"Оцінка аргументації Російської Федерації щодо приєднання Автономної республіки Крим" Аналітична записка

 

Анотація

Аналітична записка присвячена аналізу аргументації Російської Федерації щодо правових підстав приєднання Автономної Республіки Крим. Запропоновано низку контраргументів на відповідні доводи Росії.

 

ОЦІНКА АРГУМЕНТАЦІЇ РОСІЙСЬКОЇ ФЕДЕРАЦІЇ  ЩОДО ПРИЄДНАННЯ АВТОНОМНОЇ РЕСПУБЛІКИ КРИМ

 

В офіційному дискурсі Російської Федерації дедалі активніше ведеться робота у напрямку пошуку «законних» підстав анексії Криму, що найближчим часом може постати як основою правових аргументів під час судових спорів, так і засобом міжнародної легітимації акту агресії проти України.

 

Зокрема, 4 грудня 2014 р. під час звернення з щорічним Посланням Президента Російської Федерації до Федеральних Зборів В. Путін наголосив на значущості волевиявлення жителів Криму щодо приєднання останнього до Росії[1]. Аналогічної позиції дотримується й голова уряду Російської Федерації Д. Медведєв, наголошуючи на важливості референдуму «народу» Криму як підстави «возз’єднання» Криму з Росією[2].

 

Варто зазначити, що більшість із зазначених аргументів щодо «законності» приєднання Криму до Росії, які висловлюються вищим керівництвом РФ, раніше були формалізовані у низці нормативно-правових актів Російської Федерації. Так, зокрема, 21 березня 2014 р. був прийнятий Федеральний конституційний Закон «Про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб'єктів – Республіки Крим та міста федерального значення Севастополя», відповідно до якого підставами входження Криму до складу Російської Федерації були: результати референдуму населення Криму, Декларація про незалежність Автономної Республіки Крим, Договір між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб'єктів (далі – Договір), пропозиція Криму про його прийняття в Російську Федерацію[3].

 

Важливо підкреслити, що питання пошуку «законних» підстав анексії Криму актуалізувалося після 23 грудня 2014 р., коли голова Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації В. Матвієнко анонсувала підготовку нового законопроекту про визнання незаконним рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР[4].

 

Зважаючи на вищезазначене, Україні необхідно створити базу контраргументів щодо наявності правових підстав для приєднання Республіки Крим до Російської Федерації. Серед них варто виокремити такі:

 

Аргумент №1. «Волевиявлення жителів Криму на референдумі»

Виступ Президента Російської Федерації
В.Путіна із Посланням до Федеральних Зборів

Російської Федерації, 4 грудня 2014 р.

 

Підписання Договору «ґрунтувалося на вільному і добровільному волевиявленні народів Криму на загальнокримському референдумі, проведеному в Автономній Республіці Крим та місті Севастополі 16 березня 2014 р., в ході якого народи Криму ухвалили рішення про возз’єднання з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації»[5].

У цьому аспекті слід звернути увагу на таке. 27 лютого 2014 р. на позачерговому засіданні Верховної Ради АРК прийнято постанову № 1630‑6/14 «Про організацію і проведення республіканського (місцевого) референдуму з питань удосконалення статусу та повноважень Автономної Республіки Крим»[6].

 

Референдум було призначено на 25 травня 2014 року. На нього планувалося винести питання – «АРК має державну самостійність і входить до складу України на основі договорів та угод».

4 березня 2014 року окружний адміністративний суд м. Києва задовольнив клопотання про забезпечення позову Генеральної прокуратури України про визнання протиправними та скасування рішень ВР Криму щодо організації та проведення місцевого референдуму з питань удосконалення статусу і повноважень автономії[7].

 

6 березня 2014 р. на позачерговому пленарному засіданні Верховної Ради АРК прийнято постанову «Про проведення загальнокримського референдуму» 16 березня 2014 року[8].

 

Серед іншого, цією постановою вже було передбачено призначення на 16 березня 2014 р. загальнокримського референдуму, на який виносяться інші альтернативні питання:

1) Ви за возз’єднання Криму з Росією на правах суб’єкта Російської Федерації?

2) Ви за відновлення дії Конституції Республіки Крим 1992 року і за статус Криму як частини України?

7 березня 2014 року було прийнято Указ Президента України «Про зупинення дії Постанови Верховної Ради Автономної Республіки Крим від 6 березня 2014 року № 1702-6/14 «Про проведення загальнокримського референдуму».

14 березня 2014 року Конституційним Судом України Постанова Верховної Ради Автономної Республіки Крим «Про проведення загальнокримського референдуму» від 6 березня 2014 року № 1702-6/14, була визнана неконституційною і втратила чинність.

 

Контраргумент. Зазначені постанови Верховної Ради АРК про оголошення місцевих референдумів порушують, зокрема:

• Конституцію України (ст. 73), відповідно до яких «виключно всеукраїнським референдумом вирішується питання про зміну території України»;
• Конституцію України (ст. 134), Конституцію Автономної Республіки Крим (частина перша ст. 1), відповідно до яких «Автономна Республіка Крим є невід'ємною складовою частиною України».

Прийнявши ці постанови, Верховна Рада АРК також порушила частину другу статті 8 Конституції України, згідно з якою «…нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй» та частину другу статті 19 Конституції України, відповідно до якої «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України». Окрім того, порушено частину першу статті 28 Конституції Автономної Республіки Крим, відповідно до якої «нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим і Ради міністрів Автономної Республіки Крим з питань відання Автономної Республіки Крим повинні відповідати Конституції України, законам України».

Також слід зазначити, що з 28 листопада 2012 року по сьогоднішній час в Україні немає юридичних передумов для проведення місцевих референдумів, оскільки Верховна Рада України, прийнявши у 2012 році Закон України «Про всеукраїнський референдум», визнала таким, що втратив чинність, Закон України «Про всеукраїнський та місцеві референдуми», який, у тому числі, врегульовував питання проведення місцевих референдумів.

 

Виходячи із вищезазначеного приходимо до висновку, що проведення зазначеного місцевого референдуму було неправомірним, оскільки суперечило Конституції України, Конституції Автономної Республіки Крим та законодавству про референдуми, а його результати не можуть бути підставою для вчинення будь-яких юридичних дій, у тому числі – і підписання Договору між Російською Федерацією і Республікою Крим про прийняття в Російську Федерацію Республіки Крим та утворення в складі Російської Федерації нових суб’єктів.

 

Аргумент № 2. «Забезпечення права народу Криму на самовизначення»

Договір між Російською Федерацією

і Республікою Крим про прийняття

в Російську Федерацію Республіки Крим

та утворення в складі Російської Федерації

нових суб'єктів, 18 березня 2014 р.

 

Виступ Президента Російської Федерації

В. Путіна на конференції міжнародного

дискусійного клубу «Валдай», 24 жовтня 2014 р.[9] 

 

Підписання Договору також ґрунтувалося на «визнанні принципів рівноправності і самовизначення народів, закріплених у Статуті Організації Об’єднаних Націй, … необхідності забезпечення поваги й дотримання гідності, прав і свобод людини … у відповідності до загальновизнаних принципів і норм міжнародного права, … закріплених, зокрема, у Статуті Організації Об’єднаних Націй та Гельсінському Заключному акті Наради з безпеки і співробітництва в Європі».

 

Контраргумент. У цьому аспекті варто зазначити, що недоторканість територіальної цілісності України та непорушності її державних кордонів гарантується положеннями ряду міжнародно-правових актів:

-      Пункт 4 статті 2 Статуту ООН[10] передбачає, що «усі Члени Організації Об’єднаних Націй утримуються в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної недоторканності або політичної незалежності будь-якої держави, так і якимось іншим чином, несумісним із Цілями Об’єднаних Націй».

-      Декларація про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй[11] містить аналогічне формулювання і встановлює, що «кожна держава зобов’язана утримуватися в своїх міжнародних відносинах від погрози силою або її застосування як проти територіальної цілісності або політичної незалежності будь-якої держави, так і яким-небудь іншим чином, несумісним з цілями Організації Об'єднаних Націй».

-      Заключний акт Наради з безпеки та співробітництва в Європі[12] визначає, що: «Держави-учасниці будуть поважати територіальну цілісність кожної з держав-учасниць. Відповідно до цього вони будуть утримуватися від будь-яких дій, несумісних з цілями й принципами Статуту Організації Об'єднаних Націй, проти територіальної цілісності, політичної незалежності або єдності будь-якої держави-учасниці… Держави-учасниці будуть утримуватися від того, щоб перетворювати територію одна одної в об’єкт військової окупації або інших прямих або непрямих заходів застосування сили в порушення міжнародного права або в об’єкт набуття за допомогою таких заходів або загрози їх здійснення. Ніяка окупація чи набуття таким чином не будуть визнаватися законними».

-      Меморандум про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї (Будапештський меморандум)[13] встановлює, що: «Російська Федерація, Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії і Сполучені Штати Америки підтверджують Україні їх зобов’язання згідно з принципами Заключного акта НБСЄ поважати незалежність і суверенітет та існуючі кордони України».

Також необхідно підкреслити, що відповідно до положень Декларації про принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин та співробітництва між державами відповідно до Статуту Організації Об'єднаних Націй, «ніщо не повинно тлумачитися як таке, що санкціонує або заохочує будь-які дії, які призводили б до розчленування, до часткового або повного порушення територіальної цілісності чи політичної єдності суверенних й незалежних держав, які дотримуються у своїх діях принципу рівноправності та самовизначення народів – і, внаслідок цього, мають уряд, що представляє увесь народ, який проживає на даній території».

З огляду на зазначене, варто наголосити, що відповідно до Конституції України та законів України, Крим єдиний із усіх адміністративно-територіальних одиниць України має автономний статус та власний представницький орган (Верховну Раду АРК) й Уряд. Окрім того, важливо зазначити, що Конституція АРК забезпечує національно-культурні потреби представників різних етнічних груп Криму шляхом гарантування «функціонування і розвитку російської, кримськотатарської та інших національних мов» (ст. 4, 10, 11, 18, 26)^[14]. Тому, відповідно до вищезазначеної Декларації про принципи міжнародного права в Україні принцип територіальної цілісності є домінантним над принципом самовизначення.

 

Аргумент № 3. «Незаконність рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР»

Зустріч Голови Ради Федерації Федеральних
Зборів Російської Федерації В. Матвієнко
із парламентськими журналістами, 23 грудня 2014 р.

Під час зустрічі із парламентськими журналістами В. Матвієнко анонсувала підготовку законопроекту про незаконність рішення щодо передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР. За словами спікера верхньої палати Російської Федерації таке рішення було прийняте із порушенням законодавства, а тому не може мати ніяких правових наслідків.

 

Процедура передачі Кримської області РРФСР до складу УРСР відбувалася на загальнодержавному рівні. Так, 19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР видала Указ «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР», який 26 квітня 1954 року був затверджений Верховною Радою СРСР шляхом прийняття Закону СРСР «Про передачу Кримської області із складу РРФСР до складу УРСР». Здійснена у такий спосіб передача Кримської області не суперечила чинному на той час Основному Закону СРСР оскільки, відповідно до пункту «д» статті 14 Конституції СРСР саме до «відання СРСР в особі його вищих органів державної влади[15] належало затвердження зміни кордонів між союзними республіками»[16].

 

Варто також зазначити, що законодавчий орган Росії уже приймав рішення про «незаконність» передачі Кримської області. Так, Верховна Рада Російської Федерації 21 травня 1992 року прийняла Постанову № 2809-1 «Про правову оцінку рішень вищих органів державної влади РРФСР щодо зміни статусу Криму, прийнятих у 1954 році» (далі – Постанова), згідно з якою Постанова Президії Верховної Ради РРФСР від 5 лютого 1954 року «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР» визнається такою, що не має юридичної сили з моменту її прийняття, оскільки була «прийнята із порушенням Конституції (Основного Закону) РРФСР та законодавчої процедури». Однак, в цій же Постанові зазначалося, що: «зважаючи на укладення між Україною й Росією двостороннього договору від 19 листопада 1990 року, в якому сторони відмовляються від територіальних претензій, а також закріплення даного принципу в договорах та угодах між державами СНД, вважати за необхідне врегулювання питання про Крим шляхом міждержавних переговорів Росії й України за участю Криму та на основі волевиявлення його населення»[17].

 

Контраргумент. Верховна Рада Російської Федерації, приймаючи вищезазначену Постанову, вийшла за межі своєї правової компетенції. Так, відповідно до статті 109 діючої на той час Конституції РРФСР в редакції від 21 квітня 1992 року[18], до кола повноважень Верховної Ради Російської Федерації не належали питання надання правових оцінок щодо рішень органів державної влади Радянської Росії. Аналогічне застереження можна буде висловити і у разі прийняття закону Російської Федерації про незаконність рішення щодо передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР, анонсованого Головою Ради Федерації Федеральних Зборів Російської Федерації В. Матвієнко.

 

Також варто наголосити, що відповідно до принципів міжнародного права Російська Федерація не може змінювати рішення Радянського Союзу. А відтак – будь-який нормативний акт Російської Федерації щодо незаконності рішення передачі Криму зі складу РРФСР до складу УРСР буде неправомірним та таким, що не може мати ніяких правових наслідків.     

Окремо слід зазначити, що при прийнятті до складу Російської Федерації Республіки Крим було порушено низку двосторонніх та багатосторонніх міжнародних договорів в частині дотримання суверенітету та цілісності території України (Додаток).

 

Отже, окреслені контраргументи на сумнівні доводи Російської Федерації щодо анексії Автономної Республіки Крим  посилять міжнародно-правові можливості України в контексті подання системних позовів проти Російської Федерації до міжнародних судових та квазісудових інстанцій щодо неправомірної агресії та окупації частини українських територій.

Відділ розвитку політичної системи

(О.О. Даниляк, В.С. Караваєв)

№ 17, Серія «Політика»

Додаток

Договірна база між Україною та Росією в частині дотримання суверенітету та цілісності території

1.   Договір між Українською Радянською Соціалістичною Республікою і Російською Радянською Федеративною Соціалістичною Республікою від 19.11.1990 року[19]. (дата набуття чинності 14.06.91 р.). Статтею 1 цього договору, зокрема, передбачено, що «Сторони визнають одна одну суверенними державами і зобов'язуються утримуватись від дій, що можуть завдати шкоди державному суверенітету іншої Сторони», а статтею 6 передбачено що «Сторони визнають і поважають територіальну цілісність Української Радянської Соціалістичної Республіки і Російської Радянської Федеративної Соціалістичної Республіки в нині існуючих у межах СРСР кордонах».

 

2.   Алма-Атинська декларація від 21 грудня 1991 року[20], що була укладена між незалежними державами – Азербайджанська Республіка, Республіка Вірменія, Республіка Білорусь, Республіка Казахстан, Республіка Киргизстан, Республіка Молдова, Російська Федерація (РРФСР), Республіка Таджикистан, Туркменістан, Республіка Узбекистан та Україна. Ця декларація, зокрема, передбачала, що сторони визнають і шанують територіальну цілісність одна одної і непорушність існуючих кордонів.

 

3.   Угода між Україною і Російською Федерацією про подальший розвиток міждержавних відносин від 23.06.1992 року, якою, зокрема, передбачено «співробітництво у попередженні та урегулюванні конфліктів, які можуть нанести шкоду їх безпеці або іншим чином суттєво торкатимуться їх інтересів» (пункт 10) та «створення переговорний механізм на базі державних делегацій для розробки повномасштабного політичного договору з метою розвитку українсько-російських відносин у руслі дружби, співробітництва і партнерства» (пункт 17)[21].

 

4.   Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 31.05.1997 року. Статтею 2 цього договору, зокрема, передбачено що Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів; стаття 3 визначає що сторони будують відносини одна з одною на основі принципів взаємної поваги суверенної рівності, територіальної цілісності, непорушності кордонів, мирного врегулювання спорів, незастосування сили або загрози силою, включаючи економічні та інші способи тиску, права народів вільно розпоряджатися своєю долею, невтручання у внутрішні справи, додержання прав людини та основних свобод, співробітництва між державами, сумлінного виконання взятих міжнародних зобов’язань, а також інших загальновизнаних норм міжнародного права. А у статті 4 визначає що сторони виходять з того, що добросусідство і співробітництво між ними є важливими факторами підвищення стабільності і безпеки в Європі і в усьому світі. Вони здійснюють тісне співробітництво з метою зміцнення міжнародного миру і безпеки. Вони вживають необхідних заходів для того, щоб сприяти процесу загального роззброєння, створенню та зміцненню системи колективної безпеки в Європі, а також посиленню миротворчої ролі ООН і підвищенню ефективності регіональних механізмів безпеки. Крім того, стаття 7 встановлює що в разі виникнення ситуації, яка, на думку однієї з Високих Договірних Сторін, створює загрозу миру, порушує мир або зачіпає інтереси її національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності, вона може звернутися до іншої Високої Договірної Сторони з пропозицією невідкладно провести відповідні консультації. Сторони обмінюються відповідною інформацією і при необхідності вживають узгоджених або спільних заходів з метою подолання такої ситуації. Сторони докладають зусиль до того, щоб врегулювання всіх спірних проблем здійснювалося виключно мирними засобами, і співробітничають у відверненні та врегулюванні конфліктів і ситуацій, які зачіпають їхні інтереси.

 

При цьому слід зазначити, що зазначений договір було ратифіковано як Україною[22] так і Російською Федерацією[23]. Більше того, зазначений Договір за запитом 157 депутатів Державної Думи був предметом розгляду Конституційного Суду Російської Федерації[24] в частині підтвердження непорушності існуючих кордонів між державами. Заявники вважали, що Договір не підлягає введенню в дію, оскільки створює і закріплює міжнародно-правову основу територіальних поступок Росії Україні, а відсутність між сторонами договорів, які стосуються розмежування територіального моря і повітряного простору над ним, виняткової економічної зони і континентального шельфу, підриває національну безпеку, державний суверенітет і територіальну цілісність Російської Федерації». Однак Конституційний Суд Російської Федерації припинив провадження у цій справі, зважаючи на те, що набув чинності Федеральний Закон від 02.03.99 № 42-ФЗ «Про ратифікацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Російською Федерацією і Україною», прийнятий Державною Думою 25 грудня 1998 року та схвалений Радою Федерації 17 лютого 1999 року.

 

5.   Договір між Україною і Російською Федерацією про українсько-російський державний кордон[25] від 28.01.2003 р. (ратифікований Україною 20.04.2004[26] та Російською Федерацією 22.04.2004[27]), відповідно до якого Сторони визначили проходження державного кордону між Україною та Російською Федерацією.