Сьогодні, 1 серпня 2022 року, виповнюється 47 років з моменту підписання Гельсінської угоди, яка має офіційну назву «Заключний акт Наради з питань безпеки та співробітництва в Європі»[1]. Відповідний акт був підписаний у 1975 році в Гельсінкі (Фінляндія) главами 33 держав європейською континенту, а також США і Канадою. Гельсінський заключний акт став результатом довготривалих консультацій і загальноєвропейської Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі, що проходила з 3 липня 1973 р. до 1 серпня 1975 р. у вигляді великого загальноєвропейського форуму.
Метою фінального документу за підсумками Наради стало фактичне закріплення політичних і територіальних підсумків Другої світової війни, а також узгодження консенсусом спільних принципів міждержавних відносин і мирного співіснування на континенті між державами Західної та Східної Європи. Заключний акт окреслив широкі кола сфер співробітництва між європейськими державами (міжнародну безпеку, соціально-економічну співпрацю, гуманітарну взаємодію тощо). А сама Нарада з безпеки і співробітництва в Європі у подальшому трансформувалася у постійно діючий інституалізований орган, який з 1995 року функціонує як Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ).
Ключовим змістом акту, який і сьогодні лежить в основі ОБСЄ, є «Декларація принципів, якими держави-учасниці зобов’язалися керуватися у взаємних відносинах» незалежно від політичних, економічних та соціальних систем, а також розміру, географічного положення та рівня економічного розвитку тих чи інших держав-підписантів Заключного акту. Основні положення Гельсінкського заключного акту систематично порушуються Російською Федерацією – державою, яка декларує себе правонаступницею СРСР, що виступив ініціатором і одним із підписантів документу в 1975 році.
Перший принцип під назвою «Суверенна рівність, повага до прав, властивих суверенітету» передбачав зобов’язання держав поважати суверенітет, територіальну цілісність, свободу і політичну незалежність одна одної. Остання включала в себе право вільно обирати та розвивати свої політичні, соціальні, економічні та культурні системи. Принцип акцентував увагу на рівних правах і обов’язках держав, їх прихильності міжнародному праву, а також вільному вибору членства в будь-яких міжнародних організаціях чи союзах. З 2014 року Росія відкрито відкинула відповідний принцип, порушивши територіальну цілісність і незалежність України через незаконну анексію Кримського півострова, здійснення збройної агресії спочатку на сході, а потім на всій території держави.
Другий принцип про «Незастосування сили чи погрози силою» передбачав утримання держав від застосування силових методів, погрози силою як проти територіальної цілісності чи політичної незалежності будь-якої держави, так і будь-яким іншим чином, несумісним з міжнародним правом. Відповідний принцип був порушений Російською Федерацією як у 2014 році, так іще більш виклично з початком широкомасштабного збройного вторгнення 24 лютого 2022 року на територію України, в рамках якого Росія, зокрема, здійснює обстріли цивільної інфраструктури, акти фізичного насильства та катувань проти цивільних громадян і військовополонених тощо) задля порушення територіальної цілісності України та окупації її територій.
Третій і четвертий принципи – «Непорушність кордонів» і «Територіальна цілісність держав» − аналогічно до попередніх двох передбачали утримання від посягань на кордони інших держав, а також загалом від будь-яких дій проти територіальної цілісності, політичної незалежності чи єдності будь-якої держави-учасниці. Мова йшла також про утримання від перетворення території будь-якої держави-підписанта на об’єкт військової окупації, яка з точки зору міжнародного права не визнаватиметься законною. Це було повністю нівельовано діями РФ щодо незаконної анексії Криму в 2014 році, а також її спробами встановлення своїх окупаційних адміністрацій у населених пунктах Харківської, Луганської, Донецької, Запорізької, Херсонської областей України, які тривають.
П’ятий принцип Заключного акту стосувався «Мирного врегулювання суперечок», що окреслював зобов’язання держав вирішувати наявні спірні питання в рамках міжнародного права (переговори, посередництво, арбітраж, суд тощо), аби «не наражати на загрозу міжнародний мир і безпеку». Розпочавши де-факто повномасштабне збройне вторгнення в Україну, формально оголосивши про початок так званої «спеціальної воєнної операції», Росія вже обрала для себе дії поза рамками міжнародного права і мирного врегулювання претензій, які теоретично могли в неї виникати з приводу «захисту російськомовних» або врегулювання ситуації в ОРДЛО. Її триваюча збройна агресія є підтвердженням налаштованості РФ на цілеспрямоване застосування військової агресії без жодних спроб врегулювати претензії до України в рамках міжнародно-правових норм.
Шостий принцип про «Невтручання у внутрішні справи» свідчив про зобов’язання держав утримуватися від будь-якого прямого чи опосередкованого втручання (у тому числі, збройного) у внутрішні та зовнішні справи, «що входять до внутрішньої компетенції іншої держави-учасниці». Крім того, держави зобов’язалися утримуватимуться від надання допомоги, яка була б спрямована на підривну та іншу діяльність з метою повалення режиму іншої держави-учасниці. Яскравим прикладом порушення цього принципу з боку РФ є розв’язання нею війни на сході України зі встановленням так званої «адміністрації» на території ОРДЛО, які з 2014 року продовжували фінансуватися з РФ для проведення діяльності, направленої на підрив територіальної цілісності та політичної незалежності і стабільності України.
Сьомий принцип звучить як «Повага до прав людини та основних свобод, включаючи свободу думки, совісті, релігії та переконань». Він передбачав зобов’язання держав поважати права і свободи людей незалежно від їх раси, статі, мови та релігії, зі створенням відповідних умов для їх дотримання у рамках міжнародного права. Російська Федерація неодноразово порушувала і продовжує порушувати відповідний принцип у себе в державі, придушуючи повністю будь-які права і свободи російських громадян, які не отримують доступу до опозиційних ЗМІ або можливості громадського волевиявлення у вигляді мітингів чи демонстрацій. Крім того, РФ порушує права і свободи українських громадян на тимчасово окупованих територіях, встановлюючи там свої окупаційні адміністрації, здійснюючи репресії проти мирного населення, блокуючи доступ до українських ЗМІ, проводячи депортацію українців до РФ тощо.
Восьмий принцип під назвою «Рівноправність і право народів розпоряджатися своєю долею» говорить про згоду держав-підписантів поважати рівноправність і право народів вільно визначати свій внутрішній та зовнішній політичний статус, а також політичний, економічний, соціальний та інший розвиток без втручання ззовні. Російська Федерація неодноразово порушувала відповідний принцип через застосування комплексу гібридних інструментів для втручання у внутрішню та зовнішню політику України. Це стосувалося, перш за все, діяльності (про-)російської агентурної мережі в Україні з числа співробітників дипломатичних установ РФ, політичного істеблішменту, бізнесового середовища та лідерів думок, яка впливала на процес прийняття політичних рішень в Україні. Одним із таких прикладів є блокування на фінальній стадії підписання Україною Угоди про асоціацію з ЄС у 2013 році після переговорів на той час президента України Віктора Януковича з російським керівництвом, що призвело до масових протестів.
Дев’ятий принцип Заключного акту, присвячений «Співпраці між державами», відобразив прихильність підписантів розвивати міждержавну співпрацю відповідно до цілей та принципів Статуту ООН в дусі взаєморозуміння та довіри, дружніх і добросусідських відносин, міжнародного мира, безпеки та справедливості. Цей принцип Росія порушила ще в 2014 році, підірвавши основу добросусідських відносин з Україною (зокрема, у вигляді Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією від 1997 року, або «Будапештського меморандуму» про гарантії безпеки у зв’язку з приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї від 1994 року).
Цей принцип корелюється з останнім – десятим – який передбачав «Добросовісне виконання зобов’язань щодо міжнародного права». Принцип відзначив згоду держав сумлінно виконувати свої зобов’язання в рамках як загального міжнародного права, так і тих міжнародних договорів або інших угод, учасниками яких вони є. Систематичне порушення Росією цього принципу, і загалом – міжнародно-правових норм в рамках Статуту ООН, вже призвели до наявності позовів України до Міжнародного суду ООН проти Росії. Наприклад, у 2017 році був поданий позов з метою притягнення РФ до відповідальності «За вчинення актів тероризму і дискримінації під час її незаконної агресії проти України». Іншим прикладом є звернення 26 лютого 2022 року України до Міжнародного суду ООН через початок повномасштабної збройної агресії Росії (справа «Україна проти Росії»), запобігання злочину геноциду та покарання за нього.
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube
Фото: НІСД