"Щодо дотримання Україною міжнародних стандартів захисту прав дітей у збройних конфліктах". Аналітична записка

Анотація

 

Аналітичну записку присвячено необхідності врегулювати статус дітей, що страждають від військових дій у Донецькій та Луганській областях, відповідно до міжнародно-правових зобов’язань України та з метою захисту прав і забезпечення найкращих інтересів таких дітей.

 

ЩОДО ДОТРИМАННЯ УКРАЇНОЮ МІЖНАРОДНИХ СТАНДАРТІВ ЗАХИСТУ ПРАВ ДІТЕЙ У ЗБРОЙНИХ КОНФЛІКТАХ

 

Досвід світової спільноти стверджує: будь-який збройний конфлікт незмінно супроводжується розпадом сімей, дезінтеграцією громад, розривом «соціальної тканини», руйнацією систем підтримки та медичних послуг, й особливо гостро він позначається на житті та розвитку дітей (від народження і до 18 років)[1]. Негативні наслідки, пов’язані зі збройними конфліктами, є дуже тривалими (фізична та психологічна травматизація, розвиток культури ненависті, знищення сімейних та соціальних зв’язків, загибель батьків та опікунів, зниження якості освіти та, як наслідок, рівня життя у дорослому віці), і спричиняють негативний вплив на майбутні покоління, створюючи зародки для подовження конфліктів або їх повторної появи.

 

1. Основні проблеми дітей у збройних конфліктах: нові виклики для України.

Через військові дії діти страждають непропорційно – у воєнних конфліктах їх часто гине більше, ніж комбатантів[2]. Військові дії останнього десятиліття унесли життя близько двох мільйонів дітей (вони гинуть не лише внаслідок боїв, а й через недоїдання та хвороби, спричинені або загострені конфліктом), скалічили ще шість; близько 20 мільйонів дітей стали переселенцями чи біженцями, близько мільйона осиротіли. Невідомо, скільки дітей утримуються як заручники, були викрадені або продані, піддані сексуальній експлуатації; особливо вразливим є дівчата та діти обох статей, розлучені з сім’ями[3]. Наостанок, за приблизними оцінками в будь-який момент часу не менше, ніж 300 000 дітей обох статей беруть участь у конфліктах в якості солдатів[4].

 

Згубні наслідки має зниження відвідування шкіл у період збройного конфлікту – як безпосередньо для розвитку дітей, так і для відновлення країни після припинення військових дій, адже освіта розглядається світовою спільнотою як сфера, що має ключове значення для стабільного миру, є способом вивчення і поширення цінностей милосердя та протидії нетерпимості, а також сприяє поступовому зменшенню гостроти конфлікту. Тим не менш, школи, всупереч міжнародним нормам, піддаються нападам та використовуються військовими як казарми, склади тощо.

 

Від насильства страждають вчителі, що призводить  до припинення навчального процесу. На жаль, у надзвичайних ситуаціях освіта часто вважається другорядною потребою; проте, вона є пріоритетом, зважаючи на її рятівну та захисну функції, коли школа стає нейтральною територією, безпечною для перебування[5].

 

У 2010 р. з’явився проект Люценських керівних принципів[6] щодо захисту шкіл від використання збройними силами та озброєними групами, які мають застосовуватися як під час збройного конфлікту, так і в ситуаціях пост-конфлікту з ризиком відновлення військових дій. Люценські принципи не перекладені українською залишаються поза увагою фахівців освітньої та військової сфер, що може погіршити гуманітарну ситуацію як у коротко- так і довгостроковій перспективі.

 

Об’єктами нападів стають також заклади охорони здоров’я, лікарі, автомобілі швидкої допомоги, що є прямим порушенням норм та звичаїв війни, закріплених міжнародним гуманітарним правом. Лікарні під час конфлікту піддаються пограбуванням або закриваються з різних причин; існує гостра нестача медичного обладнання та ліків; фіксуються випадки нападів на медичних працівників і пацієнтів, жорстоке поводження з ними, особливо з пораненими. Насильство щодо медичних працівників має значний кумулятивний ефект, збільшуючи смертність серед пацієнтів. Неможливість отримати медичну допомогу неспівмірно впливає на найуразливіші групи, перш за все, на дітей, матерів (у т.ч. тих, які годують груддю) та інвалідів[7].

 

Втім  до 2014 р. всі зазначені проблеми не стосувались України, яка виступала лише у ролі приймаючої сторони для дітей-біженців та пошукачів притулку, зокрема, тих, що виявилися залученими до воєн у їх рідних країнах.

 

У 2011 р.[8] Комітет ООН у справах дітей схвально оцінив зусилля держави у сфері забезпечення найкращих інтересів дитини. Україна досягла стабільного прогресу щодо захисту прав дітей, зокрема щодо зниження дитячої смертності; збільшення кількості дітей у прийомних сім’ях (а не в інтернатах); зниження чисельності відмов від новонароджених тощо. На цьому тлі Комітет чітко закликає уряд України реформувати соціальну сферу задля захисту прав дітей та протидії насильству і жорстокому поводженню (у тому числі сексуальної експлуатації) щодо них.

 

Збройний конфлікт на Сході України різко погіршив стан у сферах, де Україна досягла значних успіхів (фактичне подолання безпритульності, розвиток усиновлення та прийомних сімей, підтримка матерів і дітей у складних життєвих обставинах тощо) та загострив ті проблеми, які ще не були вирішені (поширення соціально небезпечних та інфекційних хвороб, скорочення програм імунізації, загострення жорстокості та насильства щодо дітей та у дитячому середовищі, погіршення доступу до послуг освіти, охорони здоров’я та соціальної сфери). Підвищився ризик зростання соціального сирітства. Управління Верховного комісара ООН з прав людини серед інших виокремлює наступну проблему: чоловіки, які підтримують «ДНР» та «ЛНР», перешкоджають дружинам, у т.ч. із малими дітьми, покидати зону конфлікту[9]. Додатково бойовики забороняють переміщати дітей за межі контрольованих ними територій Луганської та Донецької областей, крім РФ[10].

 

Руйнується система реєстрації народжень та правосуддя у справах неповнолітніх[11]; діти піддаються насильству з боку збройних груп. Цілісної картини немає, але ЗМІ наводять окремі приклади трудової та сексуальної експлуатації дітей, у т.ч. малолітніх. На жаль, факти фізичного та сексуального насильства щодо дітей у ході збройного конфлікту, як правило, залишаються прихованими як через недоступність районів, охоплених військовими діями, так і через мовчання постраждалих через страх перед соціальним відчуженням або помстою. Жертви насильства, зазвичай, залишаються поза досяжністю заходів зі звільнення, реінтеграції та надання правової допомоги, хоча потребують доступу до правосуддя та послуг реабілітації та соціальної інтеграції[12].

 

З’явилася нова категорія дітей, щодо якої Україна не має досвіду – діти-комбатанти, які мають досвід участі у збройних конфліктах та використання зброї. За деякими даними, бойовики використовують дітей для збору даних розвідки[13], готують для участі в бойових діях та виконання допоміжних функцій. Проте вірогідні дані щодо кількості та віку дітей, залучених до бойових дій на Сході України, відсутні.

 

У зоні АТО припинено усиновлення дітей, не забезпечено і право дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, які тимчасово були вивезені на оздоровлення за межі зони АТО, на сімейне виховання через неврегульованість процедури влаштування їх у сім’ї громадян України[14]. У той же час позитивним кроком є ініціатива Президента України щодо ужиття заходів задля влаштування у найкоротші строки дітей, батьки (один із батьків) яких померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, отриманих у районах проведення антитерористичної операції, закріплена Указом Президента № 835/2014 від 29.10.2014 р. «Про невідкладні заходи щодо забезпечення додаткових соціальних гарантій окремим категоріям громадян» (п. 5, частина 1). Передбачається, що так діти мають бути влаштовані шляхом встановлення опіки та піклування над такими дітьми, їх усиновлення, передачі до прийомних сімей, дитячих будинків сімейного типу, а також до закладів для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування (на жаль останнє суперечить пріоритетам держави щодо розвитку сімейних форм виховання та недопущення з 01.01.2014 р. розміщення дітей у інтернатних закладах; такий механізм може розглядатися лише в якості паліативного, тимчасового). Крім того, ускладненою видається практична реалізація установленої законом процедури усиновлення (взяття під опіку, передачі до прийомної сім’ї) безпосередньо у зоні АТО; вочевидь, необхідно запровадити відповідний механізм, що дозволить спростити сімейне влаштування дітей, які осиротіли або залишилися без батьківського піклування унаслідок бойових дій.

 

Виникла і проблема з умовно засудженими дітьми (їх понад 500 в Луганській та Донецькій областях), які мусять регулярно відмічатися у виконавчій службі аби не бути ув’язненими через порушення режиму умовного засудження[15]. Гостро постає питання здійснення відповідних контролюючих функцій, адже виконавчі служби в зоні АТО не працюють.

 

Отже, захист прав дітей-громадян України, які безпосередньо знаходяться у ситуації збройного конфлікту, – це нова проблема, якою має опікуватися держава, але вона не має ані відповідної законодавчої та нормативно-регуляторної бази, ані потрібного інституційного та організаційного забезпечення. Омбудсмен зазначає, що чинні нормативно-правові акти у сфері охорони дитинства розраховані на мирний час і не завжди спрацьовують в наявних умовах, але не прийнято жодного акта, спрямованого на захист прав дітей в умовах проведення АТО[16].

 

2. Законодавчі прогалини у сфері захисту прав дітей у збройних конфліктах в Україні.

Питання захисту прав дітей у збройних конфліктах регулюють наступні міжнародні акти:

- Факультативний протокол до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах (ратифікований Україною 23.06.2004 р.) встановлює мінімальний вік для призову на строкову службу й участі у військових діях (18 років) та для добровільного найму (16 років), а також передбачає заборону вербування або використання із військовою метою осіб, які не досягли віку 18 років.

- Римській статут Міжнародного кримінального суду (підписаний від імені України 20.01.2000 р.) містить положення щодо кваліфікації певних дій щодо дітей як військових злочинів: призов та зарахування до військової служби дітей у віці до 15 років (малолітніх); використанням їх у військових діях у межах як міжнародних, так і неміжнародних збройних конфліктів; умисні напади на лікарні та школи. Насильницька передача дітей до групи, яка буде піддана умисному знищенню, кваліфікується, як геноцид.

- Конвенція Міжнародної організації праці № 182 про заборону та негайні заходи щодо ліквідації найгірших форм дитячої праці (ратифікована Україною 05.10.2000 р.) визначає, що використання дітей як солдат є однією із найгірших форм дитячої праці, та забороняє примусове або обов’язкове вербування дітей для участі у збройних конфліктах.

- 17 Резолюцій Ради безпеки ООН[17] (приймалися з 1999 р.; остання – S/RES/2143 (2014) – видана 07.03.2014 р.) стосуються захисту та реабілітації дітей, яких зачіпає військовий конфлікт.

- прийняті у 2007 р. (і підписані Україною) Паризькі зобов’язання щодо захисту дітей від незаконного вербування чи використання збройними силами або озброєними групами та Паризькі принципи та керівні вказівки щодо дітей, пов’язаних зі збройними силами чи озброєними угрупуваннями.

 

Розв’язання проблеми дітей у збройних конфліктах є одним із основних пріоритетів правозахисної стратегії Європейського Союзу, «…не лише тому, що діти, що потерпають зараз, визначатимуть наше майбутнє, а й тому, що вони мають невід’ємні та невідчужувані права…, закріплені в … міжнародних і національних документах з прав людини»[18].

 

Україна, ратифікувавши Факультативний протокол до Конвенції щодо участі дітей у збройних конфліктах, підтвердила готовність протистояти їх згубному і масштабному впливу на дітей, засудила протиправні зазіхання на них в умовах воєнних дій та напади на об’єкти, де зазвичай перебувають діти (зокрема, школи та лікарні), і які охороняються міжнародним правом. Україна визнала необхідність посилення захисту дітей від участі у збройних конфліктах.

 

Факультативний протокол є частиною національного законодавства, але існує низка проблем, пов’язаних із реалізацією його положень (на них, зокрема, вказує Комітет ООН з прав дитини)[19]. Незважаючи на те, що військовий конфлікт відбувається безпосередньо на території України, відкритими наразі залишаються наступні питання.

 

1. Не визначено, чи є Факультативний протокол законом прямої дії, і чи може він безпосередньо застосовуватися у суді при захисті прав дітей. Невідомо, чи можна посилатися прямо на Факультативний протокол, або необхідно спиратися на інші – неіснуючі наразі – норми національного законодавства, що розкривають його положення. Це означає ускладнення захисту дітей, постраждалих у військових конфліктах, оскільки українське законодавство містить норми, що врегульовують статус дітей-біженців та дітей-пошукачів притулку, але не має положень щодо дітей, постраждалих від збройного конфлікту на території України[20].

 

2. Не ратифіковано Статут Міжнародного кримінального суду та, відповідно, не діють його положення щодо визнання злочином протизаконних дій щодо дітей у ході військових конфліктів. Зберігається стан безкарності осіб, які вчинюють злочини проти дітей, що визнані злочинами міжнародним законодавством щодо прав людини та Римським статутом.[21] Україна не є державою-учасницею Римського статуту, що погіршує можливості захисту прав дітей у збройному конфлікті та порушує принцип невідворотності покарання для осіб, що здійснюють військові злочини щодо дитини.

 

Ратифікація Римського статуту вимагає додержуватися рішення Конституційного Суду України № 3-в/2001 від 11.07.2001 р. Згідно йому визнання Римського статуту не відповідає Конституції України, у частині, що стосується положень абзацу десятого Преамбули та ст. 1 Статуту, за якими «Міжнародний кримінальний суд... доповнює національні органи кримінальної юстиції». Статут може бути ратифікований Верховною Радою України після внесення в ст. 124 Конституції України доповнення, згідно з яким Україна визнає юрисдикцію Міжнародного кримінального суду на умовах і в порядку, передбачених Статутом[22].

 

3. Стаття 30 Закону України «Про охорону дитинства» (Заборона участі дітей у воєнних діях і збройних конфліктах) визначає, що участь дітей у воєнних діях і збройних конфліктах, створення дитячих воєнізованих організацій та формувань, пропаганда серед дітей війни і насильства забороняються. Проте в національному законодавстві немає норм, які б чітко і недвозначно забороняли або вводили кримінальну відповідальність за вербування та використання у збройних конфліктах осіб у віці до 18 років[23].

 

Зазначені дії не криміналізовані – єдине положення щодо покарання за використання дітей у збройних конфліктах міститься у Ст. 149 Кримінального кодексу України. Стаття визначає покарання за торгівлю людьми або здійснення іншої незаконної угоди, об’єктом якої є людина, а так само вербування, переміщення, переховування, передача або одержання людини, вчинені з метою експлуатації, під якою розуміється, зокрема, використання у збройних конфліктах. Ч. 2 та ч. 3 Ст. 149 встановлюють відповідальність за здійснення протизаконних дій щодо неповнолітніх та малолітніх відповідно.

 

Крім того, Кримінальний кодекс не передбачає застосування екстратериторіальної юрисдикції за злочини відповідно до Факультативного протоколу (хоча ст. 8 Кодексу містить норму, згідно якій іноземці можуть бути притягнуті до відповідальності за скоєння тяжких злочинів та злочинів, передбачених міжнародними договорами України).

 

4. Ч. 3 Статті 30 Закону України «Про охорону дитинства» покладає на державу зобов’язання щодо вжиття усіх можливих заходів для забезпечення захисту прав дітей, які перебувають у зоні воєнних дій і збройних конфліктів, та догляду за ними. Їм надається матеріальна, медична та інша допомога, у разі потреби їх влаштовують у заклади для дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, заклади охорони здоров’я тощо. При цьому, дія зазначених положень не поширюється на дітей-громадян України, адже Ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» визначає наступні спеціальні категорії дітей:

- діти, які потребують тимчасового захисту – діти, які є іноземцями та особами без громадянства, постійно проживають на території країни, що має спільний кордон з Україною, які масово вимушені шукати захисту в Україні внаслідок зовнішньої агресії, іноземної окупації, громадянської війни, зіткнень на етнічній основі, природних чи техногенних катастроф або інших подій, що порушують громадський порядок у певній частині або на всій території країни походження;

- діти, які потребують додаткового захисту – діти, які не є біженцями <…> але потребують захисту, оскільки були змушені прибути в Україну або залишитися в Україні внаслідок виникнення загрози її життю, безпеці чи свободі в країні походження, через побоювання застосування щодо неї смертної кари або виконання вироку про смертну кару чи тортур, нелюдського або такого, що принижує гідність, поводження чи покарання.

 

Аналогічно, до категорії «дитина, розлучена із сім’єю» віднесені діти, які прибувають чи прибули на територію України без супроводу батьків чи одного з них, діда чи баби, повнолітніх брата чи сестри або опікуна чи піклувальника, призначених відповідно до законодавства країни походження, або інших повнолітніх осіб, які до прибуття в Україну добровільно чи в силу звичаю країни походження взяли на себе відповідальність за виховання дитини.

 

Таким чином, необхідно внести зміни до Закону України «Про охорону дитинства», які дозволять захистити права та найкращі інтереси дітей у ситуації збройного конфлікту.

 

5. Діти та сім’ї, що перебувають (перебували) у зоні військового конфлікту, є категорією осіб, що опинилися у складних життєвих обставинах[24], а отже потребують супроводу та мають розраховувати на отримання визначеного українським законодавством переліку соціальних послуг. Водночас «перебування у зоні військових дій» сьогодні не внесено до переліку складних життєвих обставин, коло яких визначено в Ст. 1 Закону України «Про соціальні послуги». Фактично, це нова для України категорія осіб, яка значно збільшує кількість потенційних споживачів соціальних послуг за місцем проживання.

 

Втім 25.03.2014 р. було внесено зміни до формули розподілу обсягу міжбюджетних трансфертів (дотацій вирівнювання та коштів, що передаються до державного бюджету) між державним та місцевими бюджетами, відповідно до яких було зруйновано діяльність інституту фахівців із соціальної роботи – на яких, власне, і покладалося основне навантаження щодо здійснення супроводу, реабілітації та надання допомоги сім’ям і особам у складних життєвих обставинах. Таким чином, з  01.05.2014 р. значна кількість дітей і сімей залишилася без фахової психологічної та соціальної підтримки. Зазначене рішення є невчасним та таким, що у перспективі погіршує стан соціальної безпеки в країні. Саме професійний ресурс фахівців із соціальної роботи має бути залучений до надання соціальних послуг новим групам населення у складних життєвих обставинах, зокрема дітям, які пережили бойові дії (фінансування діяльності ФСР в умовах АТО не може покладатися на місцеві бюджети – це є завданням держави).

 

6. На виконання рекомендацій Комітету ООН з прав дитини створено стандартну методологію для визначення віку дітей, включаючи дітей-біженців та дітей-шукачів притулку, на території України.[25] Вона складається з Порядку проведення обстеження для встановлення віку дитини, яка залишилась без піклування батьків та потребує соціального захисту та Положення про комісію для встановлення віку дитини, яка залишилась без піклування батьків та потребує соціального захисту[26].

 

Порядок визначає процедуру проведення обстеження для встановлення віку дитини (дитина, яка залишилась без батьківського піклування та перебуває в службі у справах дітей на первинному обліку, дітей, які залишились без батьківського піклування, дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, та дитини, розлученої із сім’єю, яка не є громадянином України й яка або законний представник якої звернулась (звернувся) до компетентних органів України із заявою про визнання її біженцем або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту) (далі – дитина), яка залишилась без піклування батьків та потребує соціального захисту в разі виникнення сумніву щодо заявленого цією дитиною віку.

 

Отже, не охопленою залишилася категорія «дитина – внутрішньо переміщена особа» та «дитина, розлучена з сім’єю, яка є громадянином України й яка, або законний представник якої, звернулась (звернувся) до компетентних органів України із заявою про визнання її внутрішньо переміщеною особою або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту».

 

7. Не здійснюється систематичний збір даних щодо різних аспектів участі дітей у збройних конфліктах та правопорушень щодо них та скоєних ними (на додаток до браку офіційної статистики про дітей-шукачів притулку та дітей-біженців у віці 15-18 років). Отже, наразі невідомо, скільки дітей беруть участь у збройному конфлікті на Сході України в якості комбатантів, скільки постраждали від насильства та експлуатації, скільки втратили батьків (осіб, що їх замінюють; законних представників), але не перебувають на обліку в службах у справах дітей, скільки самостійно покинули територію ведення бойових дій тощо.

 

8. Вперше з моменту прийняття Закону України «Про Загальнодержавну програму «Національний план дій щодо реалізації Конвенції ООН про права дитини» на період до 2016 року» у 2014 році Урядом не затверджено План заходів, спрямований на виконання вказаного закону[27]. Це є прямими порушенням закону та міжнародних зобов’язань України; з іншого боку, і Програма, і План заходів потребують перегляду та оновлення з огляду на ситуацію у Донецькій та Луганській областях та виникнення необхідності захисту прав та найкращих інтересів дитини у збройному конфлікті.

 

9. Наднизьким є рівень обізнаності щодо положень Факультативного протоколу, Паризьких зобов’язань та керівних принципів, а також інших стандартів захисту прав дітей у військових конфліктах, як серед фахівців (педагогів, медичних працівників, представників збройних сил, державних службовців тощо), так і серед широкої громадськості. Такий стан речей ускладнює забезпечення найкращих інтересів дитини в зоні збройного конфлікту. Одним із наслідків, зокрема, стає вкорінення (хоча і приховане) стереотипу «дитина відповідає за батьків»; і зараз цей хибний принцип спрацьовує щодо дітей Донецької та Луганської області, посилюючи їх соціальне відчуження та погіршуючи стан захисту їх невід’ємних та неподільних прав.

 

Загалом, дотримання Україною міжнародних стандартів захисту прав дітей у збройних конфліктах є запорукою збереження життя, фізичної і психічної цілісності, здоров’я та відносного соціального благополуччя постраждалим дітям та їх сім’ям, а також громадам як на Сході України, так і в регіонах, що приймають переселенців із зони АТО. Об’єднання зусиль в найкращих інтересах дітей є важливою передумовою інтеграції до європейської спільноти та дотримання загальнолюдських цінностей.

 

Рекомендації

Найкращим способом захистити права та інтереси дітей є повне припинення військових дій на Сході України. Втім навіть за таких умов негативний вплив збройного конфлікту на дітей зберігатиметься у коротко-, середньо- та довгостроковому періоді. Держава має докласти зусиль щодо захисту дітей та зниження цього впливу, забезпечивши дотримання міжнародних і регіональних норм, стандартів у сфері прав людини та міжнародного гуманітарного права.

 

Враховуючи той факт, що Уряд України має у вересні 2018 р. надати періодичний звіт про реалізацію Конвенції ООН про права дитини та Факультативні протоколи, взявши до уваги та усунувши зауваження, викладені у 2011 р. в Заключних спостереженнях щодо доповідей, поданих державами-учасницями відповідно до Статті 8 Факультативного протоколу до Конвенції про права дитини щодо участі дітей у збройних конфліктах, необхідно[28]:

 

1. У законодавчій сфері:

  • задля покращення судового захисту дітей у збройних конфліктах визначити Факультативний протокол нормою прямої дії у межах національної правової системи та розглянути можливість його повної імплементації до українського законодавства;
  • з метою забезпечення невідворотності покарання та у відповідності до принципів гуманітарного права посилити відповідальність за військові злочини проти дітей:
  • уможливити створення та застосування екстратериторіальної юрисдикції щодо військових злочинів навколо втягнення і рекрутування дітей у воєнні дії;
  • внести зміни до Ст. 124 Конституції України з метою ратифікації Римського статуту міжнародного кримінального суду;
  • передбачити чітку і недвозначну заборону вербування та залучення дітей до військових конфліктів, шляхом внесення змін до Кримінального кодексу України. Необхідно чітко визначити склад таких злочинів, як «вербування дитини під час збройного конфлікту», «використання дитини під час збройних конфліктів» і встановити кримінальне покарання для тих, хто їх вчинює (у т.ч. батьків дитини, осіб, що їх замінюють або законних представників).
  • внести зміни до Ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства», зокрема, внести поняття «дитина, що перебуває в зоні збройного конфлікту» та «дитина, залучена до збройного конфлікту» до категорій «дитина, яка потребує тимчасового захисту», «дитина, яка потребує додаткового захисту» та «дитина, розлучена з сім’єю». Визначити стандарти і нормативи їх соціального захисту, а також перелік органів державної влади, відповідальних за забезпечення прав та найкращих інтересів зазначених категорій дітей;
  • внести категорії «дитина – внутрішньо переміщена особа», «дитина, розлучена з сім’єю, яка є громадянином України й яка або законний представник якої звернулась (звернувся) до компетентних органів України із заявою про визнання її внутрішньо переміщеною особою або особою, яка потребує додаткового або тимчасового захисту» до Порядку проведення обстеження для встановлення віку дитини, яка залишилась без піклування батьків та потребує соціального захисту;
  • не залучати дітей до військових формувань, програм, заходів, пов’язаних з оволодінням навичками оперувати бойовою зброєю, несенням військової служби. Внести відповідні зміни в закони України «Про охорону дитинства», «Про військовий обов’язок і військову службу», «Про оборону України», «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію».

2. У сфері інформування фахівців та громадськості:

  • з метою посилення захисту дітей безпосередньо у ході ведення бойових дій привести військові кодекси, посібники, стандарти, операційні процедури та інші військові документи і директиви у відповідність до положень та духу Факультативного протоколу;
  • запровадити порядок діяльності особового складу Збройних сил, органів внутрішніх справ, прикордонної та міграційної служб, вчителів, соціальних працівників по виявленню, спілкуванню та поводженню з дітьми, які перебувають у зоні збройного конфлікту;
  • інформувати суспільство про організацію захисту дітей під час збройних конфліктів, запобігання вербування, використання їх воєнізованими або збройними формуваннями, осучаснити навчальні програми з цих питань у школах;
  • з метою протидії стигматизації дітей, які перебувають (перебували) у зоні АТО, та зменшення рівня їх упереджень щодо інших регіонів України вжити заходів для включення освіти у дусі миру у шкільну програму, а також у навчальні курси для вчителів, звертаючи особливу увагу на положення Факультативного протоколу;
  • перекласти українською та поширити Паризькі зобов’язання щодо захисту дітей від незаконного вербування чи використання збройними силами або озброєними групами, Паризькі принципи та керівні вказівки щодо дітей, пов’язаних зі збройними силами чи озброєними угрупуваннями та Люценські принципи.

3. У сфері забезпечення пост-конфліктного відновлення

  • зважаючи на те, що у пост-конфліктний період діти потребують додаткової допомоги щодо пошуку членів сім’ї, компенсації збитків, соціальної реінтеграції, соціальної та фізичної реабілітації, демобілізації, подолання наслідків психічної травми, а також у забезпеченні правосуддя, розробити та запровадити відповідні програми в діяльність соціальних служб, центрів медико-соціальної реабілітації дітей, центрів соціально-психологічної реабілітації, притулків для дітей, закладів освіти, інтернатних закладів, кримінальної міліції у справах дітей за місцем фактичного проживання, а також забезпечити координовану реалізацію зазначених програм. Залучати ресурси неурядових організацій, використовуючи механізм соціального замовлення, та міжнародних організацій, які мають відповідний мандат;
  • забезпечити узгодженість та наступність заходів, спрямованих на розв’язання проблем дітей у збройних конфліктах, між різними політичними курсами[29], а також забезпечити ефективну міжвідомчу взаємодію у зазначеній сфері між Міністерством соціальної політики, Міністерством освіти, МОЗ, МВС та Міністерством оборони України;
  • продовжувати і підсилювати надання фізичної, психологічної та соціальної допомоги дітям, які були чи могли бути завербованими або використовувалися у воєнних діях. Запровадити роботу з надання реабілітаційних послуг дітям, постраждалим від збройного конфлікту. Впровадити навчальні програми для соціальних працівників, психологів, соціальних педагогів тощо та відновити в повному обсязі роботу фахівців із соціальної роботи та забезпечити її фінансування з державного бюджету України в межах розподілу міжбюджетних трансфертів;
  • посилити соціальний захист осіб, які виконують професійні обов’язки щодо дітей у зоні АТО (медичні служби, працівники соціальних служб, освітяни) під час бойових дій;
  • визнати основоположну й захисну роль освіти та докласти зусиль до забезпечення школам статусу нейтральних (безпечних) територій[30];
  • доручити Міністерству соціальної політики вжити заходів щодо нормативного врегулювання питань, пов’язаних із реалізацією права на виховання в сім’ї дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, з числа тих, які були вивезені із зони АТО[31], а також дітей, батьки (один із батьків) яких померли внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, отриманих у районах проведення антитерористичної операції (на виконання Указу Президента № 835/2014 «Про невідкладні заходи щодо забезпечення додаткових соціальних гарантій окремим категоріям громадян»).

4. У сфері моніторингу ситуації

  • з метою убезпечення дітей та протидії злочинам щодо них у зоні ведення бойових дій, забезпечити постійний аналіз впливу збройного конфлікту на дітей, включаючи: конкретні випадки насильства та жорстокого поводження з дітьми (у т.ч., сексуального), викрадення та утримання дітей, а також напади на школи та лікарні, блокування гуманітарних надходжень;
  • забезпечити систематичний збір даних про дітей у зоні військового конфлікту та дітей, які були завербовані чи використовувалися у воєнних діях. Створити механізм виявлення дітей, які могли бути завербовані чи використовувалися у воєнних діях[32].

Відділ соціальної та демографічної безпеки

(О.О. Кочемировська)

№ 11, Серія «Соціальна політика»



[1] Ежегодный доклад Специального представителя Генерального секретаря по вопросу о детях и вооруженных конфликтах Лейлы Зерруги (A/HRC/25/46), 26 грудня 2013 г. [Електронний документ]. – Режим доступу: http://www.ohchr.org/EN/HRBodies/HRC/RegularSessions/Session25/Document…

[2] Там само

[3] Руководство ЕС по проблеме детей в вооруженных конфликтах

[4] Руководство ЕС по проблеме детей в вооруженных конфліктах [Електронний документ]. – Режим доступу: http://eeas.europa.eu/human_rights/guidelines/children_armed_conflict/d…

[5] Ежегодный доклад Специального представителя Генерального секретаря по вопросу о детях и вооруженных конфликтах Лейлы Зерруги (A/HRC/25/46), 26 December 2013

[6] Draft Lucens Guidelines for Protecting Schools and Universities from Military Use during Armed Conflict (edition  22 October 2014) [Електронний документ]. – Режим доступу: http://www.protectingeducation.org/draft-lucens-guidelines

[7] Ежегодный доклад Специального представителя Генерального секретаря по вопросу о детях и вооруженных конфликтах Лейлы Зерруги (A/HRC/25/46), 26 December 2013

[8] 28 січня 2011 р. Україна надала Комітету ООН з прав дитини періодичний звіт щодо виконання Конвенції із прав дитини., і 4 лютого 2011 р. Комітет видав заключні сп