Узбекистан має схожі до казахстанських проблеми, але не входить до керованої Росією ОДКБ. На користь місцевій системі грає те, що транзит влади вона пройшла раніше та успішніше за Казахстан
Росія з союзниками не встигли завершити всі справи у Казахстані як почали частіше згадувати іншу та найбільшу за населенням державу Центральної Азії – Узбекистан. 10 січня під час засідання ради безпеки ОДКБ Аляксандр Лукашенка заявив, що неназвані «сценаристи» подій у Казахстані тепер намагатимуться дестабілізувати саме Узбекистан.
«Уроки, про які тут багато говорили, має винести – вибачте за це – насамперед Узбекистан. Якщо ці уроки не будуть зроблені, за нашою інформацією, – а це вже ви бачите там на місці – їхні погляди, в тому числі, кинуто і на Узбекистан», - зазначив Лукашенка.
Того ж дня голова комітету з питань СНД, Євразійської інтеграції і питань співвітчизників Держдуми РФ Лєонід Калашніков заявив, що Узбекистан може приєднатися до ОДКБ, адже йому більше «немає на кого сподіватися».
Журналіст Tyzhden.ua Андрій Голуб поспілкувався з Віталієм Ярмоленком, головним консультантом Національного інституту стратегічних досліджень та дослідником країн регіону Центральної Азії про те, чи вважати такі заяви «чорною міткою» та чи існують в Узбекистані внутрішні ризики дестабілізації та масових виступів проти влади. Далі тезовий переказ цієї розмови.
Про заяву Лукашенка
По-перше, Аляксандр Ригоравич згадав ще Таджикістан і наголосив, що потрібно враховувати внутрішні чинники у цих країнах. Варто розуміти, що загроза таких подій існує не лише щодо Узбекистану, а фактично для всіх країн регіону – від Туркменістану до можливого повторення у Киргизстані, скажімо.
Іноді важко коментувати заяви представників Держдуми РФ. Там є певна доля епатажу. Є частина російського істеблішменту, яка несе в риториці шовіністичні ідеї щодо відновлення СРСР і тому подібне. Ми добре пам’ятаємо заяви російських політиків ще на початку 1990-х щодо іреденти російської меншини на Півночі Казахстану, підтримки «соотєчєствєнніков» тощо. Тому важливо не акцентувати, що це певний план чи офіційне бачення Кремля.
Щодо можливого приєднання Узбекистану до ОДКБ та про зовнішню політику Ташкента
Узбекистан вже був членом цієї організації. Навіть сам Договір про колективну безпеку, який поклав початок ОДКБ, підписали в Ташкенті у 1992-му. Вже у 1999-му країна вийшла з організації. Іслам Карімов (перший президент Узбекистану – Ред.) тоді проводив специфічну зовнішню політику, орієнтовану на Захід. Також на той час випали певні загравання з демократичними проєктами у низці країн колишнього СРСР. Дві літери "У" було в абревіатурі ГУУАМ – і друга означала саме Узбекистан (йдеться про одну з організацій співпраці країн колишнього СРСР без участі Росії та за участі України – Ред.).
Але Узбекисиан вирішив повернутися в ОДКБ і сталося це після трагічних подій в Андижані у 2005-му, де загинули, за різними даними, кількасот людей. Тоді, як і зараз в Казахстані, були звинувачення в організації ісламістських рухів і сусідів Узбекистану – зокрема в Киргизстані організації Акрамія. Скоріш за все, остання не була пов'язана з ісламістськими рухами, але мала певне своєрідне бачення розвитку суспільства. У підсумку зіграло роль те, що іноді називають «захисний авторитаризм» – коли для забезпечення стабільності режиму влада орієнтується у зовнішній політиці на держави, які не вимагають демократизації чи серйозних реформ. Узбекистан перебував у ОДКБ до 2012-го і знову вийшов з неї. Немалу роль тут відіграли протиріччя з сусідами, знову ж. Через відсутність довіри на вищому політичному рівні з тим же Киргизстаном і Таджикистаном. Походять ці протиріччя ще з часів громадянської війни в Таджикистані, коли з території цієї країни в Узбекистан намагалися потрапити члени Ісламського руху Узбекистану (наслідком стали Баткенські події).
До 2016-го Узбекистан проводив фактично ізоляціоністську політику. Окрім ШОС (Шанхайської організації співпраці – Ред.), він особливо не брав участі в інших об'єднаннях, де ключову роль відіграє Росія. Але від 2016-го Узбекистан проводить активнішу зовнішню політику. Звісно, покращилися стосунки з Росією. Але також розвинулася багатостороння дипломатія безпосередньо у Центральній Азії. Казахстан і Узбекистан, як два лідери регіону, орієнтувалися на те, щоб безпекові проблеми Центральної Азії вирішувалися у координації між собою.
Зараз немає конкретних сигналів щодо повернення Ташкента в ОДКБ. Президент країни Шавкат Мірзійоєв провів щонайменше дві телефонні розмови з Касим-Жомартом Токаєвим за останній час. Характерно також, що відбулася розмова з Реджепом Ердоганом. За повідомленням адміністрації президента Узбекистану, там теж обговорювалися події у Казахстані. Можна припустити, що Узбекистан і далі намагатиметься не прив’язувати питання безпеки – як власної, так і регіональної –виключно до Росії та організацій, які перебувають в її орбіті впливу. Комунікації відбуваються на різних рівнях і з різними лідерами.
Щодо можливого розвитку подій в Узбекистані
Характерно, що 5 січня з’явилося повідомлення, що Мірзійоєв вийшов у короткотермінову відпустку. Це симптоматично, на мій погляд. Президент Киргизстану Садир Жапаров, до речі, теж пішов у коротку відпустку на тлі подій в Казахстані. І під час позачергового засідання ради колективної безпеки ОДКБ щодо цих подій був присутній тільки голова його адміністрації. Можна припустити, що тут мають місце певні побоювання, аби в країнах не відбулося те, що сталося у Казахстані.
Імовірність повторення казахстанських подій таки існує. Цей висновок можна зробити, виходячи з подій новітньої історії Узбекистану. Ще навіть до розпаду СРСР у Ферганській долині були певні етнічні конфлікти, які починалися на побутовому рівні. Це продовжилося у 1990-ті, але серйозну роль вже почав відігравати політичний іслам. В Узбекистані він був більш виражений, ніж в деяких інших країнах регіону, особливо в Казахстані. Президент цієї країни Токаєв казав про залученість певних терористичних груп до нинішніх подій, але жодних доказів досі немає. В Узбекистані політичний іслам чітко мав місце, зокрема, й під час уже згаданих подій в Андижані у 2005-му. Відповідно, потенціал загострення в цьому контексті існує. Кілька років тому я ознайомився з одним дослідженням, де стверджували, що у бойових діях в Сирії на боці Ісламської держави брали участь до 2 тисяч громадян Узбекистану. Дехто з них вже міг повернутися до країни. Зростання ісламістського чинника є актуальним для країни надалі. Мірзійоєв намагається бути гнучкішим в афганському питанні. Узбекистан активно співпрацює з урядом талібів і в питанні інфраструктури, і зараз почалися переговори про повернення Афганістану гвинтокрилів, які вивезли в Узбекистан після падіння попередньої влади в Кабулі.
Інший чинник до загострення ситуації – соціально-економічна нерівність, яка характерна для усіх країн регіону Центральної Азії. Деякі політологи взагалі проводять паралелі з Арабською весною. Є подібні демографічні тенденції між двома регіонами. І в Казахстані, і в Узбекистані чисельність населення стрімко зростає. Середній вік дорослого населення Узбекистану молодще 30 років. Вони мають проблеми з працевлаштуванням, особливо на престижні посади, тому шукають заробітку за кордоном. Така частка молодого населення, яке не задіяне в економіці, і може становити мобілізаційний ресурс для подій, схожих на казахстанські.
Про порівняння транзиту влади у Казахстані і Узбекистані
Є контекст протистояння еліт. У Казахстані він був значно більш артикульований. Токаєв 11 січня зробив кілька прямих закидів на адресу першого президента Нурсултана Назарбаєва, що саме за його каденції з’явився прошарок олігархів. В Узбекистані у 2016-му році відбувся транзит влади, але це сталося інакше, ніж у Казахстані у 2019-му. Це сталося після раптової смерті Іслама Карімова. Звісно, значна частина його людей певний час лишилася передусім у силових органах. Можна згадати фігуру Рустама Інаятова, керівника місцевої служби безпеки, який лишався радником Мірзійоєва аж до останніх президентських виборів в Узбекистані. Потім його звільнили з посади. Мірзійоєв ще у 2016-17 роках провів значні кадрові зміни, тому лояльність апарату до нього, імовірно, вища, ніж ми могли спостерігати в Казахстані стосовно Токаєва.
Висловлені в тексті думки є виключно авторськими і не відображають офіційної позиції Національного інституту стратегічних досліджень.
Зручніше отримувати якісну аналітику в месенджері? Підписуйтеся на наш Telegram-канал: t.me/niss_gov_ua
Фото: НІСД