Альянси, побудовані США, мають багато варіантів. Не всі з них передбачають зобов’язання воєнного захисту з боку США території союзника. Проте дієвість альянсів без формальних гарантій безпеки може бути високою. Статус основного союзника США поза НАТО відкриває ширші можливості для більшої безпеки і прискореного розвитку. Проте кінцевий успіх залежить від готовності і вміння союзника США такими можливостями скористатись. Експерт НІСД, завідувач сектору досліджень Центрального регіону в місті Дніпрі центру регіональних досліджень НІСД Олексій Їжак проаналізував основні здобутки країн, що мають такий статус, і окреслив діапазон можливостей для Україні у разі його отримання.
Статус основного союзника США поза НАТО (major non-NATO ally, MNNA) є частиною системи американських військово-політичних альянсів. Вони мають багато аспектів і градацій, що визначені в американському законодавстві. Низка країн в Європі і Азії мають угоди про спільну оборону зі Сполученими Штатами. Згідно з цими угодами воєнний напад на союзників США означає напад на США. Такі угоди часто позначаються як гарантії безпеки. Найбільш відома з них – Вашингтонський договір, що лежить в основі НАТО. Але існують й інші: між США і Японією, США і Республікою Корея, США і Австралією. Проте одної тільки гарантії, що американські війська прийдуть на допомогу, недостатньо для дієвого воєнного-політичного союзу. Має бути кооперація в оборонному будівництві, яка б допомагала американським союзникам зміцнювати власну оборону. Зокрема, спільне планування оборони є основою діяльності НАТО як організації.
Але є ще глибший аспект – матеріальна розбудова сил і засобів оборони, іншими словами, «hardware» спільної оборони. Здебільшого це суверенна справа. Але США надають своїм союзникам допомогу і в цій сфері. Найбільш відома частина такої допомоги – постачання озброєнь і військової техніки. Крім того, передбачений доступ до воєнних резервів, збройних технологій і спільних розробок. Навіть просто купити американські озброєння і військову техніку не просто, не говорячи про постачання в рамках воєнної допомоги.
Членство в НАТО спрощує процедури, проте не робить їх автоматичними. Ринок оборонної продукції США – найбільший у світі за обсягом і рівнем технологій, але він закритий для більшості країн. Тому навіть спрощення доступу є важливим. Існує окреме законодавство США, яке передбачає особливу відкритість ринку оборонної продукції і розробок США для членів НАТО. Для інших країн, які можуть мати угоди про спільну оборону зі США (як Японія), або їх не мати (як Ізраїль) така особлива відкритість передбачена в рамках окремого законодавства, яке власне й регулює відносини з основними союзниками поза НАТО.
Статус основного союзника США поза НАТО дає певній країні кращий доступ до американського військового «hardware», який можливий навіть без угоди про спільну оборону. Тобто можна зміцнювати оборону за допомогою США але без гарантій безпеки. З іншого боку, союзні відносини такого роду створюють ефект американської присутності навіть без формальних гарантій безпеки (озброєння і технології, створені за участі США залишаються під їх наглядом протягом всього життєвого циклу). Існує також політична проекція – США набагато уважніше реагують на безпекові інтереси союзників поза НАТО порівняно з іншими країнами.
При формально рівних правах статус основного союзника створює різний ефект для різних країн в залежності від багатьох інших умов, передусім пов'язаних з вмінням конкретних країн цим статусом скористатись. Найбільш вдало ним скористались Японія і Республіка Корея, які мають зі США угоди про колективну оборону і розміщують на своїй території американські війська (це регулюється окремими угодами). Ці країни зуміли локалізувати і розвинути на власному ґрунті значну кількість закуплених і отриманих у рамках допомоги американських військових технологій, як раніше вони зуміли локалізувати американські індустріальні технології в рамках відновлення після Другої світової війни. Схожу користь, можливо в меншому об'ємі, цей статус дав Австралії, яка також має угоду про спільну оборону зі США, але не зазнала тотальних руйнувань Другої світової війни.
Отримати американські винищувачі F-35 або протиракетні системи Aegis неможливо ні за які гроші, якщо країна не член НАТО або не основний союзник поза НАТО. І, навіть, якщо країна є членом НАТО, але її політика викликає сумніви США, купити ці озброєння проблематично, як доводить приклад Туреччини. Звичайно, величезні гроші теж потрібні. Але у Японії, Республіки Корея і Австралії вони є. Є в них і власні військові розробки, підтримані або узгоджені зі США. Ракетний потенціал Республіки Корея перевищує за технологічним рівнем (якщо говорити про оперативно-тактичні ракети) потенціал КНДР, яким північнокорейський режим намагається лякати весь світ, занурюючи власну країну у голод. Не було б статусу основного союзника поза НАТО, не було б у Республіки Корея тих ракет.
Іншу історію успіху демонструє Ізраїль. Він не має формальної угоди зі США щодо колективної оборони, але широко використовує переваги статусу основного союзника поза НАТО. Військову допомогу США Ізраїлю можна порівняти за обсягом з сумарною військовою допомогою США всім європейським країнам (тут треба зауважити, що члени НАТО здебільшого спроможні оплачувати свої військові потреби з власних бюджетів, але вони не мають тих ризиків, які є в Ізраїлю). Звичайно, не статус створює резони для такої масштабної допомоги, але інтереси безпеки. Однак завдяки статусу основного союзника стає можливим її отримувати, незважаючи на розповсюджену впевненість, що Ізраїль володіє власною ядерною зброєю.
Ізраїль, можливо, меншою мірою, ніж Японія і Республіка Корея, завдячує своєму технологічному розвитку саме американським технологіям, швидше – власному людському капіталу. Проте тільки Ізраїль домігся рівня, коли США закупили його окремі озброєння для власної оборони (ефективні дрони з'явились в Ізраїлі раніше за США). Це стало можливим завдяки саме статусу особливого союзника поза НАТО, розширеного індивідуально для Ізраїлю. Існує тільки одна інша країна, кінцеві військові розробки якої закуповували США для власної оборони – Великобританія, член НАТО (ефективні літаки вертикального злету і посадки з'явились в Великобританії раніше за США).
На іншій стороні спектру знаходяться Афганістан і Пакистан. Статус особливого союзника поза НАТО для Афганістану був відверто «вимученим». Уряд цієї країни вимагав його в обмін на дозвіл щодо розміщення американських військ в рамках так званої угоди про статус сил (обов'язкова умова будь якої іноземної військової присутності США). Навряд чи Афганістан отримав від свого статусу технологічні переваги для розбудови власних сил оборони. Однак політичний ефект був значним. Навіть тепер, коли США остаточно виводять війська з Афганістану, це питання стає в топі міжнародного порядку денного.
Щодо Пакистану, отриманий ним статус особливого союзника також був пов'язаний з ситуацією в Афганістані. Але роль Пакистану неоднозначна для США. З одного боку, ця країна важлива для військової логістики, але з іншого, нагадаємо, саме там переховувався лідер Алькаїди Усама бен Ладан перед його ліквідацією. У США час від часу лунають заклики і навіть з'являються законодавчі ініціативи щодо позбавлення Пакистану статусу основного союзника поза НАТО, не в останню чергу через його особливі відносини з Китаєм. Важко судити, що Пакистан отримав від США з точки зору військових технологій, можливо небагато. Однак політичне значення було великим. Зокрема, нікого в світі, окрім Індії, не турбує наявність в Пакистані ядерної зброї і розвиненої ракетної програми. Пакистану можна їх розвивати в певних розумних рамках. Якщо Пакистан позбудеться статусу основного союзника США, він цілком може зіткнутись з міжнародними претензіями щодо дотримання режимів нерозповсюдження.
Статус основного союзника США поза НАТО відкриває ширші можливості розвитку для слабких країн, які дійсно прагнуть позбутись своєї слабкості, якщо, звичайно, вони отримують сам шанс на встановлення такого роду відносини зі США. Правила СОТ стимулюють слабкі країни нескінченно купувати чуже дешевше, не створюючи свого, яке може бути початково дорожчим. Режими нерозповсюдження і контролю озброєнь стимулюють слабкі країни не розробляти і не створювати нічого, що б становило міжнародний ризик навіть гіпотетично. Членство в НАТО і статус основного союзника поза НАТО дає слабким країнам певний бонус від США, який дозволяє розробляти і створювати своє. Але щоб отримати такий статус треба продемонструвати потенціал стати сильним, як це розуміють США. Тут є певний парадокс. Проте приклади країн, що успішно відновились після руйнувань Другої світової війни, доводить, що він вирішуваний.
Якщо намагатись отримати статус основного союзника США для створення політичного ефекту, як це робив Афганістан, все політичним ефектом і закінчиться. Якщо ставити за мету стати сильнішими в технологічному і військовому плані, то статус основного союзника буде корисним, аж до ступеню, яким він є корисним для Японії і Ізраїлю. Тоді, звичайно, він кардинально наблизить і до НАТО. Питання у тому, що спочатку потрібно захотіти стати сильнішими, докласти для цього значні зусилля і витратити значні ресурсі. Тільки тоді статус основного союзника США поза НАТО відкриє закладені в ньому широкі можливості.
Зручніше отримувати якісну аналітику в месенджері? Підписуйтеся на наш Telegram-канал: t.me/niss_gov_ua
Фото: freepik.com