"Вплив російської імперської ментальності на соціокультурне відчуження в Україні: шляхи подолання". Аналітична записка

 

Анотація

Розглянуто безпекові виклики для українського суспільства та культури початку ХХІ сторіччя: російсько-терористична агресія, інформаційна та гуманітарна експансія, пострадянські сепаратистські процеси. Доводиться, що в умовах становлення української політичної нації саме культура може зіграти консолідуючу, інноваційно-економічну та безпекову роль.

 

ВПЛИВ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРСЬКОЇ МЕНТАЛЬНОСТІ НА СОЦІОКУЛЬТУРНЕ ВІДЧУЖЕННЯ В УКРАЇНІ: ШЛЯХИ ПОДОЛАННЯ


Після драматичних подій і чисельних смертей громадян України під час подій у Києві взимку 2013-2014 років, російського військово-терористичного вторгнення в АР Крим та Донбас, мусимо констатувати, що прибічників проросійських сил в Україні залишається ще багато. Підтвердження цьому – парламентські вибори 2014 року.

 

Згідно Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» вибори в АР Крим та Севастополі, а також у 9 округах Донецької та 6 округах Луганської областей не проводилися. Однак навіть без таких традиційно «проросійських» виборчих округів проросійський Опозиційний блок (ОБ), який є спадкоємцем Партії регіонів та злочинного режиму В. Януковича, під час виборів до парламенту набрав 9,43 %. В умовах фактичної війни, яку веде РФ проти України, результати парламентських виборів в окремих південних і східних областях варто оцінювати, як потенційно-загрозливі – такі, що показують рівень ймовірної небезпеки від регіонального сепаратизму. В окремих регіонах ОБ набрав: Запорізька обл. – 22, 18; Дніпропетровська обл. – 24, 27; Харківська обл. – 32, 16; Донецька обл. – 38, 69; Луганська обл. – 36, 59[1]. Такі цифри показують, що в разі розвитку надзвичайних подій – у цих регіонах є значним ризик сепаратизму, терактів, насильства, що неминуче супроводжуватимуться безпосереднім військовим вторгненням РФ. Про небезпеку втілення ідеї так званого «сухопутного коридору до Придністров’я», яку виношує В. Путін, вже неодноразово говорили українські та західні аналітики, чиновники, журналісти.

 

Саме тому вкрай важливе значення мають дослідження та діагностика політичних мотивів проросійського сегменту українського суспільства, а також його ментальні установки, що здатні впливати як на світоглядні орієнтири, так і на формування регіональної колективної ідентичності, докорінно відмінної від інших регіональних ідентичностей України.

 

Політика «повторної колонізації» РФ

Російська інтервенція та анексія значних територій України стала складовою нагнітання адміністрацією В. Путіна політики «глобального втручання», що була притаманна керівництву СРСР. Росія знову використовує ідеологічно-застарілі концепти, які їй допомагають позиціонувати себе як політико-економічну («цивілізаційну» – як полюблять говорити російські публіцисти) модель протидії глобалізації. Дослідник Т. Гундорова з позиції постколоніальної критики такий тиск Росії на колишні республіки Радянського Союзу слушно називає «повторною колонізацією»[2].

 

Імперська «повторна колонізація» РФ, фактично, здійснює декілька функцій:

1) відтворення великого імперського наративу (модернізація ідеологічного проекту «русскій мір»);

2) «вирівнювання» території впливу – спроба політичної мобілізації російськомовного населення на всьому пострадянському просторі, а не лише в Росії, зокрема на основі гібридної культурно-ідентичної моделі (російсько-імперсько-радянської);

3) запуск процесів «балканізації» на теренах колишніх периферій (вразі неможливості запровадити «вирівнювання території»); це неминуче здійснюється через військовий конфлікт: проголошення маргінальних сепаратистських «народних республік» (нещодавно анонс про застосування цієї технології РФ було зроблено щодо Латвії – «Латгальська народна республіка»).

Процес «повторної колонізації» не здійснюється в короткостроковій перспективі і реставратори російської імперії враховують ментальну складову цього процесу, зокрема систематично підживлюють інформаційним тиском та посиленим гуманітарним впливом. Структурно це нагадує типовий націотворчий процес, лише з посиленим штучним адмініструванням з боку влади РФ. Задіяна етнокультурна символіка, мова, комунікації, еклектична та суб’єктивна історична пам’ять, місцеві так звані еліти, які насправді є агентами російських спецслужб, масований російський інформаційний вплив, що передбачав вилучення будь-яких альтернативних джерел інформації для населення просепаратистських регіонів. Передусім, ця практика здійснюється через створення зон локальних конфліктів по усьому периметру колишнього імперського кордону: вирівнювання території через дестабілізацію периферій.

 

Однак, у цього процесу є зворотній бік медалі: з сучасних росіян та регіональних ідентичностей, орієнтованих на РФ, поступово виникає новий тип політичної ідентичності, заснований на символіці радянської імперії, що поступово витісняє російську етнічну та національну символіку. Фактично, ми є свідками занепаду етнонаціональної російської спільноти та її підміни імперською.

 

Можливість виникнення нової «російськомовної» нації на уламках СРСР та на основі етнічної російської нації прогнозували ще з часів падіння Берлінського муру. Це стосувалося самоідентифікації колишнього так званого «імперського» населення, яке користувалося російською мовою як рідною, але «культурою» цієї ідентичності стали символи радянського минулого. Такі спостереження зробив американський дослідник пострадянських націоналізмів Д. Лейтин. У 1994 році на засіданні Американської асоціації політології він зауважив, що з сучасних росіян та частково російськомовних країн-нащадків (колишніх радянських республік) утвориться нова «російськомовна» національність, відмінна від росіян. Згодом цю думку він розвинув у дослідженні, присвяченому експансії російської мови[3].

 

Те, що відбувається на Донбасі, є промовистою ілюстрацією до сказаного: кероване Кремлем «націотворення» на пострадянському просторі – це спроба сформувати на уламках колишніх радянських республік нову імперську спільноту. Будучи формально розрізненою (державні кордони, громадянство), ця спільнота матиме в осерді російськомовну «перезавантажено»-радянську культуру та міфологію, відповідно селекційну історичну пам’ять, а в політичному плані перебуватиме в мобілізаційній готовності до реставрації імперії.

 

Ще з перших днів розвалу СРСР російський науковий, політичний, аналітичний істеблішмент активно прописував неорадянськість як невід’ємну фазу історії Росії, як один із ключових етапів розгортання «євразійської цивілізації» (православно-фундаменталістської, імперської, гегемонічної). Фактично, це аналог імперської традиції, згідно з якого ключову роль у життєдіяльності та держави та суспільства повинна виконувати навіть не привілейована меншість, а жорстка й персоналізована влада. Щодо громадян, то така влада методично надсаджує їм пасивну модель поведінки, близьку мотивації людини з важким психологічним синдромом «завченої безпорадності». Феномен «завченої безпорадності» виникає тоді, коли людина постійно перебуває у стресовому середовищі і. врешті-решт, звикається з думкою, що від її волі та вміння нічого не залежить, а тому краще покладатися на долю та на «вищу силу» (в Російській імперії це був інституту царизму, а в радянські часи – вождізму).

 

Утім, на пострадянських теренах феномен «завченої безпорадності» став також складовою колективної ідентичності людей, які так і не вийшли з радянського минулого, а відтак до всіх актуальних процесів сьогодення ставляться з підозрою. Схоже відбулося з проросійським електоратом в Україні, який не сприймає проект Україна, його ціннісно-смислові основи, що невід’ємні від Європи. Саме цей сегмент на Донбасі виявився досить піддатливим матеріалом для інформаційної та пропагандистської експансії режиму В. Путіна.

 

Водночас, це стало причиною виникнення реваншистських регіональних політичних ідентичностей, на яких ґрунтується сепаратизм. Вони експлуатують переважно російські та радянські колективні знаки ідентифікації, які для них постають єдиним символічним полем, яке селекційно забарвлюється відповідною регіональною тематикою та краєзнавчим міфотворенням. Наприклад, терористична організація «ДНР» опирається як на більшовицьку каральну символіку, так і на короткочасну сепаратистську історію Донецько-Криворізької Радянської Республіки 1918 року.

 

Для того, щоб зруйнувати таке відверто вороже символічне поле в низці східних регіонів України, необхідні комплексні зусилля, що сформують нову гуманітарну, культурну, інформаційну архітектуру місцевого символічного поля. У теоретика постколоніалізму Г. Бгабги є спостереження щодо тих просторів, які виникають між різними національними ідентичностями. Він називає їх культурними гібридами, які розміщуються в «щілинах» між націями. Гібриди за допомогою мімікрії можуть пристосуватися до «гегемонізованого переписування євроцентру» (у випадку сепаратистів Донбасу – це Київ). Науковець стверджує, що гібридність із такої перспективи може виявитися станом, рівноважним відчуженню, станом бездомності[4].

 

У пострадянських реаліях «гібридна» ідентичність, зазвичай принципово російсько-центрична, розглядає Камчатку, Придністров’я, Севастополь, Кавказ як «дом родной», тобто весь колишній імперський простір мислить як єдиний, іншими словами – як безмежну бездомність, однорідний тотальний простір із елементами «регіонального екзотизму», за допомогою якого відбувалася підміна існування інших народів та націй.

 

У сучасному політико-правовому дискурсі Росії російськомовні гідридні ідентичності, що після розвалу СРСР опинилися в діаспорі, позиціонуються як соотечественники (рос.), за правами прирівнюючи їх до граждан (рос.). «Співвітчизники» – це ті, хто через ті чи інші історичні, політичні обставини мешкає в «недалекому зарубіжжі», однак залишається «колишнім підданим Росії», а «громадяни» – ті, хто має паспорт РФ. Логіка російської адміністрації багато в чому нагадує нацистську часів приєднання Судетської області Чехословаччини. Нацисти активно видавали чеським folksdeitsche (зарубіжним німцям) паспорти громадян Третього Рейху, що врешті й стало основою територіальної претензії Гітлера до Чехословаччини. Подібну стратегію сучасна Росія активно впроваджувала в Придністров’ї та в українському Криму, роздаючи громадянам свої паспорти. Результат – Крим анексовано і він перетворився в українську Судетську область.

 

Культура як чинник політичної протидії експансії

У таких умовах основним конкурентом актуальної української культури в низці східних регіонів України, в яких регіональні ідентичності орієнтовані на російський простір, постає експансивна культура Росії (масова культура, медіа, Рунет, телебачення тощо). Чимало російськомовних громадян України як канали комунікації та інформації використовують за старою звичкою переважно російські, що не може не пливати на світоглядні позиції.

 

Оскільки актуальна українська культура є ключовим суб’єктом соціальної дії та громадянського суспільства, то її представникам та інституціям доводиться займатися не лише демократизацією суспільства, свободою слова, правами людини, євроінтеграцією, формуванням основ креативної економіки, плюралістичним націєтворенням. Доводиться витрачати чимало зусиль на боротьбу з політичними атавізмами – реваншистськими ідентичностями, ціннісно-смислове підґрунтя яких базується на радянському минулому.

 

У методологічному плані помилковою є позиція Міністерства культури України, що культура повинна працювати винятково на потреби фронту, а державна підтримка має стосуватиметься лише тих проектів, що супроводжуватимуть діяльність армії. На перший погляд, така позиція може здатися патріотичною та викликати симпатію в людей із недостатнім критичним мисленням. Найбільша вада цієї позиції полягає в тому, що вона нездатна бачити культуру як чинник інноваційно-економічної діяльності, звужуючи її винятково до пропагандистських функцій, які, на думку очільників Міністерства культури України, можуть зміцнити ситуацію. Саме «розвиток», а не «зміцнення» насправді здатний посилити гуманітарну безпеку держави, особливо в східних регіонах України. Для того щоб щось зміцнювати, потрібно щось спершу створити.

 

Ситуація на Донбасі – це наслідок тривалої відсутності як українських культурних інституцій, так і зваженої та далекоглядної гуманітарної політики щодо регіону. Показовою є репліка українського письменника з Донбасу Сергія Жадана: «Нещодавно я виступав у Лисичанську. Питаю у людей: «Коли у вас тут востаннє були українські письменники?» А мені відповідають, що останнім українським письменником, який тут виступав, був Сосюра»[5]. Фактично, ми говоримо про великі території у складі України, які, на жаль, ніколи не належали до українського гуманітарного поля.

 

Наслідки цього очевидні. На Донбасі досі зберігається низький рівень освіти населення, управлінський колапс в органах місцевого самоврядування, інформаційна відірваність від життя України та від глобального світу. Не секрет, що населення без якісної освіти, а значить із примітивним критичним мисленням і примітивною політичною культурою – розглядається, як «слухняний» матеріал для розбудови неорадянщини. Таке населення, не маючи уявлень, як люди живуть у цивілізованому світі, опирається винятково на ностальгію за радянським минулим. Саме цього ефекту методично добивається «русскій мір» в ментальній поведінці та світоглядних позиціях російськомовного населення на всьому пострадянському просторі.

 

Тому державні органи влади повинні сприяти посиленню інформаційного, культурного та гуманітарного загалом впливу на депресивні та відчужені регіони, особливо у прифронтовій зоні. Вкрай важливою є така позиція, згідно з якої українська влада демонструватиме, що Україна не відвернулася від своїх громадян, навіть якщо вони переживають повну апатію до української держави та культури, що наша держава та суспільство є якісно відмінними за цінностями від «русского міра», який із собою нічого не несе, крім розрухи, що панує в Абхазії, Придністров’ї, на окупованих територіях Донбасу.

 

Водночас уже розгорнулася потужна громадська та волонтерська діяльність у сфері гуманітарної допомоги, медіа та культури щодо залучення депресивних і відчужених регіонів Донбасу до українського культурного та гуманітарного простору. Передусім, це активний і помітний медійний проект «Жива бібліотека Донбасу» порталу «Українська правда. Життя», в якому висвітлюється діяльність активних митців і культуртрегерів, вихідців із українського Донбасу. В проекті низки інтерв’ю з відомими людьми пропонується їхнє бачення соціокультурної та політичної ситуації в регіоні, його ідентичності. Заслуговує на увагу медійний проект «Громадського радіо» щодо висвітлення нагальних проблем Донбасу та окупованих територій.

 

Журналісти реалізують цей проект у формуванні тематичного контенту, розрахованого на східноукраїнського споживача, зокрема мешканців Донбасу. Завдяки низці передач, учасниками яких стали безпосередні учасники подій на Донбасі (народні депутати України, підприємці, митці, журналісти, волонтери, державні службовці, медики тощо), можна дізнатися про реальний стан справ у багатьох секторах життєдіяльності східних регіонів України, про які практично нема офіційних даних. Заслуговує на увагу також медійний експеримент програми «ТСН» (канал «1 + 1») – тематична газета для мешканців прифронтових та окупованих територій, у якій розповідається про правдиві, а не перекручені російською пропагандою, події на Донбасі, в Україні та світі. Водночас, низка впливових митців виступають із пропозиціями проведення у містах Донбасу потужних східноукраїнських мультимистецьких фестивалів, а також формують благодійні бібліотеки для дітей із цих регіонів.

 

Такі щорічні фестивалі, які здатні об’єднувати громадян усієї країни і в яких можуть брати участь представники різних регіонів, уже зараз слід проводити в прифронтових містах (Краматорськ, Слов’янськ, Сєверодонецьк, Маріуполь), а також у багатьох інших містах України, де є значним проросійський електорат: Запоріжжя, Харків, Одеса, Дніпропетровськ. Головна ідеологічна складова: для України всі її території та всіх громадяни є цінними і що ніхто не покинутий. Фактично, Україна чи не вперше прийде на власні східні території, чого раніше не відбувалося з огляду на мафіозну замкненість та проросійскість місцевих політико-економічних груп.

 

Висновки

  1. Політика «повторної колонізації» Росії на усьому пострадянському просторі насаджує «балканізацію», використовуючи проблемні регіональні ідентичності сусідніх країн. У таким умовах українська культура та суспільство змушені займатися не лише «інноваційно-модернізаційною» діяльністю, а й «оборонною» – засвоювати елементи безпекового мислення та протидіяти російському політико-інформаційному полю.
  2. На даному етапі українське громадянське суспільство приступило до формування активного культурно-інформаційного поля для відчужених східних регіонів України. Українська влада повинна не лише підтримати такий процес, а й стати його активним учасником і партнером.
  3. Важливою соціальною та інноваційною складовою культури, особливо в умовах війни та необхідності зміцнення українського культурного та гуманітарного поля, має стати розвиток українських культурних індустрій (кіно, театр, книжки, музика, арт-ринок тощо), які крім економічної доцільності, відіграватимуть і важливу пропагандистську роль.

Це передбачає максимальну лібералізації ведення бізнесу, що має справу з українським культурним контентом та інформаційним супроводом культури. Логіка тут проста: витіснення російського культурного та пропагандистського продукту, шкідливого та людиноненависницького у своїй основі, необхідно буде заміняти українським якісним контентом. Потрібно створити сприятливі умови для суб’єктів культурної та підприємницької діяльності, які виробляють український культурний продукт. Стратегія «лише захисту», яку пропонує Міністерство культури України, замість стратегії «максимального розвитку» виявиться в такому контексті недостатньо ефективною.

 

Пропозиції

    1. Міністерству культури України доцільно розглянути можливість організації та проведення (виступити партнером наявних) східноукраїнських мультикультурних фестивалів (література, музика, театр тощо) за участю українських митців із різних регіонів: передусім у містах Слов’янськ, Сєверодонецьк, Маріуполь. Перспективним є розвиток і перетворення цих заходів у щорічні культурно-креативні майданчики, що діятимуть у цих містах і поступово інтегруватимуть їх у загальноукраїнський культурний простір.

     

    2. Вагомим кроком Міністерства культури України може бути організаційна та інформаційна підтримка для подальшого розвитку вже діючих українських культурних та мистецьких фестивалів у південних та східних областях. Їх значення в умовах війни необхідно доносити до мешканців регіонів, де є значним відсоток проросійських прихильників.

     

    Держава може стати партнером таких впливових акцій, як щорічний фестиваль «Махно-фест» (м. Гуляйполе), щорічний етнографічний та музичний фестиваль «Печенізьке поле» (м. Харків), всеукраїнський козацький фестиваль «Покрова на Хортиці» (м. Запоріжжя), міжнародний музичний фестиваль The Best City.UA (м. Дніпропетровськ), всеукраїнський фестиваль мод та музичний фестиваль «Таврійське джерело» (м. Нова Каховка). Такі фестивалі є відчутним соціальним чинником у житті міст і наповнюють міський бюджет коштами гостей.

     

    Нарощення потужностей східно-, південно- і центрально-українських музичних, мистецьких, літературних фестивалів, з одного боку, сприятиме посиленню туристичного бізнесу в регіонах, а з іншого – інтеграції російськомовних міст в український культурний та гуманітарний простір. Варто наголосити, що в символічному та культурному плані укріплення лінії «Харків – Дніпропетровськ – Запоріжжя – Херсон – Одеса» потребує не менших зусиль, як і укріплення прифронтових територій.

      3. Міністерству інформаційної політики України доцільно звернути увагу на прифронтові території та посилювати через медіа висвітлення їх не лише соціального, а й культурного та гуманітарного життя.

        Вагомим пріоритетом щодо східноукраїнських регіонів повинна стати державницька інформаційна політика, яка, з одного боку, передбачатиме врахування культурних інтересів російськомовного населення, а з іншого – пропонувати такі сенси, що сприятимуть культурній та гуманітарній загалом інтеграції цих регіонів в загальноукраїнський контекст.

        Можливою альтернативою до російських каналів інформації та пропаганди можуть стати російськомовні українські медіа, розраховані на цільову російськомовну аудиторію прифронтових територій України. Потреба принаймні в такій масовій газеті та телеканалі стає все далі очевиднішою: варто здійснювати поступову та обережну ціннісно-смислову переорієнтацію проблемного електорату з цінностей «русского міра» на цінності демократичної та європейської України.

          4. Міністерству культури України, Міністерству освіти та науки України, Міністерству молоді та спорту України доцільно посилити політику відкриття України для мешканців відчужених регіонів, які недостатньо обізнані з іншими регіонами країни.

            Потужним чинником деідеологізації впливу «русского міра» може стати трудове, освітнє та туристичне переміщення східноукраїнського населення в країні. Потрібно в більших кількостях запроваджувати програми (та розвивати наявні), що дозволяють дітям, студентам, молоді, працездатним громадянам з прифронтових територій відвідувати західноукраїнські регіони. В уяві багатьох людей, що раніше знаходилися в ідеологічно-інформаційних лещатах «русского міра» виникатимуть природні порівняння й вони розумітимуть, що українське – це може бути краще, ефективніше, людяніше та відкрите для всього цивілізованого світу.

            Такі програми доцільно запроваджувати на рівні дошкільних, шкільних закладів освіти, на рівні художніх і музичних шкіл, культурних гуртків і товариств, щоб громадяни України з різних регіонів могли обмінюватися досвідом за інтересами (наприклад, діти зі східноукраїнських художніх шкіл відвідують своїх ровесників у художніх школах Західної України). Перспективною також є співпраця з волонтерськими структурами та благодійними фондами, які вже займаються подібною діяльністю.

              5. Міністерству оборони України доцільно посилити культурно-інформаційну роботу з призовниками, зокрема зі східних регіонів України, які раніше перебували в полі посиленого впливу «русского міра».

                Перспективною виглядає співпраця з українськими письменниками, музикантами, художниками, інтелектуалами. Необхідно запрошувати їх в армійські підрозділи для виступів перед військовою аудиторією. Блискучим прикладом такої співпраці в прифронтовій зоні може бути благодійна діяльність гурту української історичної музики та співу «Козацька хорея» та митця Тараса Компаніченка за участю Фонду оборони України.

                  6. Кабінету Міністрів України доцільно запустити мережу безкоштовних курсів вивчення української мови у всіх південних і східних областях. На першому етапі можлива допомога волонтерських організацій.

                    Відділ гуманітарної безпеки

                    (А.О. Астаф’єв)

                    № 19, Серія «Гуманітарний розвиток»



                     

                     

                    [1] Позачергові вибори народних депутатів України 26 жовтня 2014 року [Електронний ресурс] // Центральна Виборча комісія. Офіційний веб-сервер. – Режим доступу: http://www.cvk.gov.ua/info/protokol_bmvo_ndu_26102014.pdf

                    [2] Гундорова Т. «Внутрішня колонізація» – повторна колонізація / Тамара Гундорова // Критика. – 2011. – ч. 9–10 (167–168). – С. 23–26.

                    [3] Laitin D. Identity in Formation : The Russian-Speaking Populations in the Near Abroad / David D. Laitin. – Ithaca : Cornell University Press, 1998. – 418 pp. – (The Wilder House Series in Politics, History, and Culture) – P. 263

                    [4] Цит. за: Пітерзе Я. Глобалізація та гібридизація / Ян Недервеєн Пітерзе // Глобальні модерності / за ред. М. Фезерстоуна, С. Леша, Р. Робертсона ; [пер. з англ. Т. Цимбала]. – К. : Ніка-Центр, 2008. – С. 73–105.

                    [5] Див.: Cultprostir.ua [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://cultprostir.com.ua/uk/post/p-yat-ipostasey-sergiya-zhadana