Анотація
В аналітичній записці проаналізовано особливості формування середнього класу в сучасній Україні. На основі аналізу емпіричних показників охарактеризовано загальний стан середнього класу та державну політику у цій сфері. Надано практичні рекомендації у площині удосконалення політики сприяння формуванню середнього класу.
ПРОБЛЕМИ СТАНОВЛЕННЯ СЕРЕДНЬОГО КЛАСУ ЯК ОСНОВИ РОЗВИТКУ ГРОМАДЯНСЬКОГО СУСПІЛЬСТВА В УКРАЇНІ
У більшості країн з розвиненою економікою чисельність середнього класу дорівнює близько 60 % населення. Як основний платник податків середній клас формує державний та місцеві бюджети, визначає споживчу поведінку населення і параметри внутрішнього ринку, через накопичення та участь у різноманітних системах страхування забезпечує інвестиційний потенціал, завдяки домінуванню в громадських і політичних організаціях визначає поведінку електорату та моральні стандарти суспільства, через участь у виборчому процесі виконує функції носія демократії та політичних свобод.
На середній клас припадає основна частка доходів країни.
Згідно з даними Світового банку за майновим станом до середнього класу у країнах, що розвиваються, зараховують громадян, дохід яких становить від 4 до 17 тисяч доларів на рік. Ці громадяни, як правило, заробляють на життя власною працею, вони є найбільш активними суб’єктами на ринках праці, товарів та послуг.
Традиційними індикаторами, які беруться за основу для аналізу характеристик середнього класу є: матеріально-майновий стан, професійний статус, рівень освіти. Результуючим чинником ідентифікації представника середнього класу є активна громадянська позиція.
Одним з головних стратифікаційних критеріїв належності до середнього класу виступає рівень доходу (в розрахунку на душу населення), достатній не тільки для задоволення першочергових життєвих потреб (в їжі, одязі, необхідних товарах споживання, житлі), але й для реалізації зростаючих потреб.
Серед них, в першу чергу, слід виділити:
- придбання престижних та коштовних товарів тривалого користування (сучасної побутової техніки, комп’ютерів, засобів масової комунікації (мобільних телефонів, супутникових антен), нових автомобілів;
- поліпшення житлових умов, придбання житла більш високої якості, наближеної до світових стандартів;
- можливості відкладення частини отриманих грошових доходів для інвестування в розвиток власного бізнесу (для підприємців), власну освіту або освіту своїх дітей;
- заощадження коштів на майбутнє (купівля іноземної валюти, коштовностей);
- турбота про власне здоров’я та здоров’я членів своєї сім’ї, можливість отримання повноцінного курортно-санаторного лікування, відпочинку за кордоном.
Другим критеріальним показником належності до середнього класу є професійний статус громадянина – це, передусім, кваліфіковані працівники, так звані „білі” та „сині” „комірці”. Нарешті, окремим критерієм ідентифікації представника середнього класу є рівень освіти, що формує відповідну політичну та правову культуру особистості.
Результуючим чинником ідентифікації представника середнього класу є його активна громадянська позиція, готовність до активних форм захисту прав та свобод, обізнаність позаелекторальними засобами суспільно-політичної участі. Разом з тим, соціально-політична поведінка представників середнього класу є найбільш раціональною та найбільш прогнозованою.
В Україні процес формування середнього класу, що відповідав би за майновим статусом та рівнем особистих доходів критеріям розвинених країн, перебуває на початковому етапі. Це пояснюється насамперед низьким рівнем життя населення. Крім того, велика кількість людей, які наближаються до статусу середнього класу, отримують значну частину доходів без реєстрації і не сплачуючи податків. Це зумовлює певну суперечливість їхніх відносин з державою, а отже, й труднощі на шляху реалізації своєї суспільної функції – бути основою соціально-політичної стабільності.
Отже, у структурі населення України є певна частина людей з високою професійно-освітньою підготовкою, яка отримує достатньо високі (вищі за середні) доходи, однак не може бути віднесена до середнього класу, оскільки їх діяльність пов'язана з тіньовим капіталом та бізнесом, а відтак – з корупцією та криміналом.
Іншою особливістю формування середнього класу в Україні є те, що його соціальною основою, на відміну від західноєвропейських країн, є не власники, а фахівці – наймані працівники, попит на яких є найбільшим в умовах інноваційної моделі економічного розвитку. На думку вітчизняних експертів, через різні причини протягом тривалого періоду в Україні сформувалася експортоорієнтована економіка, що здатна бути конкурентоспроможною на зовнішніх ринках лише переважно за рахунок дешевої робочої сили. Відтак маємо унікальну ситуацію, коли більша частина висококваліфікованих працюючих, які б мали становити ядро середнього класу, за рівнем доходів перебувають на межі або за межею бідності.
Поширення „тіньової” моделі суспільно-економічних відносин обумовило обмеженість легальних можливостей зайнятості та доходів, ускладнило розвиток малого та середнього бізнесу. Як наслідок, вітчизняний середній клас фактично позбавлений однієї з головних статусних характеристик – готовності (можливості) захисту демократичних прав і свобод, що спричинило звуження каналів реалізації публічної політики.
На думку фахівців, феномен „середнього класу” в Україні позбавлений базових матеріальних ознак: переважну більшість населення (95 %) за оцінками соціологів можна кваліфікувати як малозабезпечені або такі, що перебувають за межею бідності. Відтак, єдиним критерієм, що можна застосовувати при аналізі стану та рівня середнього класу у вітчизняних умовах, є самоідентифікація громадян з точки зору власної приналежності до середнього класу. Згідно з даними різних соціологічних опитувань, кількість громадян, які відносять себе до середнього класу коливається в межах 50 %.
Важливим емпіричним індикатором становлення середнього класу є ступінь розвитку “культури власників” – формування чисельної соціальної верстви власників. Певних позитивних результатів у створенні класу власників вдалося досягти завдяки послідовному здійсненню політики приватизації житла.
За даними Асоціації фахівців з нерухомості України, щорічно реєструється понад 500 тис. угод купівлі-продажу нерухомості. На сьогодні приватизовано близько 70 % сукупного житлового фонду країни, власниками нерухомості стали 13 млн осіб.
Водночас якість житла здебільшого дуже низька, а забезпеченість ним населення не відповідає стандартам навіть східноєвропейських країн (в Україні в середньому на 1 особу припадає 17 кв. м, тоді як у Польщі – близько 27). Майже третина людей мешкає в гуртожитках, комунальних квартирах та непридатних для житла приміщеннях. Проте низький рівень платоспроможного попиту більшості населення перешкоджає прискоренню розвитку житлового будівництва за рахунок коштів населення і формуванню вторинного ринку житла.
Постійно зростає кількість підприємців-фізичних осіб та власників малих підприємств. Втім, через відсутність сприятливого підприємницького клімату значна частина малих підприємств вимушено переходить у тінь.
Це підтверджується і громадською думкою, що ототожнює діяльність власників малих підприємств із систематичним порушенням законодавства: 61,3 % громадян переконана, що малий та середній бізнес в Україні розвивається переважно у тіньовій сфері. На думку переважної більшості опитуваних, причиною цього є корупція.
Приватні підприємці, які перебувають у конфлікті із законодавством, не можуть підтримувати соціальну стабільність, тобто не повною мірою відповідають критеріям середнього класу.
Важливу роль у створенні класу власників покликана була відіграти політика приватизації, яка в країнах Центральної та Східної Європи стала рушійною силою ринкових перетворень.
Нині в Україні налічується близько 20 млн акціонерів, однак здебільшого вони не є реальними власниками. Значну частину населення, яка взяла участь у безоплатній приватизації, досить швидко відсторонили від володіння майном шляхом скуповування сертифікатів, їх знецінення та незаконного привласнення адміністрацією підприємств, тіньовими і кримінальними структурами.
Однією з атрибутивних ознак середнього класу є високий рівень громадянської активності, яка отримує свій вияв у різноманітних формах – від участі у виборах представницьких органів влади та органів місцевого самоврядування до самодіяльного об’єднання з метою досягнення тих чи інших суспільно значимих цілей або захисту (через протестні акції) порушених прав і свобод людини і громадянина. Саме в якості суб’єкта громадянської активності середній клас може розглядатися як соціальна основа громадянського суспільства.
Важливість окреслених якостей, за оцінками соціологічних досліджень порівняно з 2005 р. дещо зросла: громадянську активність як таку, що обов’язково має бути притаманна представнику середнього класу, у 2008 р. відзначили 61,1 % опитаних проти 50,7 % у 2005 р.; прихильність до демократичних цінностей – 57,2 % проти 49,6 % відповідно. Втім, за досить високої оцінки важливості громадянської активності, власну участь в активній громадській діяльності засвідчили лише 11,6 %. Примітною особливістю є те, що в середовищі громадян, які „не мають потреби” у громадській діяльності (44,8 %), відсутнє розуміння суспільно-корисної та значимої суті такої діяльності, усвідомлення того, що захистити інтереси і права, „життя, здоров’я і добробут” власні та своїх близьких можна лише в суспільстві, де ці інтереси і права захищені загалом[1].
Протягом останніх років помітною тенденцією є зростання протестних настроїв громадян стосовно погіршення умов життя.
Протестні настрої більшою мірою притаманні саме середньому класу – майже 26,8 %. Характерними є причини зростання протестної активності: так, „протестом проти влади” переймаються 42 % громадян, „сподіваннями на поліпшення матеріального становища” – 31 %, в той час як для 62 % громадян головним мотивом готовності до протестних акцій є „порушення прав людини”. Разом з тим, попри те, що більша частина респондентів усвідомлює наявність окреслених проблем, протестувати проти них готові лише 24,1 % респондентів[2].
Важливим індикатором при аналізі стану розвитку середнього класу є показники членства громадян в політичних партіях та громадських організаціях. Разом з тим, ці показники в Україні не відповідають відповідним стандартам країн Європейського Союзу: якщо в Україні на 10 тис. населення існує 11 зареєстрованих організацій, то в Естонії – 201 організація, а в Хорватії – 85.
Висновки
1. Процес формування середнього класу в Україні характеризується суперечливими тенденціями. Позитивні уявлення українських громадян про середній клас поєднані з їх упевненістю в тому, що соціально-економічна політика влади не спрямована на його формування та підтримання в Україні.
2. Несформованість середнього класу ускладнює процес становлення повноцінного громадянського суспільства, що виявляється у низьких кількісно-якісних показниках розвитку останнього та невисокому рівні громадянської активності.
3. Пріоритетними напрямами державної політики щодо формування середнього класу в Україні, є: підтримка працюючого населення; забезпечення випереджаючого зростання заробітної плати; захист інтелектуальної власності і зміцнення на цих засадах становища висококваліфікованої робочої сили, а також підтримка малого підприємництва.
4. Стратегічними кроками державної політики на шляху формування середнього класу мають стати:
– створення умов для розвитку малого бізнесу та стимулювання інвестиційної й інноваційної діяльності підприємств шляхом послаблення податкового тиску. З цією метою через прийняття відповідного Закону України доцільно провести фінансову амністію доходів малих підприємств та надалі запровадити податкові канікули для малого бізнесу;
– збільшення на законодавчому рівні вартості частки праці в одиниці продукції товарів та послуг;
– запровадження обов’язкової диференціації оплати праці в залежності від кваліфікації працівника (рівень освіти, трудовий стаж тощо);
– розгортання програм будівництва соціального та комунального (муніципального) житла із залученням коштів фізичних осіб-забудовників, на законодавчому рівня має бути закріплена практика вилучення з обсягу доходів фізичних осіб, що підлягають оподаткуванню, коштів, спрямованих на будівництво (придбання) житла економ-класу зазначеними особами;
– активізація громадянської активності шляхом удосконалення процедур щоденної прямої демократії (налагодження систематичної роботи дорадчих структур, особливо на місцевому рівні; удосконалення законодавчого поля застосування практики місцевих референдумів).
Відділ стратегій розвитку
громадянського суспільства та протидії корупції
(П. Манжола)