«Якщо ти знаєш своїх ворогів та знаєш себе, ти можеш перемогти у сотнях битв без єдиної поразки», – Сунь Цзи. Ми подивилися на останні події в Україні й світі очима Росії. Якщо знати, як вони мислять і як оцінюють події, можна ефективно протистояти їм.
Схоже залишається позаду «черговий страх війни», для України вже другий менше ніж за рік, враховуючи навчання «Кавказ-2020». Російські війська, додатково перекинуті до кордонів України і на її окуповану територію, підуть. Але, можливо, залишать техніку, щоб туди-сюди її не возити. Та й постійно дислоковане угруповання російської армії досить потужне і готове до швидкого оперативного втручання у разі наказу з Кремля. Тож питання, що то було і, головне, що буде далі, залишається актуальним.
Рецепти Сунь Цзи: простота, яку складно реалізувати
Війна несе багато випробувань. І одне з них поєднання невідомості і відчуття загрози. Твій ворог прагне заподіяти тобі шкоду. І, до того ж зробити це раптово для тебе, щоб ти не зміг захиститися. Або спеціально залякувати тебе, щоб ти виснажився і не був готовий, у момент, коли він таки нападе.
«Якщо ти знаєш своїх ворогів та знаєш себе, ти можеш перемогти у сотнях битв без єдиної поразки» - казав «батько» стратегії Сунь Цзи. Втім, «вивчити ворога» дуже складно.
Йдеться навіть не про оперативні плани. Цілком очевидно, що остання концентрація військ здійснювалася у такий спосіб, і з такою дипломатичною і пропагандистською підтримкою, щоб унеможливити відповідь «що це - лише шантаж чи підготовка до нападу?».
Відповідь знали луше вузьке коло політичної та військової верхівки РФ. А, можливо, взагалі, лише одна людина. Якщо загроза неправдоподібна, то навіщо взагалі погрожувати?
Українські аналітики переважно намагалися вирахувати, що фізично, політично, економічно, з військової точки можливе. Атака на Київ, оточення українських сил на Донбасі, залякати задля доступу до дніпровської води для Криму…
Це нібито найнадійніший спосіб аналізу. Адже реальність не обманеш.
Втім для передбачення дій ворога важлива не сама реальність. Важливіше його розуміння цієї реальності.
Війна з неіснуючою державою
Російське військово-політичне керівництво і персонально Путін напрочуд відверті, коли розповідають про своє бачення світу, цілі, а часто і засоби.
От тільки багато хто в Україні вважають що вони брешуть. Бо не можуть же вони насправді так думати!
Нам важко повірити, що вони серйозно вважають, що Україна не держава. «Так осьо ж ми»!
Втім давайте спробуємо подивитися на Україну очима недружнього зовнішнього спостерігача. Дисфункціональна держава, більш менш ефективна переважно для формування прибутків власних злодійкуватих еліт. Населення, якому вони осточортіли. І підтримка Заходу, завдяки якій вся ця конструкція ще якось тримається на плаву.
Чи дуже ця картинка відрізняється від реальності? На жаль, менше, ніж нам би того хотілося.
У принципі такий стан не усуває для Кремля потреби враховувати існування України. Адже попри проблеми вже, у якомусь вигляді, сформована політична нація, яка бачить своє майбутнє у власній незалежній державі.
Втім у Кремлі можуть її не помічати, говорячи про «один народ» і «агресивну націоналістичну меншість». У принципі, результати виборів чи соціологічних досліджень не спростовують таке бачення. Адже політично активна завжди менша частина громадян. Хоч в Україні, хоч у Польщі, хоч у Франції.
Помилка запрограмована вже досить поважним віком переважної частини кремлівських еліт, які сформувалися у часи пізнього СРСР. А, ще, значною мірою, підсвідомим прагненням перекласти відповідальність на «підступний Захід» за провал власної політики на українському напрямі. Провал, запрограмований саме небажанням «помічати» українців.
Втім Кремль може наочно переконатися, що українська нація таки існує лише вкрай болісним і для неї самої способом – спробувавши «інтегрувати» Україну та відчувши рівень опору.
Захід, який не готовий говорити як з рівним
Списувати свої прорахунки на інтриги Заходу – давня російська традиція. Втім знову ж таки, якщо розглядати реальність з позицій «жорсткого прагматизму», де всі «демократичні цінності» та «права людини» призначені лише для пропагандистів чи малахольних, логічний висновок з політики держав Заходу щодо Росії, України та й інших «колишніх радянських республік» – вони хочуть нам зашкодити.
Росія, навіть у найбільш ліберальні часи початку 1990-х чітко сигналізувала про ставлення до «ближнього зарубіжжя» як до зони власних виключних інтересів. Кремль був готовий співпрацювати з Заходом в обмін на таке визнання та невтручання у власні внутрішні справи.
Втім, держави Заходу подавали вкрай змішані сигнали. З одного боку у тісній координації з Росією вони забезпечили ядерне роззброєння України, Казахстану та Білорусі. Москва, значною мірою завдяки більш швидким економічним реформам в Росії у порівнянні з усіма сусідами, крім держав Балтії, стала «вхідною точкою» для міжнародних корпорацій для роботи на ринках пострадянського простору.
З іншого боку Захід не визнавав (та власне, у силу своєї природи і не міг визнати) претензію Росії на монопольне посередництво у стосунках з її сусідами, особливо західними. Навіть таке «конструктивне» ЄС розробило програму «Східного партнерства».
А головне на пострадянський простір із Заходу просували, зокрема за підтримки неурядових організацій, реальну політичну конкуренцію та обмеження свободи дій влади правовими приписами. Тобто вели підривну діяльність проти пострадянської системи управління.
Враховуючи перевагу Заходу в економічному потенціалі, вільна економічна та ідейна конкуренція на пострадянському просторі означала для Росії практично гарантований програш, а відтак – втрату впливу та ваги у світових справах. Адже вплив на міжнародній арені не прямо пропорційно, але тісно пов’язаний з чисельністю «контрольованого» населення.
Якщо у сусідній країні замість затвердження голосуванням (яке вже правильно організоване) дружнього для Росії політика у результаті масових мітингів протесту приходить прозахідній, то для Кремля - це не демократія, це зовнішньополітична поразка.
Якщо Росію хочуть «демократизувати», значить хочуть привести до влади «корисного політика» для Заходу. Власне неконтрольована політична конкуренція у російських умовах цілком може призвести до розпаду країни, як це мало не сталося у кінці 90-х.
Звісно, цілком зрозуміло, що запроваджувати демократичну конкуренцію для нинішньої російської еліти – наступати на горло власній пісні. З іншого боку, чимало українських патріотів повністю погодяться з тезою своїх ідеологічних опонентів: «Росія з реальною демократією = слабка Росія».
Власне, з погляду Кремля, російське втручання у вибори в США, підтримка контрсистемних сил у Європіє нічим іншим, як симетричною відповіддю на «підривну західну діяльність» після численних настійливих прохань її припинити.
Не можна сказати, що держави Заходу не намагалися якимось чином врахувати «російські особливі обставини». Було й негласне «прощення» за агресію проти Грузії. І спроби «перезавантаження» часів Обами, яке «пророчо» відкрили кнопкою «перевантаження».
Втім тиск внутрішньополітичної конкуренції, «зубаті» ЗМІ, створює потребу для зовнішніх партнерів США, і навіть у Німеччини дотримуватись «демократичної пристойності» чи хоча б демонстрації готовності до «прогресу у вірному напрямі у майбутньому». Тож поступки великих держав Заходу вимогам «реальної політики» на тлі їх незмінної риторики росіян не задовольнили.
«Прикладна» параноя
Традиційно люди оцінюють поведінку інших по тому, як би самі вчинили на їх місці. Враховуючи добре відомі «гібридні методи» Росії, оцінки дій «наших західних партнерів», як з підкреслено іронічним акцентом любить говорити Владімір Путін, можуть бути досить похмурі.
Торік унаслідок пандемії Covid-19 та пов’язаним із нею падінням цін на нафту, Кремлю довелося швидко змінювати свої плани утримання влади. Спершу планувалося втілити сценарій, як у Казахстані, де Назарбаєв зараз не президент, а «лише» пожиттєвий голова Ради безпеки. У росіян, ймовірно, були варіанти голови Ради безпеки для Путіна чи глави Государственного совета. Після таких змін до конституції РФ Путін, зберігши основні важелі впливу на новій посаді, формально перестав бути б президентом.
Тепер, унаслідок пандемії ковіду і кризи, Путін де-факто дістав змогу залишатися главою держави довічно, але водночас на ньому залишився тягар накопиченого соціального незадоволення росіян. Ну, і роздратування тих, хто повірив у майбутню «відлигу».
На цьому тлі ситуація з отруєнням Алєксєя Навального, звинуваченнями Росії у застосуванні хімічної зброї та потужним консолідованим дипломатичним тиском Заходу на підтримку опозиційного політика, поширений від його імені сенсаційний фільм про «палац Путіна», навряд чи розглядається якось інакше, ніж спроба зовнішнього удару у момент внутрішньої кризи.
І це ще за президентства «ізоляціоніста» Трампа. А далі прихід Байдена, обіцянка покарати Росію за втручання у американські вибори і характеристика ним Путіна як «вбивці».
На цьому тлі українська влада, яка доти наполегливо шукала миру, раптом йде на «яструбині кроки» проти проросійських сил в Україні. Такі дії пов’язують з впливом нової адміністрації США на Україну не лише у Кремлі, але багато хто на Заході та в самій Україні.
Скасовується рішення президента Трампа про зменшення військових контингентів США з Німеччини. Натомість замість навчання на Тихому океані проводиться велике навчання НАТО «Defender Europe-2021» в рамках якого відпрацьовується сценарій війни з Росією. Адже жодний інший сценарій зіткнення на цьому театрі не передбачає протиповітряної та протиракетної оборони та перекидання підкріплень з США.
У 2014 році російські війська, які загрожували вторгненням, вже самою присутністю зв’язували українські сили у боротьбі з бойовиками. А якщо відмобілізовані сили НАТО, «зв’язуватимуть» російську відповідь на атаку українських військ на Донбасі?
«Як, ми ж не готові наступати?» - запитаєте Ви. Навряд чи вірять у велику операцію і самі росіяни. Втім для значних внутрішньополітичних наслідків у Росії не потрібно звільняти весь Донбас.
Достатньо одного великого міста. Чи навіть стабільного контролю українського війська над одним з районів Донецька, що остаточно перетворить на фарс ідею «Донецької Народної Республіки», яка не контролюватиме власну столицю.
Вашингтон, звідки дадуть команду «фас» Києву, задовольнить будь який результат. Перемога українців завдасть потужного удару по російській владі напередодні виборів у Державну Думу у вересні. Історично, всі масштабні внутрішні потрясіння у Росії відбувалися саме після зовнішньополітичних поразок.
Якщо ж українська операція провалиться, то втручання російських військ задля оборони контрольованих ними територій на Донбасі буде використано для посилення санкцій. А також для підриву будь яких перспектив покращення стосунків Росії з важливими для неї економічними партнерами у Західній Європі.
Економічна криза в Росії як наслідок зростання санкцій, теж не найкращий супровід до парламентських виборів. Навіть за умови створення всіх можливостей для «правильного голосування» за рахунок розтягнення його на кілька днів.
При цьому Вашингтон мало чим ризикує. Адже американські економічні інтереси в Україні дуже скромні.
Мобілізація російських військ мала продемонструвати готовність Кремля за таких умов підняти ставки у конфлікті, здійснивши його ескалацію далеко за рамки Донбасу. За таких умов США мало або ризикувати ядерною війною, безпосередньо втрутившись у бойові дії, або «втратити обличчя», спостерігаючи за розгромом свого «сателіта». Ну, і звісно «київська влада» має задуматися над ціною безумовного виконання наказів «заокеанського патрона».
Звісно, економічні санкції за ескалацію конфлікту можуть бути сильнішими. Але росіянам тоді можна буде принаймні спробувати «політично продати» «велику перемогу».
Звичайно, таке гіпотетичне бачення росіян (яке повністю відповідає їх публічній риториці, зокрема нещодавнім заявам міністра закордонних справ Сергія Лаврова про вірогідність війни на Донбасі), встановлює логічні зв’язки між насправді з не пов’язаними між собою подіями.
Але всі ці події не пов'язані між собою
Німеччина, участь якої у «справі Навального» стала особливо неприємною для Кремля, звісно зацікавлена у співпраці Росією. Водночас вона надіслала чіткий сигнал про неприйнятність для неї нинішньої російської політики, яка суперечить корінним національним інтересам ФРН, спрямованим на зміцнення ЄС та попередження збройних конфліктів у Європі.
Резонансна заява Байдена про Путіна цілком могла бути не «режисована», а наслідком притаманного американським журналістам агресивного стилю ведення інтерв’ю.
На тлі явного пріоритету для США тихоокеанського регіону і наслідків політики Трампа масштабні залучення американських сил до навчань у Європі мають відновити довіру союзників до американських безпекових гарантій.
Адже, натомість до азійських вод вирушає британська ударна авіаносна група. Французький універсальний десантний корабель, однотипний «Містралю» нещодавно став флагманом спільних франко-американо- індійсько-японсько-австралійських військово-морських навчань у водах Бенгальської затоки.
Українська влада щодо застосування санкцій проти проросійських каналів цілком ймовірно керувалася внутрішньополітичними аргументами, а не зовнішньополітичною логікою.
Можливі і інші пояснення. Втім чимало осіб з числа російського керівництва мають специфічний професійний досвід роботи з викриття ворожих підступів, яке роблять їх вкрай скептичним до «співпадінь».
Найкращий шанс на військову безпеку – зберігати для противника надію на перемогу і поступово підвищувати ціну потенційної атаки
Демонстрація сили принесла Росії зовнішньополітичні успіхи. Президент Байден погодився розмовляти з тим, кого назвав «вбивцею». Українська атака на Донбасі попереджена. Так, звісно, ви будете заперечувати, що взагалі її готували!
Оскільки корінні суперечності у відносинах Заходу, України та Росії нікуди не поділися, можна цілком очікувати на нові «навчання» біля українських кордонів. Що може зробити Україна, щоб ці погрози так і залишилися погрозами?
Популярна відповідь – вступити у НАТО приваблива, але, на жаль, неправильна. Той же Сунь Цзи у одному з сформульованих ним правил війни спеціально застерігав проти тиску на противника у безвихідному становищі.
Україна в НАТО означатиме для Кремля величезну поразку, задля попередження якої з його точки зору варто йти на будь який ризик. Військовий удар по Україні до моменту у вступу в Альянс, щоб його зірвати – цілком логічний крок.
Це добре розуміють держави-члени НАТО. Альянс піде лише на ті рішення, які знизять, а не підвищать вірогідність його зіткнення з Росією.
Так, поза НАТО ми приречені на постійний ризик великої атаки. Маємо психологічно готуватися до того, аби цей «дамоклів меч» якомога менше псував нам життя.
Попри приказку про «рушницю на стіні», вона стріляє далеко не завжди. Кремль прекрасно розуміє ризики реальної війни. У курсі він і про те, що прагнення росіян до «величі держави» не означає їх готовності миритися з військовими втратами.
Недарма останнє президентське послання в РФ мало переважно соціальне спрямування, а основною зовнішньополітичною обіцянкою було збереження миру попри підступи ворогів.
Тож здатність українського війська нанести значні втрати агресору явно знижує вірогідність будь якої військової авантюри.
Навіть зростання відповідної спроможності з часом, приміром придбання чи отримання від партнерів нових систем озброєнь, оснащення українських вояків вітчизняною військовою технікою, а головне інтенсивні тренування і формування власної доктрини для дій у разі великого наступу противника не викличе негайної військової відповіді.
Баланс сил все одно залишатиметься на користь РФ. Вона зберігатиме переважні шанси на перемогу у двосторонньому зіткненні. Втім зростатиме потенційна ціна такої перемоги. А відтак знижуватиметься спокуса віддати наказ про наступ.
На жаль, вірне і зворотне. Якщо спроможності нашої армії знижуватимуться, зокрема не буде компенсований поступовий вивід з експлуатації високотехнологічних радянських озброєнь, значно більша вірогідність того, що одного разу «рушниця» таки вистрілить.
Зручніше отримувати якісну аналітику в месенджері? Підписуйтеся на наш Telegram-канал: t.me/niss_gov_ua
Фото: freepik.com, НІСД