Анотація
Аналітична записка присвячена проблемі концептуалізації державної політики у сфері свободи совісті та віросповідання. Обґрунтовується необхідність підготовки та ухвалення Концепції державно-конфесійних відносин. Вносяться пропозиції щодо оптимізації розробки цього стратегічно важливого документа.
КОНЦЕПЦІЯ ДЕРЖАВНО-КОНФЕСІЙНИХ ВІДНОСИН ЯК ІНСТРУМЕНТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СУСПІЛЬНОГО КОНСЕНСУСУ
Питання про підготовку та прийняття Концепції державно-конфесійних відносин належить до розряду публічно дебатованих в українському суспільстві впродовж щонайменше п’ятнадцяти років. Його активно обговорюють науковці, експерти-аналітики і представники релігійних організацій, інколи інтерес до даної проблематики виявляють вітчизняні урядовці та парламентарі.
З початку 2000-х рр. було розроблено декілька проектів Концепції державно-конфесійних відносин. Серед них найбільш відомим широкому загалу є документ, запропонований Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова. Саме він неодноразово обговорювався на різних представницьких форумах, на відміну від проекту Кабінету Міністрів України, який так і не став предметом загальносуспільної дискусії. Незважаючи на дещо фрагментарну репрезентацію сфери державно-церковних відносин, неурядовий проект Концепції отримав схвальну оцінку фахівців-релігієзнавців, суб’єктів суспільно-релігійних відносин, громадських організацій та навіть представників центральних органів влади. Однак стадією публічного дебатування справа фактично й завершилася. Після 2007 р. подальша робота щодо концептуалізації національної системи державно-релігійних взаємин не здійснювалася.
Проте реалії сьогодення з очевидністю переконують у необхідності ухвалення рамкового документа, який би регламентував ключові параметри державно-конфесійної взаємодії. Підстави для цього наступні.
По-перше, спостерігаються ознаки девальвації партнерської парадигми розвитку державно-конфесійних відносин. У цьому суголосні як вітчизняні експерти, так і церковні ієрархи. Наприклад, 2012-й рік вони охарактеризували роком «протистояння влади із релігійними організаціями» (професор В. Єленський), роком «кризи в державно-церковних стосунках», коли «розмова є, а діалогу немає» (Глава УГКЦ патріарх Святослав). Подібні заяви є наслідком осмислення цілком конкретних подій та процесів. Це й не достатньо якісно підготовлена зустріч Президента України з представниками Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій (ВРЦРО) у березні 2012 р., якою фактично була елімінована поїздка очільників українських церков і деномінацій до Брюсселя. Це й майже трирічна бездіяльність урядової комісії з питань забезпечення прав релігійних організацій тощо.
Наведене вище дозволяє стверджувати, що комунікація влади з конфесіями має несистемний характер. Вектор взаємодії двох суб’єктів суспільного простору визначається здебільшого ситуативною кон’юнктурою, а не логікою розгортання демократичних процесів. На жаль, владні інституції не розглядаються більшістю церков і деномінацій в якості надійного та довіреного партнера. І це серйозна проблема.
По-друге, у той же час релігійні організації у своїх взаєминах з державою протягом не одного року продовжують дотримуватися тактики демонстративного невдоволення існуючою ситуацією. Постійні нарікання на високі тарифи за надання комунальних послуг, невигідні умови оренди земельних ділянок, складнощі, пов’язані з діяльністю на теренах України іноземних релігійних діячів, зволікання із запровадженням інституту військових капеланів тощо вважаються ледь не нормою державно-конфесійних стосунків. Наприклад, під час минулорічної березневої зустрічі з Президентом України члени ВРЦРО передали Главі Держави розлогий перелік проблемних питань, котрі потребують негайного вирішення. Серед них не лише питання удосконалення чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації чи духовно-морального оздоровлення українського суспільства, а й питання реституції церковного майна і власності, надання певних фіскальних преференцій конфесіям тощо. Складається враження, що релігійні організації здебільшого розглядають державну владу як інструмент для задоволення власних потреб. Зустрічі на високому представницькому рівні не використовуються з метою обговорення власне конкретних конфесійних ініціатив і проектів, спрямованих на розв’язання найбільш гострих суспільних проблем.
Зрозуміло, що претензійність викликає відчуження, котре у свою чергу не сприяє утвердженню повноцінного формату конструктивної, партнерської співпраці.
По-третє, як доводить законодавча практика, українські парламентарі не володіють системним уявленням про шляхи гармонізації національного законодавства з питань свободи совісті і віросповідання. Їхня законотворча робота виглядає надто спорадичною. Підготовлені документи часто не узгоджуються з усталеними європейськими стандартами (наприклад, законопроект Г. Москаля № 2419 від 21.04.2008 р. щодо запобігання діяльності релігійних культів деструктивного типу та тоталітарних сект, законопроект І. Рибакова та В. Лук’янова № 5473 від 24.12.2009 р. щодо заборони діяльності тоталітарних релігійних сект); стосуються не так сфери права, як царини людського сумління (законопроект В. Марущенка № 5335 від 10.11.2009 р. щодо дотримання таємниці сповіді); прагнуть у правовий спосіб легітимізувати церковне вчення (проект Декларації «Про гідність, свободу і права людини» В. Колесніченка № 7055 від 27.08.2010 р.); є передвиборним заграванням із конфесіями (законопроект КМУ № 5026 від 27.07.2009 р. щодо звільнення від ПДВ операцій із ввезення Біблій релігійними організаціями на митну територію України); суперечать національним інтересам Українського народу (законопроект А. Деркача, В. Горбаля № 9690 від 12.01.2012 р. щодо передачі об’єктів культурної спадщини релігійним організаціям, а фактично УПЦ МП та законопроект № 1161 від 25.12.2012 р., яким передбачалося вилучення споруд Почаївської лаври з переліку об’єктів, що не підлягають приватизації).
Отже, національні святині всього народу можуть стати власністю однієї з церков, що не сприятиме ні суспільному порозумінню, ні збереженню найвизначніших культурних пам’яток України для грядущих поколінь, незважаючи на те, що деякі з них внесені до списку світової культурної спадщини ЮНЕСКО.
Натомість, не приділяється належна увага контроверсійним нормам чинного законодавства. Зокрема, до розряду таких належать взаємосуперечливі положення двох базових законодавчих актів, котрі унормовують відокремлення церков і релігійних організацій від держави, а школи від церкви. Так, ст. 9 Закону України «Про освіту» стверджує, що «навчальні заклади в Україні незалежно від форм власності (виділено – авт.) відокремлені від церкви (релігійних організацій), мають світський характер, крім навчальних закладів, заснованих релігійними організаціями». Водночас ч. 1 ст. 6 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» наголошує, що «державна система освіти (виділено – авт.) в Україні відокремлена від церкви (релігійних організацій), має світський характер».
Подібні протиріччя чинних законодавчих норм відкривають прямий шлях до зловживань і спекуляцій. Адже фактично дії будь-якого суб’єкта правовідносин залежно від суспільно-політичної кон’юнктури можуть бути визнані як правочинними, так і протиправними залежно від послуговування тим чи іншим законом.
Отже, не викликає сумніву, що для підвищення ефективності взаємовідносин держави та релігійних організацій у руслі зміцнення вітчизняної демократії вельми корисним буде прийняття Концепції державно-конфесійних відносин, котра стане стратегічним планом та інструментом системної оптимізації всього корпусу законодавства щодо релігії та церкви в Україні.
По-четверте, виборчі кампанії різного роду (президентські, парламентські, до органів місцевого самоврядування) засвідчують безпосередню участь релігійних організацій у політичних процесах. Незважаючи на численні заяви церковних ієрархів про дистанціювання кліру від політичних перипетій боротьби за владу, політизація конфесійного середовища залишається надто відчутною. При цьому ч. 8 ст. 5 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» прямо забороняє релігійним організаціям брати участь у діяльності політичних партій: «Релігійні організації не беруть участі у діяльності політичних партій і не надають політичним партіям фінансової підтримки, не висувають кандидатів до органів державної влади, не ведуть агітації або фінансування виборчих кампаній кандидатів до цих органів».
Однак реальні механізми застосування даної норми закону практично не діють. Як наслідок, при фіксації десятків випадків втручання релігійних організацій у виборчі процеси всіх рівнів, важко знайти хоча б один показовий прецедент притягнення відповідних керівників чи священнослужителів до відповідальності за заборонену політичну діяльність. А відчуття безкарності призводить до порушення чинних законів ігноруванням заборон, встановлених державною владою.
Симбіоз релігії і політики відволікає конфесії від їхньої ключової місії – зайняття душпастирською діяльністю й реально загрожує клерикалізацією суспільства. Невипадково у своїх рекомендаціях і резолюціях ПАРЄ наголошує на необхідності автономії релігії та політики. Над успішним вирішенням цієї проблеми в Україні потрібно ще наполегливо попрацювати.
По-п’яте, за двадцять два роки незалежності України істотно змінилися конфігурація конфесійного середовища країни, роль і місце релігійних організацій у суспільному житті, вектори державно-конфесійних взаємин, геоцерковна ситуація у світі тощо. Ці зміни апріорі спростовують можливість послуговуватися законодавчими канонами 90-х років минулого століття у царині свободи совісті та віросповідання. Україна однозначно потребує нової концептуальної платформи для розвитку продуктивного суспільно-релігійного діалогу, науково-законодавчої основи, котра б максимально враховувала динаміку соціально-політичних трансформацій і тенденції євроінтеграції, що визначатимуть розвиток суспільно-релігійних відносин на десятиліття в майбутньому.
Висновки та пропозиції
Концепція державно-конфесійних відносин – нагальна вимога часу. Її фундаментальне завдання – виконати місію стратегування державної політики у царині свободи совісті та свободи буття релігії.
Концепція також сприятиме врегулюванню суперечностей, котрі накопичились у державно-конфесійних взаємовідносинах, зокрема: розв’язати питання, пов’язані з перспективами функціонування релігійних загальноосвітніх закладів; офіційно запровадити інститут військового капеланства; більш ефективно вирішити проблеми реституції майна тощо. Відтак, даний документ може стати одним із важливих інструментів досягнення суспільного консенсусу та злагоди.
З огляду на зазначене вище, доцільно наступне.
1. Кабінету Міністрів України у 2014 р. підготувати комплексний проект Концепції державно-конфесійних відносин, спираючись на вже існуючі напрацювання (зокрема, на урядовий проект Концепції та проект, розроблений Українським центром економічних і політичних досліджень імені Олександра Разумкова), максимально синтезуючи викладені в них положення.
2. З метою підготовки цілісного й якісного проекту Концепції державно-конфесійних відносин Кабінету Міністрів України створити робочу групу, до складу якої залучити представників профільних міністерств і відомств (Міністерства культури України, Міністерства юстиції України, Міністерства освіти і науки України), фахівців Національного інституту стратегічних досліджень, Відділення релігієзнавства Інституту філософії імені Г. С. Сковороди НАН України, науковців кафедри релігієзнавства Київського національного університету імені Тараса Шевченка, експертів з неурядових аналітичних центрів, представників релігійних організацій – членів ВРЦРО.
3. Врахувати при підготовці проекту Концепції державно-конфесійних відносин рекомендації ПАРЄ стосовно векторів розвитку відносин між владними та політичними інституціями, з одного боку, та церквами і деномінаціями – з іншого, висловлені у Рекомендації 1720 (2005) «Освіта і релігія», Резолюції 1510 (2006) «Свобода слова та повага релігійних вірувань», Рекомендації 1804 (2007) «Держава, релігія, світське суспільство та права людини», Рекомендації 1805 (2007) «Святотатство, релігійні образи та ворожі висловлювання на адресу осіб у зв’язку з їхньою релігією».
4. Передбачити у проекті Концепції в обов’язковому порядку розділи, котрі врегульовують: 1) загальні засади забезпечення права особистості на свободу совісті; 2) ключові напрями взаємодії держави і релігійних організацій; 3) перспективи інтеграції конфесій у національний суспільний простір, зокрема, форми їхньої присутності в освітній, політичній, військово-силовій та пенітенціарній системах; 4) юридично-правові аспекти діяльності церков і деномінацій; 5) статус національного релігійного спадку, котрий становить значну культурну цінність.
5. Провести публічне обговорення підготовленого проекту Концепції державно-конфесійних відносин на представницькій конференції в Національному інституті стратегічних досліджень та подати його в установленому порядку на розгляд Верховної Ради України.
Відділ гуманітарної політики
(С. І. Здіорук, В. В. Токман)