"Цілісність гуманітарного простору України як об'єкт національної безпеки держави". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці проаналізовано стан та завдання розвитку гуманітарної сфери українського суспільства як смислотворчої реальності, яка детермінує всі сфери життєдіяльності соціуму. Основний акцент робиться на забезпеченні цілісності українського гуманітарного простору як завдання національної безпеки держави – шлях до суспільної консолідації політичних, господарських, культурних інституцій, що формують єдиний національний простір України.

 

ЦІЛІСНІТЬ ГУМАНІТАРНОГО ПРОСТОРУ УКРАЇНИ ЯК ОБ’ЄКТ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ ДЕРЖАВИ

 

Національний гуманітарний простір є середовищем, завдяки якому виробляється та функціонує система ідей, цінностей, ідеалів, міфів, стереотипів, образів, що впливають на свідомість людей, і, таким чином, визначають напрями поступу нації та держави. Саме тому так послідовно, цілеспрямовано розбудовують і захищають від різноманітних впливів свій власний гуманітарний простір розвинені держави світу, або ті, що претендують бути такими. Його цілісність виступає запорукою національної безпеки, суверенітету та територіальної цілісності країни. Цей складний духовно-ціннісний комплекс формується взаємодією систем освіти, культури, виховання, науки, засобів масової інформації, у цьому просторі функціонує історична пам'ять, розгортаються конкуруючі ідеології, які борються за вплив на суспільну свідомість.

 

Порушення цілісності й повноти національного гуманітарного простору обумовлює істотні відмінності у системах цінностей, політичних орієнтаціях громадян, їх виборах джерел культурно-дозвіллєвої та суспільно-політичної інформації, які презентують різні сегменти цього простору. Ці відмінності можуть формувати образ «Іншого» або «Чужого», спроектованого на стереотипного мешканця іншого регіону або члена іншої соціальної групи, утворювати в масовій свідомості підґрунтя для міжрегіональних, міжетнічних конфліктів, аж до глибоких «цивілізаційних розламів», що зараз спостерігається в окремих районах Донецької та Луганської областей і в Криму.

 

Відновлення незалежності України створило передумови для формування цілісного національного гуманітарного простору. В гуманітарній сфері розпочались складні й неоднозначні трансформаційні процеси. В широкому сенсі вони характеризувалися демонтажем тоталітарної ідеологічної системи, наслідком чого стала загальна криза традиційної для радянського суспільства системи цінностей і культурних практик.

 

Проте політика незалежної Української Держави довгі роки характеризувалася «недооцінкою» гуманітарного чинника консолідації нації та його безпекового виміру. Зокрема, не вдалося реалізувати розроблений науковцями (в тому числі й НІСД) та фахівцями проект Концепції розвитку гуманітарної сфери в Україні 2001 року та проект Концепції гуманітарного розвитку України 2008 pоку, низку інших програмних документів гуманітарного спрямування.

 

Головною причиною такого становища є те, що фактично всі уряди України пов’язували гуманітарну сферу з соціальною, тобто насамперед із покращанням соціального захисту населення, не враховуючи того, що ці сфери, хоча і тісно взаємопов’язані, але водночас не є тотожними, оскільки гуманітарна сфера – це передусім смислотворча, ідейна, ціннісна сфера. Гуманітарний простір охоплює сфери мистецької, культурно-просвітницької, культурно-дозвіллєвої діяльності (професійної та аматорської), ефірний простір електронних мас-медіа, національний ринок друкованих ЗМІ, книговидання та книгорозповсюдження, інші культурно-мистецькі продукти та послуги, а також суміжні сфери – освіту, науку, діяльність структур громадянського суспільства, державно-церковні відносини.

 

Незважаючи на наявність значної кількості чинних нормативно-правових актів (законів України, постанов Верховної Ради України, указів Президента України, розпоряджень Кабінету Міністрів України та інших центральних органів виконавчої влади), в Україні відсутній окремий системний правовий акт, який би визначав концептуальні засади державної гуманітарної політики і на який могли би спиратися органи державної влади всіх рівнів на всій території України у процесі впровадження цієї політики.

 

У результаті політики фрагментизації гуманітарного простору за мовною, етнокультурною, конфесійною ознаками, та взаємної культурно-інформаційної ізольованості різних регіонів гуманітарна мапа України набула чітко окресленого просторового виміру.

 

Сформований суто український простір Заходу та Центру України сьогодні сягає Сумщини на північному сході та Кіровограда на півдні. В Донецькому ж регіоні та Криму внаслідок відсутності за часи незалежності єдиної державної політики формування гуманітарного простору країни, зусиль адептів «русского мира» сформувався міф про спільну з Росію ідентичність несумісну з українськими цінностями, що й стало ідеологічною основою поширення тут проросійських настроїв та утворення квазіреспублік.

 

Як вважають деякі дослідники навіть самі терміни «донецькі» та «Донбас» – це частина підготовки військового вторгнення Кремля в Україну, план демонізації Донбасу. Вони повинні були переконати Україну, а потім Європу та світ, що в цьому регіоні живуть принципово інші люди, якісь «донецькі».

 

Хоча ця територіальна ідентичність є реліктом індустріального суспільства, яка тут була «прив’язана» до гірничодобувної та металургійної  промисловості, в той час як всі цивілізовані нації реалізують ідентичність засновану переважно на гуманітарних цінностях. На думку деяких українських науковців прив’язка національної ідентичності до території є також неправильним підходом. Тому, як вони вважають, відмова від територіальної ідентифікації означає таке самовизначення, коли важлива не територія та «індустріальне залізо», а люди, ідентичністю яких є перспектива революційної України [1].

 

Очевидно, що таке визначання ґрунтується на аналізі тенденцій розгортання третьої промислової революції у світі, яка не може не зачіпати і Україну. Третя промислова революція характеризується широким впровадженням адитивного виробництва (це, передусім, широке запровадження у промисловості 3D друку, що заощаджує на відміну від поточного субтрактивного виробництва, яким є нинішнє традиційне виробництво, до 90 % вихідного матеріалу) і широким застосуванням замінників металу під час виробництва промислової продукції [2].

 

Природно, що згортання гірничодобувної та металургійної промисловості Донбасу (як і у цілому у світі) матиме не тільки значні непередбачувані економічні наслідки для країни, але і соціально-політичні та світоглядні виклики для мешканців Сходу України, їх способу життя. Перш за все, регіональна ідентичність втратить свою основоположну засаду – залежність від території, яка забезпечує всі потреби людини, що є, окрім всього іншого, основою формування установок патерналізму. Теж саме стосується й Криму, моноекономіка якого була повністю підпорядкована невибагливим запитам радянської людини.

 

Донецьку ідентичність окрім вказаного, сформувало також маскулінне образотворче мистецтво, герої якого – шахтарі, металурги, хіміки – люди, які «кують» економічну могутність держави і не «женуть порожняк». Достатньо поглянути на картини, наприклад, Г. Отченашка («Після плавки»), Г. Тишкевича («Молодіжна будова»), М. Попова («Старий доменщик»), О. Лимарьова («Оператори блюмінга») та інших, щоби проникнутися гордістю за робітничий клас Донбасу, який був «становим хребтом» економіки України.

 

Очевидно, що безпекова проблема в тому, що за часи незалежності більшість державних інституцій і правлячих партій не «бачила» загроз українській ідентичності на зрусифікованих територіях України і не розробляли практик щодо їх нейтралізації. А патріотичні політичні партії (Рух, УРП та ін.) і громадські організації не мали достатнього потенціалу щоби змінити ситуацію. Тому часто питання регіональної ідентичності піднімалося лише у контексті чергових політичних спекуляцій. Проблема Донбасу, який бачить своє майбутнє у складі України – насамперед ментальна, тобто проблема сприйняття єдності гуманітарного простору як простору українського способу буття незалежно від регіону, етнічності, віросповідань, особливостей світогляду, геополітичних орієнтацій тощо.

 

Мешканцям тимчасово окупованих територій треба зрозуміти, що «ДНР», «ЛНР», «Новоросія», «Кримський федеральний округ» потрібні Путіну і його оточенню виключно як інструмент утримання нашої держави в орбіті внутрішньої та зовнішньої агресивної політики російської імперії.

 

Багато наших громадян розуміють згубність розриву єдиного гуманітарного простору України, орієнтацію на примари «русского мира», небезпеку утворення якихось квазіреспублік. Як показують соціологічні дослідження за останні місяці 2015 року суттєво виросла українська громадянська самоідентифікація населення – до 75 % опитаних – і, що важливо, її зростання відбулося саме на Сході та Півдні України за рахунок російськомовного населення. Відносно статусу Донецька та Луганська більшість респондентів вважають, що вони повинні залишатися обласними центрами у складі України (51 %). Автономію Донбасу у складі України підтримують не більше 20 %. Лише незначна кількість опитаних підтримують незалежність або приєднання Донбасу до Росії (6 % і 4 % відповідно).

 

Окрім регіональної, суттєвою загрозою національній безпеці держави є соціально-стратифікаційна фрагментація гуманітарного простору України. Стосовно ставлення до українських соціокультурних цінностей у багатьох великих містах Сходу України сформувалися дві майже рівновеликі групи населення: активні прихильники розбудови української нації і держави та «ватніки» (переважно малоосвічені люди із пострадянською ментальністю, агресивно налаштовані до всього, що не вписується в їхнє уявлення про те, «як має бути»). Існують також відверті вороги Української Держави, її незалежності та суверенітету.

 

Яскравим прикладом існування двох цих реальностей – проукраїнської та антиукраїнської є Харків. Український, вільний, проєвропейський Харків існує окремо, в різних вимірах із совковою, сірою, переляканою «першою столицею», як ще за комуністичних часів звикли називати своє місто не дуже достойні нащадки вільнолюбивого Сковороди. Геометрія духу паралельних світів, що ніколи не перетинаються, особливо яскраво виявляється у гуманітарній сфері.

 

На півторамільйонний мегаполіс є лише кілька українських храмів, мистецьких майданчиків, острівців сучасного європейського кіно, модернових театральних студій, музичних гуртів, що відверто демонструють свою громадянську позицію. Зараз також майже неможливо натрапити в місті на українські газети, книжки, програми на місцевих телеканалах, масштабні патріотичні акції.

 

Очевидно, що сьогодні таким містам Сходу України не вистачає державницьки налаштованих лідерів, відповідального бізнесу, креативного мислення, критичної маси пасіонаріїв, моральних авторитетів, яскравих митців та багато іншого, щоби об’єднати ці паралельні світи на засадах україноцентричних цінностей. Вагомим підґрунтям такого об’єднання може бути толерантність, неприйняття будь-яких форм насильства, різновекторна героїчна історія, безпідставна претензійність на виключність свого буття, прикордонна ментальність з усіма її плюсами та мінусами.

 

Суб’єктами формування національного гуманітарного простору є: творці культурно-мистецьких цінностей – професійні митці та аматори, літератори, працівники різноманітних установ культури; виробники і розповсюджувачі культурно-мистецької продукції та послуг – заклади культури і мистецькі (виконавські) колективи, видавництва, кіностудії, студії звукозапису тощо; канали та мережі культурної комунікації – засоби масової інформації (преса, телерадіоорганізації, Інтернет-видання), а також мережі театрально-видовищних і концертних установ, бібліотек, книгарень, галерей, виставкових залів, кінотеатрів, музичних крамниць тощо.

 

Проте, головним суб’єктом забезпечення цілісності гуманітарного простору країни є держава в особі її органів влади і політик, котрі визначають єдині правила функціонування та розвитку гуманітарної сфери. Саме брак таких правил детермінує появу лакун, у яких формуються не громадяни з українською національною свідомістю, а населення, яке ідентифікує себе з іншими державами. До цього варто додати відсутність консолідації еліти, насамперед, політико-управлінської навколо україноцентричних цінностей, що викликає різне бачення проблем гуманітарної сфери, коли з приходом до влади тих чи інших політичних сил розв’язуються лише окремі проблеми гуманітарного розвитку, залежно від певних політичних уподобань чи потреб.

 

Головним викликом гуманітарній безпеці є те, що Українська Держава не обмежує присутність у національному інформаційному просторі російських ЗМІ, котрі цілеспрямовано та агресивно розмивають національну ідентичність, солідарність і патріотизм громадян, формують сепаратистські та екстремістські настрої. У цьому ж напрямі «працюють» і сепаратистські ЗМІ. Наприклад, на території російсько-терористичної «ДНР» видається купа місцевих газет зразка «Донецька республіка», «Новоросія» чи «Мирний Донбас» із тиражами, які стартують із 50 тисяч примірників, головним меседжами яких є те, що «на Україні все погано, а в Республіці – добре. Ну, і в Росії теж усе добре, тому на Республіку чекає світле майбутнє».

 

Прикро, що і на звільнених від російсько-терористичних банд українських територіях продовжує домінувати російський окупаційний інформаційний продукт. Так, наприклад, на ще в лютому 2015 року з 37-ми телеканалів у Маріуполі 35 було російських і лише 2 – українські.

 

Як показує моніторинг (громадянський рух «Відсіч» у рамках ініціативи «Бойкот російського кіно») ефіру десяти українських телеканалів – «Україна», «Інтер», НТН, ICTV, 1+1, 2+2, СТБ, «Новий», ТЕТ, К1 – незважаючи на те, що відповідний закон про часткову заборону російських фільмів і серіалів набув чинності 4 червня ц. р., частка російського контенту на українському ТБ усе ще залишається занадто великою. Як і раніше, лідерами за обсягами російського контенту є телеканали «Інтер» (75 % російського контенту), «Україна» (61 %) та НТН (50 %). Загалом, на російську продукцію припадає майже третина ефірного часу. І саме цей продукт показують у прайм-тайм, наголошують активісти.

 

Майже катастрофічним залишається становище української мови на українському телебаченні, вважають автори дослідження. Якщо восени 2014 року було зафіксовано 29 % україномовного контенту, то нині його частка навіть зменшилася до 28 %. І це попри часткову заборону російського контенту (!), яка мала б спонукати телеканали збільшити частку українського мовлення. Таким чином, на українське мовлення припадає менше третини телеефіру [3].

 

Хоча згідно з результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року, понад дві третини українців (67,5 %) вважають українську мову рідною. І як показують різні соціологічні дослідження, майже 60 % респондентів усе таки ідентифікують себе насамперед із українською культурною традицією, лише до 13 % – радянською, біля 10 % – російською і 7 % – європейською.

 

Головною причиною цих викликів та загроз національній безпеці держави є відсутність в Україні державницької ідеології, заснованої на україноцентричній системі цінностей, яку поділяла би переважна більшість громадян і яка б об’єднувала суспільство.

 

Про те, що жодна з ідеологій не може бути державною попіклувалися ще перші очільники України, які ввели це положення в її Конституцію. Однак відсутність національної самоідентифікації держави має своїм наслідком те, що російські окупанти для більшості українців і досі залишаються якщо не братами, то ворогами «через непорозуміння». У суспільстві без ідеології справжніми ворогами є лише ті, хто скоїв зло безпосередньо тобі або твоїм рідним та близьким. Тому дієвий націоналізм це не тільки гарантовано патріотичне керівництво держави. Це й повна консолідація нації перед загрозою зовнішньої агресії. Крім того, протистояти російській пропаганді, вибудовувати успішну контрпропаганду можна лише на основі національної ідеології, бо сама  пропаганда не виникає на порожньому місці. Вона може бути лише породженням системи національних цінностей.

 

Гуманітарна політика Української Держави за роки незалежності виявилась ефективною лише на окремих локальних напрямах, не вплинувши на загальну структуру та якість національного гуманітарного простору, забезпечення цілісності якого є пріоритетним завданням національної безпеки держави. Тому державній владі, українському суспільству доведеться докласти багато зусиль, щоби подолати фрагментизацію гуманітарної сфери України, реінтегрувати тимчасово окуповані території та анексований Крим в український соціокультурний простір.

 

Висновки

  1. Відсутність цілісності й повноти гуманітарного простору визначає в сучасних умовах ціннісно-світоглядне розшарування українського суспільства, поширення сепаратистських настроїв та практик, негативно позначається на забезпеченні національної єдності та соборності Української Держави, становить суттєву загрозу її національній безпеці. Послідовне впровадження державної гуманітарної політики, котра у своїй основі спиратиметься на національно-культурні, історичні традиції Українського народу, сучасні соціально-економічні, політичні й соціокультурні реалії, сприятиме формуванню національної ідентичності, консолідації суспільства.
  2. Потрібно глибоко усвідомити, що реінтегрувати території, котрі постраждали від зовнішньої агресії, до українського гуманітарного і культурного простору не вдасться винятково за допомогою силових дій. Необхідна цілеспрямована системна інформаційно-культурна політика, яка би стимулювала активний процес соціальної, політичної, ментальної інтеграції населення цих територій в український соціум.
  3. Цілісність гуманітарного простору держави потребує загальнонаціонального культурно-комунікаційного середовища, що забезпечується пріоритетом функціонуванням української мови та мережі ефективних каналів культурних зв’язків, що охоплюють усе суспільство. Саме у ході комунікації у єдиному мовно-культурному просторі відбувається національна консолідація, твориться національна ідентичність. Отже, національний гуманітарний простір можна визначити як сукупність сфер cуспільно-культурної діяльності, котрі повною мірою здатні забезпечувати культурні й мовні потреби громадян України.
  4. Формування та забезпечення цілісності й повноти українського гуманітарного простору має бути віднесене до найважливіших національних завдань. Воно має шанс бути успішно вирішеним за умови широкого суспільного консенсусу та адекватних цілеспрямованих зусиль усіх гілок державної влади, структур громадянського суспільства, культурно-мистецької громадськості України.
  5. У контексті впровадження реформи з децентралізації державного управління громадам варто надати можливості самостійно вирішувати проблеми збереження місцевих національно-культурних та етнографічних традицій, визначати шляхи розвитку закладів культури. За центральною владою мають бути закріплені повноваження з реалізації загальнодержавних програм культурного поступу та утримання об’єктів національного значення. Водночас децентралізація не повинна бути засобом політичних спекуляцій і загрожувати  єдності та цілісності гуманітарного  простору країни.

Рекомендації

  1. Кабінету Міністрів України за участі НАН України та Національного інституту стратегічних досліджень необхідно доопрацювати та прийняти Концепцію гуманітарного розвитку України, в якій забезпечення єдності та цілісності гуманітарного простору було б визначено пріоритетом національної безпеки держави. Стрижнем Концепції повинно стати визначення ціннісних орієнтирів суспільного розвитку в умовах економічної кризи і зовнішньої агресії, встановлення перешкод розповсюдженню деструктивних ідеологічних установок у громадській свідомості, сприяння формуванню українських державницьких цінностей.
  2. Кабінету Міністрів України доцільно розробити цільову програму щодо створення українського «бренду» кожного регіону, зокрема в процесі реалізації законів України про декомунізацію. Відтворення реальної історії та історичних легенд і міфів рідного краю, свят, віднайдення героїв-патріотів регіонального рівня і популяризація їх діяльності, природних та історичних пам’яток тощо – такі напрямки мають стати центрами гуртування історичної української пам’яті і пріоритетами культурної та гуманітарної політики держави.
  3. Міністерству інформаційної політки України необхідно розробити план щодо відновлення українського контролю в інформаційному просторі на тимчасово окупованих териториторіях як умови перемоги у війні ідентичностей. Вирішення цієї проблеми повинно бути першочерговим завданням новоствореного Міністерства інформаційної політики України.
  4. Обласним державним адміністраціям необхідно створити аналітичні групи щодо вивчення громадської думки, які також відслідковуватимуть гуманітарну ситуацію в регіоні та надаватимуть рекомендації щодо нейтралізації загроз і викликів національній безпеці держави, що можуть продукуватися у цій сфері.
  5. Міністерству оборони України та Міністерству освіти й науки України необхідно розробити концепцію гуманітарної складової національно-патріотичного виховання у військових формуваннях України, яке має здійснюватися на національно-історичних засадах і традиціях Українського народу та стати суттєвою перешкодою розповсюдження нігілістичних і пацифістських настроїв серед населення. Навіть багато українських військових та силовиків донедавна не могли собі уявити, що основним ворогом України є Росія, і що саме з Росією доведеться воювати.
  6. Міністерству культури України доцільно підготувати законопроект про гуманітарну і культурну діяльність в окремих районах Донецької та Луганської областей, де передбачити чіткий алгоритм щодо забезпечення культурних, інформаційних та гуманітарних потреб громадян України в умовах зовнішньої агресії. Водночас запровадити практику пріоритетної підтримки україноцентричних культурних проектів, комплектувати місцеві бібліотеки якісною українською літературою, насамперед, художньою та історичною, наповнити радіо, телебачення та інші медіа, поширені у російськомовних регіонах країни, україномовним і російськомовним контентом патріотичного та проєвропейського змісту.

Відділ гуманітарної безпеки

(М. Т. Степико)

№ 22, Серія «Гуманітарний розвиток»

 

 

Джерела

    1. Дацюк С. Дискуссии о роли Украины в мире. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.globalaffairs.ru/ukraine_crysis/Diskussii-o-roli-Ukrainy-v-m…

      2. Гаврилишин Б. Есть ли будущее в отечественной металлургии. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://nv.ua/opinion/danylyshyn/Est-li-budushchee-u-otechestvennoy-meta…

        3. Частка російського контенту на українському ТБ залишається великою [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zaxid.net/news/showNews.do?chastka_rosiyskogo_kontentu_na_ukrayi…