ЗМІ (через застереження щодо потенційних загроз свободі слова) або ж, як Незалежна медіа-профспілка України, виступають за добровільну недержавну реєстрацію Інтернет-ЗМІ, зазначена робота з регулювання правовідносин триває і досі.

 

Зокрема, у серпні 2012 року Незалежна медіа-профспілка України (далі – НМПУ) закликала медійні організації та редакції провідних видань розпочати дискусію щодо необхідності ведення реєстру Інтернет-ЗМІ, на принципі включення до нього на добровільних засадах. На думку НМПУ у реєстрі Інтернет-ЗМІ має міститися така інформація[1]:

1) адреса у мережі Інтернет або адресний простір мережі Інтернет;

2) засновники Інтернет-видання (прізвище, ім’я та по-батькові, повне найменування та код за ЄДРПОУ юрособи);

3) юридична та фактична адреса, номера телефонів та e-mail-адреси засновників;

4) власники майнових інтелектуальних прав на комерційні найменування та торговельні марки Інтернет-ЗМІ, логотипи;

5) повне найменування уповноваженого засновниками Інтернет-видання органа (особи), який вповноважений на укладення трудових договорів і виконує організаційно-розпорядчі функції роботодавця для працівників Інтернет-видання.

 

Водночас варто зауважити, що створення національного реєстру Інтернет-ЗМІ, не зважаючи на його доцільність та актуальність, не спроможне урегулювати весь пласт нормативно-правових суперечностей пов’язаних з їх діяльністю, як зокрема й Закон України «Про інформацію» у новій редакції[2], на який почасти посилається медійне середовище при вирішені спірних питань з діяльності Інтернет-ЗМІ. Окрім того, в Україні порядок створення (заснування) та організації діяльності окремих засобів масової інформації визначаються законодавчими актами про ці засоби – для регулювання діяльності аудіовізуальних медіа прийнятий Закон України «Про телебачення та радіомовлення», для друкованих – Закон України «Про пресу» тощо. Таким чином, логічним задля урегулювання діяльності Інтернет-ЗМІ в Україні постає розробка та прийняття окремого закону, що відповідав би світовим нормам та стандартам.

 

Аналіз сучасних міжнародних правових норм і рекомендацій щодо діяльності Інтернет-ЗМІ дозволяє констатувати, що вони передовсім ґрунтуються на принципах стимулювання саморегуляції їхньої діяльності та мінімізації державного контролю і обмежень на поширенні інформації в Інтернеті, неможливості встановлення обмежень для контенту в Інтернеті, більших, ніж обмеження для інших медіа (зокрема, на цьому зосереджена низка документів прийнятих Радою Європи – Резолюція № 1120 «Про вплив нових комунікативних та інформаційних технологій на демократію» (1997 р.), «Декларація про Європейську політику в області нових інформаційних технологій» (1999 р.), «Декларація про свободу комунікацій в Інтернеті» (2003 р.).

 

Водночас, в міжнародних правових нормах значна увага приділяється протидії розповсюдженню протизаконного контенту в мережі Інтернет. Зокрема, в прийнятому Європейським Союзом «Плані заходів щодо забезпечення безпечного користування Інтернетом» (від 01 січня 1998 року) надається тлумачення поняттям «матеріали протизаконного змісту» та «матеріали засудливого змісту».

 

Під матеріалами протизаконного змісту розуміються такі, що мають відношення: до національної безпеки (інструкції з виготовлення вибухових пристроїв, з незаконного виробництва наркотиків, інструкції з проведення терористичних акцій); до захисту неповнолітніх (образливі форми маркетингу, сцени насильства, порнографія); до захисту людської гідності (підбурювання до расової ненависті або расової дискримінації); до економічної безпеки (шахрайство, інструкції по піратському використанню кредитних карток); до захисту інформації (діяльність злочинних хакерів); до захисту приватного життя (недозволена передача персональних даних, електронне переслідування); до захисту репутації (наклеп у пресі, незаконна порівняльна реклама); до інтелектуальної власності (недозволене поширення творів, захищених авторським правом, наприклад, комп'ютерних програм або музичних творів) (ст.1)[3].

 

Під матеріалами засудливого змісту розуміються такі, що не є протизаконними, проте поширення яких обмежене (наприклад тільки для дорослих), а також зміст, яких може образити деяких користувачів, хоча їх опублікування не обмежене в силу принципу свободи самовираження (ст.1)[4].

 

З огляду на зазначене, відносно цих двох категорій застосовуються зовсім різні заходи. Так, матеріалами протизаконного змісту займаються, за місцем їх створення, правоохоронні органи, дії яких регулюються національними законодавствами та угодами про судову співпрацю (ст. 2.1)[5]. Що ж стосується матеріалів засудливого змісту, то перш за все, слід надати користувачам можливості самим вирішувати проблему виключно технічними засобами (за допомогою систем фільтрації та рейтингової оцінки змісту), підвищуючи батьківську обізнаність і розвиваючи саморегулювання, здатне створити необхідні рамки, зокрема у відношенні захисту неповнолітніх (ст. 2.1)[6].

 

Затвердити на міжнародному рівні більш жорсткі правила з регулювання Інтернету та розділити сферу контролю над ним за фактичними державними кордонами намагалися Росія, КНР і арабські країни під час Всесвітньої конференції міжнародного електрозв’язку в Дубаї (3-15 грудня 2012 р.). Головним підсумком конференції стало підписання нового Регламенту міжнародного електрозв’язку, проте, у відповідності до п. 2 ст. 10 Регламенту,[7] він та додаткові резолюції не мають обов’язкового характеру.

 

При розробці нового Регламенту, основним предметом суперечки стало питання, чи має Міжнародний союз електрозв’язку взяти на себе регулювання Інтернетом, а також пропозиція надати розширені повноваження з управління його національними сегментами урядам (зокрема право на розподіл IP-адрес і доменних імен). У підсумку слово «Інтернет» у документі не зустрічається,  проте, в ньому йде мова про «необхідність запобігати поширенню небажаних масивів електронних повідомлень» (ст. 5 В)[8].

 

Аналіз закордонного внутрішньодержавного законодавства у сфері ЗМІ дозволяє констатувати, що не зважаючи на відсутність на міжнародному рівні загальноприйнятного визначення поняття «Інтернет-ЗМІ», низка держав здійснює спроби регулювання їх діяльності, здебільшого шляхом застосування до них, тих внутрішньодержавних правових норм, що розповсюджуються на традиційні ЗМІ.

 

Узагальнюючи наявну зарубіжну практику правового регулювання інформаційної діяльності Інтернет-ЗМІ, можна виокремити два глобальних підходи. Так, «східний підхід» передбачає більш прискіпливий контроль з боку держави над усіма правовідносинами в інформаційній сфері, наявність певного виду премодерування інформаційних ресурсів, зокрема в мережі Інтернет, у межах політичної ідеології країни, мінімізації саморегулювання відносин учасниками інформаційної діяльності. «Західний підхід» базується на принципах свободи користування інформаційними ресурсами, встановлення розумного балансу між нормативно-правовою базою та інструментами саморегуляції, регулювання державою найважливіших положень, які в основному стосуються загальних принципів і технічних стандартів інформаційної діяльності, а також визнанням того, що незаконно в режимі оффлайну, є незаконним і в режимі онлайну[9].

 

В країнах Європейського союзу Інтернет регулюється як загальними для ЄС законами, так і окремо в кожній країні внутрішньодержавними законами. При цьому низка європейських держава здебільшого поширюють на Інтернет-ЗМІ компетенції традиційних законів та установ, створених на їхній підставі. Головна відмінність усередині європейських країн полягає у тому, що в англосаксонській правовій системі поширення юрисдикції традиційних законів на діяльність у мережі відбувається через судову практику, а у континентальній – шляхом адаптації існуючих законів до нових умов[10].

 

Зокрема, в Угорщині «Закон про ЗМІ» регулює всі види засобів масової інформації та медіа-контенту включаючи телерадіомовлення, друковані та Інтернет-ЗМІ. Закон зобов’язує всіх постачальників інформації, в тому числі й Інтернет-ЗМІ, забезпечувати належне висвітлення новин, а саме – надавати аутентичну, швидку та точну інформацію щодо державних справ на місцевому, національному та європейському рівні, а також з будь-яких подій, що є актуальними для громадян Угорщини та угорців у світі[11]. 

 

В Республіці Словенія, у відповідності до Закону «Про засоби масової інформації», до ЗМІ належать газети та журнали, радіо та телебачення, електронні публікації та телетекст (ст. 2 п.1) в незалежності від технічної платформи розповсюдження (ст. 3). Перед початком своєї діяльності ЗМІ має зареєструватися у відповідному міністерстві надавши про себе інформацію до державного реєстру (ст. 12)[12]. У відповідності до ст. 8 Закону забороняється поширення інформації, яка заохочує національну, расову, релігійну, статеву або будь-якого іншу нерівність, насильство та війни, або підбурює до національної, расової, релігійної, сексуальної або будь-який інший ненависті і нетерпимості[13].

 

 Водночас варто зауважити, що такі країни, як США та Англія взагалі не мають окремого законодавства для ЗМІ. Будь-яка інформаційна діяльність у цих державах регулюється на підставі цивільного, кримінального та іншого законодавства. Тому виокремлення мережевих засобів масової інформації з усієї безлічі Інтернет-ресурсів не є для них нагальною проблемою. Відповідність інформації, що розміщується на сайтах, законодавчим нормам контролюється регуляторними органами загальної юрисдикції та судами, які застосовують для Інтернету адаптоване загальне законодавство[14].

 

Зокрема, у США Верховний Суд у 1996 р. скасував на підставі Першої поправки Закон про регулювання Інтернету, а у 1998 р. Верховний суд штату Нью-Йорк прийняв рішення, згідно із яким всі Інтернет-сайти, незалежно від їхнього змісту та професійного рівня вважаються засобами масової інформації. Таким чином будь-який автор, що публікує свої матеріали у мережі, вважається журналістом незалежно від наявності відповідного посвідчення або приналежності до редакції та має право отримувати та розповсюджувати інформацію так само, як це роблять співробітники інших ЗМІ[15].

 

У Франції Державна рада з юридичних питань у 1998 р. зробила висновок про відсутність необхідності створювати окреме правове поле для Інтернет-мережі та логічним застосування до них тих правових норм, що діють по відношенню до інших ЗМІ[16]. Так, 3 серпня 1999 р. один з окружних судів Франції відмовився розглянути позов компанії, що випускає комп’ютерні журнали, на критичні зауваження щодо авторів цих журналів, які були розміщені в Інтернеті. Суд вирішив, що веб-сайт, який містить редакторські матеріали, рекламу (банери), перелік Інтернет-адрес, регулярно оновлюється та постачає інформацію, є засобом масової інформації, а справа про нього не підлягає вирішенню окружним судом.[17]

 

У Росії, у відповідності до Закону «Про засоби масової інформації», до ЗМІ відносяться «призначені для необмеженого кола осіб друковані, аудіо-, аудіовізуальні й інші повідомлення й матеріали» (ст. 2)[18], тобто визначення масової інформації в російському законодавстві цілком підходить і до інформації на сайтах. Окрім того, з 1 липня 2002 р. Держстандартом Росії введений в дію міждержавний стандарт «Електронні видання. Основні різновиди та вихідні дані», який визначає норми стандарту оформлення видання, мови публікацій, наявності вихідних даних тощо, а також вводить класифікацію електронних видань за низкою критеріїв, зокрема: за наявністю друкарського еквівалента: електронний аналог друкованого видання, самостійне електронне видання; за природою основної інформації: текстове (символьне) електронне видання, образотворче електронне видання, звукове електронне видання, програмний продукт, мультимедійне електронне видання; за характером взаємодії користувача і електронного видання: детерміноване електронне видання, інтерактивне електронне видання тощо[19].

 

В Білорусі Закон «Про засоби масової інформації» (ст. 11) декларує окремий порядок реєстрації суб’єктів інформаційної діяльності, що здійснюють її в глобальній мережі Інтернет – через Раду Міністрів Республіки Білорусь)[20]. Засіб масової інформації вважається зареєстрованим та правочинним здійснювати свою діяльність з дня включення його до Державного реєстру засобів масової інформації (ст.13)[21].

 

В Азербайджанській Республіці відповідно до Закону «Про засоби масової інформації» до ЗМІ відносяться – періодичні друковані видання, телерадіопрограми, інформаційні агентства, Інтернет, програми кінохроніки та інші форми розповсюдження інформацій (ст. 3)[22].

 

В Республіці Вірменія, відповідно до Закону «Про масову інформацію» ЗМІ діляться на три групи: на матеріальному носієві – випускається періодично, має постійне назву, порядковий номер і дату випуску, причому кількість примірників випуску, що мають однаковий зміст, повинно бути не менше 100; за допомогою телерадіомовлення; за допомогою загальнодоступної телекомунікаційної мережі (мережевий засіб масової інформації) – як обсяг інформації, доступний для необмеженої кількості людей, незалежно від регулярності його поновлення, терміну зберігання та інших параметрів (ст. 2)[23].

 

В Республіці Казахстан, відповідно до Закону «Про засоби масової інформації», до ЗМІ поруч із періодичними друкованими виданнями, радіо- і телепрограмами, кінодокументалістикою, аудіовізуальними записами та іншими формами періодичного або безперервного публічного розповсюдження масової інформації, також віднесено Інтернет-ресурси (ст.1)[24].

 

Чи не найприскіпливіше регулювання Інтеренет-ЗМІ здійснюється в КНР, яка за версією організації правозахисників «Репортери без кордонів» входить до десятки «держав – ворогів Інтернету». Сайти, які знаходяться в КНР, здійснюють реєстрацію в Міністерстві промисловості та інформаційних технологій, яка дозволяє виявити автора «незаконного контенту». Окрім зазначеного, у відповідності до оновлених Правил Інтернет-регулювання, які уряд Китаю затвердив 27 грудня 2012 року, легалізоване офіційне видалення користувацьких повідомлень з популярних сервісів або web-сторінок на сайтах, які з точки зору регуляторів містять «незаконну» інформацію, без відповідного судового рішення.[25] Новий закон пропонує сервіс-провайдерам відразу ж після виявлення припиняти передачу незаконної інформації і вживати відповідних заходів, включаючи видалення цих даних, збереження записів про користувачів та передачу цієї інформації наглядовим органам.

 

Висновки та пропозиції

1. Беручи до уваги, що діяльність традиційних видів ЗМІ в Україні регулюється окремими законами, а також широке коло неврегульованих питань щодо діяльності Інтернет-ЗМІ, вбачається за доцільне підготувати проект закону про «Засоби масової інформації в мережі Інтернет», у відповідності до міжнародних принципів та стандартів у цій сфері.
2. З огляду на суспільну чутливість питань пов’язаних із реформуванням державної політики щодо інформаційного простору (особливо щодо мережі Інтернет), пропонується створити робочу групу з представників заінтересованих органів державної влади, Інтернет-ЗМІ та їх професійних об’єднань (зокрема Інтернет-асоціації України, Незалежної медіа-профспілки України тощо), правозахисників та юристів задля підготовки вищезазначеного проекту закону. Інституціонально така робоча група може бути утворена при Координаційній раді з питань розвитку громадянського суспільства.
3. Серед положень проекту закону про «Засоби масової інформації в мережі Інтернет» вбачається за доцільне передбачити:

− визначення правового статусу та принципів діяльності Інтернет-ЗМІ як нового, нетрадиційного ЗМІ;

− визначення порядку реєстрації Інтернет-ЗМІ в Україні;

− визначення прав та обов’язків вітчизняних та зарубіжних суб’єктів інформаційних відносин в національному сегменті мережі Інтернет;

− недопущення попередньої та пост-фактумної цензури Інтернет-ЗМІ;

− захист авторських, суміжних та інших виключних прав на об'єкти інтелектуальної власності, що розміщені в Інтернет-ЗМІ;

− визначення поняття «матеріали протизаконного змісту» та «матеріали засудливого змісту» (за прикладом Європейського Союзу);

− запобігання розповсюдженню та встановленню правової відповідальності за створення та розповсюдження матеріалів протизаконного змісту в Інтернет-ЗМІ;

− визначення широких механізмів саморегулювання діяльності Інтернет-ЗМІ.

 

Відділ досліджень інформаційного суспільства та

інформаційних стратегій

(Конах В.К.)