У неділю в Придністровському регіоні Республіки Молдова, що контролюється Російською Федерацією, відбулося дійство під назвою «вибори президента Придністровської молдавської республіки». І хоча цих виборів не визнає ніхто, крім Москви та квазідержав, створених Кремлем на окупованих територіях Грузії, чинна тираспольська адміністрація підійшла до них з усією серйозністю й перетворила на фарс.
Свій внесок у цю виставу зробив і придністровський Центрвиборчком, який затягнув підрахунок 144 тисяч виборчих бюлетенів із двома прізвищами аж до обіду понеділка, що стало підставою для жартів: мовляв, рахують, скільки ж поставлено галочок у графу «проти всіх», якої в бюлетені не було.
Сенсації не сталося, та її ніхто й не очікував.
Чинний керівник регіону Вадим Красносельський набрав 79,4% голосів виборців, його єдиний опонент Сергій Пинзарь — 11,8%. При цьому явка становила тільки 35%, що для Придністров’я вже рекорд.
Спочатку претендентів було п’ятеро, але двох зняв Центрвиборчком нібито за недостовірні підписи, ще один відкликав свою кандидатуру. З виборчих бюлетенів прибрали графу «проти всіх» (хоч у «Виборчому кодексі ПМР» така стаття залишилася), а тим, хто в день виборів із якихось причин не міг проголосувати, було надано можливість проголосувати дочасно, аж із 6 грудня (чим і скористалося майже вісім тисяч жителів регіону, що, як відрапортував ЦВК, вдвічі більше, ніж на «виборах» 2016 року).
Красносельський - ставленик найпотужнішого економічного агента Придністров’я - холдингу «Шериф». Тією чи іншою мірою пов’язані з «Шерифом» і всі депутати придністровської «Верховної Ради», обрані торік у листопаді. Подейкують, що і єдиний опонент Красносельського теж мав зв’язки з «Шерифом».
Тож постає цілком логічне запитання — а навіщо, взагалі, ця гра у вибори, коли результат достеменно відомий? І навіщо чинному главі Придністровського регіону Красносельському йти на різні хитрощі, аби забезпечити собі й так гарантовану перемогу?
Почнемо з того, що окупаційні режими потребують певної легітимації, яка спирається на волевиявлення «народу» й дає право говорити від його імені (і тут не важливо, йдеться про «народ» Придністров’я, Абхазії, Цхінвальського регіону Грузії чи окремих районів Донецької та Луганської областей).
У цьому контексті еволюція придністровського режиму і цікава, і повчальна для України.
Звісно, про жодні вільні й демократичні вибори не йдеться, і жодні так звані «міжнародні спостерігачі» не роблять ці вибори легітимними, тим паче що більшість цих спостерігачів є представниками або Росії, або квазідержавних утворень, створених на окупованих територіях.
По-друге, зовнішня демократичність таких процедур створює ілюзію, що до влади на окупованій території може прийти людина або група людей, з якою вдасться домовитися про врегулювання конфлікту.
Така ситуація у Придністров’ї вже траплялася: на «виборах» у грудні 2011 року колишній голова «Верховної Ради» Євген Шевчук зумів залишити далеко позаду не лише незмінного «президента ПМР» Ігоря Смірнова, а й відвертого ставленика Москви Анатолія Камінського. Молодий і ніби реформаторськи налаштований Шевчук викликав зацікавленість Заходу, який почав заохочувати в Молдові зміцнення довіри між двома берегами Дністра. Не залишилася осторонь загальної ейфорії й Україна, де окремі політологи побачили в Шевчуку «проукраїнського політика» та носія «проєвропейських цінностей» Але зрештою все встало на свої місця. «Відлига» в перемовинах між Кишиневом і Тирасполем виявилася нетривалою, в самому Придністров’ї нічого особливо не змінилося, тож у боротьбі переміг «Шериф» і Красносельський. Сам Шевчук накивав п’ятами до Кишинева, а звідти, з благословення тодішнього молдавського керівництва, - до Москви.
Схоже, Красносельський вирішив убезпечити себе від можливої появи нового Шевчука.
Тим більше, що підстави для невдоволення в населення Придністровського регіону є. Рівень життя останніми роками знизився, багатьом не сподобалися жорсткі антиковідні заходи, особливо закриття адміністративної межі з підконтрольними територіями. Майже всі жителі регіону, крім «придністровського громадянства», мають щонайменше молдовський паспорт, тому жити на лівому березі Дністра, а працювати на правому — нормальна практика.
Останніми роками придністровський режим ще тугіше закрутив гайки.
Всім керує холдинг «Шериф», і будь-яка опозиція, навіть із числа лояльних до квазідержави людей, придушується. Хтось опиняється за ґратами, як лідер придністровських комуністів Олег Хоржан, хтось переховується в Кишиневі.
Три роки тому ухвалено так званий Закон про некомерційні організації. Він забороняє неурядовим організаціям, що фінансуються з-за кордону (переважно на гранти донорів) «політичну діяльність», під яку підпадають навіть публічні звернення до органів придністровської «влади» та поширення думок щодо рішень цієї «влади». У Придністров’ї досить легко отримати строк за критичні висловлювання на адресу влади в соціальних мережах.
Певна річ, за таких умов говорити про розвиток громадської активності не доводиться. Варто при цьому зазначити, що більшість населення регіону загалом зберігає лояльність і навіть не порушує питання зміни статусу Придністров’я та реінтеграції з Молдовою.
Тож перевага віддається пасивному протестові. Люди або виїжджають із регіону, або ігнорують вибори. На парламентських «виборах» рік тому «явка» ледь сягнула 27,8%, при цьому графа «проти всіх» набрала близько 20% голосів виборців. Відповідно до законодавства, якщо проти всіх набирає більше голосів, ніж кандидати, вибори визнаються недійсними. Тож графу прибрали подалі від гріха. У відповідь опоненти Красносельського, які не змогли взяти участі в перегонах, закликали виборців прийти й зіпсувати бюлетені.
Що стосується позиції Кишинева, то президентка Молдови Мая Санду однозначно заявила про незаконність «виборів».
Дев’ятьох представників Росії, які прибули спостерігати за придністровськими виборами, затримали молдовські прикордонники й депортували додому.
Взагалі, схоже, що нинішнє молдовське керівництво не ставить придністровське врегулювання у перелік пріоритетів.
І президентка Молдови, і міністр закордонних справ Ніку Попеску наголосили на необхідності виведення російських військ із Придністров’я. Але такі заяви робили й попередники. Практика показує інше. На початку листопада подав у відставку віцепрем’єр з питань реінтеграції Владислав Кульмінський, і ця посада вперше залишається вільною більше місяця.
Очевидно, що нинішнє керівництво Молдови прагне зосередитися на внутрішньому порядку денному, кадрових чистках, реформах тощо. Очікувати якогось прогресу на переговорах із Тирасполем не варто. Тож не виключено, що переговорний процес буде «заморожено».
До приходу до влади правих на чолі з Санду Україна всерйоз побоювалася, що Росія зуміє нав’язати Молдові модель реінтеграції, яку згодом буде застосовано й до України. Тепер ця загроза знизилася. Можливо, Росія й хотіла б позбутися Придністров’я, утримання якого стало дорогим (досить згадати семимільярдний борг регіону за газ), але тільки на своїх умовах.
Проте нікуди не поділися ризики, пов’язані з перебуванням у Придністров’ї російського військового контингенту. Росія цілком може використати провокації як підставу для ескалації на кордонах.
Головне ж те, що ситуація навколо Придністров’я свідчить про тупиковість молдовського шляху врегулювання, коли сепаратистів визнано стороною переговорів.
Росія сьогодні прагне до «придністровізації» переговорного процесу в Трьохсторонній контактній групі, вимагаючи визнати стороною переговорів ОРДЛО. Наслідки такого кроку наочно видно на досвіді Молдови, де за 30 років так і не вдалося реінтегрувати сепаратистський регіон.
***
У громадсько-політичному виданні «Дзеркало тижня» (ZN.UA) опублікована стаття завідувача сектору досліджень Південного регіону в м. Одесі центру регіональних досліджень НІСД Артема Филипенка: «Гра у «вибори» в Придністров’ї: на що має звернути увагу Україна».
Висловлені в тексті думки є виключно авторськими і не відображають офіційної позиції Національного інституту стратегічних досліджень.
Зручніше отримувати якісну аналітику в месенджері? Підписуйтеся на наш Telegram-канал: t.me/niss_gov_ua
Фото: president.gospmr.org, НІСД