Історія українсько-польських відносин середини ХХ ст. містить трагічні епізоди, які протягом десятиліть спричиняли недовіру та й досі впливають на відносини держав і суспільств. Взаємне порозуміння залежить не лише від корекції державної історичної політики кожної країни, а насамперед від позиціонування істориків. Історичні наративи Польщі та Україні різняться, що ускладнює політичний діалог. Ці розбіжності стосуються інтерпретацій політичних процесів на польсько-українському прикордонні у 1920–1940-х роках, визначення часових рамок конфлікту, його суб’єктів. Найбільш чутливим питанням українсько-польських відносин є спосіб говорити про факти нищення в 1943 р. польського населення Волині. Дискусії з цих питань часто супроводжуються взаємними інвективами та небажанням дослухатися до аргументів іншої сторони. Однак з обох боків надано низку конструктивних пропозицій щодо процедур та методології узгодження розбіжностей історичних наративів.
Ці пропозиції були окреслені у спільній заяві 24 українських та польських істориків під назвою «Друге польсько-українське Комюніке» [1] (далі – Друге Комюніке). Зокрема, заяву підписали провідні українські науковці І. Гирич, Я. Грицак, Л. Зашкільняк, С. Кульчицький, Ю. Шаповал та ін. Цей документ містить стислий виклад історії польсько-українських відносин від початку 1920-х до кінця 1940-х років. Друге Комюніке, оприлюднене 12 грудня 2024 р. в міжнародному інтелектуальному часописі «Україна модерна», стало продовженням Першого польсько-українського Комюніке (далі – Перше Комюніке), яке 1994 р. підписали українські та польські історики.
Підписанти Другого Комюніке зазначали, що мотивацією до ухвалення цього документа стало бажання порозумітися в конфліктних питаннях історії, оскільки «будь-які потенційно спірні теми між поляками та українцями можуть і будуть використані нашим спільним ворогом для розсіювання розбрату». Тобто до польського та українського суспільств артикульовано заклик «прийняти відповідальну і відкриту позицію щодо давньої взаємної ворожнечі». З цією метою запропоновано формулу взаємного діалогу на болючі теми – «Усі жертви – наші» [2].
На думку підписантів, запропонований у Другому Комюніке виклад історичних подій – це лише перший крок у діалозі, який має розгорнутися між польськими та українськими дослідниками доби. Дійсно, такий діалог неможливий без спільного лексикону, який би можна було застосовувати під час обговорення. Друге Комюніке, власне, і пропонує відповідний лексичний інструментарій.
Проте виявилося, що сьогодні не всі дослідники в Україні готові прийняти цю пропозицію. Після оприлюднення тексту Другого Комюніке у фаховому середовищі істориків та в соціальних мережах розгорнулася дискусія, у якій активно висловлювалися критики документа.
Зокрема, ексголова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович звернув увагу на те, що фахівці, які підписали документ з українського боку, не спеціалізуються на історії УПА та українсько-польських відносин, та зауважив, що чимало дослідників цього напряму, які після відновлення незалежності почали фахово займатися цим питанням, нині перебувають на російсько-українській війні. На думку В. В’ятровича, «у тексті чимало помилок, неточностей, перекручень, некритичних запозичень тез польської історіографії» [3], а головними винуватцями та ініціаторами польсько-українського конфлікту в документі, про який ідеться, визначені українські повстанці. З цим не можна погодитися, оскільки Друге Комюніке ставить на карб практику «аргументу сили» [4] обом сторонам конфлікту.
Чимало уваги в Другому Комюніке приділяється передумовам конфлікту, передовсім хибній національній політиці міжвоєнної Польщі, яка, «йдучи до авторитарної системи, виявила свою репресивну сутність» [5]. Свого часу потребу саме такого підходу зафіксував В. В’ятрович у своїй книзі «За лаштунками “Волині-43”: невідома польсько-українська війна» [6]. У виданні він опонував поширеній у Польщі тенденції виривати трагічні події літа 1943 р. із широкого історичного контексту та подавати їх як раптовий, неспровокований злочин українців проти поляків. Ідея контекстуалізації цього трагічного епізоду, яку запропонував В. В’ятрович, знайшла втілення у тексті Другого Комюніке.
Варто зауважити, що розширення хронологічних рамок польсько-українського конфлікту, зафіксоване в Другому Комюніке, навряд чи знайде підтримку всіх польських дослідників. Тим самим підважується критика з боку професора Львівського національного університету імені І. Франка Бориса Гудя, який спеціалізується на історії польсько-українських відносин. Комунікуючи у Facebook, він зазначив, що «польські історики віддавна виступають єдиним фронтом» [7]. Утім, сам факт оприлюднення Другого Комюніке доводить зворотне, окреслюючи коло тих польських науковців, які налаштовані на порозуміння з українськими колегами.
Водночас застосування з боку Б. Гудя «фронтової» лексики в історичних дискусіях не можна вважати доцільним, адже це маркер агресії, недоречний у відносинах добросусідства і стратегічного партнерства.
До такої лексики, на жаль, вдається дослідник історії депортації українців із Польщі історик Роман Кабачій. Він звертає увагу на поспіх у підготовці Другого польсько-українського Комюніке [8], яке його автори приурочили до 30-річчя виходу Першого Комюніке.
У полеміку з критиками Другого Комюніке вступив фахівець з історії українського інтегрального націоналізму професор кафедри історії Українського католицького університету Олександр Зайцев, один із підписантів документа від української сторони. Він, зокрема, застерігаючи від політизованого сприйняття Другого Комюніке, вказав, що в дописах критиків документа «червоною ниткою проходить думка, що українським історикам і далі треба виступати єдиним національним фронтом проти польської сторони, а підписантів комюніке звинувачують не так у помилковості їхніх поглядів, як у переході на польську сторону, а отже, ледь не в національній зраді» [9].
О. Зайцев пропонує забути про національні «сторони» і дискутувати про факти та інтерпретації в академічній площині, зважаючи на те, що автори Другого Комюніке не наполягають на остаточних формулюваннях, а пропонують продовження діалогу. Цю пропозицію підтримує історик Артем Харченко, підкреслюючи цінність «спокійної дискусії» [10].
Критика Другого Комюніке лунала й поза фаховим колом істориків. Наприклад, голова ОУН Богдан Червак висловився так: «Так звані українські історики, які підписали комюніке із польськими істориками, фактично зрадили ідеали національно-визвольного руху доби ОУН і УПА» [11]. Коректність оцінок наукового статусу з партійних позицій є доволі проблематичною, однак такі оцінки знаходять підтримку в соціальних мережах.
Свого часу ініціатива налагодити діалог між істориками Франції та Німеччини і сформувати спільний історичний наратив також видавалася утопічною через незагоєні травми Другої світової війни. Здавалося, що європейські народи приречені на недовіру. Проте 2006 р. вийшов друком спільний підручник з історії для учнів старшої школи. З ініціативи політиків відбулися плідні дискусії науковців [12], що методологічно та фактологічно збагатило національні історичні школи. Зрештою, дискусія є сутнісною складовою частиною пошуку наукового знання, відмова від неї – ознака партійної заангажованості, яка не має бути притаманна науковцю.
Змагання позицій та думок – узвичаєна риса комунікації гуманітаріїв, однак в Україні вона має виразну тенденцію до загострення, що виявляється у тавруванні опонентів як непримиренних ворогів та у відмові від діалогу. Тим самим українці часто самі звужують коло потенційних партнерів і союзників, а це шкодить національним інтересам.
Стратегічне партнерство з Польщею – цінність, яка спонукає до відповідальності у чутливих питаннях історії та пам’яті. Таку відповідальність пропагують ініціатори та підписанти Другого польсько-українського Комюніке. Крім прагматичних аргументів, вони також апелюють до етики: «Шанування всіх жертв польсько-українського конфлікту 1940-х років і гідне вшанування їхньої пам’яті видається не лише моральним обов’язком, але передусім доказом зрілості сучасних і демократичних європейських суспільств». На цю мету працюватиме і пропонована формула взаємного діалогу «Усі жертви – наші», заснована на цінностях людяності та причетності.
________________________________________________________________
[1] Друге польсько-українське Комюніке. Україна модерна. 2024. 12 груд. URL: https://uamoderna.com/blogy/ii-polsko-ukrayinske-komyunike/
[2] Там само.
[3] Volodymyr Viatrovych. [Публікація]. Facebook. URL: https://www.facebook.com/volodymyr.viatrovych/posts/pfbid02E9sZu1Vry4ha…
[4] Друге польсько-українське Комюніке. Україна модерна. 2024. 12 груд. URL: https://uamoderna.com/blogy/ii-polsko-ukrayinske-komyunike/
[5] Там само.
[6] В’ятрович В. М. За лаштунками «Волині-43»: невідома польсько-українська війна / Центр досліджень визвольного руху. Харків : Клуб сімейного дозвілля, 2016. 303 c.
[7] Олександр Зайцев. Коментарі. [Публікація]. Facebook. URL: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02nZvZShcy1SyibH…;
[8] Roman Kabachiy. [Публікація]. Facebook. URL: https://www.facebook.com/roman.kabachiy/posts/pfbid025z1Xudhkmj7ybjnz6P…;
[9] Олександр Зайцев. [Публікація]. Facebook. URL: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=pfbid02nZvZShcy1SyibH…;
[10] Артем Харченко. [Публікація]. Facebook. URL: https://www.facebook.com/artem.kharchenko.3/posts/pfbid07EkAKqFpVjy28xW…;
[11] Богдан Червак. [Публікація]. Facebook. URL: https://www.facebook.com/bogdanchervak/posts/pfbid0L7xfUV9pQC64sUaebZpr…;
[12] Мітрофанова О. О. Досвід та особливості узгодження суперечностей між Німеччиною та Францією. Проблеми всесвітньої історії. 2021. № 3(15). С. 106–124.
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube
Зображення: НІСД