Російська Федерація веде в Україні війну не лише за території чи ресурси. Не в останню чергу – за людей, яких масово вивозять до ворожої країни. Але є також фронт не настільки очевидний: це війна за символічний простір. Цей простір критично важливий для самоусвідомлення української політичної нації, її мобілізації на спротив агресорові. Для ефективної протидії цьому виміру російської навали варто зафіксувати основні вектори, за якими окупанти намагаються нав’язувати українцям власні ідентифікаційні маркери.
Серед цих маркерів чільне місце посідає «побєдобєсіє». Засоби офіційної пропаганди в РФ виплекали в росіян переконання щодо непереможності їхньої армії, яка буцімто одноосібно перемогла нацистську Німеччину і «может повторіть». Відтак культ Перемоги у «Вєлікой Отєчєствєнной войнє» посприяв поширенню серед росіян певного месіанства експансивного та агресивного штибу. День Перемоги 9 травня – найпафосніше офіційне свято в РФ. На тимчасово окупованих територіях України російські загарбники намагались організувати його знаменування відповідно до власних уявлень – коли новітнє «побєдобєсіє» нашарувалося на старі радянські ритуали.
Окупанти прагнули залучити до урочистостей мешканців захоплених міст України передовсім брехнею – обіцяли продукти, гуманітарну допомогу тощо. Де-не-де справді роздавали їжу, зокрема з «польових кухонь» – це мало б відтворити військовий антураж. Окрім того, тиснули на бюджетників, комунальників і пенсіонерів, аби ті відвідали окупантські заходи. Проте українці не виявили потрібного агресорам ентузіазму й старанно уникали участі в парадах або не демонстрували радісного піднесення. Тому, щоб зімітувати підтримку городян та забезпечити бажану картинку, на святкування до південноукраїнських міст звозили статистів – людей з Криму.
Акцію-ходу на честь «Бєссмєртного полка» вже десять років проводять у російських містах на День Перемоги. Навесні 2022 р. окупанти спробували прищепити цю традицію в Херсоні, Енергодарі, Мелітополі. У Маріуполі росіяни розгорнули 300-метрову георгіївську стрічку – їхній символ перемоги у «Вєлікой Отєчєствєнной войнє», висадили низку дерев – т. зв. «Алєю Слави».
«Урочисті ходи» окупантів й нечисленних колаборантів відбувалися під червоними знаменами, а також прапорами РФ і фейкових «ДНР» та «ЛНР». Російська символіка й мова пістрявіли на білбордах і друкованій продукції, яку поширювали цього дня на вулицях. Залученим до святкувань підліткам з місцевих шкіл роздавали повітряні кульки кольорів російського прапора. Також звучав гімн РФ та пісні часів СРСР – звісно ж, російською мовою.
Російську мову загарбники насаджують в усю публічну комунікацію, що свідчить про усвідомлений курс на русифікацію. Так, окупанти русифікують топоніми й змінюють дорожні знаки. Українське місто Маріуполь на в’їзді тепер позначено російською графікою: «Мариуполь», а Бердянськ – «Бердянск». Причому останню назву наші активісти таки знов українізували – приписали м’якого знака, а на додачу написали, що це українське місто.
По-своєму готуються окупанти до нового навчального року. Поставивши собі за мету русифікувати освіту, вони вимагають від місцевих учителів не лише змінити мову навчання, а й перейти на російські навчальні стандарти й транслювати дітям російські пропагандистські наративи. У Маріуполі чужинці планують цілковито зреалізувати таку модель вже від вересня 2022 р. і виправляють освітян на «переатестацію». Агресори планують перевиховати українських учителів у спеціально створених «таборах перекваліфікації», а поки що везуть до Півдня України педагогів з РФ та Криму: щонайменше 250 таких «кадрів» уже прибули наприкінці липня. Звозять також російські підручники.
Українські освітяни не виявляють бажання змінювати мову та програму викладання. Переважна більшість саботує російські новації та на співпрацю з окупантами не йде. Особливо затяті бунтарі наражають себе на репресії – їх викрадають, депортують, викликають на «розмови» до окупаційних каральних органів тощо. Найбільше потерпають керівники освітніх установ. Окупанти чинять тиск і на батьків, які прагнуть убезпечити своїх дітей від російської «освіти» – погрожують позбавленням батьківських прав та виряджанням дітей до інтернатів.
Складником русифікаційної політики стало знищення «освободітєлями» українських книжок – на захоплених українських територіях їх цілеспрямовано вивозять з бібліотек, а часом демонстративно спалюють на подвір’ях тих самих книгосховищ та освітніх установ.
Дратує агресора не лише проведена в нашій Незалежній Державі українізація, але й здійснена після Революції Гідності декомунізація. На противагу їй російські загарбники чинять своєрідну «рекомунізацію».
Так, носії «руского міра» повертають топоніми радянських часів: смт Нікольське перейменували на «Володарскоє». У Маріуполі площу Воїнів-Визволителів загарбники знов називають «Лєнінского комсомола». А в Мелітополі вулицю, пойменовану на честь уродженця міста і палкого націоналіста Дмитра Донцова, переназвали іменем чекістського ката Павла Судоплатова, більше відомого убивством іншого українського націоналіста – Євгена Коновальця. Навіть Маріуполь рашистські злодії хочуть перейменувати на свій смак – наразі активно розкручують назву «Жданов».
Стрижнем радянського антуражу є культ засновника СРСР – Владіміра Лєніна. У Бердянську наприкінці квітня окупанти намагалися організувати «суботнік» – «празднік освобождьонного труда», яким в СРСР зазвичай відзначали день народження «вождя». У Новій Каховці та Генічеську загарбники поновили декомунізовані пам’ятники Лєніну – очевидно, місцева влада їх не знищила.
У захоплених містах поруч з російськими прапорами часто вивішують червоні радянські. Й аж ніяк не випадково окупанти охоче експлуатують зовсім випадковий сюжет – образ української пенсіонерки з червоним прапором, що вийшла нібито вітати російських «освободітєлєй». Цей образ розтиражували у пам’ятниках, муралах і графіті – як у Росії, так і на тимчасово окупованих наших землях. І от уже в Бердянську з’явився відповідний мурал, а в Маріуполі біля скульптурного зображення жінки навіть виставили були «почотний караул». У «бабці з прапором» є прототип – реальна жінка Ганна Іванівна з-під Харкова. Хоч як це не дивно, але вона вийшла з червоним прапором не до росіян, а до українських військовиків – саме вони й запустили в інтернет відео з її вчинком як певний курйоз. Згодом Ганна Іванівна потоваришувала з українськими захисниками та засудила російське вторгнення. Наразі свій імпульсивний вчинок з червоним прапором вона пояснити до ладу не може.
Тим часом російська пропаганда усвідомлює непереконливість образу «бабці з прапором» – він ілюструє реакційний, регресивний, «старечий» характер радянської ностальгії. Тому історію вирішили підсвіжити, омолодити. Так зліпили постать «Альоши» – білгородського хлопчика, що захоплюється російськими танкістами. Очевидно, серед українських дітей знайти такого фаната пропагандистам не вдалося.
Щоб насаджувати свій наратив на захоплених землях та впливати на свідомість українських громадян, росіяни використовують місцеві ЗМІ. Перейменувавши радіо «Азовська хвиля» на «Свободний Бєрдянск», вони поширюють цим каналом російську дезінформацію. Зокрема, твердять про нібито безповоротне приєднання міст Донеччини (а саме Маріуполя) до «ДНР», а згодом – до Росії. «Рекомунізацію» публічного простору окупанти називають «відновленням історичної справедливості».
Загалом російські зайди наголошують на своїй місії нібито «звільнення» українців, адже справжні цілі імперської експансії та русифікації не мають привабливого вигляду.
Перелаштовуючи під себе публічний простір українських міст і сіл, російські військові нищать та паплюжать знаки поваги до захисників України. Російський вандалізм спрямовано, зокрема, проти пам’ятників учасникам АТО, зведених протягом останніх восьми років. Постраждали меморіальні об’єкти в Бердянську та Енергодарі на Запоріжжі, в Ірпені, смт Бородянці та с. Гурівщині на Київщині, у Херсоні та Чернігові. «Освободітєлі» зруйнували пам’ятну стелу на місці загибелі співака і захисника України Василя Сліпака в смт Миронівський на Донеччині.
Особливо дратують окупантів споруди, що утверджують історичну українську героїку, боротьбу за свободу й незалежність. Саме тому вони демонтували в с. Мангуші неподалік Маріуполя пам’ятник гетьманові Сагайдачному – а цей зухвалець ще на початку XVII ст. в союзі з поляками взяв в облогу Москву! Ненавистю росіяни «вшанували» й борця з радянським і російським імперіалізмом В’ячеслава Чорновола – стелу на його честь в смт Антонівка на Херсонщині потрощили.
Невипадково під ударом опинився меморіал жертвам тоталітаризму в харківському Лісопарку, споруджений на братських могилах українців та поляків, розстріляних НКВС – російський офіціоз уникає оприлюднювати правду про сталінський терор, а в реальності відтворює найжахливіші й найганебніші практики сталінізму.
Градус шовінізму в сучасній РФ можна оцінити за ставленням до постаті Тараса Шевченка: якщо за радянської влади його вшановували – хоч і зверхньо, як селянського світоча, то зараз відверто ненавидять. Цю лють російські військовики зганяють і на пам’ятниках – зі стрілецької зброї обстріляли Шевченка в м. Маріуполі та смт Бородянка на Київщині. Це прямо відтворює дії денікінців – вступивши до Києва у вересні 1919 р., вони зруйнували пам’ятник Шевченку в центрі столиці.
Належною, але набагато цивілізованішою відповіддю українців на це дикунство став демонтаж пам’ятників діячам російської культури, які лишились в українських містах з часів СРСР. Прибрано кілька фігур поета Алєксандра Пушкіна в Миколаєві, Тернополі, Чернігові, Житомирі та ін. Українці дедалі глибше усвідомлюють справжню місію російської культури в імперській експансії та русифікаційних процесах.
Українська влада прибрала деякі символічні споруди – унаочнення радянського історичного наративу та ідеологічних імперських настанов. Найперше й найнагальніше – у Києві демонтовано скульптурну групу під Аркою, яку в народі називали «Ярмо». З травня 2022 р. ця радянська Арка дружби народів отримала назву Арка Свободи українського народу. Знесено пам’ятник російському гусару в м. Суми, монумент комсомольцям у м. Коростені тощо. Український приклад демонтажу радянських пам’ятників наслідували деякі країни ЄС – Латвія та Фінляндія.
Агресія РФ спонукала українське громадянське суспільство звернути увагу не лише на пам’ятники, але й на топоніми, що побутували з радянських часів і несли певні імперські меседжі. Ініціативу перейменувати вулиці, станції метро тощо підтримала й влада. Зокрема, у Києві вирішили дерусифікувати близько 300 топонімів: влітку 2022 р. кияни голосували в спеціальному застосунку на підтримку тих чи тих назв, пропонованих експертами. Така громадянська відкритість контрастує з узвичаєною в Росії практикою насаджування думки згори. На жаль, цю свою традицію окупанти впроваджують (а точніше – повертають) і в загарбаних містах і селах України.
Таким чином російська армія на наших теренах нищить і паплюжить все українське – історичні та культурні пам’ятки, меморіали та національні святині. Руйнувань зазнає культурна інфраструктура. У захоплених містах агресори-злодії грабують музеї, вивозять державні та приватні колекції до Росії. А там, куди окупати не можуть потрапити особисто, вони намагаються в будь-який спосіб уразити важливі для українського самоусвідомлення культурні об’єкти. Очевидно – наша духовна спадщина є для росіян стратегічною ціллю.
Напевно, найболючішим для України стало знищення Національного літературно-меморіального музею Григорія Сковороди в с. Сковородинівка на Харківщині – він дощенту згорів в ніч з 6 на 7 травня від прямого влучання російської ракети. Меморіал містився в гостьовому будинку, зведеному в маєтку поміщиків Ковалівських у XVIII ст., де український філософ Григорій Сковорода провів останні роки свого життя. На щастя, найцінніші експонати співробітники музею напередодні вивезли в безпечне місце.
На початок серпня 2022 р. зафіксовано 450 епізодів воєнних злочинів Росії проти українських об’єктів культурної спадщини та закладів культури. І це далеко не повний перелік! Найбільше постраждали Харківська, Донецька та Київська області.
Варварська поведінка окупантів спонукала Україну звернутися до ООН з вимогою позбавити Російську Федерацію права членства в Організації Об’єднаних Націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО). Постанову про таке Звернення Верховна Рада України прийняла 31 травня. Та шанси вплинути на Росію з боку міжнародних організацій доволі примарні (більше про це див. у матеріалі: Притягнення РФ до відповідальності за злочини проти культурних цінностей України – коментар експерта з позицій міжнародного права).
Лише повне відновлення української влади на тимчасово окупованих територіях України убезпечить наш культурний спадок, наш символічний простір як один зі складників суверенітету від руйнування, спотворення, розкрадання та вандалізму.
Отримуйте якісну та актуальну аналітику від НІСД у зручному для вас форматі:
- читайте нас у Telegram
- слухайте на Google Podcast
- дивіться на YouTube
Фото: НІСД