Час простоти: велика криза настала. Стаття директора НІСД Олександра Литвиненка для «Дзеркала тижня»

Папське ім'я втрачає силу і міць,

Відьми звільняються з робочих місць.

Сенс ворушити цю каламуть?

Що тут гадати? — Всі й так помруть.

С.Жадан

Велика криза, про яку говорили вже не один рік, настала.

На сьогодні вона має три основних виміри — біологічний, економічний та політичний. На тлі пандемії COVID-19 ціна людського життя в очах як суспільства, так й істеблішменту зросла на порядок. А відтак під гаслами забезпечення безпеки, і не тільки біологічної, можна отримати набагато більший зиск, ніж раніше. Кому чума, а кому жнива… якщо, звісно, не помреш дочасно.

Світова економічна криза тільки розгортається, але вже зрозуміло, що пандемія і спрямовані на її приборкання карантинні заходи спровокували величезні проблеми в міжнародній торгівлі, транспорті та інших галузях, пов'язаних із переміщенням товарів і людей. Падають фондові ринки, почалася нафтова війна між Росією та ОПЕК, точніше — Саудівською Аравією. Кризу вже традиційно сподіваються залити грішми. Чи вийде? Час для достовірних оцінок ще не настав, але вже зрозуміло, що світ знову змінюється, і змінюється надзвичайно швидко. Повернення до попереднього стану не передбачається.

У тренді дедалі жорсткіші авторитарні підходи. Дивує не так їх застосування, як захоплення, з яким до цих заходів вдаються демократичні уряди, часом впадаючи у справжній адміністративний раж, та задоволення, з яким їх підтримують народи-суверени. Попри всі благосні сподівання останніх десятиліть, мережі знову поступаються ієрархіям. Воістину, ніщо не спинить ідею, час якої настав.

Криза проявила справжню ціну речей, оповитих мішурою міфів, пропаганди і вірувань. Не пройшла іспит пандемією ефективність союзів. Кожен сам за себе не лише в ЄС і НАТО, а й у ЄвразЕС/ОДКБ, ШОС. Навіть Союзну державу Росії і Білорусі з 16 березня розділяє закритий росіянами кордон. Складні часи — та принаймні чесніші.

Це, звісно, не применшує значення інтеграційних проєктів, які довели свою ефективність у мирні часи як інструмент прискорення економічного зростання та стримування військових загроз. Але не варто вимагати занадто багато: все має свої обмеження. Такі обмеження й проявила криза 2020 року. НАТО і ЄС важливі, але як інструменти, а не омріяний рай. І про це слід пам'ятати.

У часи випробувань люди звертаються до найнадійнішого, і таким інструментом знов і знов виступає національна держава. І саме тому найважливішим завданням у цій кризі має стати її зміцнення. Але не держави як такої, а як найважливішого інструмента захисту і реалізації прав, свобод та законних інтересів громадян, засобу створення і справедливого розподілу спільного блага.

Годилося б відновити ідею республіки як спільної справи, забезпечити суспільну підтримку держави, залучити максимальну кількість громадян за принципом "хто не проти нас, той з нами". Непідтримані більшістю спроби будувати на основі "хто не з нами, той проти нас" зазнавали краху неодноразово, у тому числі і в нас на очах. Необхідно сформувати широку консолідовану позицію, яка б забезпечила базу для здійснення державної політики.

Потребує відновлення вертикаль влади, і не лише у сфері санітарно-епідеміологічного благополуччя (хоча там — насамперед). Розумна ієрархія — важлива умова виживання у складні часи.

З цим тісно пов'язана ідея формування органів влади із насправді професійних управлінців. Варто керуватися не тільки й не так політичними чи ідеологічними уподобаннями, а історіями успіху, хоч це й цілком суперечить нашим славетним традиціям.

Як далеке минуле, так і останній досвід неспростовно доводять: основою державності були й залишаються армія і поліція. Слід зміцнювати Збройні сили, поліцію, СБУ, інші органи сектора безпеки та оборони. При цьому досягнення сумісності з силами НАТО важливе, але незаперечним пріоритетом має стати зростання спроможності виконувати свої завдання у визначених законом рамках. Тільки так можна стримати зовнішні загрози і не допустити виявів політичного насильства.

Необхідно й надалі наполегливо працювати над припиненням бойових дій на Сході України. І тут годилося б визначити спільну візію бажаного майбутнього. Відповісти на запитання, що ми насправді хочемо отримати згодом у Донецькій і Луганській областях та в Криму. Про ширші проблеми Східної Європи, та й Європи загалом, теж не слід забувати. Без чіткого розуміння пункту призначення жоден вітер не буде попутним. Та й нікуди не поділася звичка ховати справжні, нерідко крадійські наміри під красивими обгортками.

Потрібно переосмислити реформаторство, основний зміст якого подекуди доволі точно передається словами "хоч гірше, аби інше". Україна потребує змін, і насамперед — подолання відсталості, але маємо залишатися собою, а не прагнути стати кимось іншим — "поляком", "німцем" або "американцем", чи навіть "росіянином".

Конче потрібен комплекс заходів на подолання економічних загроз, спровокованих епідемією. Тим часом уже у перспективі кількох місяців нам знадобиться ефективна й реалістична економічна стратегія, спрямована на подолання відсталості. Не концентрація на отриманні зовнішньої фінансової та консультаційної допомоги, а формування національного плану дій, що спиратиметься насамперед на власні сили.

Криза — гарний час для переосмислення. Пандемія та її масове сприйняття зачіпають суспільство набагато глибше, аніж той тип війни, з яким ми зіткнулися 2014 року. Вже зрозуміло: нікому українці за межами України не потрібні. Ані заробітчани, яких успішніші країни швидко позбуваються у час випробувань, ані багатії, що не можуть законно перетнути закриті кордони і змушені лікуватися тут, в Україні. Ми в одному човні — вірус загрожує і олігарху, і робітнику. Отже слід зробити цей човен комфортним для життя всього суспільства.

Якщо і ця криза не донесе таку просту думку, то нас, як держави, може просто не стати. З цього і слід виходити.

 

Джерело