Геополітичне протиборство: енергетика, санкції і ..майбутнє

Як Путіна підвело нерозуміння відносин між економікою і владою у Західному світі

Санкції стали одним із основних робочих інструментів впливу на поведінку окремих суб’єктів на міжнародній арені. Проте їх ефективність не гарантована тільки самим фактом накладання, а залежить від багатьох чинників. Прорахувати усе наперед на момент прийняття політичного рішення щодо їх застосування дуже складно.

Під час Пелопоннеської війни Лісандр – командувач флоту Спарти, заблокував Дарданели і зупинив поставки понтійського зерна. Загроза голоду змусила Афіни здатись. Хоча природа впливу санкцій і не змінилась з тих часів, проте їх використання сьогодні, як інструменту впливу, справедливо отримує більшу увагу та новий вимір. Критично необхідними зараз можуть виявитися не тільки продукти харчування, а й інші ресурси, технології, інформація, знання тощо.

Причиною є загострення конкуренції між геополітичними супротивниками та наявність великого спектру інструментів і методів протиборства. Так, відродження уваги та розширення практики застосування санкцій з боку США й ЄС було спричинено агресивними діями Росії, які базувались на активному застосуванні гібридних методів впливу та ведення війн. *[1]

У арсеналі гібридних методів Кремля найбільш вживаною є «енергетична зброя». Її застосування дозволяло Росії формувати залежність багатьох країн світу від постачання російських енергоресурсів та енергетичних технологій. Ця залежність, через неконкурентне надання визначеним особам вигідних умов контрактів у сфері енергетики, фінансування прокремлівських політичних лідерів, партій, ЗМІ тощо, використовувалася для створення проросійськи налаштованого політично-бізнесового лобі в цих країнах. У деяких сприятливих випадках одразу переходили до формування проросійського уряду. У випадку «збоїв» застосовували спеціальні «активні заходи» та силові методи впливу.

Дана гібридна стратегія забезпечувала рух до наміченої цілі, – відновлення свого статусу «рівноправного» партнера умовного Заходу, передусім США та ЄС. У деяких випадках, гібридна стратегія дозволяла Росії приростати територіями та сферами впливу.

Однак, саме цей успіх і зіграв з нею злий жарт. Саме у період «зростання могутності» Росії, спрацював Перший закон петрополітики, *[2] що пов'язує рівень зростання агресивності авторитарних режимів зі зростанням цін на нафту.

Величезні надходження до російського бюджету від продажу нафти, ціна на яку невпинно зростала з 1999 року, та головокружіння від успіхів гібридної стратегії, живили зростання агресивної поведінки Росії на міжнародній арені. Економічний та політичний тиск на цільові країни посилювався, енергетика стала інструментом примушування до укладення політичних угод, створювались інструменти інформаційного впливу тощо. Демонстративно зросла російська воєнна спроможність: створення сил спеціальних операцій, зростання воєнної присутності у різних країнах, демонстрація новітньої зброї, у т.ч. ядерних ударних сил.

Логічним ланцюжком ескалації гібридної стратегії подолання програшу в холодній війні стали: демонстрація президентом Росії своєї позиції щодо розвалу СРСР, як «найбільшої геополітичної катастрофи століття» у 2005 році; виступ В.Путіна на Мюнхенській безпековій конференції 2007 року; відторгнення Росією Південної Осетії від Грузії у 2008 році; анексія Росією Криму в України у 2014 році. При цьому найвищим проявом зростання рівня амбіцій та готовності до подальшої ескалації стали заяви щодо можливості застосування ядерної зброї в локальних конфліктах. Це засвідчив особисто В.Путін в контексті анексії Криму.

Відверте порушення міжнародного права та міжнародних домовленостей (зокрема Будапештський меморандум), силова зміна міждержавних кордонів у Європі та готовність до подальшої ескалації фактично примусили США й ЄС реагувати. Продовжувати бізнес «як зазвичай» у ситуації, коли їм було кинуто виклик, стало неможливим. Незважаючи на сформоване глибокоешелоноване політико-економічне лобі, готове до «розуміння Росії», Захід уже не міг не реагувати.

Неохоче, насамперед рятуючи свої авторитет, західні політики змушені були застосувати до Росії санкції «легкої потужності». На першому етапі у березні 2014 року за порушення територіальної цілісності України запровадили лише візові обмеження та заморожування активів окремим фізичним і юридичним особам. Це викликало лише іронічну реакцію в Росії. Пам’ятаєте: «Не смішіть мої Іскандери»? І посилення подальшої ескалації.*[3]

Захід був змушений посилити тиск. Були запровадженні секторальні економічні санкції для здійснення впливу на оборонно-промисловий комплекс, банківську сферу та енергетичний сектор Росії.

Враховуючи особливу роль енергетики в ресурсному забезпеченні реалізації стратегії реваншу Росії, то вже було не так смішно. Надходження від експорту нафти та природного газу на Захід, що складали близько половини всіх надходжень до бюджету Росії, одночасно надавали ресурс для формування «недієздатності» Заходу.

Для кращого розуміння розглянемо місце енергетики у контексті геополітичного протиборства та коротко розкриємо основні тренди розвитку ситуації у “суміжних” сферах.

Якщо поглянути на усі можливі методи завдання поразки супротивнику, то з однієї сторони будуть знаходитися інструменти «м’якої сили». Саме такий підхід, запропонований ще у «Довгій телеграмі» Дж.Кенана у 1946 році, був застосований Заходом для стримування СРСР, і виявився результативним.

На протилежній стороні знаходиться повне знищення противника потужними ядерними ударами. Людство до цього часу виходить з концепції, що ядерний паритет або загроза взаємного знищення є запобіжником ядерної війни. СРСР, а потім Росія, з одного боку, та США тривалий час притримувалися цієї концепції.

Гібридні методи впливу відносяться, зазвичай, до використання «м’якої сили». Гібридна війна або регіональні конфлікти є ближчими до класичного типу війни із крайнім її проявом у вигляді ядерної війни.

ЯДЕРНЕ ПРОТИБОРСТВО НА РІВНІ ЛОКАЛЬНИХ КОНФЛІКТІВ

Застосування Росією методів гібридної війни у контексті регіональних конфліктів із погрозами застосувати ядерну зброю, поставили США та НАТО перед найсерйознішим викликом. Він був озвучений А.Піонтковським в концепції-запитанні до НАТО: «Ви хочете померти за Нарву?» Для реалізації свого плану «збирання земель» В.Путін демонстрував готовність до застосування зброї та тактичних ядерних зарядів.

Водночас, успіхи у безкарному застосуванні гібридних методів впливу, залежність ЄС від постачання російських енергоресурсів, «приватизація» великої кількості політиків та бізнесменів у різних країнах, створювали ілюзію безхребетності Заходу. Це ще більше заохочувало Росію підвищувати ставки у протиборстві, малюючи в уяві повну та беззаперечну перемогу.

Фактично Росія брала на «слабо» західних лідерів, і майже досягла успіху. Фільм-навчання, проведений за підтримки ВВС, щодо реагування Заходу на вторгнення Росії до Латвії, з подальшими ядерними ударами (World War Three: Inside the War Room, 2016) є яскравим прикладом проблем Заходу із реагуванням на такий виклик.

Проте «Скажений Пес» Д.Н. Меттіс (міністр оборони США у період з 20 січня 2017 по 1 січня 2019 років) виклик прийняв. На початку лютого 2018 р. Міністерством оборони США був оприлюднений Огляд ядерної політики США (Nuclear Posture Review), який актуалізував загрози Сполученим Штатам та їх союзникам і партнерам. Огляд давав зрозуміти потенційним супротивникам, що будь-які агресивні дії проти США або їх союзників і партнерів, обернуться для агресора «неприйнятними наслідками». До таких агресивних дій Огляд відносив і застосування супротивниками ядерної зброї в масштабах регіону або проти США, так і в разі терористичної атаки із застосуванням ядерного вибухового пристрою. За такої атаки Сполучені Штати не виключають можливості застосування крайніх заходів, таких як удар у відповідь.

Огляд не залишився лише текстом на папері. США розробили ракету з ядерним зарядом малої потужності W76-2 для підводних човнів. І вже до кінця 2019 р. підводні човни, оснащені цими ракетами, приступили до чергування в Атлантиці. У лютому 2020 року Міністерство оборони США повідомило про проведення військового навчання (за участі міністра оборони М.Еспера) на випадок можливого ядерного удару малої потужності з боку Росії по Європі, з подальшою обмеженою відповіддю США. Таким чином США відкрито продемонстрували свою готовність дати адекватну відповідь на ядерний шантаж Росії, що, фактично, руйнує перспективу подальшої гібридної ескалації з боку Кремля.

ЕНЕРГЕТИЧНЕ ПРОТИБОРСТВО НА СВІТОВИХ РИНКАХ

Поряд із ядерним протистоянням слід відмітити суттєві зміни у сфері економічних інтересів сторін, особливо з питань економіки енергетики.

Для подальшого розуміння слід відзначити існування значних відмінностей між Росією та Заходом у місці та ролі, що відіграє економіка у владній моделі. Російська модель функціонує за принципом «влада є інструментом отримання економічного прибутку (збагачення)», на противагу західної моделі, де економіка є джерелом влади.

В Росії «олігархи», як зазначив В.Путін в інтерв’ю «Нью-Йорк Таймс» у 2003 році в процесі підпорядкування «ЮКОСа», є приставленими державою менеджерами до економічних активів. Тобто всі економічні суб’єкти виконують рішення людей з владними повноваженнями.

За логікою В.Путіна, прихід на владні позиції Заходу людей, що «розуміють Росію», допоможе реалізації його стратегії реваншу. Економіка буде підпорядкована владі цих людей, а енергетичні ресурси є ефективним інструментом формування їхньої прихильності до Росії.

Існування суттєвої протидії запровадженню санкцій, їх розширенню та поглибленню з боку окремих політичних сил, політичних лідерів чи лідерів громадської думки у цілому ряді країн ЄС наочно демонструє існування окремих «особливих інтересів» країн чи їх лідерів. *[4] Саме це пояснює шалений ентузіазм в Росії через перемогу Д.Трампа на виборах 2016 року.

Слід зазначити, що ця логіка спочатку спрацьовувала в окремих аспектах економічних санкцій проти Росії. Запровадження наприкінці 2014 року обмеження доступу російських енергетичних компаній до ринків капіталу та заборона експорту і реекспорту до Росії високотехнологічного обладнання для реалізації їхніх проєктів – не давали належного ефекту. Газові турбіни «Simens», в порушення санкційних обмежень, були доставлені в Крим і введенні в експлуатацію. Кораблі країн ЄС забезпечували транспортне сполучення окупованого Криму. Західні енергетичні компанії співпрацювали із російськими в рамках спільних проєктів по всьому світу.

Російська економіка адаптувалась до запроваджених обмежень: частково через механізми імпортозаміщення, частково через переорієнтацію торгівлі (у т.ч. через країни-посередники) чи запровадження схем обходу санкцій.

Наступний етап санкцій був зумовлений необхідністю відреагувати на зухвалі дії Росії з втручання у президентські вибори США. Закон США 2017 р. «Про протидію противникам Америки за допомогою санкцій» («Countering America’s Adversaries Through Sanctions Act» – CAATSA), який Д.Трамп підписував під тиском обох владних партій, передбачав можливість запровадження санкцій щодо експортних газопроводів Росії (наприклад, проєкту «Північний потік-2» чи «Турецький потік»). Тим не менш, реального застосування прийнятого законодавства не відбувалось протягом тривалого часу.

Так у чому ж причина того, що наприкінці 2019 року США ввели і одразу імплементували санкції, незважаючи на незадоволення європейських союзників, та миттєво зупинили реалізацію проєкту «Північний потік-2»?

Причина саме й полягає у моделі відносин між економікою та владою. На відміну від Росії, у США економіка підштовхує політику. Політик в США – це найкращий менеджер для забезпечення економічних інтересів, а не власник чи носій цих інтересів, частіше політичних (відповідно до моделі В.Путіна).

Успіх реалізації гібридної стратегії реваншу відволік Росію від реалій енергетичних ринків та технологічного розвитку. Керівництво «Газпрому» й «Роснафти» проґавило сланцеву революцію. Всього лише за 2016-2018 рр. США, внаслідок зростання видобутку сланцевої нафти та газу, остаточно перетворились із імпортера в експортера. Із режиму сприяння постачальникам для отримання дешевших енергоресурсів економічні інтереси США змістились до стимулювання власного експорту на зовнішні ринки. Іншими словами, зацікавившись виходом на світовий ринок, США стали конкурентами Росії.

У липні 2018 році президент США та президент Єврокомісії заявили про розширення стратегічної співпраці в енергетичній сфері, зокрема залучення поставок зрідженого газу зі США для підвищення рівня енергетичної безпеки ЄС. У травні 2019 року міністр енергетики США під час візиту до Європи озвучив наміри США забезпечити експорт природного зрідженого газу США до понад 110 млрд м.куб після 2020 року. Динаміка фактичного обсягів постачання газу свідчить про серйозність намірів: на початку 2017 року обсяг постачання газу зі США до ЄС складав менше 1 млрд м.куб, а уже у 2019 році США поставили до ЄС понад 17 млрд м.куб.

ПРО ЕФЕКТИВНІСТЬ САНКЦІЙ

Виявилось, що вирішенню стратегічного завдання по розширенню ринків дуже сприяють санкції щодо Росії, зокрема в частині стримування реалізації її енергетичних проєктів. Тому в 2018 році активізувалась робота із законодавчого посилення санкцій проти будівництва «Північного потоку-2». У грудні 2019 року було ухвалено «Закон про захист американської безпеки від агресії Кремля» («Defending American Security from Kremlin Aggression Act» – DASKA), який Д.Трамп одразу підписав. Він накладає додаткові санкції на компанії, які забезпечуватимуть технологічну підтримку реалізації російського газопроводу.

Фактично у той же день швейцарська компанія «Allseas», яка укладала труби, припинила роботу. Росія заявила, що сама добудує останні 160 км трубопроводу. Та для цього потрібно переоснастити єдине російське судно-трубоукладник «Академік Черський». Залученню інших компаній у цей проєкт будуть серйозно перешкоджати «вторинні санкції». Тож тепер увесь проєкт – під великим сумнівом.

Тож на січень 2020 року стало зрозумілим, що інструментарій реагування на гібридні дії Росії створено. Ядерний шантаж провалився через готовність воєнно-політичного істеблішменту США прийняти виклик. З боку економічних кіл США стали ударом енергетичні санкції та їх реальне запровадження. Це дуже посилило сукупну відповідь Заходу.

Все це спонукало Кремль замислитися про нову стратегію поведінки.

І тут, як кажуть, прилетів «чорний лебідь». Пандемія коронавірусу, на доповнення до сланцевої революції, створила надлишок пропозиції на ринках нафти та природного газу. У квітні 2020 року щоденне перевищення пропозиції над попитом на рику нафти складає 20-25%. Перед гравцями світового енергетичного ринку постала термінова потреба знизити обсяги пропозиції для підтримання прийнятних цін.

На пропозицію ОПЕК, і в т.ч. Саудівської Аравії – всім виробникам пропорційно знизити обсяги виробництва – Росія не пристала. Вважаючи у цьому скороченні намагання США збільшити частку на ринку. У відповідь Саудівська Аравія оголосила про припинення будь-яких подальших узгоджень і, враховуючи низьку собівартість, планує різко збільшити власний видобуток з метою розширення частки ринку. Результатом стало різке падіння цін на нафту, до рівня 25 дол. США за барель.

Проблема надлишку ресурсів створила «попит» на реальне дотримання раніше накладених санкційних обмежень. Наприклад, протягом 2017-2019 рр. в обхід заборони нафта з Венесуели потрапляла на світовий ринок через дочірні компанії «Роснафти». На початку 2020 року це було припинено шляхом накладання «вторинних санкцій» на ці компанії: у лютому на «Rosneft Trading», у березні – «TNK Trading International S.A.». Наприкінці березня 2020 р. «Роснафта» взагалі припинила свою діяльність у Венесуелі.

Згортання світової економіки, падіння цін на нафту призводить зараз до зниження цін на природний газ, що ще більше ускладнює ситуацію для «Газпрому». Грандіозні витрати на реалізацію газотранспортних маршрутів «Північний потік-2», «Турецький потік», «Сила Сибіру» та інші проєкти, навряд чи окупляться, а їх функціонування за такого рівня цін буде генерувати нові збитки.

«Газпром» уперше програв Стокгольмський арбітраж «Нафтогазу України», а наприкінці 2019 року уклав контракт на транзит природного газу територією нашої країни на період до 2025 року. Апеляційний суд у Гаазі у лютому 2020 р. підтвердив права вимоги акціонерам нині не існуючого російського нафтового гіганта «ЮКОС» щодо виплати Росією 50 млрд дол. США. Рішення суду нижчої інстанції 2016 року про скасування таких вимог було відхилене.

Отже, енергетичні санкції після їх реального (!) запровадження лише за один рік суттєво вплинули на енергетичні компанії Росії та ослабили Кремль. І цей вплив вже відслідковується у поки що не зрозумілих до кінця процесах навколо монополістів енергетичного сектору Росії: «Газпрому» та «Роснафти».

У «Газпромі» з посад звільнено цілий ряд заступників голови правління, які працювали в компанії тривалий час. У лютому 2020 року експерти почали прогнозувати і майбутню відставку самого О.Міллера. Паралельно здійснюється продаж за пільговими цінами 6,52% акцій «Газпрому» втаємниченим інвесторам.

«Роснафта» реалізувала дивну схему виходу із проєктів у Венесуелі. Активи компанії у Венесуелі були викуплені російським урядом в обмін на 9,6% акцій «Роснафти». У результаті російська держава перестала бути власником контрольного пакету акцій компанії.

Не будемо намагатися відгадати, що саме відбувається з акціями основних стовпів путінської «енергетичної наддержави». Чи це винагорода менеджерам з правом виїзду на Захід, чи прихована приватизація, чи продаж активів західним партнерам, у якості відступних? Одне є очевидним – ці події свідчать про наближення змін.

Створена В.Путіним модель управління зазнає краху. Роки захмарних прибутків від нафти та газу залишились позаду. Накопичені тоді ресурси витрачені на гібридне протиборство з умовним Заходом. Використання енергетичного та ядерного шантажу в якості інструментів російської стратегії, відверте глузування з позиції Заходу по дотримуванню правил у цьому протиборстві, вже сформувало бажання державницьких еліт західних країн дати відповідь порушнику світового порядку.

А.Піонтковський вважає, що незважаючи на загравання політичних лідерів із Кремлем, на виклики відповіла «глибинна держава» США (deep state). І саме ця відповідь стала поштовхом до перебалансування в управлінській верхівці Росії, що вилилось зокрема у процес змін до Конституції Росії. А.Ілларіонов аргументує невідворотність змін початком 9 березня 2020 року в Окружному суді Гааги судових засідань щодо збитого російськими ракетами рейсу малайзійських авіаліній MH17, які загрожують винесенням вироку вищим посадовим особам Росії.

Інші політологи пояснюють зміни в Росії скороченням рентних надходжень з підконтрольних територій та сфер впливу, а відтак виникненням потреби скоротити чисельність владних груп.

Хоч як би там було, з початком 2020 року ситуація змін у Росії назріла. Кремль міг би її ігнорувати – що він і намагатиметься робити. Проте світова пандемія і очікувана за нею світова економічна рецесія не дозволять уникнути цього. Адже вже зараз проглядаються кілька варіантів розвитку ситуації, за яких Росія втратить надходження від продажу своїх енергетичних ресурсів. Без цього ресурсу живлення реваншистських намірів Росія опиниться фактично перед двома варіантами розвитку, і обидва не обіцяють нічого доброго для російського народу.

Перед Росією постав виклик стратегічного вибору свого майбутнього. Перед Заходом загалом, а особливо перед істеблішментом окремих країн ЄС, постала необхідність усвідомлення своєї ролі щодо цих змін.

Перед Україною теж постає завдання винесення уроків. Нам треба розглядати всі можливості мінливого світу та скористатися ними. Наприклад, відкриття західного газового напряму. У цій боротьбі великих світових гравців Україна вже отримала свої малі вигоди. Маємо збереження транзиту природного газу з Росії до ЄС нашою територією до 2025 року, перспективу диверсифікації постачання газу й можливість формування газового хабу на базі підземних сховищ та реальної інтеграції до газового ринку ЄС.

Країна має думати стратегічно, спираючись на реалістичний аналіз своїх і слабких сторін, і можливостей. Українським олігархам давно час покінчити зі своєю невизначеністю щодо вибору моделі управління в країні, зокрема в питані взаємовідносин влади та економіки. Українському суспільству час дорослішати та переходити від героїчних вчинків під час криз до повсякденного контролю за цінностями й нормами поведінки влади для запобігання виникненню таких криз. Громадянам України необхідно вийти з режиму очікування вирішення їхніх особистих проблем очільником держави та урядовцями до самостійного докладання зусиль, до розвитку власної спроможності, до економічного та духовного розвитку.

Це необхідно зробити, інакше – «Інколи вони повертаються!»

 

Олександр Cуходоля,

завідувач відділу критичної інфраструктури, енергетичної та екологічної безпеки

центру безпекових досліджень

Національного інституту стратегічних досліджень

 

Примітки:

*[1] Передусім маємо на увазі анексію Криму, окупацію окремих територій Донецької та Луганської областей, використання гібридних методів впливу на західні країни, зокрема США, Францію, Німеччину, Великобританію, країни Балтії та Балкан.

*[2] Перший закон петрополітики образно сформований Т.Фрідманом у 2006 р. (The First Law of Petropolitics Thomas L Friedman Foreign Policy; May/Jun 2006), який у загальних рисах можна викласти таким чином: при високих цінах на нафту авторитарні режими починають вести себе агресивно як у внутрішніх, так і в зовнішніх справах; при низьких цінах на нафту авторитарні режими допускають лібералізацію, для залучення новітніх знань, технологій та інвестицій.

*[3] Збиття MH17 над Донбасом, порушення санкційного режиму (постачання газових турбін Simens до Криму), застосування хімічної зброї (м.Солсбері), втручання у вибори Президента США.

*[4] Так, проти розширення санкцій чи їх продовження свого часу виступали окремі посадовці та політичні лідери Греції (2016), Словаччини (2014), Угорщини (2015-2019), Чехії (2016, 2018), Кіпру (2014), Німеччини (2018), Франції (2018), Фінляндії (2018), Італії (2016, 2019) тощо.

 

Джерело