"Щодо першочергових заходів з активізації інноваційної діяльності в Україні". Аналітична записка

Анотація

 

В аналітичній записці розглянуто стан інноваційної діяльності в Україні, визначено основні чинники, що перешкоджають активізації інноваційної діяльності: несформованість дієвих фінансових стимулів для зростання обсягів інноваційних витрат, недосконалість інституційного середовища, інноваційної інфраструктури, науково-дослідної та технологічної кооперації в інноваційній сфері та ін. Запропоновано рекомендації щодо першочергових заходів з активізації інноваційної діяльності в Україні.  

 

ЩОДО ПЕРШОЧЕРГОВИХ ЗАХОДІВ З АКТИВІЗАЦІЇ ІННОВАЦІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

 

Світовий досвід свідчить, що у найбільш економічно розвинутих країнах світу саме інновації є вирішальною умовою забезпечення стабільного довгострокового економічного розвитку. У Програмі економічних реформ на 2010-2014 роки «Заможне суспільство, конкурентоспроможна економіка, ефективна держава» метою реформи в інноваційній сфері визначено активізацію інноваційних процесів, повноцінне використання потенціалу науки в процесі технологічної модернізації економіки. Індикаторами досягнення мети в період 2010-2014 рр. визначено збільшення частки інноваційно активних промислових підприємств з 10,7 % до 25 %, підвищення наукоємності ВВП з 0,95 % до 1,5 %. Активне вжиття антикризових заходів, спрямованих на стабілізацію макроекономічної ситуації, відновлення стабільності у фінансовій сфері дозволили у 2010 році досягти за деякими показниками докризового рівня, проте стан інноваційної діяльності залишається важким та потребує вжиття активних стимулюючих заходів з боку держави.

 

Стан інноваційної діяльності в Україні характеризується:

- недостатніми обсягами реалізованої інноваційної продукції. Зменшення питомої ваги реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої промислової продукції стало наслідком дії низки системних зовнішніх та внутрішніх чинників, а також чинників, що сформувались в період глобальної фінансової кризи та продовжили свій негативний вплив у посткризовий період. Частка реалізованої інноваційної продукції в загальному обсязі реалізованої промислової продукції у 2010 році становила лише 3,8 %, обсяг імпорту високотехнологічної продукції перевищував обсяг її власного виробництва;

- низьким рівнем інноваційної активності промислових підприємств. За часткою підприємств, що займалися інноваціями, Україна значно поступається розвиненим країнам[1]. Так, у 2010 році інноваційною діяльністю у промисловості займалися 1462 підприємства, або 13,8 % загальної кількості промислових підприємств (у 2009 році – 1411 або 12,8 %), що свідчить про поступове пожвавлення інноваційної діяльності у посткризовий період, проте досягнути принаймні докризових показників не вдалось (у 2007 році – 14,2 %). Не формує підґрунтя для довгострокового сталого розвитку негативна динаміка кількості впроваджених маловідходних та ресурсозберігаючих нових технологічних процесів (у 2010 р. у порівнянні з попереднім роком зменшення на 36,3 %);

- низьким рівнем підприємницької активності в інноваційній сфері малого та середнього бізнесу, який є найбільш масовою, динамічною та гнучкою формою організації підприємств, рушієм економічного зростання в найбільш економічно розвинутих країнах світу. На жаль, в Україні малий інноваційний бізнес  не виконує цієї функції (лише 6 % малих та 16 % середніх промислових підприємств в Україні є інноваційно активними, тоді як, наприклад, у Польщі – понад 30 %). 

 

Відтак основною проблемою в інноваційній сфері залишається низька сприйнятливість підприємницького сектору до інновацій, що обмежує зростання продуктивності праці, зниження енергоємності виробництва, не створює підґрунтя для модернізації та структурної перебудови економіки, не забезпечує її якісного оновлення. Зміна динаміки економічного зростання без впровадження у промислове виробництво нових високих технологій веде до зростання енерго-, ресурсовитратності виробництва, зниження конкурентоспроможності економіки, перетворення України на аутсайдера світового економічного розвитку.

 

Основними причинами погіршення стану інноваційної сфери є:

1.  Несформованість економічних стимулів щодо залучення інвестиційних ресурсів в інноваційні процеси. Попри збільшення у 2010 році у порівнянні з попереднім роком загального обсягу інноваційних витрат на 95,6 млн грн (у 2010 р. вони склали 8 млрд грн), досягнути обсягів фінансування хоча б докризових років не вдалось (2007 р. – 10,8 млрд грн), що зумовлено залишковою дією наслідків глобальної світової кризи, побоюваннями інвесторів щодо порушення стабільності у фінансовій сфері, зумовлених посиленням ризиків, пов’язаних із настанням другої хвилі світової економічної кризи, а також відсутністю дієвих інституційних та фіскальних стимулів для підприємств фінансувати інноваційну діяльність. Так, у 2010 році понад 70 % інноваційно активних підприємств здійснювали нововведення за власні кошти, витрати підприємств на фінансування інновацій зменшились у порівнянні з попереднім роком на 394,1 млн грн і становили 4775,2 млн грн (у 2007 році – 7999,6 млн грн). Кредитами в обсязі 626,1 млн грн скористалися лише 36 підприємств, обсяг фінансування інноваційної діяльності за рахунок кредитів зменшився у 2010 році у порівнянні з попереднім роком на 315,4 млн грн). Негативна динаміка обсягів фінансування інноваційної діяльності у 2010 році була притаманна і державному сектору. Так, обсяг коштів державного бюджету, спрямований на фінансування інновацій, зменшився на 40 млн грн і становив 87 млн грн. Якщо у 1999 році частка держави в структурі витрат на фінансування інноваційної діяльності становила 10,1 %, то у 2010 році – лише 1 %, що значно обмежує регулюючий та стимулюючий вплив держави на інноваційну діяльність.

 

2. Обмежений обсяг фінансування наукової діяльності з державного бюджету. Рівень витрат на виконання наукових та науково-технічних робіт (ННТР) за рахунок держбюджету в Україні є одним з найнижчих у порівнянні з розвинутими країнами світу (Додаток 1). У 2010 році витрати на ННТР в Україні зменшились на 3,3 % і становили 3,7 млрд грн (0,34 % від ВВП). У кризовому 2009 році витрати державного бюджету на ННТР в Японії становили 0,77 % від ВВП, в країнах ЄС-27 – 0,74 % від ВВП (рис. 1). Зростання економіки України в поточному році також не супроводжується активізацією фінансування цієї сфери державою. За оцінкою експертів, в країнах ЄС бюджет невеликих програм складає близько 90 тис. євро, великих – від 2-3 млн євро, в Україні навіть найбільші фінансовані державні цільові науково-технічні програми мають бюджет в межах 15-18 тис. євро (у 2007‑2009 рр.)[2].

 

Збільшити

 

Рис. 1. Державні витрати на ННТР в країнах світу у 2009 році[3], % від ВВП

 

3. Недосконалість інституційно-правових механізмів для забезпечення формування ефективної системи органів публічного управління, яка б здійснювала регулюючий вплив на суб’єктів інноваційної діяльності, створювала стимули для інвестування в інновації. Незавершеність адміністративної реформи в Україні проявляється у розпорошенні та дублюванні функцій, особливо організаційних, між кількома центральними органами виконавчої влади, відсутності належного рівня координації дій між органами публічного управління, які опікуються інноваційною сферою, має місце неузгодженість дій структур національної інноваційної системи. Численні інституції, які належать до різних юрисдикцій, конкурують між собою в умовах обмежених ресурсів. Для України характерною є складність організаційної структури публічного управління, яка містить значну кількість міністерств, агентств, служб, проте жодна з цих структур не є відповідальною за інноваційну політику як єдиний представник уряду. Так, МОНмолодьспорт України є відповідальним за формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері науки та інновацій[4], інноваційна політика є також одним із завдань Міністерства економічного розвитку та торгівлі. НАН України, галузеві державні академії наук і галузеві міністерства мають власні науково-технічні та інноваційні «політики»[5], а також відповідні інститути, фінансування яких в більшості випадків є державним, трудові ресурси та матеріально-технічну базу. Високий рівень координації характерний для країн, в яких обов’язковим є залученням зацікавлених сторін (Додаток 2). В Україні ж міжінституційні зв’язки мають формальний характер та існують лише під час реалізації відповідних проектів[6]. Неузгодженість дій органів влади, наділених повноваженнями щодо вироблення політики в окремих сферах інноваційної діяльності, недієвість механізмів координації і вироблення спільних заходів щодо визначення основних засад формування і реалізації збалансованої державної політики з питань забезпечення розвитку національної інноваційної системи, призводить до невизначеності у законодавстві в частині забезпечення формування в Україні НІС. Зокрема, відсутнім до цього часу є план заходів щодо реалізації Концепції розвитку національної інноваційної системи, гальмується процес визначення середньострокових пріоритетів інноваційного розвитку. Незважаючи на те, що статтею 5 чинного Закону «Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності в Україні» визначено, що з метою поетапного забезпечення реалізації стратегічних пріоритетних напрямів інноваційної діяльності на загальнодержавному, галузевому та регіональному рівнях формуються середньострокові пріоритетні напрями інноваційної діяльності, останні до цього часу залишаються невизначеними. Це призводить до неможливості вироблення тактичних дій органів публічної влади щодо реалізації інноваційної політики. До цього часу обмежені фінансові ресурси концентруються в середньо‑низькотехнологічних галузях: харчовій, металургійній промисловості, виробництві неметалевої мінеральної продукції.  

 

4. Несформованість у повній мірі інституційних умов для розвитку інноваційної інфраструктури (технопарків, технополісів, високотехнологічних інноваційних підприємств, венчурних фондів, центрів трансферу технологій та ін.). На сьогодні в Україні зареєстровано 16 технопарків, що реалізують 168 інноваційних проектів. Негативний вплив на діяльність технологічних парків мали скасування непрямої державної підтримки у вигляді податкових пільг для виконавців проектів, а також невиконання заходів Державної цільової економічної програми «Створення в Україні інноваційної інфраструктури» на 2009-2013 роки[7] у зв’язку з тим, що в Державному бюджеті України на 2010 рік фінансування програми не було передбачено. Задіянню системи стимулюючих засобів значною мірою перешкоджає неузгодженість нормативно-правових актів щодо визначення самого поняття «технопарку», під яким розуміється або інноваційне підприємство (ст. 1 Закону України «Про інноваційну діяльність»), або суб’єкт інноваційної інфраструктури (Розпорядження Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції розвитку національної інноваційної системи»), або територія із спеціальним режимом діяльності (Закон України «Про загальні засади створення та функціонування С(ВЕЗ)»), що, у свою чергу, чинить негативний вплив на функціонування інноваційної системи.

 

Не сформовані умови для розвитку інституцій венчурного фінансування, які у більшості економічно розвинутих країн світу вважаються одним з найефективніших інструментів забезпечення процесів впровадження інновацій, залучення інвестицій в інноваційну сферу. Попри те, що кількість венчурних фондів в Україні має стійку динаміку зростання: лише за І півріччя 2011 року їх кількість збільшилась на 8,9 % і становила 822, акумулювавши 106,5 млрд грн, ефективність венчурного інвестування з точки зору підтримки інноваційної діяльності є незначною. Венчурні фонди практично не вкладають кошти у високотехнологічні галузі, а обмежуються традиційними (будівництво, нерухомість). На необхідності створення державного венчурного інноваційного фонду (ДВІФ) в Україні вже неодноразово наголошувалось у програмних документах і нормативно-правових актах. Так, у Постанові Кабінету Міністрів України «Про підсумки соціально-економічного розвитку України у 2005 році та заходи щодо поліпшення економічної ситуації» від 13 березня 2006 р. № 273 було визначено необхідність розробки проекту постанови уряду про створення за участі держави венчурного інвестиційного фонду, орієнтованого на інвестування інноваційних проектів у високотехнологічних секторах економіки, але жодних зрушень у цьому напрямі не відбулося. Розвиток венчурного фінансування інноваційної сфери в Україні неможливий без державної підтримки, оскільки попри значне зростання кількості венчурних фондів обсяг коштів, що йде на фінансування інноваційної діяльності, залишається досить малим. Тому одним з головних чинників, який зможе суттєво збільшити залучення венчурного капіталу в інноваційні підприємства, створить додаткові гарантії для інвесторів, має стати така форма взаємодії держави та ринку, як механізм державно-приватного партнерства у спосіб створення Державного венчурного фонду (компанії).

 

5. Недосконалість інституційного забезпечення трансферу технологій, невизначеність організаційно-правових засад функціонування кластерів, неналежний рівень організації інформаційного забезпечення, що перешкоджає розвитку науково-дослідної та технологічної кооперації в інноваційній сфері. Протягом 2006-2008 рр. близько 20 % усіх інноваційних підприємств співробітничали з іншими підприємствами та університетами, державними науково-дослідними інститутами тощо. В середньому в країнах ЄС-27 кожне третє інноваційне підприємство співпрацює з іншими підприємствами, університетами чи державними дослідними інститутами інших країн (в Данії – 56,8 %, на Кіпрі – 51,4 %, Бельгії – 48,8 %, Естонії – 48,6 %). Для 18,2 % вітчизняних інноваційних підприємств основними партнерами по інноваційній діяльності були вітчизняні підприємства та організації, для 5,9 % – європейські фірми, 4,0 % – підприємства та організації Росії, 2,1 % – інших країн СНД, 2,7 % – США, Індії і Китаю, 4,8 % – інших країн.

 

Рекомендації:

Модернізація виробництва, забезпечення нової якості економічної системи, підвищення конкурентоспроможності вітчизняної продукції на внутрішньому і зовнішньому ринках та забезпечення стабільного довгострокового економічного зростання на основі інноваційної моделі розвитку потребують активізації дій держави у сфері управління інноваційною сферою, удосконалення фінансових, інституційних, організаційних, правових та інших інструментів державного управління.

 

З метою удосконалення фінансових механізмів стимулювання інноваційної діяльності необхідно:

- внести зміни до Податкового кодексу України, передбачивши зарахування на спеціальний рахунок інноваційних підприємств, що реалізують інноваційні проекти в межах технопарків, 50 % від податку на прибуток, що був одержаний від виконання інноваційних проектів, за умови використання його виключно на фінансування інноваційної та науково-технічної діяльності, розширення власних науково-технологічних i дослідно-експериментальних баз;

- розробити комплекс інструментів державної підтримки інноваційної діяльності малих та середніх підприємств, зокрема, створити окрему інституцію (наприклад фонд) підтримки інноваційних підприємств, що здійснює придбання активів до 50 % від вартості проекту шляхом відкритого конкурсу. Джерелом фінансового наповнення фонду може бути частина коштів, що надійшла від приватизації.  

 

З метою удосконалення інституційно-правового забезпечення інноваційної діяльності необхідним є:

- структурувати систему публічного управління інноваційною сферою за функціональним принципом і законодавчо закріпити її організаційну структуру з чітким визначенням функцій та повноважень кожного органу публічного управління в зазначеній сфері, запровадити європейські стандарти управління інституціями шляхом визначення чіткого алгоритму прийняття управлінських рішень, затвердження посадових інструкцій, забезпечення належного моніторингу та контролю за їх виконанням, що сприятиме підвищенню рівня керованості інноваційною сферою;

- створити при Президентові України дорадчий орган для сприяння формуванню та реалізації єдиної державної інноваційної політики в Україні, до складу якого мають входити Прем’єр-міністр України, представники міністерства освіти, міністерства економіки, міністерства фінансів, представники державних органів, громадських організацій, провідних підприємств, установ та організацій, інші особи, діяльність яких пов’язана з інноваціями, що сприятиме підвищенню рівня координації між органами влади у сфері інноваційної діяльності;

- закріпити на загальнодержавному рівні середньострокові пріоритети інноваційної діяльності в межах визначених довгострокових стратегічних пріоритетів, що дозволить забезпечити концентрацію обмежених інвестиційних ресурсів держави на ключових пріоритетах розвитку, усунути розбіжності між встановленими цілями державної інноваційної політики та фактичними заходами з її реалізації.

 

З метою формування інституційних умов для розвитку інноваційної інфраструктури необхідно:

- відновити фінансування заходів, спрямованих на розвиток інноваційної інфраструктури, шляхом передбачення у Державному бюджеті України на наступний рік фінансування заходів Державної цільової економічної програми «Створення в Україні інноваційної інфраструктури на 2009–2013 роки».

 

З метою удосконалення інституційного забезпечення управління процесом кооперації необхідно:

- законодавчо чітко визначити поняття «кластеру», класифікацію, механізм його формування та функціонування, що забезпечить надійне підґрунтя для формування інноваційних кластерів наукомістких та високотехнологічних галузей, створення передумов для структурних змін в економіці;

- стимулювати науково-дослідну та технологічну кооперацію з країнами СНД у спосіб формування інформаційного простору для міжнародного трансферу технологій. Зокрема, створити Українсько-російську міжуніверситетську мережу трансферу технологій на базі Національної мережі трансферу технологій України та Російської мережі трансферу технологій, що сприятиме посиленню міжнародної співпрацю України з Росією у сфері науково-технічного співробітництва, здійснити необхідні заходи організаційно-правового характеру щодо спільного використання науково-технічної інфраструктури.

 

Відділ економічної стратегії

(М. Скиба)

 

 

Додаток 1

Фінансування наукової та інноваційної діяльності

в Європейському Союзі

а) Фінансування НДДКР за рахунок коштів  державного бюджету у країнах ЄС

Витрати державного бюджету на НДДКР у кризовому 2009 році в цілому по країнах ЄС становили 0,74 % від ВВП, що є нижчим встановленого у Лісабонській стратегії показника у 3 % від ВВП, що мав бути досягнутий до 2010 року. У 2009 році були значні відмінності в фінансуванні між окремими країнами-членами ЄС, що коливались в межах від 0,2 % в Латвії до 1,13 % в Фінляндії, вищого показника за середній рівень по ЄС-27 було досягнуто в Данії, Португалії, Швеції, Німеччині, Австрії, Нідерландах, Франції та Словенії. 

 

У структурі державних витрат країн-членів ЄС переважали витрати за такими напрямами: «Загальний розвиток знань», що фінансується із загальних університетських фондів (ЗУФ), на частку яких припадає 31,8 % загального обсягу державних витрат на НДДКР, та «Загальне просування знань» – з інших джерел, ніж ЗУФ (17,5 %). Інші напрями включають «Промислове виробництво і технології» (9,7 %), «Здоров’я» (8,2 %), «Дослідження космічного простору» (5,4 %), «Транспорт, телекомунікація та інша інфраструктура» (3,9 %), «Енергія» (3,8 %), «Сільське господарство» (3,7 %).

 

Різниться структура державних витрат і по країнам ЄС. Так, наприклад, в Бельгії найбільший обсяг фінансування належить напряму «Промислове виробництво і технології»,  в Литві – «Освіта», у Люксембурзі – «Здоров’я».

 

Найбільшим з чотирьох основних інституційних інвесторів, що вкладає кошти в НДДКР, є підприємницький сектор. У 2008 році його частка у загальному обсязі витрат ЄС-27 складала 63,9 %, частка сектора вищої освіти складала 22,4 %, державного сектора – 12,7 %. Приватні підприємства витрачали переважно кошти на НДДКР у сфері «Виробництво», частка таких витрат у Німеччині складала 88,7 % від усіх витрат приватних підприємств на НДДКР, у Словенії – 88,2 %, Фінляндії – 80,0 %. Загальною для ЄС є тенденція, що великі підприємства (з чисельністю працівників понад 250 осіб) витрачають на НДДКР більше, ніж малий та середній бізнес. Проте, у Греції, Іспанії, Кіпрі, Латвії та Словаччині частка витрат великих підприємств у загальній структурі фінансування склала менше 50 %.

 

б) Венчурне інвестування в ЄС

В країнах ЄС значна увага приділяється фінансуванню інноваційних підприємств на ранніх стадіях. Так, навіть у кризовому 2009 році венчурні інвестиції, що вкладаються на ранній стадії реалізації інноваційного проекту, в ЄС-15 досягли 1,9 млрд євро або 0,02 % від ВВП, в Німеччині – 436 млн євро, Великій Британії – 404 млн євро, Франції – 353 млн євро, Бельгії – 131 млн євро. У Німеччині кількість  компаній венчурних інвесторів у 2009 році становила 659, у Великій Британії – 279, Франції – 247, Бельгії – 102. Перевага у венчурному фінансуванні надається компаніям, що реалізують технологічні інновації, захищені міжнародними патентами, оскільки це спрощує ведення міжнародної торгівлі об’єктами їх інтелектуальної власності та оцінку проекту. Останнім часом на ринку капіталів ЄС зростає роль «бізнес-янголів» та їх об’єднань. Наприклад, у Великій Британії у 2008-2009 роках функціонували 25 мереж «бізнес‑янголів», що здійснили 233 інвестиції із середнім обсягом 70 тис. євро (більшість інвестицій були пов’язані з фондами венчурного капіталу, банками тощо). Їх роботі у значній мірі допомагає інформаційне забезпечення, зокрема функціонування таких Інтернет-порталів, як BAND (Business Angels Netzwerk Deutschland) у Німеччині, Angelsoft, Angelsden, Venture Giant у Великій Британії.

 

в) Нова рамкова програма з наукових досліджень та інновацій «Горизонт 2020» набуде чинності з 1 січня 2014 року після закінчення 7 Рамкової програми. «Горизонт 2020 – Рамкова програма з наукових досліджень та інновацій» – це нова інтегрована система фінансування досліджень та інновації, яке наразі здійснюється Рамковою програмою з наукових досліджень і технологічного розвитку, Рамковою програмою конкурентоспроможності та інновацій (CIP) та Європейським інститутом інновацій і технологій (EIT)[8]. Витрати на «Горизонт 2020» планується збільшити до 80,2 млрд євро, що на 46 % більше, ніж витрати у 2007-2013 рр.

 

Додаток 2

Організація процесу координації дій органів влади

щодо управління інноваційною сферою в ЄС[9]