«Взаємодія спецслужб України з колишніми російськими колегами — це з області ненаукової фантастики»

Рейтинг незалежності спецслужб та «нульовий варіант» країн Балтії

Процеси творення незалежних держав, що постали на руїні Радянського Союзу, супроводжувалися як економічними, так і політичними реформами. Серед подібних трансформацій — перебудова спецслужб країн, які є важливою складовою політичної системи та нацбезпеки. Саме цьому аспекту пострадянських реформ присвячена свіжа аналітика Володимира Паливоди, головного консультанта відділу нових викликів центру зовнішньополітичних досліджень Національного інституту стратегічних досліджень «Трансформація спеціальних служб незалежних держав пострадянського простору».

Структура аналітичної доповіді продумана навіть у дрібницях. Наприклад, уже в порядку подання даних про країни прорахована система: «Інформація про спеціальні служби незалежних держав пострадянського простору» розміщена не за алфавітом, а принципом зменшення ступеня «впливу» на них з боку Російської Федерації», — повідомляє на початку автор та зауважує, що «ступінь цього «впливу» залежить від членства в Організації договору про колективну безпеку (Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан), Шанхайській організації співробітництва (Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан), участі в діяльності безпекових структур СНД (усі ексреспубліки СРСР, крім Грузії, країн Балтії та України)…»

Володимир Паливода подає країни в такому порядку: Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан, Узбекистан, Азербайджан, Туркменістан, Молдова, Грузія, Естонія, Латвія і Литва.

В аналітичній доповіді «Трансформація спеціальних служб незалежних держав пострадянського простору» Володимир Олександрович докладно розбирає, як на основі структур і кадрового складу республіканських комітетів держбезпеки (КДБ) формувалися національні спецслужби. Винятками стали країни Балтії, які пішли шляхом «нульового варіанту»: повністю ліквідували структури КДБ і створили власні розвідувальні й контррозвідувальні органи з використанням історичного досвіду періоду між двома світовими війнами.

«Колишні співробітники КДБ не мали права працювати в спецслужбах держав Балтії, однак через брак кваліфікованих спеціалістів для співробітників оперативно-технічних підрозділів зробили виняток. Поступово у процесі переходу на закордонну спецтехніку ці кадри замінювали на нових фахівців, які проходили відповідну підготовку в партнерських спецслужбах»

Досвід Литви, Латвії і Естонії став повчальним уроком для інших країн. Як з’ясувалося, більшість навіть цих оперативно-технічних працівників Поліції безпеки Естонії завербували російські спецслужби!

«Прикордонник наш не спить»

Ще одна примітна розбіжність у розвитку власних спецслужб — підпорядкування прикордонних військ. Балтійські країни негайно вивели підрозділи прикордонних округів зі своєї території та створили підпорядковані МВС органи прикордонної охорони — прикордонну поліцію. За таким «європейським» зразком створено і прикордонну поліцію Грузії й Молдови. Окремі прикордонні служби мають Азербайджан, Білорусь, Туркменістан, Україна, а прикордонні війська як частина національних спецслужб існують у Вірменії, Казахстані, Киргизстані, РФ, Таджикистані та Узбекистані.

«Придворні» спецслужби

На думку Володимира Паливоди, яку він підтверджує аналізом, «на трансформацію спецслужб та їхню роль у колишніх радянських республіках значний вплив мали характер встановлених там після 1991 р. політичних режимів та національні особливості». Зазначається, що нерідко контроль за спецслужбами здійснювався не через парламент чи інші державні органи, а призначенням на високі посади «особливо довірених осіб чи родичів». Така ситуація склалася в Азербайджані, Казахстані, Киргизстані, Узбекистані. Панівна верхівка цих країн використовує спецслужби як інструмент утримання влади, тиску на опозицію, та як знаряддя для викрадення опозиціонерів, або, як припускають деякі дослідники, навіть для фізичного усунення неугодних владі.

Гарячі обійми «старшого брата»

Велика частина дослідження, що не дивно, присвячена спецслужбам Російської Федерації. За висновками експерта, «головна спецслужба РФ, попри зміну назви й виокремлення деяких підрозділів, фактично залишилась тим же КДБ СРСР». Володимир Паливода підкреслює: «демократична» ФСБ не втратила, а навіть розширила повноваження, зокрема підпорядкувавши навіть непритаманні контррозвідці підрозділи.

«Повернувши з часом вилучені підрозділи (крім СЗР та ФСО) з приходом до влади Володимира Путіна та планомірною інфільтрацією усіх державних і бізнесових структур вихідцями зі спецслужб, ФСБ стала відігравати ключову роль у суспільно-політичному житті країни», — пише працівник Національного інституту стратегічних досліджень.

Із аналітичної доповіді випливає, що після створення СНД РФ одразу кількома способами намагалася залишити в орбіті впливу спецслужби країн так званого «близького зарубіжжя». Ось лише один із прикладів безпардонної підлості Москви. Презентуючи себе «рівноправним партнером», у квітні 1993-го РФ підписала угоду про непроведення державами СНД розвідувальної діяльності одна проти одної, і тут же ввела в посольствах країн Співдружності посади прикриття для працівників Служби зовнішньої розвідки.

Такою ж звичною справою стала постійна гра Москвою ролі «старшого брата» й нав’язування «молодшим» по СНД вигідних для себе форм взаємодії та інтеграції…

Запитання до фахівця

Загалом аналітика про трансформацію спецслужб від Володимира Паливоди досить легко сприймається і як «історичний опус», і як ґрунтовне дослідження процесів та їхніх результатів у колишніх радянських республіках. Проте в непідготовленого читача можуть виникнути запитання і уточнення.

АрміяInform запитала в автора дослідження про деякі моменти: передовий досвід пострадянських країн, форми співробітництва спецслужб, особливості реформування СБУ і її співпрацю з ФСБ.

Примітка:

Зрозуміло, що аналітична доповідь головного консультанта з проблем розвитку сектору безпеки з’явилася не на порожньому місці. У списку використаної літератури можна побачити близько сорока джерел, які включають і кілька попередніх розвідок Володимира Паливоди. Серед них — аналітика й дослідження про оновлення законодавства в сфері нацбезпеки та реформування спецслужб Киргизії, Азербайджану, Литви, роботу естонської контррозвідки, роль спецслужб Білорусі в президентських виборах 2020 року, про наслідки зміни керівників служб НБ Вірменії і Росії тощо.

― Володимире Олександровичу, для початку розкажіть про себе: де народилися, виросли, хто ви за освітою, як почали займатися дослідженнями національної безпеки…

― Я народився і виріс на Полтавщині. Закінчив історичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка, крім основної спеціальності «історик-архівіст» здобув ще спеціальності «Викладач історії та суспільствознавства» і «Референт-перекладач англійської мови в галузі історичних дисциплін». Після університету, у 1983–1985 роках, проходив військову службу на офіцерських посадах у Закавказькому військовому окрузі. До речі, у ті ж роки зі мною в одному полку проходили службу три офіцери, які потім послідовно були начальниками Генерального штабу ЗСУ: Петро Шуляк, Іван Свида й Віктор Муженко. А я далі продовжував службу, але вже у контррозвідувальних та розвідувальних органах — до 2011 року. Службу поєднував зі здобуттям нових знань, які дуже допомагали в професійній діяльності. Здобув освіту за спеціальностями «Міжнародні відносини та зовнішня політика» (кваліфікація «референт-міжнародник» зі знанням польської мови) та «Міжнародне право». У 1997 році заочно закінчив аспірантуру Академії СБУ…

— Вражає. А як щодо власних досліджень?

— Дослідженням історії спецслужб почав займатися ще під час навчання в університеті. Пізніше діапазон досліджень розширився у сфері національної безпеки. З 2015-го почав працювати у НІСД, де ця проблематика стала основою моєї професійної діяльності.

— Пане Володимире, стосовно вашої нової аналітики — здається, в СРСР було чітке розділення спецслужб «за зонами відповідальності»: нацбезпека, контррозвідка, розвідка, зовнішня розвідка тощо. Що було успадковане сучасними національними спеціальними службами, а що кардинально змінено в цьому специфічному розподілі між відомствами?

— Насправді СРСР не мав чіткого розділення спецслужб «за зонами відповідальності», якщо ви уважно читали мою доповідь (усміхається). Фактично існували всього дві спецслужби — військова розвідка і Комітет державної безпеки, який можна назвати організацією широкого профілю. КДБ відповідав за розвідувальну і контррозвідувальну діяльність, забезпечення внутрішньої безпеки — сучасною мовою, захист конституційного ладу, охорону держкордону, урядовий зв’язок, охорону державної таємниці та ще за багато різних питань. Усі національні спецслужби — за винятком країн Балтії — створювали на фундаменті республіканських КДБ і з особовим складом, який склав присягу на вірність новій владі. За 30 років незалежності ці спецслужби проходили складні процеси трансформації, одні — поступово відходячи від радянського фундаменту, інші — залишаючись на ньому з деякими змінами. У доповіді інформація про спеціальні служби СНД, до речі, розміщена не за алфавітом, а за принципом зменшення ступеня «впливу» на них з боку Росії. Тобто, фактично за ступенем відходу від радянської моделі побудови органів держбезпеки. Чітке розділення функцій, якщо говорити про досвід провідних країн світу, характерне тоді, коли розвідувальні служби відокремлені від контррозвідувальних. Останні часто мають характер правоохоронних органів, що не сумісно з розвідкою. Але за таким принципом розподіл відбувся лише в шести, включно з РФ, із 14 країн СНД. А взагалі, жодних стандартів і рецептів, за якими слід організувати функціонування спецслужби, у світі не існує. Кожна держава робить це, виходячи з історичного досвіду, форми державного правління, національних інтересів, інколи й із фінансових міркувань…

— На прикладі РФ видно, що після розвалу Союзу радянсько-російські спецслужби довго перейменовували, перепідпорядковували, змінювали структуру. Чи досягли, на ваш погляд, російські ФСБ і СЗР помітних успіхів у своїй ефективності після цих реформ?

— Так, спецслужби РФ — і Федеральна служба безпеки, і Служба зовнішньої розвідки — за минулі тридцять років пройшли складний шлях реорганізацій, які не завжди мали об’єктивний характер. З приходом до влади у Росії Володимира Путіна можна говорити про ренесанс російських спецслужб. До складу ФСБ повернули частину підрозділів, які колись були у структурі КДБ, вплив ФСБ всередині країни зріс майже до рівня впливу органів держбезпеки СРСР. Щодо ефективності діяльності ФСБ і СЗР, можна говорити, що вона перебуває на досить високому рівні. Наступальність, агресивність та оперативну винахідливість, зокрема, російської розвідки, фіксують контррозвідки багатьох країн. Однак кадровий склад спецслужб РФ — кров від крові, плоть від плоті російського суспільства, тому все частіше в ЗМІ можна прочитати про офіцерів ФСБ, яких викривають не лише на корупції, а й навіть на організації злочинних угруповань. Та й у роботі СЗР і військової розвідки трапляється все більше провалів.

— Про «плоть від плоті суспільства»… Які назвете найпомітніші відмінності між спецслужбами країн — колишніх радянських республік? Чим, наприклад, принципово відрізняється контррозвідка країн СНД та держав, які не долучилися до Співдружності — Україна, Грузія, Балтика?

— До міжнародних організацій — якщо мати на увазі безпекові структури НАТО — долучені лише спецслужби країн Балтії. Рада керівників органів безпеки і спеціальних служб держав-учасниць СНД, створена у 1997 році з метою взаємодії і координації дій органів безпеки і спеціальних служб у сфері боротьби з організованою злочинністю міжнародного характеру і в інших узгоджених сферах діяльності. Цей орган не є міжнародною організацією у класичному розумінні, та й кожна спецслужба в СНД сама вирішує, чим ділитися з колегами, а чим — ні. Грузія після виходу з СНД у 2009 році не бере участі в її роботі. У травні 2018-го і Україна остаточно припинила участь у статутних органах СНД зі зрозумілих причин. Якщо говорити об’єктивно, то принципової різниці між контррозвідками різних країн — не лише пострадянських — взагалі не бачу. Як кажуть, контррозвідка — вона і в Африці контррозвідка. Форми й методи контррозвідувальної діяльності, в основному, універсальні. Головне завдання будь-якої контррозвідки — протидія розвідувально-підривній діяльності іноземних спецслужб. Просто в деяких державах спецслужби контррозвідувального спрямування додатково займаються низкою інших питань: боротьбою з корупцією, захистом державної таємниці, досудовим слідством… Наприклад, СБУ, вона є державним органом спеціального призначення з правоохоронними функціями, який забезпечує державну безпеку України, і водночас — спеціально уповноваженим органом державної влади в сфері контррозвідувальної діяльності.

— До слова, у вашому дослідженні розглянуті питання трансформації органів держбезпеки майже всіх колишніх республік СРСР, крім України. Можете розповісти, наскільки «особливою» є ситуація зі спецслужбами нашої країни? Чи вона відрізняється від історії формування нацбезпеки Киргизстана або, наприклад, Молдови?

— У моєму дослідженні дійсно питання трансформації вітчизняних спецслужб не розглядається. По-перше, на цю тему є значний масив літератури, та й останнім часом у ЗМІ про реформування Службу безпеки України не пише хіба що ледащий. По-друге, у Верховній Раді України триває робота — на жаль, дуже довго — над проєктом Закону «Про внесення змін до Закону України «Про Службу безпеки України» щодо удосконалення організаційно-правових засад діяльності СБУ». Цей документ передбачає позбавлення СБУ низки, як уважають законотворці, невластивих їй функцій. Хоча деякі інші експерти вважають, що робити це у воюючій країні недоцільно. Якщо говорити про принципову різницю зі спецслужбами того ж Киргизстану чи Молдови, про які ви згадали, то скажу, що там розвідку не виводили зі складу Державного комітету національної безпеки Киргизстану чи Служби інформації та безпеки  Молдови. У нас же з 2004 року існує окрема Служба зовнішньої розвідки.

— Скажіть, а чому військова контррозвідка, як правило, підпорядкована «цивільним» спецслужбам: СБУ, ФСБ  тощо?

— Військова контррозвідка (ВКР), так, у багатьох країнах СНД перебуває у складі так званих «цивільних» служб. Гадаю, що це викликано традиціями, які тягнуться з радянських часів. Але, зважаючи на політичну культуру пострадянських держав, яка відрізняється від американської чи європейської, передача ВКР у склад Міністерства оборони зробить її «кишеньковою» спецслужбою міністра. Навряд чи керівництво ВКР захоче «копати» — а без цього оперативна робота не обходиться — під свого безпосереднього начальника. А якщо і захоче, то хтось може швидко втратити свою посаду. До речі, наскільки мені відомо, саме з цих причин, наприклад, у Болгарії ВКР у 2008 році повернули зі складу міноборони у «цивільне» Державне агентство національної безпеки. А у Великій Британії ВКР є підрозділом Служби безпеки — МІ-5, яка взагалі підпорядкована міністерству внутрішніх справ. У Польщі Служба ВКР формально входить до структури міністерства національної оборони, але через міністра-координатора спеціальних служб підпорядковується прем’єр-міністру. Так що, як бачимо, і у цій сфері немає однозначних вирішень.

— Так, прості громадяни бачать тільки «обкладинку» стосунків між спецслужбами… То як нам ставитися до таких «коливань маятника», як, наприклад, в ситуації «Росія — Білорусь», коли вони спочатку співпрацюють у затриманні українських громадян, потім конфліктують через «вагнерівців», згодом разом розробляють операції проти опозиції і таке інше… Хочеться спитати напряму: наскільки безпринципні «лицарі плаща і кинджала» залежно від поточної ситуації?

— Щодо відносин спецслужб Росії та Білорусі, дійсно, у них були «коливання маятника». Таке траплялось не лише в ситуації з «вагнерівцями». Я докладно описав це в розділі, присвяченому КДБ РБ. Серед професіоналів у сфері, яку обговорюємо, існує прислів’я: «Немає дружніх спецслужб, є спецслужби дружніх країн». І з перебігом історичного розвитку, зі зміною геополітичної ситуації статус «дружня країна» може переходити від одного суб’єкта міжнародних відносин до іншого. Зовсім недавно РФ була стратегічним партнером України. Офіційно було заборонено проводити розвідувальну діяльність проти одне одного. Але хіба це заважало ФСБ та СЗР створювати агентурні позиції та виховувати агентів впливу в нашій державі? Як написав у мемуарах один співробітник розвідслужби: «Розвідка — не те поле діяльності, на якому відточують принципи суспільної моралі». І це не стосується тільки радянської, російської чи, скажімо, американської розвідки. Так що, безпринципність — це теж один із універсальних принципів розвідувальної діяльності.

— У аналітичній доповіді згадано, що офіційно ФСБ провадить розвіддіяльність лише в межах Росії. Водночас ви зазначаєте, що Федеральна служба безпеки, цитую, «проводить розвідувальну діяльність (включно з радіоелектронною розвідкою) практично на усьому пострадянському просторі». Скажіть, наскільки велика небезпека співпраці українських спецслужб або їхніх представників із росіянами?

— Від 2014 року спецслужби України «взаємодіють» із колишніми російськими колегами лише в сфері протидії їхній розвідувально-підривній діяльності. Говорити про співпрацю між СБУ чи ГУР МО України з російськими розвідувальними чи контррозвідувальними органами, навіть у проведенні спільних заходів проти міжнародного тероризму чи інших глобальних викликів, — це з області ненаукової фантастики.

— Добре. Тоді, на продовження попереднього запитання: чи можливий був згаданий «нульовий варіант» Балтійських країн, які категорично заборонили працювати в органах нацбезпеки і розвідки колишнім радянським фахівцям?

— Існує такий вислів «Історія не знає умовного способу». Він означає, що в оцінці історичних процесів недоречні міркування з використанням умовних конструкцій. Та й про не зовсім «нульовий варіант» у країнах Балтії я написав у дослідженні… Все таки, пофантазуймо. На мою думку, в Україні, де радянську владу встановлено у 1918 році (нагадаю, що в країнах Балтії це було формально у 1940-му, а фактично у 1945 році), такий варіант не пройшов би. Пригадайте, хто був першим президентом України і яким був склад Верховної Ради України І-го скликання (депутатський блок «За суверенну Радянську Україну» — 239 народних депутатів)? З іншого боку, більшість рядових співробітників КДБ УРСР свідомо присягнули на вірність незалежній Україні. До того ж багато офіцерів КДБ СРСР — українців за походженням — теж свідомо поверталися звідусюди на Батьківщину, щоб створювати нову українську спецслужбу. Я, до речі, був серед них, відмовившись від квартири в Москві та кар’єрних перспектив…

— Пане Володимире, дякую за цікаву розмову.

 

Текст, фото: armyinform.com.ua