Анотація
В аналітичній записці розглянуто деякі аспекти сучасної мовної політики у контексті загальної політичної ситуації в країні. Проаналізовано нормотворчу діяльність Верховної Ради АР Крим у мовній та інших дотичних царинах за останні кілька років як приклад створення передумов регіонального сепаратизму.
РИЗИКИ РЕГІОНАЛІЗАЦІЇ МОВНОЇ ПОЛІТИКИ: НЕГАТИВНИЙ ДОСВІД АР КРИМ
Скасування Верховною Радою України Закону «Про засади державної мовної політики» 23 лютого 2014 р. викликало критику з боку політиків та експертів, а також негативну реакцію в окремих регіонах України. Ця подія не пройшла поза увагою деяких закордонних державних діячів. 25 лютого міністр закордонних справ Російської Федерації С. Лавров під час телефонної розмови з генеральним секретарем Ради Європи Т. Ягландом зауважив, що цей акт Верховної Ради України нібито ущемляє мовні права росіян та інших національних меншин України і суперечить нормам Ради Європи. 27 лютого ц. р. міністр закордонних справ Польщі Р. Сікорський заявив, що Верховна Рада України зробила помилку, «скасувавши закон про регіональні мови». При цьому він також послався на норми Ради Європи щодо захисту національних меншин.
3 березня 2014 р. в. о. Президента України О. Турчинов офіційно заявив, що не підпише Закон «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики» доти, доки не буде підготовлений і проголосований новий закон, «який дасть можливість для розвитку всіх мов». І вже наступного ж дня Верховна Рада України створила Тимчасову спеціальну комісію для підготовки проекту Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні».
18 березня ц. р. у своєму зверненні до жителів південних і східних регіонів Прем’єр-міністр України А. Яценюк зазначив, що рішення залишити в силі мовний закон Ківалова-Колісниченка було ухвалене за його цілковитої підтримки, і що «російська мова, згідно з цим законом, у всіх областях, де переважають російськомовні, має статус де-юре регіональної, а фактично офіційної мови з такими самими можливостями і правами, що і в української». Також було зазначено, що «місцева специфіка буде враховуватися і в питаннях освіти, культури, історії та її героїв», а також у питаннях державно-конфесійної політики [1].
24 березня 2014 р. голова парламентської фракції Партії регіонів О. Єфремов на погоджувальній раді Верховної Ради України в черговий раз висловився за надання російській мові статусу другої державної.
У засобах масової інформації весь цей час активно мусувалася думка, що скасування Закону «Про засади державної мовної політики» стало однією з головних якщо не причин, то приводів для сплеску сепаратизму на Півдні та Сході, який перейшов критичну межу в АР Крим. Як заявила народний депутат України і колишній міністр освіти і науки, молоді та спорту АР Крим В. Дзоз, у Криму «люди бояться, що їм заборонять говорити рідною мовою». У російських ЗМІ Закон «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України «Про засади державної мовної політики» називали не інакше як законом про заборону російської мови.
У зв’язку з цим виникають питання:
1. Чи обмежувало скасування Закону «Про засади державної мовної .олітики» права національних меншин на використання рідної мови?
2. Чи можна вважати мовну ситуацію в країні однією з причин сепаратизму в південно-східних регіонах?
Щодо першого пункту. Зі скасуванням Закону України «Про засади державної мовної політики» автоматично вступив у дію його попередник, Закон «Про мови в Українській РСР» 1989 р. Про використання мов досить вичерпно було сказано вже у його загальних положеннях. Стаття 3: «У роботі державних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей… можуть використовуватись поряд з українською й їхні національні мови»; стаття 4: «Мовами міжнаціонального спілкування… є українська, російська та інші мови»; стаття 5: «Громадянам… гарантується право користуватися своєю національною мовою або будь-якою іншою мовою. Громадянин вправі звертатися до державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій українською чи іншою мовою їх роботи, російською мовою або мовою, прийнятою для сторін»; стаття 6: «Службові особи державних, громадських органів, установ і організацій повинні володіти українською і російською мовами, а в разі необхідності – й іншою національною мовою в обсязі, необхідному для виконання службових обов'язків». В інших статтях гарантувалося право використання мов національних меншин у конкретних сферах – судочинстві, освіті, науці, засобах масової інформації тощо.
Хоча Закон «Про мови в Українській РСР» мав певні недоліки і був вже дещо застарілим, його важко звинуватити у дискримінації мовних прав національних меншин і аж ніяк не можна вважати таким, що забороняє російську мову, оскільки права російськомовних громадян України в ньому особливо наголошені.
Що стосується Закону України «Про засади державної мовної політики», то потрібно згадати, що ще на стадії законопроекту він викликав численні критичні зауваження експертів, а також одержав негативну оцінку низки своїх положень від Венеціанської комісії. В її висновку від 17 грудня 2011 р., зокрема, відзначалося нерівне ставлення в Законі до регіональних мов і мов національних меншин, оскільки російській мові надавалося привілейоване становище. Крім того, автори висновку побачили небезпеку в тому, що «ставлення до російської мови на однаковому рівні з українською мовою буде зменшувати інтегративні сили української мови і ставить під загрозу роль, яку має відігравати єдина державна мова». Зверталася увага і на чималі фінансові витрати, потрібні для реального впровадження Закона в дію [2].
Дослідження показали, що Закон України «Про засади державної мовної політики», встановлюючи принцип рівності державної та регіональних мов або мов меншин у таких сферах як діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, освіта і наука, судочинство, правоохоронна діяльність, культура, суперечить змісту поняття «державна мова». Також вказувалося на те, що в Законі є неузгодженості з чинним законодавством, зокрема, з Конституцією України та Законом України «Про міжнародні договори України» [3].
Наведені вище факти свідчать, що скасування Закону «Про засади державної мовної політики» не можна вважати актом дискримінації національних меншин за мовною ознакою, тим більше, забороною чи утисканням російської мови. Залишивши в дії цей Закон, державна влада залишила і всі пов’язані з ним проблеми політичного, правового та культурного характеру.
Щодо другого пункту. Для того, щоб з’ясувати, чи дійсно проблеми з використанням рідної мови і т. зв. «українізація» стали одним із каталізаторів сепаратистських настроїв на Півдні та Сході України, доцільно дослідити дане питання на прикладі регіону, де сепаратистські настрої значної частини населення створили соціальне підґрунтя для зміни його державного підпорядкування.
Ще на початку 2004 р. у Програмі розвитку і функціонування української мови в АР Крим на 2004–2010 рр. зазначалося: «У державотворчому процесі українській мові відводиться провідна роль. Разом з тим останніми роками не забезпечується її належний розвиток. Українська мова як державна не набула необхідного поширення у всіх її функціональних проявах на території АР Крим. Не все ще зроблено для повноцінного впровадження української мови у всі сфери суспільного життя».
Однак і ця Програма не стало кроком в напрямку поліпшення ситуації. Деякі її пункти не були виконані й навіть не фінансувалися у період 2008-2010 років. Фінансування по ряду пунктів було зменшене або скасоване заднім числом Постановою Верховної Ради АР Крим від 22 вересня 2010 року № 1871 «Про внесення змін до Програми розвитку та функціонування української мови в Автономній Республіці Крим на 2004-2010 роки, затверджену Постановою Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 17 березня 2004 року № 856». До того ж значна частина передбачених Програмою заходів мала недостатньо конкретний характер або ж досить поверхневе відношення до розширення функціонування українського мову в автономії. Йдеться про різного роду конкурси, конференції, круглі столи, фестивалі, лекторії, моніторинги, створення етнографічних музеїв, «координацію дій» і «забезпечення взаємодії» з регіональними відділеннями українських національно-культурних та просвітницьких товариств тощо.
У ці ж роки Верховною Радою АР Крим були прийняті постанови і рішення, які або прямо суперечили цілям згаданої Програмі або зменшували її й без того незначну ефективність. Зокрема:
І) Постанова № 214 від 18 вересня 2006 року «Про хід виконання Постанови Верховної Ради АР Крим від 15 квітня 1998 р. № 1505 «Про забезпечення функціонування державної, російської та інших національних мов в АР Крим».
У ній висловлювалося неприйняття таких фактів, як використання співробітниками кримських органів центрального підпорядкування української мови, оскільки цим нібито порушуються права більшості населення республіки, для яких рідною є російська мова, запровадження української мови в таких сферах, як фармакологія, нотаріат, судочинство, діяльність правоохоронних органів, торгівлю, радіо та телебачення.
Насправді масштаб «українізації» у згаданих сферах був багаторазово перебільшений. Як і передбачалося згаданою вище Постановою «Про забезпечення функціонування державної, російської та інших національних мов в АР Крим», єдиною мовою органів центральної влади, республіканських органів, закладів, організацій та підприємств АР Крим залишалася російська. Нею ж користувалися у стосунках цих органів з органіми місцевого самоврядування та об’єднаннями громадян. В інших сферах суспільного життя декларувалася рівність державної та російської мов, хоча в дійсності в них домінувала російська.
ІІ) Постанова «Про хід виконання постанов Верховної Ради АР Крим з питань використання державної, російської та інших мов в АР Крим» № 391 від 22 березня 2007 р.
Цією постановою затверджувався план щорічних заходів з вільного розвитку та використання російської мови у сферах освіти і культури АР Крим на 2007–2010 роки. Органам місцевого самоврядування і районним державним адміністраціям рекомендувалося розробити і затвердити аналогічні плани на цей термін і щорічно під час формування місцевих бюджетів передбачати фінансування їх виконання.
ІІІ) Постанова «Про Комплексний план щорічних заходів з розвитку російської культури, використання російської мови, утримання об’єктів і закладів російської освітньої та культурно-історичної спрямованості в Автономній Республіці Крим на 2009–2015 роки» № 1138 від 18 лютого 2009 р.
IV) Постанова «Про реалізацію конституційних гарантій на вільне використання російської мови в АР Крим та сприяння виконання зобов’язань України з реалізації норм Європейської хартії регіональних миов і мов меншин» № 1747 від 26 травня 2010 р.
У ній, зокрема, констатувалося, що «в АР Крим російська мова як мова більшості населення і прийнятна для міжнаціонального спілкування використовується у всіх сферах суспільного життя і є регіональною мовою».
V) Постанова «Про порядок застосування статей 10, 11, 12, 13, 14 Конституції АР Крим (у частині, що стосується застосування російської мови в АР Крим)» № 1742 від 26 травня 2010 р.
У ній підтверджувалося застосування російської мови у всіх сферах суспільного життя автономії: діяльності органів влади, їх відносинах з установами, організаціями, підприємствами, об’єднаннями громадян, у судочинстві, освіті, науці та культурі, ЗМІ різних форм власності, видавничій діяльності тощо.
VI) Рішення «Про звернення до Верховної Ради України, Кабінету Міністрів України з питання про необхідність проведення зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників навчальних закладів АР Крим мовами навчаннфя» № 905 від 18 червня 2008 р.; «Про забезпечення організованого проведення зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників навчальних закладів системи загальної середньої освіти АР Крим» № 1126 від 18 лютого 2009 р.
У них кримські депутати наполягали, щоб ЗНО в автономній республіці завжди проводилося на тих мовах, які обиратимуть випускники, а не лише у 2008–2009 рр., як передбачалося Порядком проведення зовнішнього незалежного оцінювання навчальних досягнень випускників навчальних закладів системи загальної середньої освіти, затвердженим Наказом Міністра освіти і науки України № 33 від 24 січня 2008 р. При цьому посилалися на те, що у 2008 ро. 98 % кримських випускників виявили бажання проходити тестування російською мовою (що свідчить про реальний стан виконання згаданої Програми розвитку і функціонування української мови в АР Крим на 2004-2010 рр.)
VII) Рішення «Про використання мов при організації навчавльно-виховного процесу в навчальних закладах АР Крим» № 962 від 17 вересня 2008 р.
Цим Рішенням було заблоковане виконання Наказу Міністерства освіти і науки України «Про затвердження галузевої Програми поліпшення вивчення української мови в загальноосвітніх навчальних закладах з навчанням мовами національних меншин на 2008-2011 роки» № 461 від 26 травня 2008 р. Заходи, передбачені цим наказом, були спрямовані на поглиблення вивчення української мови у згаданих школах з метою підготовки їх випускників до ЗНО. Таким чином справжньою метою кримської влади було не стільки врахування потреб випускників при проходженні ними ЗНО, скільки збереження переважно російськомовного характеру освіти в автономії.
VIII) Рішення «Про заходи з підтримки російської мови в сфері освіти в АР Крим» № 1248 від 20 травня 2009 р.
У ньому, зокрема, передбачалося збільшення кількості навчальних годин на вивчення російської мови і літератури у загальноосвітніх навчальних закладах АР Крим, а також розміщення у всіх навчальних закладах (незалежно від мови навчання) інформації російською мовою.
Треба зазначити, що всі ці роки діяв закон про мови 1989 року, повернення до якого в деяких регіонах, політичних і суспільних колах визнали дискримінаційним стосовно мов національних меншин. Однак, як свідчать наведені факти, цей закон аніскільки не заважав кримській владі зміцнювати в автономії позиції російської мови і всіляко перешкоджати поширенню української.
Результатом такої політики стала, зокрема, маргіналізація україномовної освіти в АР Крим, де українських шкіл не було у більшості районів і міст. У 2012 р. в автономії діяли 7 українських шкіл (це число не змінювалося протягом щонайменше п’яти років) з 563 або 1,2 % від загальної кількості, в яких навчалися 7,8 % учнів, при тому, що українську мову вважають рідною 10,1 % населення Криму. У 2012-2013 рр. проходило скорочення числа україномовних класів у школах з російською мовою навчання та двомовних школах в рамках т. зв. «оптимізації», пов’язаної нібито з браком фінансування [4]. Нині у Криму залишилися лише 4 українські школи [5].
Паралельно з цими процесами влада АР Крим всіляко сприяла розвитку російської культури в республіці, зміцненню місцевого патріотизму, духовного зв’язку кримчан з історичною спадщиною СРСР та Російської імперії. Про це свідчать, зокрема, постанови ВР АР Крим «Про організацію Міжнародного фестивалю «Великое русское слово» в АР Крим» № 290 від 16 березня 2011 р, «Про республіканський конкурс творчих робіт «Моя Батьківщина – Крим», присвячена відновленню АР Крим, її історії, сучасним досягненням» № 1236 від 17 квітня 2013 р.; рішення ВР АР Крим «Про заходи, присвячені святкуванню 400-річчя Царственого Дому Романових в АР Крим» № 1140 від 20 лютого 2013 р., «Про заходи з активізації участі кримчан у розвитку та зміцненні автономії, вихованню поваги до символів АР Крим» № 1139 від 20 лютого 2013 р. тощо.
Влада АР Крим також підтримувала всі ініціативи загальнодержавного характеру щодо блокування збільшення частки україномовного продукту в кіно і на телебаченні, щодо поширення російської мови і фактичного зрівняння її статусу з державною, щодо позбавлення С. Бандери і Р. Шухевича звання Героя України тощо.
У зв’язку з викладеним можна припустити, що в основі кримського сепаратизму лежав не опір «українізації», якої в Криму насправді ніколи не було, а наполегливе культивування культурної особливості півострова, явне та приховане протиставлення автономної республіки Українській Державі, виховання молодого покоління в дусі поваги до місцевої та російської історії і культури на тлі формування викривлених уявлень про українську історію та культуру, зневажливого ставлення до української мови.
Варто підкреслити, що місцева історія розглядалася переважно крізь призму традиційної російської історіографії, яка вважала корінний народ Криму, кримських татар «справедливо завойованими» у 1783 р. і «справедливо депортованими» у 1944 р., а сам Крим – законним російським надбанням. Таким чином у свідомості значної частини кримчан їх мала батьківщина завжди залишалася не стільки унікальним геополітичним і культурним явищем, скільки природною частиною Росії (Російської імперії та її наступника СРСР), що волею історичного випадку опинилася у складі УРСР, а потім Української Держави.
Висновки
1. Спроба скасування Закону України «Про засади державної мовної політики» з початку діяльності нової влади не може розцінюватися як політично не виважений крок, адже це жодним чином не було спрямоване на утискання мовних прав національних меншин. Йшлося лише про відновлення конституційного статусу української мови, якому суперечив згаданий Закон. Залишивши його в дії, влада, по-перше, не зменшила напругу сепаратистських пристрастей у східних регіонах (їх поступовий спад був викликаний іншими чинниками), по-друге, залишила без розв’язання всі пов’язані з ним проблеми.
2. Мовна політика держави, яка повинна мати стратегічний характер, вкотре стала заручницею ситуативних інтересів і непродуманих рішень, а її результати вкотре були використані внутрішніми та зовнішніми супротивниками прогресивних змін, спрямованих на розвиток, зміцнення державної незалежності і європейської інтеграції України.
3. Причини сепаратистських настроїв в окремих регіонах України, якщо розглядати цю проблему в гуманітарній площині, потрібно шукати не в утисках прав національних меншин і соціокультурних груп (використання рідної мови, культурне самовираження, сповідування тієї чи іншої релігії), а в багаторічному формуванні у місцевого населення світогляду, мало чи зовсім несумісному з цінностями України як незалежної демократичної держави – невід’ємної частини європейської цивілізації. У випадку Криму підґрунтя сепаратизму значною мірою створила політика місцевої влади (при потуранні, а почасти й сприянні центральних органів державної влади) із забезпечення мовного, культурного і політичного домінування проросійського елементу, а також її послідовна та, потрібно визнати, ефективна протидія будь-яким українським впливам на півострові.
4. У нинішній ситуації надання регіонам всієї повноти повноважень, пов’язаних із формуванням та реалізацією гуманітарної і, зокрема, мовної політики, матиме результатом не зміцнення української державності, а її послаблення, як це спостерігаємо в Донецькій і Луганській областях та в окупованому Криму. Українська мова (українська гуманітарна, культурна, інформаційна сфери загалом) будуть усвідомлено ігноруватися та маргіналізуватися місцевими правлячими колами, що напряму порушуватиме основоположні права людини. Українські громадяни (передусім українського етнічного походження) й надалі потерпатимуть від тотальної дискримінації, яку вони переживали на Донбасі та в Криму упродовж правління Російської імперії, СРСР та навіть за часів після відновлення державної незалежності України.
Пропозиції
1. Доцільно прискорити підготовку та прийняття Закону України «Про розвиток і застосування мов в Україні». При підготовці потрібно врахувати висновки Венеціанської комісії щодо одіозного Закону України «Про засади державної мовної політики».
2. Міністерству культури України і Міністерству науки та освіти України разом із зацікавленими установами та громадськими організаціями розробити Концепцію державної мовної політики України. На стадії попередньої підготовки: здійснити моніторинг забезпечення прав національних меншин на використання рідної мови, визначених Конституцією України і Законом України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин»; провести розгорнуті соціологічні дослідження в регіонах щодо мовних уподобань місцевого населення тощо.
Відділ гуманітарної політики
(О. М. Литвиненко)
№ 8, Серія «Гуманітарний розвиток»
Додаток
Список використаних джерел
1. Звернення Прем’єр-міністра України Арсенія Яценюка до мешканців південних і східних регіонів // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=247112342&cat_i…
2. Висновок щодо проекту закону «Про засади державної мовної політики». Європейська Комісія за демократію через право (Венеціанська комісія) // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://constituanta.blogspot.com/2012/07/2011_11.html
3. О. Литвиненко. Актуальні проблеми правового забезпечення мовної політики держави. Аналітична записка // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1227/
4. Становище української мови в Україні у 2012 році. Аналітичний огляд // [Електронний ресурс] – Режим доступу: dobrovol.org/files/2012/stan_movy_2012.doc
5. Система образования Крыма сохранит обучение на трех государственных языках: русском, украинском и крымско-татарском // [Електронний ресурс] – Режим доступу: http://www.c-inform.info/news/id/1974