"Стратегічний наратив": до проблеми реалізації сутнісної складової стратегічних комунікацій в Україні". Аналітична записка

З 2015 року [1] в Україні формується система стратегічних комунікацій.
На сьогоднішній день ключові проблеми її створення полягають, здебільшого, у нормативно-правовій та структурно-функціональній площині. До сьогодні відсутні офіційні документи які визначають статус стратегічних комунікацій, державну політику щодо них, а також лише частково сформований організаційний механізм, який і має стати основою для системи стратегічних комунікацій в Україні.

 

Водночас, у ще більш складному стані знаходиться методичне та організаційне опрацювання одного з ключових питань стратегічних комунікацій – формування та використання стратегічного наративу. Стратегічний наратив є осьовим контентним елементом всієї інформаційної (в т.ч. – пропагандистської) діяльності держави і на його утвердження в цільових аудиторіях (внутрішніх чи зовнішніх) і спрямовується діяльність всіх комунікативних можливостей держави.

 

Проблемою залишається те, що до сьогодні відсутнє єдине розуміння самої концепції стратегічного наративу. Вочевидь, сам стратегічний наратив є варіацією так-званого «гранд-наративу», який як цілісна ідея, поряд із «малими наративами», був запропонований ще у 80-х роках 20-го століття французьким філософом-постмодерністом Ж. Лаканом.

 

В загальному сенсі стратегічний наратив – це макророзповідь. В іншому варіанті (в т.ч. – як його розумів Ж. Лакан) це основа ідеології (оскільки де-факто ідеологія втілюється у розповідях про світ, у певній системі пояснення цього світу, причинно-наслідкових зв’язків цього світу тощо). Виходячи з цього, механізми втілення стратегічного наративу можуть бути найрізноманітнішими і реалізуватись у майже всіх сферах, де держава вважає, що має бути досягнуто певне спільне розуміння процесів, відношення до процесів чи подій.

 

Довідково:

Варто зауважити, що крім стратегічних наративів є ще і «малі наративи», які на думку того ж Ж. Лакана виконували щодо стратегічних наративів деструктивну роль. Для пояснення свого підходу він проводив аналогію із науковими дослідженнями, коли панівна парадигма (стратегічний наратив) постійно атакується малими наративами, які вказують на межі стратегічного наративу у поясненні тих чи інших процесів. Відповідно, логічним наслідком постійного зіткнення стратегічного наративу та множини малих має стати знищення (деконструкція) стратегічного.

 

З цього випливає логічний наслідок, що якщо стратегічний наратив слід сприймати як здебільшого позитивістсько-захисну концепцію інформаційної роботи (пояснення власних дій, формування певного уявлення про світ), то малі наративи – це суто «атакуючий» варіант комунікативної діяльності, спрямований на цілеспрямоване знищення ворожих наративів (в українських реаліях таким, наприклад, є концепт «Руського міра»). Це обумовлює необхідність більш докладного аналізу ідеї малих наративів, однак це знаходиться поза межами даного матеріалу.

 

Підходи до ідеї стратегічного наративу досить багатоманітні. Один з таких визначає стратегічний наратив як базову конструкцію, яка встановлює початкову ситуацію або порядок, проблему яка знищує цей порядок та рішення, яке має відновити порядок[2]. Схожий підхід до стратегічного наративу полягає в тому, що наратив, це та комунікативна складова, яка дозволяє суспільству зрозуміти де воно знаходиться та куди воно має рухатись [3]. Ще один підхід до наративу пропонують фахівці Міністерства оборони США: «Ключова складова наративу встановлює причини та бажані результати конфлікту у термінах, що зрозумілі відповідним аудиторіям (relevant publics) »[4]. Тобто мова все ж йде про ефективне пояснення своєї «історії» визначеним цільовим аудиторіям.

 

Якщо наукові розвідки з питань стратегічних наративів відносно поширені, то актуальною проблемою постає їх адаптація для потреб суб’єктів системи стратегічних комунікацій у їх практичній діяльності.

 

Зокрема, досі не вирішеними залишаються питання якою мірою має бути формалізований (викладений) стратегічний наратив, наскільки він має бути конкретний та в якій формі зафіксований (а також – в якому типі документу має відбутись таке фіксування). Ще однією проблемою, яка ускладнює пошук практичних рішень у цій сфері є дискусія [5] щодо того, якою мірою стратегічний наратив взагалі пов’язаний із стратегічними цілями держави. В окремих випадках складається враження, що деякі з теоретиків пропонують розуміти стратегічний наратив як самостійний (паралельний) елемент, який не має прямої кореляції із безпековими стратегічними завданням держави (що, вочевидь, є неправильним).

 

Досвід західних держав в цьому питанні є або слабко висвітленим, або мало придатним для України. Наприклад, незважаючи на масштабність досліджень питань стратегічних комунікацій в межах НАТО, є обґрунтовані сумніви, що саме пропозиції Альянсу повною мірою можуть бути адаптовані в Україні (адже сама структура Альянсу та виклики з якими він стикається відрізняється від аналогічних параметрів в Україні). На противагу цьому Україна більшою мірою була б зацікавлена у безпосередньому опрацюванні досвіду здійснення стратегічних комунікацій на національному рівні, при чому - держав із схожою моделлю управління.

 

Наразі відкриті документи щодо роботи із стратегічними наративами на практичному рівні доступні лише щодо практик ЗС США. Зокрема, це «Commander’s Handbook for Strategic Communication and Communication Strategy», CHSCCS [6] (у статусі найкращих практик) та «Commander’s Communication Synchronization», CCS [7] (у статусі Joint Doctrine Notes [8]).

 

Хоча обидва документи і стосуються виключно комунікування Збройних сил США, однак містять важливі елементи, які варто враховувати і при виробленні загальнодержавної моделі стратегічних комунікацій в Україні. Зокрема, CCS відмічає, що армія комунікує весь час: «все що роблять Збройні сили посилає повідомлення. Операції Збройних сил, смертельні та несмертельні дії, стратегії, політики, плани. Наші дії посилають чіткий сигнал багатьом групам». І це, в свою чергу, потребує синхронізації комунікативних дій ЗС США.

 

Цікаво, що цей же документ прямо каже про можливі джерела стратегічного наративу та тем (themes) Уряду Сполучених Штатів: «Стратегічний наратив Уряду США має бути включений в документи прямого планування (direct planning) таких як попереднє розпорядження [9], наказ щодо підвищення готовності [10] чи у Керівництві для працівників Сил (Guidance for Employment of the Force). Тим не менш, якщо вони не готові, планувальники комунікації можуть використовувати такі ресурси як президентські виступи (Presidential speeches), постанови Уряду (USG agency statements) та інші перевірені матеріали». Як варіант, одним з джерел стратегічних наративів пропонуються матеріали Спільного міжвідомчого інформаційного центру (JIIC, Joint and Interagency Information Center), куди входять представники різних державних структур [11].

 

Така позиція може бути цілком затребувана і в Україні. Тим більше, що на думку фахівців НАТО «стратегічний наратив це історія яку організація розповідає для комунікування про її цілі, бажання та наміри. Ефективний стратегічний наратив повинен відображати реальну стратегію, яка, в свою чергу належним чином врівноважує цілі, шляхи і засоби» [12] її досягнення. Вочевидь, поточні виступи президента чи уряду (урядовців) не можуть бути довготривалою основою для формування стратегічного наративу (оскільки часто залежать від ситуативних потреб політичного характеру). Однак дійсно концептуальні безпекові документи (на кшталт Стратегії національної безпеки чи Воєнної доктрини України) є саме тим потенційним джерелом, яке визначає реальну стратегію держави, а отже - може бути і джерелом для формування ефективного стратегічного наративу [13].

 

В CCS зазначається, що загалом «стратегічні теми» (вочевидь, маються на увазі саме стратегічні наративи) виробляються спільно Держдепартаментом, Міністерством оборони США, а також урядовими агенціями та є досить «широкими» і, частіше за все, не змінюються протягом певної операції.


При цьому цей наратив має бути підкріплений більш практичними темами (themes), які мають безпосередньо реалізовувати наратив в межах кампанії. В свою чергу теми розкриваються у повідомленнях (messages) які вже безпосередньо орієнтовані на конкретні цільові аудиторії.

 

Автори документу, в якості прикладу, пропонують розглянути механізм розкладання наративної концепції за окремими темами, Воєнними силами США у Кореї (USFK).

 

Затвердженим командним наративом є наступний: «Збройні сили США у Кореї стримують агресію та захищають республіку Корея та американські інтереси задля підтримки регіональної безпеки, стабільності та економічного процвітання». Зазначений наратив було розкладено на наступні теми:

  1. Командування концентрується на Готовності…
  2. Між США та республікою Корея встановлено Стратегічний Альянс, який є динамічним, двостороннім, регіональним та глобальним.
  3. Республіка Корея посідає лідируючу роль у нашому спільному захисті Кореї, який (захист – Авт.) підтримується спроможностями Збройних сил США.
  4. Ми просуваємо регіональне та мультинаціональне співробітництво в сфері оборони підтримуючи структури США, наших союзників, партнерів для підтримки стабільності, безпеки та економічного процвітання у Північно-східній Азії.

Всі виділені фрагменти спрямовані на укорінення базового наративу і мають активно застосовуватись у повідомленнях, спрямованих на цільові аудиторії.

 

Крім зазначеного CCS також пропонує візуалізацію того, як виглядає система стратегічних комунікацій Воєнних сил США у Кореї (USFK).

 

Окремі положення цієї схеми є важливими з точки зору вироблення системи стратегічних комунікацій і в Україні. Зокрема, загальна логіка системи передбачає наявність низки документів високого рівня планування, що не мають безпосереднього відношення до стратегічних комунікацій, як таких – «командирська стратегія» та «політика». Вочевидь на загальнонаціональному рівні такими документами є якраз Стратегія національної безпеки чи інші критичні документи сектору безпеки і оборони.

 

Важливо, що комунікативний план (де-факто – план стратегічної комунікації, хоча згідно логікою CCS це вже оперативний рівень) охоплює дві великі сфери – публічне комунікування та приватне комунікування.

 

Публічне комунікування хоч і є, вочевидь, більшим з обсягом, однак майже співставне з приватним. Публічне комунікування поділено на дві великі сфери – публічні відносини («офіційне комунікування») та «військові операції з інформаційної підтримки» (military information support operations - офіційний словник Міноборони США в редакції від лютого 2016 року замінив цим словосполученням інше словосполучення - psychological operations). Перші здійснюються із залученням місцевих, міжнародних та американських медіа, громадськості та Уряду США і спрямовані на визначені цільові аудиторії. Психологічні операції, в свою чергу, спрямовані на ворожі медіа, ворожу громадськість та уряди.

 

Приватна комунікація [14] здійснюється за допомогою впливових осіб (в т.ч. місцевих), а також американських лідерів (всіх рівнів). Спрямованість цього виду комунікації – залучення до діалогу місцевих лідерів, а також проведення різноманітних візитів, зустрічей та круглих столів. Залучення місцевих лідерів можна було бачити і в межах операції НАТО в Афганістані. Наприклад, генерал МакКрістал (McChrystal), що очолив місію в Афганістані 20 серпня 2009 р. запросив до співробітництва президента Хаміда Карзая (Hamid Karzai) і надав йому можливість оголошувати формальний старт операцій, що мало величезне символічне значення.

 

Всі ці комунікативні дії постійно оцінюються у відповідності до порядку денного та цілей всієї стратегії і коригуються за необхідності.

 

Варто відмітити і те, що все ж основне завдання CCS – це саме питання синхронізації (багато в чому – організаційного характеру) тем, повідомлень, зображень, операцій та інших дій, що мають стратегічні наслідки для ЗС США. На важливість «синхронізації критичних тем, повідомлень, зображень та дій, а також нелетальних чи летальних операцій для інформування або впливу на обрані аудиторії» кажуть і автори CHSCCS [15].

 

Таким чином, ключовими питаннями все ж залишаються, з одного боку, організаційна (координаційна) складова, а з іншого – необхідність формування стратегічного наративу (чи хоча б його базових структур).

 

Для України зазначені питання та підходи є важливими через відсутність спільного розуміння фахівцями сектору безпеки і оборони України того, якою саме має бути система стратегічних комунікацій в Україні. Вочевидь, що загальнотеоретичні дискусії з цього приводу будуть мати обмежений вплив на практичний етап розбудови системи стратегічних комунікацій, в т.ч. – через відсутності єдності у науковців з цього питання.

 

Міжнародний досвід створення систем стратегічних комунікацій має бути додатково вивчений (особливо в частині побудови таких систем на національному рівні), однак є сумніви, що він може бути повноцінно імплементований в українських реаліях зважаючи на різні моделі державного управління, політичної та управлінської культури, практик прийняття рішення тощо.

 

При цьому державні структури (передусім – сектору безпеки і оборони України) потребують настановчих документів (в т.ч. – різноманітних керівництв) щодо практики організації стратегічних комунікацій, процедур формування тем та месиджей, порядків синхронізації різних форм та методів комунікацій в інтересах утвердження загального стратегічного наративу.

 

ВИСНОВКИ

  1. Незважаючи на те, що минуло більше року від початку офіційної реалізації проектів з розбудови стратегічних комунікацій в Україні, питання концептуалізації стратегічного наративу все ще залишається актуальним.
  2. Це обумовлюється, серед іншого, і тим, що науковці пропонують досить широкі та різнопланові підходи до самого поняття стратегічний наратив, що ускладнює процес його опрацювання для потреб державного планування.
  3. Все ще не вирішеним питанням залишається наступне: чи має стратегічний наратив бути зафіксований в окремому загальнодержавному документі, або він може бути відображений у інших стратегічних документах (передусім – безпекової сфери).
  4. Окремі напрацювання військових теоретиків ЗС США (в частині практичних механізмів визначення стратегічних наративів, тем, повідомлень, а також щодо структури стратегічних комунікацій) цілком можуть бути адаптовані для реалізації в Україні.

РЕКОМЕНДАЦІЇ

  1. Прийняття окремого, цілісного документу зі стратегічних комунікацій (наприклад «Концепція/Доктрина стратегічних комунікацій України» або під іншою назвою) залишається теоретично-оптимальним рішенням наявних проблем в цій сфері. Цей документ міг би визначити самі стратегічні наративи, операційні теми на їх підтримку, систему взаємовідносин державних органів (як систему стратегічних комунікацій). Водночас слід виходити з того, що реальна можливість прийняти подібний документ досить неоднозначна, а навіть якби він був затверджений, то міг би створити додаткові невизначеності щодо свого статусу у загальній системі планування діяльності суб’єктів сектору безпеки і оборони України. Однак початок процедур його створення (в межах тимчасових робочих груп) може призвести до більшого та ліпшого розуміння того, якими саме є найбільш оптимальні механізми створення системи стратегічних комунікацій в Україні.
  2. Враховуючи вищезазначені складнощі, пропонується використати інший механізм вирішення проблеми, принаймні – для суб’єктів сектору безпеки і оборони. Основою такого підходу мають стати Стратегія національної безпеки і оборони, яка має містити окремий розділ (наприклад, «Ключові положення» або інший, більш традиційний розділ, що буде спеціально визначений), який надалі внутрішніми документами суб’єктів сектору безпеки і оборони буде визначено як джерело стратегічних наративів.
  3. Водночас це обумовлює необхідність залучення до розробки зазначених стратегічних документів (на рівні тимчасових робочих груп під час розробки цих документів) не лише фахівців сектору безпеки і оборони, але й фахівців з медіа та комунікативної політики (швидше за все – з представників комунікативних підрозділів окремих суб’єктів сектору безпеки і оборони), які можуть сформулювати ці положення таким чином, що б в подальшому вони були легко опрацьовані для практичної діяльності відомств (як на рівні довгострокових кампаній так і окремих месиджів для інформаційно-комунікативної діяльності).
  4. Важливою вимогою при формулюванні цього розділу є відхід від мовної стилістики, традиційно притаманній українським офіційним
    документам (з високим рівнем канцеляриту та неоднозначності трактувань). Саме цей розділ має формуватись на засадах концепції «зрозумілої мови» (це, передусім, відповідність тексту потребам читача, ретельне визначення цілей та месиджей, інформативність тощо).
  5. Одним з пунктів Указу Президента, який вводить в дію Стратегію національної безпеки України, має бути (швидше за все - «не для друку»):
    «в 3-місячний строк подати на розгляд Апарату РНБО України комунікативні плани проведення кампаній згідно з положеннями п. № затвердженої Стратегії», де «п. №» - розділ із визначеними стратегічними наративами. Зазначені плани мають формуватись виходячи із щонайменше річної перспективи та мати чітку та уніфіковану структуру.
  6. В умовах дії чинної Стратегії національної безпеки України доречним є визначення її окремих положень (за результатами опрацювання цих документів в межах тимчасової робочої групи), як джерел стратегічних наративів із закріплення зазначеного у відповідному рішенні Апарату РНБО України (наприклад, в межах виконання Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між Радою національної безпеки і оборони України та Міжнародним секретаріатом НАТО).
  7. Більш інтенсивного опрацювання потребує міжнародний досвід застосування стратегічних комунікацій (передусім – відомчими науково-дослідними структурами Міністерства оборони України, Генерального штабу України, Служби зовнішньої розвідки України, Міністерства закордонних справ України, Служби безпеки України). Однак зазначене опрацювання має спрямовуватись не лише щодо відповідного досвіду НАТО, але більшою мірою концентруватись на стратегіях діяльності окремих держав (попередньо, найбільш цікавими могли б стати досвід США, Великобританії, Франції, країн Балтії, Польщі).
  8. В межах чинних партнерських відносин між суб’єктами сектору безпеки і оборони України та іноземними безпековими структурами доречним ставити питання про посилення співпраці (на рівні отримання матеріалів та залучення фахівців для проведення тренінгів) з даного питання.
  9. Незважаючи на відсутність чіткої та зрозумілої позиції суб’єктів сектору безпеки і оборони щодо практичної фази розбудови системи стратегічних комунікацій (крім наявного Плану заходів з реалізації Дорожньої карти Партнерства у сфері стратегічних комунікацій між Радою національної безпеки і оборони України та Міжнародним секретаріатом НАТО) слід розглянути можливість ініціювання розробки сукупності «Керівництв…» зі стратегічних комунікацій для різних щаблів управління та прийняття рішень: стратегічного, оперативного та тактичного.

Відділ інформаційної безпеки

та розвитку інформаційного суспільства

(Д.В. Дубов)

№ 8, «Інформаційні стратегії»



[1] 2015 рік є датою офіційного початку процесу, водночас перші неформалізовані спроби відносяться до кінця 2014 року.

[2] (Antoniades, Miksimmon, and O’Loughlin

[3] Hurrell 17

[5] Значною мірою - неофіційна

[8] Joint Doctrine Notes – це пре-доктринальні публікації які представляють спільні фундаментальні рекомендації і є частиною стадії процесу вироблення спільної доктрини. Joint Doctrine Notes не обов’язково відображають позицію, з приводу якої є консенсус у збройних силах.

[9] Попереднє розпорядження (англ. Warning order) – видається головою Комітету начальників штабів в якому визначаються цілі та завдання воєнної операції, орієнтовний час початку бойових дій та їх тривалість, правила застосування збройних сил, орієнтовний час мобілізації, час початку переміщення сил/військ, військової техніки та інших матеріальних засобів з США у визначені райони, організацію управління, ступінь бойової готовності сил, рівень готовності обраних до переміщення сил і засобів їх доставки та інше (наводиться за - http://nvo.ng.ru/wars/2014-06-06/14_reasons.html)

[10] Наказ щодо підвищення готовності (англ. Alert order) – видається на етапі планування воєнної операції головою Комітету начальників штабів для підвищення готовності сил що надаються та проведення деталізованого планування воєнної операції (наводиться за - http://nvo.ng.ru/wars/2014-06-06/14_reasons.html)

[11] Зокрема, до складу такого центру самого Центру входять представники Держдепартаменту, Міністерства внутрішньої безпеки, Міністерства здоров’я та Міністерства оборони. Судячи зі всього це ситуативна структура, яка формується під конкретне завдання. Найбільш схожим еквівалентом в українській практиці, схоже, буде «Тимчасова міжвідомча робоча група».

[13] Важливим питання може стосуватись того, який зі стратегічних документів має бути обраний для формулювання в ньому стратегічних наративів. Вочевидь, основна дискусія має відбуватись між двома згаданими документами – Стратегією національної безпеки та Воєнною доктриною України. Другий документ є зазвичай рідше змінюється, а отже є більш ефективним щодо встановлення дійсно стратегічних пріоритетів. Водночас саме Стратегія національної безпеки є засадничим документом яка визначає актуальні загрози та виклики національній безпеці і є джерелом (правовою основою) і для Воєнної доктрини України. Відповідно, раціональним є обрання саме Стратегії національної безпеки як ключового документу в частині визначення стратегічних наративів.

[14] Варто зауважити, що в Україні майже відсутня практика формування офіційної комунікативної політики щодо приватного комунікування (тим більше, на рівні визначення переліків осіб, з якими таке комунікування підтримувати), а зустрічі чи круглі столи розуміються як офіційно-формальні процедури.

[15] Цей документ містить також цікаві та важливі роздуми щодо етапності аналізу ворожих наративів для їх подальшої реконструкції.